Своєю дорогою
Роксана Горобовець
Збірка «В батьківському краю» — вже четверта у О. Сизоненка. Проте характер її дуже нерівний: одна частина оповідань — це твори, в яких виявились кращі риси стильової манери письменника, друга ж — оповідання невправні і слабенькі, ніби писані зовсім іншою рукою.
Кращими творами тут є, на нашу думку, перші шість оповідань — «До батьків», «Душі забитих птахів», «Нічна розмова» та наступні три, а також мініатюри «Задощилось» і «Все проходить». Зміст їх не багатий на події, але дуже насичений ідейно та емоційно. Ліричний герой, від імені якого веде розповідь автор, приїжджає у відпустку до батьків. Тут, у селі, він зустрічається з друзями юності — колгоспниками, трактористами, цікавиться їхніми справами, ходить на полювання. Його згадки, міркування, враження, спостереження і виливаються у зміст цих восьми оповідань, які разом складають наче своєрідний цикл, об’єднаний одним ліричним героєм, рядом спільних ідей, стильовою манерою.
На перший погляд, нічого цікавого такий зміст не обіцяє. Але якщо ви почнете читати ці оповідання, то будете йти, рядок за рядком, куди поведе вас письменник. Будете разом з ліричним героєм пригадувати степові краєвиди, будете завмирати в мисливському азарті, чатуючи на зайця, слухати тужливий посвист чибіса, цікавитися справами далекого колгоспу. Чим же захоплюють прості й невибагливі оповідання О. Сизоненка? По-перше, тим, що за незначними фактами, дрібничками, здавалося б, особистого характеру, письменник зумів побачити значне, велике, спільне для всіх людей. І, по-друге, зумів донести цей великий зміст завдяки своїй хорошій мові, виразним деталям і тропам, завдяки вдало обраній формі викладу.
І тому такі близькі й зрозумілі нам його глибоко особисті спогади і роздуми, бо за ними ясно відчуваються високі патріотичні іпочуття, гордість за рідний народ, милування його душею, гуманізм, щедрість і багатство душевне. Оцей, так би мовити, суспільний, громадський смисл ясно відчутний в усіх особистих споминах і роздумах, покладених в основу багатьох творів збірки.
У першому оповіданні збірки під назвою «До батьків», яке є мовби експозицією до названого циклу, письменник сам говорить про це поєднання глибоко особистого і громадянського так: «Вона ще не стара, вона молодша від мене, оця валькова під соломою хата. І ціле своє життя я завжди думаю про неї з ніжністю. У війну, коли доводилось брати чужі столиці, в розкішних багатоповерхових палацах я з радістю згадував її, маленьку глиняну хату, як усі люди на землі згадують своє дитинство. З неї починалося відчуття Батьківщини, з любові до неї виростала моя любов до рідної землі, як з любові до батьків починається і любов до свого народу».
Ці слова окреслюють той ідейний діапазон, в якому пише Сизоненко: від роздумів, фактів, пов’язаних з повсякденним оточенням героя, — до високих громадянських, людських почуттів і ідей, які то вливаються в розповідь ліричними медитаціями, то чуються за текстом, за картинами і образами твору. І шо дуже цінно в кращих оповіданнях Сизоненка: весь цей складний комплекс великих, урочистих ідей випливає із сказаного письменником зовсім ненав’язливо і водночас надзвичайно переконливо, щиро, душевно.
Розповідь Сизоненка викликає у читача зацікавленість і, сказати б, віру в правдивість тонко підмічених і вправно описаних картинок з життя. Відчувається, що це прийшло з власного життєвого досвіду письменника: «Викинувши вперед ліву руку, з ходу падаю на неї, як колись мене навчили сержанти запасного полку, і притискуюсь до землі. Грудомахи і борозни дивно виростають навколо, обступають з усіх боків важкими перепонами, і поміж ними я бачу зайця, що мчить просто на мене, то з’являючись, то зникаючи поміж твердими здибленими хвилями чорнозему». Сизоненко може викликати уявлення про цілу картину, давши один-два штрихи, «...гола рілля лежить переді мною, заштрихована летючим снігом».
Щоправда, такий прийом — змалювання однією-двома рисками — для Сизоненка нехарактерний. Пейзажі, окремі картини він подає, як правило, у плані лірико-психологічному: стисло описує, вірніше, окреслює зорові враження, а потім значно ширше висловлює ті думки, настрої, спогади, які викликав у ліричного героя цей об’єкт. От, наприклад, характерний для новел письменника пейзаж:
«Степ розлігся на всі боки від села — і ні кінця йому, ні краю. Синіє на видноколі точнісінько такий же, яким я пам’ятаю його з дитинства, і так, як у дитинстві, кличе мене, непереможно вабить його далечінь.
— Я йду до тебе, я зараз іду! — гукає моя душа, і я вже уявляю себе серед степу, уявляю, як мене поглинає його простір і тиша».
Або такий ліричний відступ, навіяний побаченими в степу чибісами: «Чибіси прудко бігають по озимині, випереджаючи один одного, заклопотані й мовчазні. Щось є вічне і таємниче в цих птахах, як тиша полів, як старі могили в степу. І оці гарні гребенясті голови, і білі груди, і раптові короткі пробіжки — все це якесь незвичне і разом з тим наче давно знайоме». Такі пейзажно-психологічні малюнки часто складають основну тканину твору.
