Характери в сучасному романі
Семен Шаховський
Кожен змістовний, читабельний і оригінальний роман — значне явище в літературному процесі. А от коли один за одним з'являються великі твори епічної прози, і кожен з них по-своему гарний, винахідливий, а часом захоплює нашу свідомість, — то групу таких романів треба вважати подією великої ваги. В такому стані, — хоча ми ніколи не задовольняємося досягнутим, — перебуває сучасний український роман, який останнім часом виходить на своє законне правофлангове місце в літературних шеренгах.
Що таке роман з точки зору масового, вдумливого, незмінно зацікавленого читача? Хіба це тільки твір великої форми, читання якого вистачає на кілька вечорів або й на цілий тиждень? Адже бувають твори, які читаються «легко», як кажуть у читачівських колах, і тоді розміри ні до чого, — грубезної книги ледь вистачає на безсонну ніч. А іншим разом товстим шаром пороху вкривається розгорнута і справедливо забута якась десята сторінка тоненької повістушки. Кажуть деякі теоретики, що роман подає історію героя впродовж цілого життя; але ж скільки є змістовних епічних полотен, у яких фабула обмежена єдиним «світловим» днем, як приміром, у романі Лео Кіачелі «Гваді Бігва». Доведеться рішуче відмовитись і від визначення композиції роману як багатопланової, населеної густо численними персонажами, бо знайдуться твори, в яких діють лише Він та Вона і ще хтось третій.
Як переконуємось, поодинокі закони не вичерпують всієї різноманітності явищ, і кожне «так» вогнене стріне «ні», як справедливо сказав колись поет. Але водночас загальні закономірності та вияви можна простежити всюди, в тім числі і в способах та формах літературної творчості. Таким всезагальним і справді спільним для переважної або й абсолютної більшості романів — є докладне і поглиблене зображення людських характерів, глибин людської душі. Є, зрозуміло, винятки.
Докладність і поглибленість зображення характерів, плину людського життя — це не лише властивість, але й перевага роману над іншими видами і жанрам» епосу, не кажучи вже про лірику. Лише велика драматична форма наближається своїми можливостями до цього виду, але й вона суворо регламентована в часі, місці й просторі, а головне — не допускає участі головної дійової особи прози — автора, з його відступами від своєї особи, коментуванням та іншими активними формами втручання у виклад.
У епосі, як і в драмі, творчість автора починається з назви, чим вони обоє відмінні від лірики, в якій назва твору важить порівняно мало, — ліричну поезію можна називати навіть першим рядком, чого, здається, навіть в новелах або одноактних водевілях ніхто не робив.
Для роману, для драми чи кінофільму назва набирає першовартісного значення не тільки тим, що привертає або відвертає увагу. Важливіше інше — назва виражає весь зміст твору, його головну ідею, безпосередньо асоціюється з головним образом — персонажем тощо. «Війна і мир», «Що робити?», «Борислав сміється», «Піднята цілина», «Бур’ян», «Прапороносці» — це великі змістовні визначення; читачі добре пам’ятають їх, навіть не називаючи прізвищ авторів.
Назва твору вимагає не лише винахідливості чи вигадливої оригінальності, але справжнього розумного хисту. Це — неодмінно творчість усвідомлення мети, образне узагальнення. Тому ми маємо всі підстави говорити про поетику назов, їх теорію та критику, мусимо зважувати і на здобутки і на втрати, на те, що вчить, і на те, що застерігає.
Назви бувають символічні і конкретні, стислі і багатослівні, запозичені та новоутворені, головне — талановиті й бездарні. Талановиті й бездарні в усіх відношеннях.
До числа талановитих назов романів треба зарахувати «Кров людська — не водиця» М. Стельмаха, бо давній пісенний вислів набув сучасного глибоко гуманного значення і виражає всю ідейну концепцію твору. Доброю знахідкою є і назва книги Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або козак Мамай і чужа молодиця», бо вона співзвучна з мистецькою своєрідністю «химерного роману».
Але в цілому творчих знахідок тут не так уже й багато, навіть менше, ніж талановитих книг. І не тільки тому, що письменники не спроможні називати по-мистецьки, а через неуважність, недбайливість і через відсутність критики їхніх слабостей з цього боку — подумаєш, мовляв, назва...
