Повінь людських почуттів
Олег Килимник
Відгук на книжку поезій Платона Воронька «Повінь»
Збірка складається з чотирьох розділів: у перших двох — «Світла дума» та «По ранах земних іду» — вміщено сім поем, у третьому — «Вчора, сьогодні, завтра» — вірші про життя, творчу працю та боротьбу народу в роки Великої Вітчизняної війни і по сьогодні, в четвертому — «Хісарський зошит» — вірші-присвяти Болгарії та її визначним синам.
Назва книжки «Повінь» добре відбиває справжню повінь людських почуттів, що несуть енергію діяння, любові, «силу вічної онови на землі». Серце поетове злите воєдино із серцем народу, воно в неспокої, дерзанні:
Іду в літа,
Несу життя єдине,
Коротке, як у кожного в юрбі.
Воно величне ствердженням людини
В шуканні,
У коханні,
В боротьбі.
Мале воно у просторі діяння.
Та я, прийнявши вічну круговерть,
Не про безсмертя дбаю —
Про надбання
Свободи духа,
Бо неволя —
Смерть.
Серцю поетовому дорогі вікопомні визвольні битви рідного народу. Він проходить шляхами запорозького козацтва, гайдамаків, очолених Залізняком і Гонтою, звитяг арсенальців, партизанськими лісовими стежками, де в загонах легендарного Сидора Ковпака і народилася Воронькова поезія. Так, у вірші «Пробудження гаю» поет, згадуючи партизанські походи, говорить:
Гай прокинувсь:
— Україно, к бою,
Сивий муже, уставай скоренько,
Будемо тягатися з судьбою
Боротьбою.
Бою!
Бою!
Бою!
Повертаючись у численних ліричних віршах до спогадів про партизанські бої з фашистськими загарбниками, П. Воронько кличе свого сучасника до творчої праці, він зливається всім єством з трудовим ритмом Вітчизни. Тільки той, хто самовіддано присвятив себе служінню народові, Батьківщині, залишає слід у серцях: «Кров Вітчизни влилась в мою кров — довго буду я жив і здоров», — заявляс поет. Він не шукає в житті виняткових людей і незвичайних подвигів. Для нього все в рідній країні незвичайне. Навіть у буденному він уміє знайти героїчне: «день старий, рудуватий, осінній їде з поля на ХТЗ, смалить люльку, лузає насіння, буряки в цукроварню везе». В цій сцені все буденне, звичайне, та водночас яка тут краса праці, музика трудових звершень народу. Поетові все це дороге і рідне, бо ж він невіддільний від життя, праці, прагнень народу.
Коли сузір'ями спадає вишина
В очей криниці, в душу лебедину.
Органи лип вславляють теплу зливу
І матір Землю, котра в мить щасливу
Родила чудо всесвіту — людину.
Думка поетова океаниться покликом життя, його любов'ю до цього «чуда всесвіту», і він оддає йому найтепліші порухи свого кипучого і неспокійного серця. Він залюблений у тисячогранні радості людини, в її творчу працю на заводі і на лану, в лабораторії вченого. Він — у передових лавах борців і трударів. Коли вже боротись, то до останку, коли працювати — до самозабуття. Коли вже за що подати голос, «то з душею. Хай проти нього кулі свист, із ним на каторгу, на рею...». І тому голос Музи — гнівний і лагідний, добросердний і дзвінкий, як сталь, — дзвенить, кличе на подвиги, на трудові звитяги і на смертний бій з ворогами чесних людей Землі.
Грай, бандуро, грай, бандуро, грай! Недругів нудьгою покарай,
А за друзів — хай дзвенить струна Над веселим келихом вина.
