Пахощі степу
Юрій Бурляй
Минулого року в жовтневому номері «Вітчизни» побачила світ нова повість Олександра Сизоненка «Білі хмари». Про що цей твір? Мені здається, що найголовніше буде визначено, коли скажемо, що то твір про незабутнє: про велику, незгасну любов. Любов до рідної землі, на якій ти зріс. Любов до батьків, які вигодували, викохали і вивели тебе в люди. Любов до Вітчизни, без якої нам нема життя. Оце велике й святе почуття й визначило пафос твору, його незвичайне, сильне і щире ліричне забарвлення, коло і характер зображених персонажів, весь особливий плин розповіді, в якій авторське «я», почуття і переживання письменника виразно відчуваються в кожному написаному рядку.
Маємо типовий зразок сучасної ліричної повісті, де одним з головних героїв є ліричний герой, ліричний персонаж, а ще точніше — сам письменник, автор твору. Тут все суб'єктивно — і за манерою розповіді, і з огляду на особливість оцінок того, що зображено. І все ж у цій суб'єктивності, в яскраво виявленій тенденційності автора добре відчувається і вловлюється чисте народне джерело. Бо погляди ліричного героя повісті невіддільні від поглядів його рідних, друзів, товаришів, земляків. Бо доля його героя невіддільна від долі Батьківщини. Бо мірки добра і зла, які він узяв із собою в життєву дорогу ще змалку, вклав йому в душу батько — простий український селянин. Його тато і його земляки — споконвічні хлібороби-степовики півдня України.
Ці образи і мотиви ще раніше розвивалися й утверджувалися в творчості автора. Пригадаймо хоча б цикл його степових оповідань. Адже там зустрічаємо чимось подібні характеристики. Там починають квітнути почуття до тих, кого оспівано й нині. Постає образ благодатних дощів і рідної землі, яка їх прагне. І образ батька — образ Батьківщини... Два чітко індивідуалізовані образи, які, художньо асоціюючись, ніби зливаються потім в один, стають певним поетичним символом. І знову з цим пов'язане найдорожче авторові: його думки про народне добро і щастя, народну честь і славу, його творче натхнення, мрії, поривання...
Такий уже він є, письменник Олександр Сизоненко: міцно пов'язаний із цією масною ріллею, із цим степовим краєм, де є розгулятися вітру й стихії, де люди прості й чесні, працьовиті й віддані, величні в своїй звичайній народній красі.
Слід, мабуть, також сказати, що пафос творів О. Сизоненка уже до певної міри став традиційним в українській сучасній прозі, та, очевидно, не лише в прозі. Його вихідні джерела — в оповіданнях і романах Головка, Панча, Яновського, Довженка, в сучасних творах Стельмаха, Гончара, Збанацького... Не будемо дивуватися, що названо такий чималий ряд прізвищ різних письменників — різних творчих індивідуальностей. Все ж є щось одне, що їх — і не тільки їх! — тісно об'єднує. Те, що й дозволило О. Сизоненкові до другої частини повісті «Білі хмари» поставити епіграф із вірша А. Малишка:
Ти мене з дитинства підіймала.
Хліб дала і пісню...
Ти мене підіймала. Ти хліб дала й пісню, земле — доле моя! Власне, тут і захована серцевина, поетичне і ліричне єство нової повісті О. Сизоненка.
Сюжет її дуже простий. Автор, він же — ліричний оповідач твору, одержав телеграму: «Батько тяжко захворів, поспішай...» Розповідь про те, як син мчав до хворого отця, його думи й переживання в дорозі, зустріч у лікарні, зустріч з домівкою, неминучість кінця, трагізм смерті визначають усі перипетії нескладної оповіді, її кульмінаційні повороти й фінал.
Одначе в цій простоті є своя складність, зумовлена деякими композиційними розв'язаннями. Висловимося точніше: складність побудови повісті О. Сизоненка нічого спільного не має з відомою «закрученістю» сучасних, так званих «модерних творів». Безперечно, О. Сизоненко знав і по-своєму використовував відомий прийом «новітнього письменства» — своєрідний «паралелізм оповіді» двох, на перший погляд мало зв'язаних циклів об'єктивно-зовнішнього і суб'єктивно-внутрішнього життя, мікро і макро світу; того, що в героєві, і того, що поза і над ним...
Та річ у тім, що О. Сизоненко по-своєму це використовує. У всякому разі тут нема відчуження героя від світу, замкненості його. Нема фетишизації смертного менту і всього того, що з цим зв'язано. Нема ідеалізації «потоку свідомості», піднесення цього, як чогось єдиного і самодостатнього в художньому творі.
