За законами людського серця
А. Шевченко
Героїв роману Юрія Мушкетика «Останній острів» («Вітчизна», № 11-12, 1968) бентежать, гризуть, позбавляють сну різні питання, з-поміж них і такі: «В чому суть життя? Для чого в світі живемо? І чи так живемо?»
«А справді, для чого я живу?» — запитує себе подумки один з головних персонажів Андрій Кузьменко. «І хто такий я? Який я?»
«Ви все про тих, великих», — каже Андрієві його колега по роботі. «Ну, а для чого живе простий чоловік? Я, він, всі ми?»
Погодьмося: не часто стрінеш у літературі нашого сьогодення подібну філософську заклопотаність. Дехто вважає, що на ці питання давно, раз і назавше здобуто вичерпну відповідь. А проте вони вічні, як вічне саме життя. І ніколи не знімаються з порядку денного. Рано чи пізно кожна мисляча людина ставить їх перед собою і шукає, шукає на них відповіді. І саме в цих шуканнях, в оцьому високому мисленні, у намаганні осягнути буття, своє місце в ньому людина творчо зростає, духовно багатшає, зрештою, завдяки цьому вона не опускається до стану безтямного ембріона, а лишається тим, ким повинна бути, — Людиною. Чи, як сказали б у старожитні часи: вінцем природи.
Андрієві Кузьменку навіть кидають отой злісно-обивательський, з прихованою погрозою докір: «Багато думаєш...»
А він і справді багато думає, аналізує, дошукується в усьому істини. Для нього дорогий сам процес мислення. А коли так, то ця людина вже не відступить від своєї мети, просто фізично не зможе цього вчинити.
Андрій думає, хто він і для чого, з чим іде до людей і чого хоче від них. І це не той тип рефлексуючого у своїй бездіяльності героя, що, закутавшись з головою у ковдру, уявляє себе Гераклом. Кузьменко думає для того, щоб діяти. І — діє. І знову думає. І, як завжди буває з людьми, що думають: йому не легко живеться. Він у вічному двобої.
Потрапивши з власної волі на глухий, загублений у плавнях великої річки острів, Кузьменко з перших же кроків заходить у конфлікт зі своїм безпосереднім начальником Григорієм Притулою. І це природно: Притула з тих, хто не в'ялить собі мозок думанням. І він добре засвоїв давню «мудру» науку: «Коли хочеш ласувати повітрям і квітом — не треба думати. Ходи, споживай харч, напивайся і співай з пісенника». Звісно, така перспектива є в кожного, але не кожен її обирає.
З-посеред різних конфліктувань найсерйозніші суперечки між Кузьменком і його антиподом Притулою виникають на терені проблеми: закон і людина. Ця проблема також належить до так званих вічних у літературі. Її розробляють письменники всіх часів: і Софокл, і Гете, і Пушкін, і Ів. Франко, і багато сучасних. Одні в плані філософському, інші в соціальному чи морально-етичному.
Кузьменко вважає, що закон — для людини, а не навпаки. Це, однак, не означає, що він за те, аби додержуватись духу закону, а не його букви. Ми знаємо, що коли на перше місце виступає оцей дух, то часто закон обертається на свою протилежність. Та водночас буква закону не повинна бути сліпою. Виконуючи обов'язки рибінспектора, Андрій затримує порушників установленого правила вилову риби — браконьєрів. Одних, покартавши, відпускає, інших ладен піддати найсуворішому покаранню. Саме тут і вибухає конфлікт. Притула каже: «Закон для всіх однаковий. Нас приставили пильнувати його». Кузьменко відповідає: «А люди? Хіба він не для того, щоб служити їм? Не вони його вигадали? Щоб захищав, допомагав». Він дозволив одному вчителеві ловити рибу. Свій вчинок мотивує так: «Ви знаєте, який він? Хіба це браконьєр, злодюга? Нещасний, хворий чоловік. Для браконьєра тридцятка штрафу — й тьху. А для нього ганьба на весь вік».
Але все це не так просто. Іншим разом, пробачивши старому рибалці, Андрій задумався. Одпустив діда, пише автор, а на серці ні гірко, ні радісно, хлипко й незатишно. «Мабуть, надто я слабкострунний. Нема в мені міцного духу». Може, справді в цьому весь смак? Згадаймо директора міжнародної авіалінії Рів'єра з «Нічного польоту» Сент-Екзюпері. За найменшу провину, за найдрібніше порушення заведених ним на лінії правил Рів'єр карав нещадно, звільняв від роботи заслужених авіаторів. Він не дозволяв собі нікого жаліти, в тому числі й себе. Він казав: «Я караю не людину, а зло, яке в ній є». Своєю твердістю, за його власним переконанням, він хотів не силувати людей, а допомогти їм перевершити самих себе.
Оцим розумінням своєї високої місії, звісно ж, герой Сент-Екзюпері може виправдувати свою нещадність у ставленні до людей. Але де межа, що відділяє нещадність від жорстокості? По-моєму, її сам Рів'єр не завжди ясно бачив. На противагу йому Андрій Кузьменко цю межу не тільки бачить, а й відчуває усім єством. Тим-то сам собі заперечив: «А хіба для цього треба міцний дух? Просто, щоб було серце, як шмат макухи».
І коли він каже про одну стару жінку: «Вона прожила життя законами людського серця, законами добра, а більшого за них немає нічого на світі», — ми віримо: це його тверді переконання, його життєві принципи. Виходячи з них, керуючись законами добра, він прощає хворому вчителеві, немічному дідові, і водночас уперто, ризикуючи життям, переслідує затятого паразита, браконьєра Чапрака.
