Твір джерельної чистоти
І. Кирпель
Прочитав «На брата брат», як декілька романів прочитав, та і подумав: чому у нас немає свята «Слов’янське слово», себто свято художнього слова? Таке свято нам потрібне, як повітря, яким дихаємо, як ковток джерельної води, як небо і сонце. Потрібне для того, щоб ми навчилися відрізняти звичайне ледаче слово від енергійного художнього, як зерно — від плевелів. І відкрити б це свято всеслов’янським «Словом», яке є вершиною вершин слави нашої, духовною спільнотою. Нашою літературною світлицею. І щоб не окремі люди відбирали ті чи інші твори слов’янських народів до святкування Слова, а лише епоха. Вона не помиляється. Вона чітко визначає, що належить до скарбу істинно художньої слави.
Роздумуючи про долю українського художнього Слова, беру у свої співрозмовники час і запитую його: чи не наблизилися ми до такого свята, маючи в своєму арсеналі на рубежі нового тисячоліття «Северин Наливайко» Миколи Вінграновського, «На брата брат» Юрія Мушкетика, «Трубить Трубіж» Бориса Олійника? Мабуть, наблизилися.
Новий свій роман Юрій Михайлович вибудував у короткий час і дав йому застережливе, незвично разюче ім’я «На брата брат».
Уже від однієї назви починає щеміти душа. З цього палахкотливого романного імені, як з вершини роз’ятреного серця, так далеко-далеко видно усі зарубки нашого віковічного болю, нестерпного і жагучого, що приходиш до висновку: ми ніяк не можемо вийти на широким шлях, а весь час йдемо полем та байраками, байраками та полем, які щоправда, освячені нашою сльозою, кров’ю і пам’яттю.
Чим глибше усвідомлюєш себе у Слові Мушкетика, тим частіше тривожить думка: нам не щастить. Уся віковічна трагедія нашої, слава Богу, незламної нації полягає у тім, що коли вона сходить на терези історії, то ніяк не може дорівнювати своїй власній особі, своєму духу, сама собі. І навіть знак рівняння, як золотий ключ, втрачаємо.
І страшнішого страшніш те, що моральні цінності активно засмічуємо безумством аморального дикунства. Печально, але ж так: на любові, на дружбі, на вірі і надії лежить чорна печать вигоди. Любимо, коли ти багатий чи багата. Дружимо за принципом: я тобі — ти мені. Віримо — безнадійно. І наше око вабить блискуча обгортка, а те, що в обгортці — не цікавить. Сьогодні ми як ніколи втрачаємо свій національний родовий ключ.
Ось і розмірковуй, що краще: чи революційно-трагічна лівизна, чи реакційно-трагічна правизна. Мабуть, і з тої, і іншої сторони треба брати те, що є кращого, і при цьому не втрачати знак рівняння, як знак свободи. Отож, коли стаємо на терези історії, то не втрачаймо ані розуму, ані серця.
Але Юрій Мушкетик на долонях нашої історії знайшов ключ заперечення заперечень — «На брата брат». Тепер завдання нашої української і всієї слов’янської літератури — віднайти ключ ствердження.
Коли для нації приходить свято художнього слова? Коли її творці всупереч і загальноприйнятій думці, й офіціозу, і часові, кажуть своєму народові гірку правду, істину, вказують дорогу до істинної правди і тим самим піднімають прапор над своєю нацією. Коли їх слово — художнє. Коли їх слово іде в народ.
Юрій Мушкетик прийшов у ту пору художньої довершеності, коли свою фразу будує, як зрілий майстер, як Бог, за правилами сотворіння духовного Всесвіту. Вчитаємося в його світобудовчу фразу: «Степ переймав воду гранітними скелями, але вода виявилася дужчою, розірвала камінні обійми й клекотіла, і скипала буком, й мчала вниз, до моря, спадаючи грізними лавами. Могутня, жива і вже приречена, а може, приречена од першого дня світотворення, як приречене все суще на буяння, клекіт і смерть, на все й на ніщо. Перша лава спадала чистим, наче шкло, потоком, й справді зоддалік здавалося, що то шкло, вигнуте й нерухоме, крізь яке подекуди просвічується каміння. «А вода по каменю, а вода по білому...» Яка гармонія духу і світу! А разом з тим читаєш і відчуваєш тиху ходу автора. Лагідного. І спокійного.