Але тут справді є цей «новітній» прийом. І мотивація його цілком реалістична. Реалістична і психологічно виправдана. Вона цілком відповідає життєвим обставинам нашої сучасності. Вона йде в річищі найкращих традицій вітчизняної літератури. І класики (згадаймо хоча б «Сон» Шевченка, «Товаришів» Панаса Мирного, новели С. Васильченка...), і сучасної прози. Гадаю, досить назвати «Зачаровану Десну» Довженка, «Людину і зброю» Гончара...
Будуючи так твір, О. Сизоненко не повторюється і не перебуває в рабській залежності від когось іншого. Він самостійний, дає свої цікаві малюнки. Хоча, як на наш погляд, автор сильніший і, якщо можна так висловитись — реалістичніший там, де згадує своє минуле або і давнє, але глибоко пережите, часом його паралельна розповідь про мандрівку в дорозі і все що він бачив там, що його якось вразило, часом має новий характер, без належного людинознавчого осмислення баченого, чутого... Тут потрібна своя філософія картини, свій поетичний і ліричний підтекст... Здебільшого цього нема. І тільки в кращих із цих розділів дзвенить щире правдиве ліричне піднесення.
Та підкреслюємо: ці наші зауваження стосуються лише випадковостей. Бо в основному О. Сизоненко по-справжньому сильний як митець, як знавець душі, внутрішнього світу своїх героїв.
І особливо вдало він розкрив внутрішній світ свого ліричн персонажа. Гарно малює картини рідної землі, рідної природи. Тут він, справді, у своїй стихії.
Повість невелика й лаконічна, а головного героя ми бачимо не протягом всього його жита. Ось він зовсім малий, купає коней. Ось мандрує з мамою і своєю меншою сестричкою степом на станцію, до батько, в страшний голодний рік... А це вже школяр, пішов учитися. А ото — юнак, воїн Радянської Армії, її невідомий звитяжець. Кажемо «невідомий» тільки тому, що таких «невідомих героїв», «невідомих солдатів» у нас тоді були мільйони, Був масовий героїзм, і прекрасні батальні сцени О. Сизоненка — сцени розстрілу і штурму Берліна — ще раз і ще раз стверджують героїчну тему «Білих хмар».
Так, героїчну тему, бо трепетний ліризм повісті невіддільний від її героїки. Більше того, він нею і визначається.
Героїка визначається любов'ю. Бо як же не любити цю землю рідну, помиту потом і кров'ю. Ти пригадуєш, як мати з тобою, зовсім ще малим, садила баштан? В палючому степу, де тремтять оманливі марева, а глечик з водою вже порожній зранку, а спрага пече, та працювати треба, треба!.. І вона працювала з ранку до вечора. Хіба це не велич праці?
Хіба ж не такі були працьовиті до самозабуття і його родичі та сусіди — чоботар, кривий швець Павло Жук, і дід Мусій, і дядько Явтух. Як колоритно, як правдиво змальовує ці постаті письменник! Невигадані ситуації, запашна народна говірка, яка в прямій мові — репліках, діалогах персонажів — так і виблискує чарівною красою. І які вони мужні й величні, ці прості люди. Своєю честю, добром душі і людяністю серця. І своєю працею.
Таким був і його батько. Праця для сім’ї. Для колективу. Для загального добра. І прекрасне знання землі, її таємниць, її щедрот.
А в житті цей ласковий, цей душевний чоловік був якимсь непомітним. І все добре, що робив, — робив непомітно. Він чинив добро, був добродій в ідеальному розумінні цього слова. Тож далеко не ідеальний, а живий, цілком реальний характер цього українського селянина ми й бачимо в повісті О. Сизоненка. На току, коли він, знявши окуляри, пильно придивляється до хмар і вже точно може сказати: буде чи не буде дощ. Серед робітничого гурту, під час колективізації. І дома, за книжкою, яку шанував і любив читати.
І дітей так само привчав до праці, і вчив, і виводив у люди. Бо це був характер чистий, характер чесний, характер героїчний.
Він і помер якось тихо, непомітно, але, якщо вдуматися, то — звитяжно! Бо відходив з думкою про життя, про людей, вмирав так, щоб хоч якось применшити близьким і рідним страждання втрати. Його непоказна, буденна героїка була прекрасна і щедра, як ті поетичні білі хмари, які й дали назву повісті. Хмари благодатної зливи, що шумить над землею, несучи їй соки життя, урожай, а людям — щедроти достатку, нагороду за їхній невсипущий труд і душевний неспокій.
Л-ра: Прапор. – 1965. – № 10. – С. 91-93.
Твори
Критика
