Олександр Сизоненко. Журавлі
Летять собі журавлі та й летять. Небо, сине-синє, стелеться перед ними в імлисті далі. А вгорі тепле й ласкаве сонце. А внизу, під запоною білих ріденьких хмарок, синіють на землі тихі ріки, жовтіють пусті вже поля, зеленіють ліси і луки, біліють села й міста. І гарно так, тихо, тепло та сонячно в світі! Здається, не покинув би вік цього краю, а треба ж летіти! Треба.
Молоді журавлики стомились. Вони вдивляються в плеса, що лежать попереду, і думають: там ми сядем, спочинемо. «Сядемо, сядем»,— курличуть вони з надією.
Старий вожак летить попереду, веде їх все далі в далі і не зважає на їхнє жалібне курликання. Він тривожиться за прийдешнє. Він знає, що десь там, на півночі, у місцях, які вони покинули вчора чи позавчора, вже холодно, і за оцими сонячними теплими днями повзуть морози, дощі і вітри, від яких важчають мокрі крила і ніде знайти поживу чи затишок.
Він усе знає, розумний і мудрий вожак.
А молоді журавлі нарікають:
Курли-курли! І куди поспішає?
Курли-курли! І чого він боїться?
Чом би не посидіти отам он, на тихих водах, на ясному сонечку.
Боже, який він жорстокий!
Наші крилечка вже зомліли...
А шиї вже стали важкими...
Вожак летить та й летить, все далі та й далі. До далеких берегів супокою й тепла. Вони йому осоружні, як і лет оцей довгий.
Може, в нього крила гудуть і м’язи на грудях мліють?
Він усе знесе.
Може, хто з журавлів не витримає напруження й каменем шугоне на покинуту землю?
Хай!
Він не зупиниться. Тільки журно курликне над нашою хатою, над селом чи над містом, над полем чи над лісом.
І ніхто не знатиме, чого він кричить і як йому тяжко.
Твори
Критика
