Вдумаймося, пошануймо
В. Дончик
Юрій Мушкетик - історичний романіст. Основна сфера його творчих зацікавлень - історія України. Ці твердження звучать як неоскаржене правило.
А тим часом, якщо не брати до уваги двох найперших творів широковідомого письменника - повість «Семен Палій» (1954) та роман «Гайдамаки» (1956), - його доробок в історичній романістиці - це лише чотири романи - «Яса» (1987), «Гетьманський скарб» (1993), «На брата брат» (1995), найновіший «Прийдімо, вклонімося...» (1996), що є рівною мірою і романом про сучасність, історико-біографічна повість про Гоголя й Кукольника «Жовтий цвіт кульбаби» (1985) та ще збірка оповідань «Смерть Сократа» (1971).
Поза сумнівом, історичні романи Юрія Мушкетика, зокрема видані в новий уже час (бо в колишні пріснопам’ятні часи вони, такі, як є, сміливі й гострі за національною проблематикою, могли тільки писатися «до шухляди», а не видаватися), - це, безумовно, значний внесок у загальну художню панораму історії України. Ця панорама не бідна, її посутньо збагатили в 60-80-ті рр. історіософські твори П. Загребельного, Р. Іваничука, Р. Федоріва. Але Ю. Мушкетик вирізняється в цьому ряду істотно й концепційно: у нього свої неповторні тематичні шари, свій особливий напрямок дослідження історії, свій самобутній стиль.
Це оригінальний історико-художній світ не тільки тому, що в ньому переважно відкривається різними гранями наша легендарна козаччина, незабутня Січ у могутніх, колоритних постатях і в постатях мало привабливих. Тут - національна слава, і ганьба, і біль, і гідність над усе, і поразки, розпука, і окрадений, відтятий від своєї історії народ, винищення цвіту нації, її мови, духовності. І найрідкісніший у світі спротив, опір цьому нищенню, загадковий ген усетерплячості й виживання. Нищене, плюндроване, ховане в архівах - під пером письменника оживає, ятрить серце і б’є на сполох. Гостро сучасний погляд на історію? Чи невідболіле відлуння історії в сучасному дневі?..
Утім, повторюсь, ідеться лише про кілька творів історичного романіста Юрія Мушкетика. А водночас його прозовий літопис сучасності уп’ятеро більший - з десяток романів і стільки ж повістей, а ще два романи («Жорстоке милосердя», 1973; «Віхола», 1983) і повість «Біль» (1978) - з воєнного життя, дві збірки надзвичайно тонких і проникливих і, на жаль, не дуже уважно прочитаних критикою оповідань «Зеленеє жито» (1965) й «Селена» (1989), документальна повість про академіка-кібернетика В. Глушкова (1976), фантастично-пригодницька повість для дітей «З’їж серце лева» (1972)...
Чи є підстави дорікати критиці, що вона ці близько тридцяти творів цікавої, художньо повносилої прози про наш суперечливий вік поминула увагою, належно не поцінувала? Навряд. Хоч був і неадекватний, як на мою думку, резонанс, наприклад, щодо гостро актуального природо- й етноохоронного роману «Останній острів» (1969), були й причіпки ідеологічного характеру щодо виключно моральних (а не, мовляв, ідейно-моральних) критеріїв у «Білій тіні» (1977), було й нерозуміння (повість «Біль»), але в цілому чи не кожен новий твір (принаймні, в ті часи, коли критика так чи так, а діяла), рецензувався, аналізувався... Ні, я не про обділеність письменника критикою. Якщо серйозно, то майже кожному справжньому українському письменникові критика постійно «недодавала»; критиків в українській літературі 60-80-х рр. (не кажучи про часи теперішні) просто було мало, а якщо про активних і фахових, то й зовсім обмаль.
Але я не про кількісні виміри, хоч вони й дуже важливі.
Я про те, що поважний ряд романів із добре знайомими назвами - «Серце і камінь» (1962), «Крапля крові» (1964), «Останній острів» (1969), «Біла тінь» (1977), «Позиція» (1979), «Вернися в дім свій» (1981), «Рубіж» (1984), «Обвал» (1985), «Морок» (2001), «У пастці» (2003), як і виважених, витончених повістей («Старий у задумі», «Суд над Сенекою», 1978; «Жовтий цвіт кульбаби», 1985; «Літній птах на зимовому березі», 1989; «Сльози Орелії», 1985) - це в підсумку аналітичний зріз і водночас конденсований образ нашого життя 20, 30 років тому. Скільки тут виведено «на світло рампи» нашого українського люду, такого й «не такого», певного в собі й хлипавого, а проте не причісаного (хіба тільки подекуди) під умоглядну «радянську гребінку», скільки прикметних персонажів зі своїми цікавими для автора, а відтак і для нас життєвими долями і вчинками, який тут різноманітний спектр психологічних і поведінкових перехрещень і переплетень, скільки пильно спостережених деталей, подробиць, нюансів, що здобули справжнє художнє огранення...
