«Оглянутись назад відверто, чесно...» (До 80-річчя від дня народження Платона Воронька)
Олеся Рева
Безсторонній суддя Час суворо екзаменує українську літературу радянської доби. Немало з того, що зовсім недавно прийнято було вважати мало чи не класикою, вже сьогодні відсунулося в тінь, а дещо й геть зникло з обрію.
Епоха великої брехні, великого лицемірства і безсоромного конформізму породжувала, підживлювала й підносила до неба і відповідну літературу — служку тоталітарного режиму. Незрідка в тій атмосфері графоман міг стати видатним письменником, лауреатом різних премій тільки за те, що писав примітивні оди на честь компартії та її вождів. А справді талановиті митці або мовчали, або, не встоявши перед спокусою, й собі кидалися на «ласий шматок», яким повсякдень зманювала їх влада.
Але попри все ми не можемо ставити хрест на цілій літературі тої епохи. Навіть у заангажованих більшовицькою ідеологією письменників були, сказати б, прориви в людяне, добре, справжнє. Це траплялося тоді, коли талант брав гору над холодним обивательським розрахунком.
Платон Воронько був сином і поетом свого часу. Він благополучно почувався і за сталінської доби, і за «хрущовської відлиги», і в застійні часи. Завжди був на гребені успіху: то співав про сталінський дороговказ «в комуністичний час», то славив партію — «розум, честь і совість нашої епохи...» Не був обійдений численними нагородами та преміями. Критики й літературознавці, особливо з офіціозної обслуги, незмінно писали про нього у схвально-піднесеному тоні...
Та давайте без емоцій, об'єктивно поглянемо на творчість поета. Його немає ось уже 5 років (помер 10 серпня 1988 р.). Лишився творчий доробок, який чекає на своїх дослідників.
Як поет П. Воронько народився на війні. Саме досвід тих суворих літ і став «відправним пунктом» його творчої біографії. Він писав:
Минувшина, яка ти дорога,
Скарбниця пам'яті і запорука дії!
Іду до тебе — серцем молодію,
Серпанком голубим колишеться юга,
І сивина моя, либонь, стає русява.
А ось ці рядки вже прямо формулюють кредо поета:
Писати свою долю,
Спершу створивши її.
Він творив свою долю в партизанських походах, в жорстоких боя у тилу ворога. Незалежно від ідеологічного підгрунтя війни — фашизм і більшовизм однаковою мірою були ворожі українському народові — Платон Воронько виконував свій патріотичний обов'язок: боровся проти окупантів рідної землі. А те, що він воював лише проти одного з двох гнобителів України, — то драма не тільки його самого. Він і не відчував цієї драми, як і мільйони українців, що, поборюючи одного загарбника, натомість утверджували іншого, не менш страшного. То трагедія всього нашого народу.
Його зброєю були автомат і слово. Партизанські пісні на тексти П. Воронька співали однополчани молодого поета. І його перша книжка «Карпатський рейд» (1944 р.) стала, так би мовити, втіленням дуже популярного в ті та й наступні роки гасла «слово — зброя». У цій збірці, як писав Леонід Горлач, «навряд чи варто шукати початок творчої біографії — це був скоріше вибух накопичених за багато літ пристрастей, була ненаситна жага сповідатися перед людьми за своє покоління, а не за самого себе...»
Ясна річ, у цій збірці чимало ш,е було характерних для всієї радянської поезії декларативності, стандартного оптимізму, казенного патріотизму тощо. Але в окремих віршах, в яких ішлося про мужність побратимів-партизанів, рідну землю, матір, кохану дівчину, вже виразно бриніли теплі щирі інтонації, які згодом сформують потужний ліричний струмінь у творчост П. Воронька. У цьому плані показова «Партизанська балада». Група партизанів отримала завдання висадити в повітря міст через бурхливу річку. Ситуація вкрай напружена. Ось як її відтворює поет:
Слухай, Петрусь,
Дай сірників.
Геть від биків.
Ні, старшина,
В тебе жона...
Ляж у траву —
Сам підірву.
Рідних звіщай.
Прощай!..—
Семеро друзів лягли в чагарник,
Восьмий до толу підносив сірник...
Війна ще довго, власне до кінця життя відлунюватиме в поезіях П. Воронька. Він повною мірою віддасть шану полеглим борцям проти фашизму, уславить солдатів Перемоги, складе зворушливу пісню про жінку-матір як символ Батьківщини й самого життя. Можливо, найяскравіше це виявилося в поемі «Ярославна», коріння якої в безсмертному «Слові о полку Ігоревім». Творчо використовуючи образну систему «Слова», поет в образі Ярославни змальовує узагальнений образ матері-Батьківщини. Як відомо, літературний образ Ярославни — це ідеал жінки з великим і ніжним серцем, душевною красою, це символ подружньої вірності, символ коханої, яка цнотливо береже чистоту своїх почуттів, зрештою — це образ патріотки рідної землі. Такою її в новій добі подав і П. Воронько. Вона, як і героїня «Слова», живе в Путивлі, як і та, далека Ярославна, проводжає в похід свого «друга-князя» і так само чекає його повернення:
А ти, невідступна в чеканні,
В коханні не знаючи меж,
Стоїш на високім кургані
У спалахах нових пожеж.
З роками голос поета мужнів, прибирав рис розважливості, філософської заглибленості. І хоч і далі над ним тяжіли ідеологічні штампи, П. Воронько все частіше звертався до загальнолюдських тем, до питань буття й смерті.
«У своїй літературній праці він вдосконалювався, «сотворював себе» до останніх років життя. Від раннього, пісенного, кличного, енергійно-хвацького... а часом і побіжно фотографічного в своїх ліричних записах Воронька — до Воронька зрілого, умудреного, роздумливого, чи не найбільш цікавого саме в своїх ліричних медитаціях, а в кращих поемах — щедрого на різноманітні людські сюжети, на прикметні подробиці часу», — так сказав Л. Новиченко на траурному мітингу з приводу кончини П.М. Воронька.
Особлива сторінка в творчості поета — вірші для дітей. Тут у нього є справжні перлини. Згадаймо хоч би улюблений дітворою, та й дорослими, вірш «Хвалився кіт...» Справді, світла пора дитинства і юності — цей чистий ранок життя — повертала поета в природний людський стан, знімаючи з очей партійну полуду, відкидаючи усілякі набуті за довгі роки більшовицького режиму забобони.
Хотілося б ще сказати про вірші П. Воронька, присвячені рідному краєві. Його ліричний герой зізнавався: Закоханий в землю з дитинства З літами ще дужче люблю...
Образно, сердечно пише поет про свою любов до отчої землі в одному «з останніх своїх віршів «У всіх є своя Чернеччина»:
У всіх є своя Чернеччина.
Добре, як є вона —
Мамина і лелечина —
В білому світі одна.
Добре, як є Слобожанщина,
Ворскла і шлях в Лебедин.
Де отчий твій край позначено —
Також на світі один.
В останні роки життя поет, як це й має бути, замислюється над пережитим, розмірковує про свої здобутки і втрати. Хто знає, якби він дожив до краху комуністичної системи, чи не був би ще суворішим в оцінці свого минулого. Хоч і в цих ось рядках поет доволі щирий:
Оглянутись назад відверто, чесно, Покликати себе на правий суд,
Сказати згадці: хай на мить воскресне І злет на подвиг, і падіння в бруд.
Усе краще з творчого спадку Платона Воронька знайде своє місце і в часі нинішньому, і в майбутньому.
Л-ра: УМЛШ. – 1993. – № 12. – С. 57-59.
Твори
Критика