Коли ж «біда впаде на рідний край». Муза повинна піднести над ним «славу і звитягу перемог», у мирний же час вона має приносити «мирним людям щастя», «радості, здоров'я і добра, як води у повного Дніпра». В численних ліричних мініатюрах чарівне слово П. Воронька проміниться щастям. Ось поет бачить «зораний лан під озиму пшеницю, ніч там посіяла яру зірницю». Радістю повниться поетова душа: «Це на красу тобі, скромна людино, здавна ж відомо — не хлібом єдиним...» Пафос поезії П. Воронька — це пафос краси творення і краси буття. Він радується поривом юності, сповненої надій, сподівань і відваги, в численних ліричних віршах у нього виникають образи пережитого («Духмянить осінь», «Мій народ», «Коли я вмирав на Волині», «На холодній горі» та ін.), водночас він зачарованим поглядом удивляється у величне сьогодення і ще більш величне трудове завтра. Гостро, нещадно таврує поет темні сили, що стоять на заваді народові, що мають чорне серце, гнилу душу, злонавмисні наміри реваншистів і смертолюбів. Поет свято сповідає заповіт батька, хто своє життя віддав на благо народові, щастя Вітчизни: «Ми за мир на землі заплатили життям, за Вітчизну, за щастя народу. Завойоване нами несіть в майбуття. Коли треба — умріть за свободу!» Від імені молодого покоління він заявляє: «Завойоване вами ми будем нести, як несем революції стяги».
Свіжість і оригінальність образів, висока художня майстерність, благородна простота, юнацька енергія — такі риси кращих віршів збірки «Повінь». Ось, наприклад, вірш «Іду по діброві». Він сповнений «глибоким людським висловом» «мирних філософських роздумів». А своєю структурою, барвами емоційної напруги чарує і наснажує:
Іду по діброві, а листя мені під ногами: «Шу-шу».
Осіння діброво, я в тебе не дуже багато
прошу:
Весняного шуму, щоб луни аж понад
лугами.
А листя мені:
«Шу-шув.
Люба діброво, дозволь тебе знову
обняти колись.
А гілка сухенька:
«Трісь-трісь».
Неначе сказала:
«Навіщо колись...
Клени, он бачиш, вогнем зайнялись,
Погаснути можуть.
Трісь-трісь».
Книга «Повінь» щедра на художні знахідки, вони у розсипах думок поета, його життєвих спостережень, узагальнень. Особисте і громадське у П. Воронька так переплітається; стає «єдинорідним», що воно набуває виразу дум і прагнень народу. І хоч «поетів труд — сізіфів труд», «він як Прометей, не як месія, зичить людям волю і вогню».
Вірші П. Воронька населені цікавими людьми, працелюбами, патріотами Вітчизни, ковалями, сіячами, героями сучасності і минувшини. Особливу увагу поет приділяє молоді, студентству. Так, у вірші «Скресання» поет благословляє «всіх бранців і обранців пізнання», в кого «серце кучеряве іде з чолом веселим до небес».
Звертаючись до молоді, поет радить: «Не зупиняйся, друже, в хуртовині, як і в житті», він кличе молодь до творчості, до дерзновенних подвигів, до боротьби за найвищі людські ідеали. За приклад він радить брати тих творців і майстрів життя, кого шанує світ. Таким для поета є М. Рильський, кого «у легенди вводять, у казки». Йому П. Воронько присвятив сонет «Ти майстер».
Поет відбирає такі факти і явища життя, які є найбільш значущими в житті людини, дають змогу найповніше висловити свої естетичні ідеали. Це підтверджують також вірші циклу «Хісарський зошит», присвячені Болгарії, її рядовим трударям, видатним діячам культури, а також сім поем.
У вірші «Натхнення — це любов» поет заявляє, що він любить «болгарське жито і ріллю», «але найбільше я людей люблю». Цією любов'ю до людей сповнені ліричні вірші і поеми, зокрема поема «Підкови на Щастя», що нею відкривається збірка.
В цій поемі ми зустрічаємося з чесними трударями, зокрема з добрим ковалем — поетовим батьком, який був мов той «Прометеїв нащадок старий». Він
Брав підіска шматок На ковадло —
І бив молотком Дуже швидко і сильно,
Неначе від лютої злості,
І підісок за мить
Визрівав золотим колоском —
В нім родився вогонь
Не принесений із високості.