І все ж, кажучи це, я відчуваю, що бракує ще якихось означень, барв і наголосів, аби виявити й показати оте нуртування незаспокоєної думки, пристрастей і почуттів у цій на позір урівноваженій, без емоційних зривів і ескапад, рівній медитативній реалістичній прозі.
Річ у тім, що проза ця завжди проблемна. На зламі 50-60-х рр. українська проза маніфестувала перехід від описової, споглядальної, «зображувальної», а у великій масі своїй то й ілюстративної оповіді до прози «векторної», художньо намагніченої аналітичною думкою, проблемної. Образи, характери, конфлікти, сюжети - все це, звичайно ж, зберігало своє невід’ємне в художньому творі значення, але для критиків (більшості критиків) цікавим насамперед було, які гуманістичні, соціально-етичні, моральні проблеми порушували письменники. «За що, проти чого ваш твір? - цитувалося незрідка Довженкове. «Ну й що?» - висловлювали свою негацію критики, коли натрапляли на зразки прози об’єктивно «відтворювальної». Щоправда, загострено-відкривавча проблемність, зчаста відверто «наговорювана» автором і героями, поступово, зокрема завдяки шістдесятникам, набувала художньої множинності й нюансовості, ставала більш чи менш прихованою в підтексті, «невловною», як, наприклад, у Є. Гуцала, даючи поживу для варіативних критичних інтерпретацій.
Хронологічний ряд романів Юрія Мушкетика про сучасність - «Серце і камінь», «Крапля крові», «Останній острів», «Біла тінь», «Вернися в дім свій», «Рубіж», «Обвал», аж до найновіших «Морок» і особливо «У пастці», - це етапи не просто природного художнього вдосконалення митця, збагачення майстерності як романіста й повістяра, це знаки того, як видозмінюється, глибшає, здобуває крок за кроком філософське і внутрішньо-психологічне виявлення, утоншується, різноманітиться домінанта цієї прозової країни - проблемність, в основі якої завжди боротьба добра зі злом. Арена її тепер - не суспільні процеси (не тільки вони), а насамперед - людська душа.
Ось «Крапля крові», другий після роману «Серце і камінь» твір, відверто націлений на художнє дослідження актуальної проблематики. Проголошення на словах високих ідей, а насправді - байдужість до них, гучне марнослав’я і користолюбство, кар’єризм, знецінення моральних засад, непорушних для лікарів, відірваність од життя народу його посадових представників. І. Дзюба вирізняв у творі проблему ціни людського життя і, ширше, відповідальності суспільства перед людиною. Сьогодні, як на мене, напрошується ще більш узагальнене витлумачення проблемного прицілу автора (до речі, у справжніх творах час незрідка виявляє нові додаткові «парадигми» й «конотації»): його наголос на різкому розходженні в суспільстві, що самоназивалося «найгуманістичнішим» і «найсправедливішим», між загальними тріскотливими фразами і брутальною реальністю. Широкі можливості зростати, просуватися вгору, здобувати винагороди й привілеї в тодішньому суспільстві відкривалися переважно не перед найчеснішими й найпринциповішими, а якраз навпаки. Це засвідчували в романі не лише основна пара протагоністів (хірурги Холод і Білан), а й цілий ряд ліній та епізодів на периферії твору (відсувати на маргінеси дуже істотні акценти чи, наприклад, вкладати в уста негативних персонажів визначальні критичні сентенції - це був один із прийомів «соцреалізму», до якого вдавалися письменники, щоб «збити» зі сліду офіційну й неофіційну цензуру).
Показовий для подальшого доробку Ю. Мушкетика роман «Вернися в дім свій» (мені особисто він дуже подобається) - від першої до останньої сторінки послідовно витриманий у стилі, пафосі, настрої, в самій нарації; в центрі, здавалось би, звичайний трикутник, доскіпливе спостереження, аналітичний розтин внутрішньопсихологічних чинників, відвертих і потаємних почувань і пожадань, мотивів дії, нюанси мотивів. І внаслідку - двоє друзів, дві неординарні особистості, двоє різних, але привабливих багатьма своїми рисами чоловіків, лиш в одного більше практицизму, певний насміх над ідеальними пориваннями, більше віри в синицю, ніж у журавля, трохи цинізму, трохи більше чоловічої грубості, яку жінки аж ніяк не вважають за гандж, менше «труду душі»... Тільки прізвище Ірша насторожує ледь раніше, ніж автор розкриває, як оте «трохи» та ще добре приховане «дещо» роз’їдають, як іржа, людську душу і призводять до зради друга (і себе!) - і в спільній праці, у творчості, і в глибоко інтимному... І знову ж із цієї розгалуженої, нюансової проблематики читач несамохіть робить висновок: у «найсправедпивішому» суспільстві чомусь саме такі і є успішнішими, всіляко винагороджуваними, є «своїми» (не без того, що в якомусь конкретному випадку можуть зазнати й поразки).