Григорій Тютюнник назвав свій твір найстислішим з можливих слів — «Вир». Це найкоротша назва в історії української прози (виняток «Хо» Коцюбинського). Проте це коротке слово має розлогий і символічний зміст.
Життя героїв не протікає мирно навіть у супокійні часи, не кажучи вже про роки Великої Вітчизняної війни, які настають в заключних епізодах фабули, це, мабуть, і буде найбільший вир. А поки що ніяких катаклізмів і катастроф не сталося, не проливається кров і ніхто не вмирає, а спокою немає над тихою річкою Ташанню у затишному полтавському селі Троянівці. Життя вирує, герої радіють і страждають, виявляються і гарячі почування, і спокійні симпатії, і холодна байдужість. Зовсім відсутня героїка і подвиги, святкове й урочисте, але і в буденному досить конфліктів, сутичок, протилежностей, що породжують гаряче вирування пристрастей.
В чому ж річ, що їх породжує і підносить, чому життя троянівців перетворюється на вир? Тут ми підходимо до того, що становить найхарактернішу та найцікавішу властивість роману Тютюнника, специфіку його прозаїчного письма. Це виняткова рельєфність характерів. Люди одного стану і становища, спільної праці і переконань, герої рокану раз у раз конфліктують і сперечаються або дружать і побратимствують тому, що у них відмінні характери, темпераменти, способи життя і праці.
Проти всілякої аморальності, ницості, ледарства, нахлібництва і ще гірших пережитків діють закони, карні та моральні.
Але є ще скільки завгодно суперечностей та протилежностей, які не караються і навіть не осуджуються жодними суспільно-моральними нормами. А й через них, зокрема, виникають родинні драми, конфлікти у виробничих колективах тощо. І все це теж заповнює наші дні, а часом істотно визначає почування і стан людини. Придивимось до конфліктів у романі «Вир». Є серед дійових осіб твору Северин Джмелик. Батька його розкуркулили, сам він одверто саботує в колгоспі, спіймався на злочині, втік з тюрми, переховується десь, чекаючи слушної для себе години. Це ворог, приречений на знищення. Але він персонаж доки що епізодичний, на хід подій і на долю героїв він не впливає. Всі інші персонажі твору — нормальні громадяни суспільства, з тими чи іншими хибами, недоладностями, а часом і без помітних вад громадянських та особистих.
У такому середовищі проходить життя головного героя твору Тимка Вихора. Його сфери: родина, кохання, праця в колгоспі. Родина Вихорів навмисне описана як рядова і пересічна, але і в ній всі характери різко відрізняються один від одного, а Тимко — найбільше.
Буйний і невитриманий, поривчастий і часом зовсім безрозсудний, живе він як пасинок, поза сім’єю; але у нього розвинене почуття товаришування, він уміє пристрасно кохати.
У дружбі й любові Тимко зображений з великою силою і талантом. А от третя сфера життя героя — праця — менш виразна, хоча не менш докладна і розгорнута. У праці Тимко байдужий, виконливо-врівноважений — і тільки. Ніде і ніколи він нічим не запалюється, ні на що не реагує, здебільшого не виявляючи ніякого ставлення. Він сіє, косить, оре, рубає ліс, їздить за фуражем, працює в себе дома, але ніколи не виявляє ставлення до того, що робить. Ми відчуваємо якусь несправедливість автора до героя, якого він, безсумнівно, любить, якусь алогічність образу. Це тим прикріше, що ми звикли характери сприймати через працю в першу чергу. Так недалеко уже і від того, що порушується внутрішня логіка образу — основна ознака майстерності.
Крім внутрішньої логіки образ-персонаж потребує ще увиразнення через контрастні малюнки оточення. Тютюнник оточення героя зображує як людей таких же виразних і колоритних. Добре, соковито змальована парубоцька громадка. Характери парубків виявляються в усьому: в ставленні одного до іншого, в роботі на полі, в парубоцьких вуличних витівках і в серйозних скрутних становищах. Характери визначають взаємини в парубоцькому гурті.