Або ще рядки, які неможливо забути: «Молилися явори, молилися верболози, й сльози скрапували на вологу землю, кожна гілочка, кожен листочок молилися окремо, і стояв туман густий-прегустий, і козаки потонули в ньому: вгорі, над їхніми головами, горіли червоні мечі — промені сонця. Пролунала команда, дзвякнули вудила, коні переступали на місці, не зважуючись розірвати грудьми пелену туману; спонукані вершниками, рушили, випливали з туману, неначе з каламутного виру. Перша сотня потягнула попід яворами — вже видно в тумані, вирвалася нагору, заграла шаблями. Мокрі від роси коні тремтіли з холоду, рвали з рук повіддя. За нею випірнула друга сотня, за другою третя... Щойно вибрався увесь полк, гетьман наказав рушати. Полк котився в густих травах, далі перебіг на пасовиська з двома високими могилами».
У своєму романі Ю. Мушкетик описує далеке наше минуле за часів гетьманства Івана Виговського (1657-1659) — і ми, його читачі, дивимося на козацький світ очима героїв роману. Стільки цікавого у нашій минувшині. Там «човен, як риба», там «на небі засвічувалися лампади зір», там «розмова сама сукалася од тієї ниточки, яку розмотували на колоді (брати) під тином». І лише велика туга і велика обида за наш час дають про себе знати в окремих ліричних відступах та оповідях твору, бо саме тут перекидається місток у наш день і стає зрозуміло: автор пише не один, а два романи, — один про давнє минуле, а другий про прийдешнє. А коли головний герой роману вболіває за власне господарство, — землю, хліб, копицю сіна чи соломи; коли одні козаки тягнуться до хліборобської праці, а інші — до шаблі, а через шаблю до влади, бодай маленької, тільки щоб влади, то тут береш голову у руки: Боже мій, так це ж написано про нас, про тих, кого я знаю, тих, хто готовий змінити свої погляди на будь-що, лише щоби прийти до влади, маленької чи великої, немає значення. Якщо зробити соціальний зріз боротьби за владу того часу і порівняти його з сучасним, то все вийде один до одного. У нас стільки розвелося маленьких і великих злодіїв і запроданців, що куди палицею не кинь, а в Пушкаря влучиш. А якщо не в Пушкаря, то в Золотаренка, коли не в Золотаренка, то Сомка з Тетерею. Так, так!
Роман Ю. Мушкетика розпочинається з Матвія і Супруна Журавків, які рятують один одного на бурхливих хвилях високого Дніпра. Ой Дніпро, Дніпро! Коли автор пише про нього, то забуваєш, що це проза. Це, коли хочете знати, поезія у прозі. Гляньмо! «Клекіт і гуркіт, і все одно тиша, тихіша за будь-яку іншу тишу, згуки природи — то не гомін, то безгоміння, вслухавшись у яке, можна почути плин власної думки і крові в жилах. Ще й на багато верств довкола — нікого-нікого, тільки вода, та камінь, та чайки, та баклани, які німими чорними привидами сидять на високих, з побіленими послідом верхівками стрімких скелях правого берега. Лівий берег низинний, сірий, хапає пустельністю за серце, й коли людина дивиться на нього, її огортає безпричинна туга. Коли ж вона дивиться зі скелі на Дніпро, який перед нею неначе на долоні, на боріння води та каменю, вона думає про вічне, невмируще, підноситься душею й навіть забуває про власну смерть. Хоч смерть тут — близько-близько; на цих порогах, на цих каменях од давніх-давен, од похмурих варягів і диких кочівників до нинішних козацьких часів погинуло безліч люду, але то смерть не від неправди, не від чварів людських і лютості людської, й вона забувається; тут упокорення й благість, і думки про велич Бога, про смиренність та покору, про добро та істину. Тут можна сидіти непорушно годинами, днями — вічно, перетворившись у камінь та навіки замкнувши в собі раз знайдену, єдино правдиву думку». Цитату прози Мушкетика важко обірвати, обірвеш — і чогось, дуже важливого, не вистачить. Його фраза — та сама ріка. Дивись, слухай і милуйся відтінками та барвами її, вслухайся і збагачуйся дивом світу і дивом слова! А окрім того, складається враження, що Юрій Мушкетик перед тим, як сісти за роман, побував у наших душах, на нашому подвір’ї, на наших печальних дорогах. І тому навіть його авторські відступи — це і не відступи, а ті ж самі події, але підняті на рівень нашої національної історії. Із сучасних письменників це рідко хто може робити.
Так ось про Журавків. Матвій і Супрун виборсуються з повноводного Дніпра, але їм ніколи не вийти з ріки повноводного соціального боріння, бо стануть її жертвами. З іншого боку, варто наголосити: кожен герой твору чимось схожий на ріку і тому має свої власн: береги: у Матвія Журавки берег хліборобський, у Супруна — шабельний, у Пушкаря — вбивчо-кривавий, у Сидора — з двох боків руйнівний, у гетьмана Виговського — берег сумління і вагань. Все залежить ви того, хто куди іде і які бажання вирують над ним. Щиро кажучи, сам образ письменника у творі — явище надзвичайно цікаве. Його доброта — теж як річка, що ввійшла у осінь, і тому вона така широка, духмяна, спокійна, виважена часом.