І як ще один етап - роман «Прийдімо, вклонімося...», де проблематика й художня структура злютовані воєдино, де одну з авторських ідей започатковує вже сам оригінальний згущений часопростір (хронотоп), де історичне й сучасне, загальнолюдське й особистісне, епічне й ліричне нероздільні. Якщо формулювати підсумок усіх проблемно-нервових вузлів, згущень, клітин тексту, авторських осягань загальнолюдського, філософського кшталту, - це, як на мій погляд, стосунки нашого народу і кожного українця зі своєю історією - краденою у нас, хованою від нас, знищуваною, вириваною із наших душ і наше вже й віддалення од неї (у багатьох) і водночас - постійне непогамовне, вперте «пробивання» до неї, прагнення порятувати її і себе, усвідомлення, що наша історія, як і мова, - запорука збереження української нації в сучасному світі.
Час напевне ж таки розширить таке потрактування твору «Прийдімо, вклонімося...». Тільки ж «наочно» видно: це роман, де проблемність, як роздрібнений магніт, заповнює кожну клітину тексту, вона, як розлите світло в кришталі, не домінує над оповіддю; невеликий за обсягом, це роман конденсованої епічності, зв’язку часів, різкого, сповненого внутрішньої сили, дужого письма.
Рідко хто з письменників не зазнає еволюції впродовж свого творчого шляху. Не виняток і Юрій Мушкетик. Я виклав тут кілька своїх спостережень над змінами, збагаченням однієї з домінант «художньої держави» Ю. Мушкетика - проблемної наснаженості його романів. Але ж невпинно збагачувався, нарощував м’язи і сам реалістичний, конкретно-предметний, простий і невимушений, об’єктивно зіркий, без словесного шумування, але й не без емоційного насичення стиль письменника. Ось перед нами два початки романів, розділених тридцятиліттям авторового стилю.
Людське життя... Воно як свічка: дмухнув вітер, і - згасла. Тільки ж одна од першої до останньої хвилини присвічувала людям до праці, побіля неї майстрували колиску, розчісували косу, писали вірші. Інша підпалила сусідові стріху. А ще інша прокуріла десь у глухім кутку... («Крапля крові».)
Вітер свистів, обпалював обличчя - здавалося, з обличчя злітає шкіра, - його двічі перекинуло в повітрі, й нарешті - очікуваний дужий ривок - парашут розкрився, й тонка, як бемське шкло - після гудіння літака та завивання повітря, - тиша, тільки ледь чутне вібрування-дзижчання на стропах, і не було ні неба, ні землі - пітьма над головою й пітьма під ногами, і в тій пітьмі внизу, далеко-далеко - один єдиний мерехтливий вогник: ще чиєсь лихо не спало цієї буряної глупої ночі... («Прийдімо, вклонімося...»)
Від самого початку 50-х років (перше оповідання опубліковане 1952 р.) - ненастанна, щоденна, щосили праця. Понад 50 творів, по суті, щороку новий твір, сотні виданих книжок... Здавалось би: що ще, які справи й турботи можуть бути поза цим, поза стінами письменницького кабінету, де ще взяти і час, і енергію? А, проте, останнє півстоліття, знов напружене і драматичне для українців, було виповнене й для Ю. Мушкетика то більш відкритою, то менш, то більш сміливою, то менш боротьбою за національну гідність, за повернення українському народові потоптаних його прав.
Головний редактор журналу «Дніпро» (1958-1972) з усіма можливими конфліктами чесної позиції в часи всіляко обмежуваної й регламентованої свободи (несвободи) слова; голова Спілки письменників (1986-2000) з неприхованою підтримкою та ініціюванням посутніх кроків щодо подолання компартійної системи, - адже Рух народжувався й здобував організаційне оформлення (і омовлення!) саме в Спілці письменників України та Інституті літератури, де активними заспівувачами знову ж таки були передовсім письменники...
Сміливі, завжди націлені на гостру національну проблематику статті, виступи в пресі (до речі, публіцистичне слово Ю. Мушкетика - надзвичайно точне, влучне, пристрасне).
Про поставу, позицію, думку й розважливе слово Юрія Мушкетика в наші незалежні часи, прикметні новими, але аж ніяк не легшими для українського художнього слова, мови, культури, духовності проблемами, - можна (і слід) говорити окремо й з глибокою, неформальною повагою. Авторитет старшого досвідченого, відданого українській національній ідеї письменника чимало прислужився тому, щоб утримати літературну громаду від розсвареності й зневіри і був прикладом стоїчної, не догоджальної і не запобігливої перед владою, а гідної й принципової поведінки майстра слова, а до антиукраїнських проявів як влади, так і її обслуговної раті - і мужніх громадянських дій та кроків. Його вихід із оргкомітету з відзначення 350-річчя Переяславської ради - саме такий крок письменника, який стільки зробив для відновлення справжньої історії України, громадянина незалежної держави.
Л-ра: Дивослово. – 2004. – № 3. – С. 59-62.
Твори
Критика