Змальований із великою синівною любов'ю і теплотою, мистецьки талановито, образ батька виростає в цій поемі в символ рідного народу.
Свого часу М. Горький писав, що в легенді, казці народ втілював мрії про справжнє людське щастя. Часто в казках виступають персоніфіковані образи Щастя, Правди, Долі, Кривди, Горя. Та при всій фантастичності казок вони міцно пов'язані з реальним життям людей, їх працею, мрією і боротьбою за щастя на землі. Поема «Світла казка» написана за мотивами драматичної поеми-казки Яна Райніса «Вогонь і ніч». Образи Лачплесиса і Спідоли, як і Палацу Світла у Райніса, а також у латиських казках-легендах, стають уособленням, символами людського щастя. У поемі П. Воронька Спідола — заспівувачка гучна, вона очолює латиський народ у його боротьбі за перемогу революції.
Чотири поеми П. Воронька «Коли б мене більше на світі було», «Ніж, трава і слово», «Холодна казка» та «По ранах земних іду» присвячені викриттю фашизму, це заклик до всіх чесних людей землі боротися за мир і братерство між народами світу. Поет гостро таврує паліїв війни, прихованих недругів і відвертих ворогів трудового люду планети. П. Воронько виступає тут як поет-воїн, поет-трибун, він вдається до гнівних, пристрасно-полемічних викривальних інтонацій. Войовничий, наступальний характер мають ці поеми П. Воронька. Йому хочеться піднести над світом куте із правди і добра для народу слово «Мир». Водночас йому, партизанові, хочеться задушити «руками фашистське, гадюче, ядуче кубло, коли б мене більше на світі було». Він кличе боротися за мир, за щастя, за правду:
Коли б мене більше на світі було
З моєю любов’ю до миру,
Я сів би сьогодні в гаряче сідло —
Мерщій у В'єтнам через гори Паміру,
У Африку чорну,
В Америку сіру,
Зідрав би з війни її чортову шкіру.
Поет возвеличує борців за мир, проти чорної чуми фашизму. Такими борцями є у поемі «Ніж, трава і слово» партизани-ковпаківці, зокрема «натхненний лікар» і «співець» Григорій Ус, полонянка Леся, що втікає з фашистської каторги і смертю своєю, залишаючись прикладом незаспокоєності, героїчної звитяги, «хуртовинної тривоги», показує шлях до визволення.
Осмислюючи подвиг народу, що багато віків боровся за своє соціальне і національне визволення, подумки йдучи по ранах земних, П. Воронько показує звірства темних сил реакції, звірства гітлерівських розбійників, які в селі Копища живцем спалили дітей, жінок і старих. Погляд його переноситься туди, де «в отелях живуть гонористі колишні цих міст палії». Їх не турбує і не хвилює ні «атомна рана жахна» — Нагасакі, ні сотні тисяч загиблих і тих, хто й досі в муках конає від атомного гриба, вони, ці лейтенанти Коллі, «міцнющий роблять коктейль», шлють нових і нових солдат для створення на землях В'єтнаму, країн арабського Сходу коктейлю з людської крові і сліз, спалюючи селище Сонгмі, як гітлерівці село Копища.
З болем у серці звертається він до Америки Лінкольна із закликом зупинити криваву бійню.
Зростають твої сини Солдатами-дикунами,
Що ріки криваві убрід
Готові пройти табунами І полонити світ.
Спини їхню люту облуду!
Сердечний біль поетів веде його по землі із закликом до народів світу — посилювати боротьбу за мир. В цьому подвигу — боротися до останньої краплі крові за мир на землі, за щастя жити і творити в ім'я блага народного — весь П. Воронько, його пристрасна, гаряча поезія, повінь його почуттів, їхня громадянська наснага, сила і енергія, любов і звитяжність. Немає ніякого сумніву, що книга П. Воронька «Повінь»— значне досягнення нашої поезії.
Л-ра: Дніпро. – 1972. – № 2. – С. 138-141.
Твори
Критика