Є в романі ще багато інших образів молодих селян, і кожен з них виписаний як характер, незалежно від того, чи часто виступає в дії, чи згадується бодай один раз. Так, саме так мусить творитись справжня проза. Тютюнник як письменник відзначається чудесним вмінням відчувати вдачі своїх персонажів, у нього призапасено безліч побутових, психологічних, портретних, мовних та інших деталей, з яких він утворює свої картини, епізоди. Ось перший-ліпший приклад, пов’язаний з творенням персонажу, справді другорядного. Живе собі такий малопомітний і маловиразний чоловік Павло Гречаний. Парторг Дорош приставив Павла до ферми, він стежить за тим, щоб ніхто не спробував виїжджати на мовчазному і покірливому працівникові, стежить, щоб він сповна одержав зароблене. І от, коли тепер Павло приходить додому, дружина до нього ставиться якось інакше, ніж раніш; чим далі повнішає і повага в колгоспі.
Це, так би мовити, історія людини. Але для мистецтва самої історії недосить. Вона конкретизується в характері, а характер Гречаного не лишається той же, а в чомусь під впливом обставин починає розгортатись або змінюватись. Книга Тютюнника сповнена таких майстерних сцен, коли виступають людські характери в зрушеннях. Коли вперше приніс Павло преміальне молоко, то викликав здивовану пошану дружини:
«Явдоха так і засвітилась на лиці. Розтопила піч, нагріла води, дістала із скрині чисту, викачану рублем та качалкою сорочку, заворкувала біля Павла голубкою.
— Помий же голову та переодягнися, — лагідно припрошувала вона. — Бо завтра ж неділя, то, може, й у гості підемо до сестри.
Пораючись біля печі, вона щось пришіптувала сама собі та посміхалася, вся помолоділа, навіть хустку пов'язала по-новому, як молодиця на храму. Якже! Щоб там люди не говорили, а Павло в неї не з останніх. Он уже помітили його роботу розумні люди, уже й молоком дарують, бо він таки рук не жаліє, і не з лінивих...
Після вечері посадила Явдоха Павла на покуті, вимитого, чистого і сонливого».
В епітеті, в описі автор не забуває підкреслити особливості натури персонажа, як би обставини його життя не мінились, — і це характерна риса його, автора, стилю.
Кожен характер видається ще більш виразним від того, що поряд вимальовується інший, відмінний. Особливо це зручно зробити в діалогах, коли речова мова доповнює і підкреслює своєрідності людей. Ось приклад такої невеличкої сценки:
«Коли вийшли за ворота, Бовдюг сказав Кузеві:
Ти догавкаєшся! Ну на якого чортового батька ти в політику лізеш? Спитав, по чому сало на базарі, — і сиди нишком. Так ні! Йому поясни, куди хліб дівається, чого матерії невистачає. Яке твоє діло?
Інтересно. Бож-же ж мій, як інтересно! Подивися у вікно — і то скільки видно! А як поїздити та з розумними людьми поговорити. Скільки ж тоді в моїй голові розуму прибавиться?
А навіщо він тобі здався, той розум? Дурнішому легше на світі жити.
Е, це вже ти не говори! Не говори! Чоловік на те й родився, щоб весь вік, скільки живе, розуму вчитися. Оце є в мене ще трохи тютюну в кисеті, прийду додому, куритиму та все над людським життям міркуватиму».
Навіть з наведеного уривка видно, що переважаюча увага до малювання людських характерів не робить автора безстороннім фіксатором, що такий спосіб письма дає всі можливості оцінювати явища життя, утверджувати чи засуджувати їх. Тютюнникові огидна філософія Бовдюга, досить типова для давньої селянської обмеженості. Ця точка зору, підкреслює письменник, виявляється чудернацькою і дикою в наших радянських умовах життя, оце і є той «пережиток», який ми засуджуємо і викорчовуємо. А з другого боку, Кузева ж наївна цікавість, хоча часом і видається смішнуватою, але вона приємніша, принадніша, а головне — вона якась сучасна, нормальна для наших умов, ми її поважаємо і культивуємо, в нормальніших виявах, ніж це бачимо у Кузя; в чудацтвах Кузя до речі винен не він сам, не його вдача, а колишні умови, сільська обмеженість, яка зникає і мусить зникнути повністю.