Якось розмовляю з Юрієм Михайловичем.
Для мене найулюбленіші ті сторінки роману, де ви пишете про братів, їх мрії і сни, їх дороги, і так стає боляче, коли їх путі розходяться, розбігаються у різні табори.
Юрій Михайлович важко зітхнув і стомлено промовив:
Матвій Журавка... Мій Матвій Журавка... На його долю випала така печальна випадковість, така печальна, що один жаль... Його спіткала недоречність. І він гине... просто жах, як це могло трапитись з ним...
Для письменника значний герой роману — це жива постать, з якою він зустрічається у своєму кабінеті, за робочим столом, з якою радиться про сучасне, минуле і майбутнє, ділить з ним свою радість і горе, іде з ним у вирій життя; водночас це і дух, що витає над ним і його епохою і кличе до святості та совісті; це врешті-решт - доля самого письменника. Тому герої твору не просто персонажі, а рідне коло творця, його духовна сім’я.
Якщо говорити про творче коло письменника, його персонажів, яких він сотворив власним духом, то тут, гадаю, треба мовити і про магнітне поле твору, яке складається із стосунків між героями - персонажами художнього полотна. В романі «На брата брат» змальовуються сімейні і державні взаємини між братами Журавками, між гетьманом і козаками, між гетьманом і послами, гетьманом і старшиною, полковниками, яким не давала спокою гетьманська булава. Виговським і Хмелем; між людьми і природою. Оці міжгеройні стосунки були б не так помітні, якби автор не вималював портрети своїх персонажів, не наділив їх глибоким психологізмом, не показав внутрішню суть кожного. Читав Мушкетика і думав: якби хто-небудь з художників спробував кожного героя і кожну подію намалювати, то ми мали б два твори, — один у художньому слові, другий — у художній галереї, і обидва були б рівноцінними, хоча вони і про одне і те ж, про нашу незабутню історію.
До речі, Ю. Мушкетик — майстер не лише індивідуального портрета, а й колективного. Як він — і в деталях, і в масштабі — показав Раду старшин у Корсуні, пушкарівців на полтавському валу, військову нараду при гетьмані, події в селі Германівці.
Ю. Мушкетик — письменник-баталіст. Тут його фраза велика, як світ, і вражаюча, ніби куля. І у нього все в портреті — і людина, і час, і бій, і Дніпро, і долина, і житнє поле, і вітер та золоточоле сонце. І людські стосунки.
Людські стосунки... Інколи той чи інший письменник,створюючи образ огиди, звертається до образливих слів. Автор твору «На брата брат» робить інакше, вдаліше, майстерно. Погляньмо: Матвій зустрів Сидора — і на прохання останнього (вписати його до сотні, як сина) ось як зреагував: «Слово «син» ледве вимовив і аж тепер відчув ненависть до Сидора. І вже не міг стриматися: — «Сина», який двічі хотів вчинити «батька» винним у крадіжці — й віддати на квестії. Який ти мені син ?.. Он ти хто, — і вказав пучкою на березове пнище. Сидір обернувся, гадюка засичала й щезла в дірці пнища при самій землі. Сидір подивився й знизав плечима».
І — все. За цими словами все життя Сидора, як на долоні, видно. І суть його поведінки зрозуміла. І нутро його освітилося огидою. Прочитавши ці рядки твору, подумалось: роман може бути коротким, як оповідання, коли його майстерно писати, писати, як Ю. Мушкетик. На жаль, у нашій літературі Мушкетиків мало.
І ще ось про що. У нас на півдні кажуть: веде коня за повід. Ця фраза, на мій погляд, нібито урівноважує сили. І раптом читаю: Матвій «веде в поводу коня». Ба! Тут фраза як і не фраза, а багатокольоровий зливок. Миттєво фраза стала вилитою, картина — міфічно грандіозною, дія — неймовірно величезною. Бо «в поводу» прочитується як в силі, а бачиться як по краєвиду, як у хмарі, за якою розпочинається вселенський океан. Кінь — он який великий, а людина — ще величніша. Боже мій! яка літописна картина — «веде в поводу коня». І таких знахідок чимало в романі. Тож не випадково, коли якось ввімкнув третю програму радіо і почув уривок роману з голосу актора, відразу почув, як у моїй тихій кімнаті загуляв вітер, свіжий, молодий, енергійний. Слово честі, роман «На брата брат» — твір джерельної чистоти.