Андрій знає: «Найкраще жити, не оглядаючись по боках. І надто назад. Ступати в ногу, не висовуватися вперед, не одставати. «Бути, як усі». Всіх — люблять. Всіх любити легко. І працювати для всіх. І жити».
Але він не хоче так жити. Не хоче! Він уже зрозумів свою відповідальність не перед чимось абстрактним, а цілком конкретним: перед оцими людьми, з якими працює, перед дівчиною, яку кохає, перед оцією рікою з її багатствами, перед пташенятком, що тільки видобувається на світ, перед усім сущим, з чим стикається і живе в своїй повсякденності. І він гордо думає: «Нехай його старання — піщинка, але піщинка великої гори, сивої і вічної. Ця ріка протекла крізь серце його дідів, батьків, крізь його власне, він мусить дбати, аби вона плинула й крізь серце його дітей, онуків».
Тим-то мені видаються абсолютно безпідставними закиди критика П. Мисника («Літературна Україна» від 14 березня 1969 р.), буцімто Андрій обстоює думку про «цілковиту відчуженість поколінь». Якраз навпаки — Кузьменко добре усвідомлює, чим він завдячує своїм попередникам. Але він знає, що стежка, котрою йшли його предки і на яку ступив сам на зорі життя, десь обривається, і далі її треба топтати своїми ногами.
Вічна ріка — люди — народ. Цей величний образ назавжди полонив серце і розум юнака. Він перед власним сумлінням заприсягається боронити його від усякого браконьєрства.
Браконьєрство віднедавна стало популярною в літературі темою, і не тільки на Україні. Її активно розробляють російські письменники, зокрема, широко знаний Юрій Нагибін. Локальний термін, що застосовувався переважно в рибальстві, набув ширшого й глибшого значення.
Найбільшим браконьєром у романі Ю. Мушкетика є, безперечно, начальник рибінспекції Григорій Притула. На перший погляд — парадокс: гроза місцевих браконьєрів, начальник рибінспекції — сам справжнісінький браконьєр. Ні, він не ловить забороненими засобами рибу, не порушує закону, навпаки, додержується всіх його пунктів, переслідує тих, хто намагається обійти встановлені правила лову, — і все ж він браконьєр. Браконьєр у ширшому тлумаченні цього слова.
Вигнаний за жорстокість чи, як він сам каже, за перевищення влади з в'язниці, де працював, Притула нічого не збагнув і нічого не навчився.
Він тільки причаївся. У хвилини душевного піднесення брав медалі, значки, чіпляв на груди. Повертався перед дзеркалом — ставний, пружний, клацав підборами. І щось, пише автор, заводилося в ньому, від чого кроки ставали лункішими, а голова повнилася солодким туманом. Почував таку рвійність, таке нестримне бажання віддати комусь свою силу, енергію, що шкіра холонула й по ній бігли швидкі колючі мурахи. Ні, більше ніхто не служив так і не міг служити. Він почував готовність вволити будь-яку волю, аби лишень вона була тверда й чітко скерована,
«Дуже всі поставали розумні», — ось що найстрашніше й найогидніше для Притули. «Понаучували вас там, — каже він Андрієві, — ми ту науку витрусимо...»
Як усе це стерпіти? «Хто клопочеться більше за мене? — риторично питає самого себе Притула. — Хто чесніше виконує обов'язки? Вони дані мені зовсім не для того, щоб я думав, які вони... Я завжди служив чесно. І там, і тут. Служив для всіх».
Притула ніколи не мав отих гризот: «У чому сенс життя? Для чого в світі живе?» Йому завжди й усе було ясно: живу, щоб служити, а служу, щоб жити.
Образ Притули логічно вималюваний досить переконливо. Одначе з погляду художньої довершеності навряд чи може задовольнити. Річ у тім, що Ю. Мушкетик переважно не показує, не зображає свого героя, а розповідає про нього, дає йому характеристику або сам, або доручає це робити своїм персонажам. Про те ж, яка це людина, я, читач, повинен був би скласти думку із власних спостережень над життям і діяльністю героя.
Це вада не тільки роману Ю. Мушкетика, а багатьох творів нашої літератури. Письменник, замість пластично малювати характери своїх героїв, перебирає функції критика і вдається до суто умоглядного їх відтворення, описування.
Хоч зміст роману «Останній острів» не вичерпується, певна річ, конфліктом Кузьменка з Притулою, все ж він є саме тим епіцентром, який визначає весь хід подій. Тяжко поранений у сутичці з браконьєром Чапраком, Андрій здобуває моральну перемогу. Притула залишається, власне, один. Остаточного удару йому завдає тихий Володя, що кидає у вічі своєму начальникові недвозначні слова: «Ви негідник». Притулина команда відмовляє йому в довір'ї. Інспектори Володя, Євлампій, а також дівчина Валя стають на Андріїв бік. Треба сказати, що виписані вони автором з різною мірою переконливості. Володя, Євлампій, Павлович — це люди, у життєвій вірогідності котрих не сумніваєшся. Щодо образу Валі такого з цілковитою певністю не скажеш. Мені здається, автор тут піддався сумнівній традиції і одягнув свою героїню в такий собі романтизований плащ, від якого трошечки тхне нафталіном. Особливо це відчутно, коли вдалині раз по раз пропливають добряче вже заштамповані «білі пароплави», де, як уявляється дівчині, красиве й справжнє життя...
Згадаймо лишень слова професора Холода з «Краплі крові»: «Людське життя — це крапля крові. Легковажити ним ніхто нікому не давав права. Вищого за нього нічого нема».
Так само нічого вищого нема для письменника, як утверджувати своїми творами ці високі принципи у житті.
Л-ра: Прапор. – 1969. – № 9. – С. 68-70.
Твори
Критика