Вміння бачити і передати бачене збагатило оповідання Сизоненка цікавими незбитими тропами: «...назустріч мені котиться і стрибає по грудках перекотиполе, неначе тікає од вітру». Коли на полюванні мисливці вбили чибіса і їх до самого села супроводжувала друга, осиротіла чайка, Сизоненко пише: «...Воно й в село залетіло, оте тужливе — кві-і-віт», а на порозі завмерло, розбившись об зачинені двері».
Свої тропи письменник прагне урізноманітити, намагається уникати стертих, збитих виразів і порівнянь, а коли і звертається до традиційних метафор, то надає їм нового звучання. Так, згадуючи матір ще молодою, герой порівнює її з лебідкою:
«...спітнілі жінки топталися в жовтому чамурі, занурюючи в нього по коліна свої білі ноги. І всі вони однаково — щедро й розкішно — були залиті сонцем, але мою маму я одразу впізнав серед них саме тому, що вона світилася найдужче. І кофти в багатьох жінок були такі ж білі, як і в неї, і обличчя були молоді, а тільки моя мама сяяла мені і серед чамуру, і серед людей — може, посмішкою, а може, очима, а мені тоді просто здавалося, що на неї дужче, ніж на інших, світить сонце.
Вона ступила з чамуру на зелену траву — молода, рівна й легка, як лебідь, втерла мені фартухом носа і поцілувала». Ми спеціально процитували цей великий уривок, щоб порівняння матері з лебідкою виступило в тій ситуації, в якій воно виникло. Серед звичайної, неприкрашеної обстановки воно особливо вражає, передає ту любов і ніжність, якою була викликана ця асоціація, що мимовільно виникла в очах дитини і підкреслена в споминах дорослої людини.
Неважко помітити, що в оповіданнях Сизоненка найбільше місця займають ліричні уступи, роздуми, спогади героя. Нечисленні факти, події становлять начебто дійсний план оповідання, — те, що письменник бачив і що стало джерелом його розповіді. А по цій простій канві кладеться тонкий психологічний малюнок — спогади, роздуми, настрої, образи минулого і сучасного, філософські узагальнення.
Так побудовані оповідання «До батьків», «Сліди на ріллі», «Дике Поле», «Задощилось», «Все проходить».
Фактично в цих оповіданнях сюжету, побудованого на фактах, нема, а є тільки сюжет внутрішній, психологічний, створюваний перебігом настроїв, думок, почуттів.
Але в той же час — скільки сюжетів у зародку, нерозгорнутих оповідань стисло подані в цих невеличких творах. Скільки картин і образів викликають ці безсюжетні оповідання, скільки думок зумів письменник подати в своїх споглядальних, настроєвих етюдах! І якщо твір справляє естетичне враження, змальовує образи, доносить вкладені письменником думки, ідеї, але при цьому не має сюжету, то, очевидно, твір і не потребував його для втілення письменницького задуму.
Чи ж варто настирливо радити Сизоненкові, як це робилось у ряді рецензій на його попередні збірки, обов’язково перебудуватися на дійовий, так званий, зовнішній сюжет, писати оповідання у невластивій йому манері? Оповідання з дійовим сюжетом у Сизоненка є («Вогні за рікою», «Пломеніючі канни», «На виставці»), і вони набагато слабші від його психологічних новел. Сюжетні оповідання позбавлені того настрою, поетичності, і, як наслідок — тієї переконливості та дохідливості, якою сильні безсюжетні твори письменника. Якщо Сизоненку любий саме жанр психологічного оповідання, новели, настроєвого лірико-філософського етюда, образка, то нехай він пише й далі в цьому жанрі, удосконалюючи і розвиваючи свій хист.
І тут перед письменником велике поле для роботи. Критика вже відзначала, що у перших своїх творах Сизоненко охоче вибирав пом’якшені, злагоджені конфлікти, а в дальших збірках поступово звільнявся від ідилічності та рожевої води.
Ліризм і чутливість притаманні Сизоненку, є окрасою багатьох його оповідань. Але іноді письменник втрачає почуття міри і переступає ту грань, яка відділяє вияв щирих почуттів від сентиментальності (приміром, новела «Сліди на ріллі»).
І нарешті, останнє зауваження, вірніше, побажання. Свій тонкий психологічний аналіз, здатність до філософських узагальнень, спостережливість Сизоненко найкраще виявив при змалюванні образу свого ліричного героя. Найповніше цей образ виявився в ліричному циклі останньої збірки, циклі, який, безумовно, є дальшим успіхом письменника. Але чи не загрожує його творам одноманітність, якщо й надалі в них фігуруватиме один основний улюблений герой — ліричний образ сучасника, хоч і загалом вдалий. Хочеться побажати Олександрові Сизоненку, щоб і його оповіданнях і етюдах з’явились нові герої, різні за вдачею і характерами, але змальовані з такою ж тонкістю і теплотою, як і ліричний герой кращих оповідань збірки «В батьківському краю».
Л-ра: Вітчизна. – 1960. – № 3. – С. 200-203.
Твори
Критика