І при тім автор малює не просто події чи характер, він терпляче змальовує саму психологію події чи характеру. Скажімо, зустрілися Матвій і Супрун. Очима і серцем глянули на свою долю і долю України та й зрозуміли: у них різні погляди, а звідси — і дії. Якби Ю. Мушкетик передав лише діалог співрозмовників, то ця розмова могла б і забутися, але автор їхній суперечці надає психологічного відтінку, і тут через призму психології встає на повний зріст драма українського народу. «Матвій зрозумів, що з Супруном сперечатися марно. Своєю правдою чужу макітру не наллєш. Найкращі роки Супрунового життя віддані Хмельниччині, вони запеклися кров'ю на шаблі, на мідній луці сідла, вкарбовані кінськими копитами в землю, розвіялися з гарматним димом по бойовищах. Цей невеликий гачконосий чоловік до ката сміливий і запеклий, і ту запеклість вже не перебороти. Боже, збережи його від лиха, зупини на роковій межі!» Тут і слово задихається від напруги.
Психологізм Мушкетівського письма часто нагадує вранішню чи вечірню позолоту. Ми вечір чи ранок позначаємо за тінями, але ж не будь вечірньої чи ранкової позолоти, то не було б і вивершеного вечора чи ранку. Суть художнього слова у психологізмі як природнього явища, скажімо, у позолоті.
Переживання, психологію своїх героїв Мушкетик інколи передає через їх сни. Одні сни вважають містикою, інші — пояснюють напругою прожитого дня, але тут щось інше. Тут є те, чого ми не збагнули, бо ми нічого не знаємо про себе. І мене дивує, до запаморочення дивує: як ото Ю. Мушкетик може реалії людської долі вписати в сон, а сон зробити дійсною реалією. У нього виходить так: сон — дійство, яке собою випереджує події чи далекого, чи близького дня. Згадаймо, у роки молодості братів, коли їх ніщо не роз’єднувало, і сон випадав один, себто одне і те саме снилося обом, а коли їх дороги розійшлися, то сни їм уже приходять різні. А щодо сну Виговського, до котрого заходить уві сні Хміль і вимагає звіту за свої дії, то ці сторінки роману, на мій погляд, є вершиноіо не лише художнього відкриття автора, але й вершиною твору.
Процитуємо: Хміль: «Що є найважче в світі? Сакви старцівські! Вони порожні. Гроші проциндрив. Млини, левади пороздавав...»
Виговський: «Ти розпочав...»
Хміль: «Мовчи, плюгавче, — і очі загорілися знайомим спопеляючим вогнем, при світлі якого рубав і ворогів, і друзів. - Я нагороджував за звитягу, а ти купуєш мерзенні душі».
На одній із сторінок роману автор помічає, що у Виговського «розум був дужчий, аніж душа». Цей вислів приходить на пам’ять, коли в селі Германівці козаки йому вчинили опір, і він не витримав народного суду, і кинув гетьманство. І стало ясно: отут спрацював не розум, а душа гетьмана, що все передбачала у свій час, а зараз прийшла до нього пророком у вигляді сну. Мабуть, душа художника — це Всесвіт, який собою так багато обіймає земного і неземного, реального і нереального, малого й великого, ймовірного і неймовірного, розгаданого і нерозгаданого, що залишається лише дивуватися: що то значить земля і її небо, що то значить людський космос.
Але повернемося до романного поля Ю. Мушкетика. Тут автор проявив себе у таких гранях людської діяльності, що і не перелічиш. Тут він і художник слова, і вчитель, і філософ, і психолог, і військовий стратег, і дипломат, і будівничий, і першої руки хлібороб. А щодо ботанічних знань, то тут він неперевершений. Він багато вміє, а ще більше знає. Доцільно підкреслити: Ю. Мушкетик у нашій печальній минувшині відчуває таку позитивну енергію духа, віднаходить у ній такий єдино надійний материк, передає звідти нам таку незвичну силу і заряд, що робить нас, своїх сучасників, історичними людьми.
«На брата брат» Ю. Мушкетика — це і гіркий символ, і гірка метафора, які переслідують нас не одне століття. Бо на брата брат — це і сімейна трагедія; на брата брат — це і національна трагедія; на брата брат — це і всеслов’янська трагедія. Ось яку книгу сотворив митець України.
У цьому романі, як у власному домі, наш читач-сучасник усвідомлює себе, свій рід і національне середовище, свій нескорений народ, а разом з тим і великий слов’янський світ. Інакше і бути не може, бо книга «На брата брат» чиста, як сльоза, і як сльоза, тремтливо чутлива. Отож, зі святом вас художнього Слова.
Л-ра: Слов’янське віче. – 1998. – № 2 – С. 114-121.
Твори
Критика
