Олександр Сизоненко. Кавуни
Баштани були далеко, і кавуни привозили мовби з інших країн.
То було свято. Свято, на якому мало було людей, бо баштани звозили, коли ще у полі багато було роботи, і в селі залишалися тільки ми, діти. Та ще — собаки. Та півні, що оспівували тихе й порожне село, мовби найнялися «в строк».
Сидиш на призьбі й куняєш під ті співи у холодку. У дитячій самотності своїй і в скучанні за мамою й сестрами. За суворим своїм батьком. За сімейними розмовами, в які, однак, нас, малих, не пускали, якщо не було шкоди і ні за що було карати.
Інколи, зібравшись громадою, ми вирушали в степ. Він завжди манив нас, заглядаючи з усіх боків і в наші душі. І ми не втримувалися від спокуси — вирушали. Людині завжди кудись треба йти, навіть змалечку: вона не може сидіти без руху.
Ми доходили тільки до першої балки. Спустимося в неї, оглянемось, а села немае. Зникли дерева й стріхи, теплі стіни з дверима й вікнами. І теплі печі, в яких нам пекли хліб матері і на яких вечорами казали казки наші ласкаві й затишні бабусі.
Вражені, ми, перезирнувшись, бачили острах на обличчях товаришів, чули його в собі і, не змовляючись, повертали назад: так, чого доброго, села взагалі не стане. І не стане бабусь, матерів і батьків наших — не стане цілого світу, в якому ми народилися й жили досі. Вибігши з балки, ми бачили все на місці, одразу веселішали, але довго потім не могли забути, як страшно залишатися без села, і в балку ходити більш не наважувалися. Це вже потім, як повиростаємо, підемо «з блеску», як казала моя бабуся, і позабуваємо степ, і село, і ту балку, над якою воно кінчалось.
І от з тої самої балки, в якій кінчалися наші мандри і наші дитячі уявлення про безмежність світу, з’являється віз. Не звична гарба з снопами чи з соломою, а саме віз. І котиться він обережно, повільно, і весь — з присталими, впотілими кіньми, із згорбленим погоничем — весь незвично врочистий. Рябіють ще здалеку, волого вилискуючи під сонцем, круглі омріяні кавуни — найбільші ласощі степового дитинства. Віз порипує колесами — він добре-таки навантажений і котиться плавно й повільно не тільки через хазяїнову обережність і тендітність незвичпого вантажу, а й через те, що коням важко.
«Трап-трап»,— глухо тупають копитами в глибокій пилюці, розбризкуючи її м’якими фонтанами. «Трап- трап»,— все ближче та ближче. І ти мимоволі підводишся з призьби, насторожений і зраділий. Коні задумливо кивають головами в такт своїм крокам, нехотя помахують хвостами, відганяючи настирливих серпневих мух. І гойдається стиха батіг за плечима візниці, і риплять колеса, перемелюючи вже й без того дрібний пил. І ти нічого не бачиш. Нічого, крім тих коліс і тих кавунів, що сміються під сонцем і непереможно ваблять до себе.
Дядьку, дайте кавуна! — одчайдушно кричиш, напружений і сповнений бажання.
Ти навіть і не примітив, як опинився край дороги. По кісточки в пилюці стоїш замурзаний, нестрижений, голубоокий і білочубий.
В тебе батька нема,— кажуть тобі в риму із воза усміхнено і лукаво. Дивляться на тебе з прихованою ніжністю, як на теля або на лошатко. Ждуть, що буде далі.
Ти йдеш за возом поряд з колесом. Тобі, малому, воно видається величезним. Ти бачиш, як по дерев’яному ободу сиплеться пил, як спадає на землю, чіпляючись за шпиці. Бачиш блискучу шину, білясту й суху, навіть на вигляд тверду й холодну, металево-невблаганну, і намагаєшся не потрапити під неї ногою.
У степовому нашому дитинстві багато було витрачено зусиль, щоб не потрапити під колеса. І все ж потрапляли. Майже всі. Ми, сільські діти, не могли уникнути цього, бо коліс дуже багато: в гарбах, возах, пука- рях, сівалках і ягатках. Куди не глянь — скрізь колеса. А чіплятися ж треба, бо охота проїхатися хоч трохи. Як тут не потрапиш?
Велике колесо воза крутиться біля самого твого носа, обсипає пилюкою, а відстати тебе не заставить ніяка сила, бо мовчазні люди шлють тобі з воза усмішку, сувору й лукаву, бо кавуни, такі красиві і такі близькі, просто пнуться тобі у вічі.
Підсмикуючи штанці, підкидаєш рукою підтяжку: вона, клята, має властивість спадати з плеча в найвідповідальніші моменти. Та одна-єдина підтяжка на твоєму голому тілі.
Дайте кавуна,— кажеш вже тихше і якось благально.
Якщо на возі, крім господаря, сидить ще хтось із твоїх ровесників, то батько, не озираючись, скаже коротко:
Дай йому.
Твій ровесник чи ровесниця подадуть тобі найменшого кавунчика. Вони довго нишпорять, перекладають і нарешті знаходять — ну, отакісінький, як кулачок! І тобі хочеться плакати від образи, від ошукання найкращих твоїх бажань. Але суворий батько помічає цю несправедливість.
Не того даєш. Дай йому оцього,— підкочує він найбільшого «рябка» чи «тумана».
Якщо ж на возі немає нікого, крім господаря, тобі одразу вибирають найбільшого кавуна і подають. При цьому в одній руці затиснуто батіг — найстрашнішу зброю хлопчачої кари. Але він тепер не страшний, той батіг. Він здіймається над вибраним для тебе кавуном свічкою доброти й щедроти людської. Він погойдується на пужалні в такт погойдуванню воза на вибоях, часом шершаво лоскотне тебе по щоці, і ти навіть вловиш його запах: пахне він сирицею, кінським потом і пилюкою.
Дивись, під колесо не попади,— кажуть тобі якось інтимно і строго, перехиляються і просто на голову здоровими засмаглими руками подають круглий, слизький, прохолодний кавун.
Ти приймаєш його, немов з неба, в малі свої долоні. Ти не можеш втримати його, і кавун лягає тобі на обличчя. Але й там тримається недовго — скочується, і ти вигинаєш груди й обнімаєш його, мов найбільше щастя, що випало тобі за літо. За палюче, шпарке, просякнуте сонцем, пилом і запахом трав літо.
І потім все життя, вже дорослим, коли тобі випадає щастя вийти ненораненим з бою, або обійняти кохану, чи зробити добру роботу, або коли випадає щастя успіху чи просто удачі,— ти згадуєш ті кавуни, що привіз їх хтось з немислимої степової далечі, з омріяного баштану людського буття і подав тобі добрими сильними руками з високого воза, немов десь аж з-під самого неба.
Бо щастя завжди таке ж велике, таке ж округле й слизьке, як ті кавуни твого дитинства, подаровані тобі добрими людьми з рипучого воза.
І тут — тільки б втримати його.
І не потрапити під колеса.
Твори
Критика