Прагнучи уникнути схематизму, деякі письменники нібито навмисне накопичують негативні риси, чіпляючись за сумнівні якості теорії «живої людини». Інші намагаються щоразу малювати героя в обставинах особистого життя, звалюючи вину на монотонність службових обов’язків, які, нібито схематизують виклад.
А насправді ні те, ні інше справи не зарадить, бо в кращому разі приводить до дивовижної та антихудожньої мішанини, механічної суміші. Справжній шлях мистецтва — це малювання характерів персонажів, які виявляються і в позитивному і в негативному, в службовому-діловому і в особистому-інтимному.
Форма роману дає можливість письменникові викласти докладну біографія героя, а його характер — у становленні і новозмінах. Одним із головних образів «Виру» є голова колгоспу Оксен Гамалія, для експозиції якого автор оповідає цілу історію його роду, акцентуючи на родинній вдачі.
Щось дуже хороше і принадне є в поведінці та характері Оксена як керівника. Він нічим не відсторонюється від маси, він любить з усіма радитись, сам працює більше всіх, за своїх одноколгоспників нічого особистого не пошкодує, він чесний по відношенню до громадської власності, як той Прокіп Кандзюба з «Фата Моргана».
В характері Оксена як керівника е, проте, одна істотна слабина — це в’ялий підхід до артільних справ, примирення, навіть звичка до застою. Буйний в одноразовому пориві, Оксен неспроможний до тривалої активності, до постійної новотворчості. Є в цій рисі його натури щось від старовинної селянської кволості і обмеження. Так Оксен і веде колгоспне хазяїнування, день за днем виконуючи одну сьогоднішню справу за іншою. А це серйозно вадить колгоспові, бо сільське господарство вимагає перспективного бачення, широких масштабів і мислення і діяння.
Отож малювання колоритних характерів не є самоціллю для письменника, в цьому мистецькому засобі може виявитися авторова ідейна концепція, його судження про позитивне і негативне. В характерах потенціально можуть найповніше утверджуватися громадські ідеали автора, хоч у даному разі Г. Тютюнник ці можливості використав не сповна, і в непевності образу Оксена (під кінець роману не відчувається певності авторового погляду); швидше можна говорити про згасання характеру, а не його розгортання.
Контрастуючим Оксенові образом виступає голова сільради Гнат Рева. Цей вважає себе незамінимим, і переконаний, що він родився тільки для того на світ, щоб бути головою сільради. Перекручення, перебільшення своєї влади, круті адміністраційні заходи, до яких щоразу вдається Гнат, викликають обурення. У творі є кілька сцен, коли недолугий голова потрапляє у смішне становище, — сміхом, як формою осуду, Тютюнник користається сміливо і вдало. Щоразу виникає невідповідність між масштабами діла і адміністративним запалом Гната, між розмахом і ударом. І діяльність його починає приносити реальну шкоду, коли не для справи в цілому, то для окремих чесних людей. Осуд форм діяльності і характеру Гната Реви в романі гнівний і справедливий.
Як протиставлення Оксенові Гамалії та Гнатові Реві в романі діє ще й третій тип керівника, третя своєрідність характеру — парторг Дорош. Це, за задумом, найпривабливіша, найсимпатичніша постать у романі. У нього виняткова, що значно перевищує всіх в оточенні, воля до діяння, до поліпшення справ. Найбільше читач бачить Дороша серед рядових людей, в буденних обставинах. Його характеризують спокійні розмови, увага до кожного співрозмовника, уміння слухати, розуміти, вчитись, самоаналізувати свою поведінку, а коли треба, то й визнавати свої помилки та керуватись порадою друзів, однодумців.
Однак цей образ не прозвучав на повну силу, і зокрема — через невправність композиційну. Автор зробив його персонажем не те, щоб епізодичним, але й не наскрізним. Ось він з’явився на селі, домігся зрушень, а незабаром від’їжджає. А без Дороша картина життя цього великого колективу не може набрати потрібної повноти, щось найважливіше, вирішальне не дістає повного освітлення.
Наші зауваження могли б бути категоричнішими, але не треба поспішати, бо маємо лише початок епопеї; нас чекає ще друга книга роману, в якій характери героїв будуть діяти в складніших умовах, у тяжких випробуваннях вируючої доби, коли вони остаточно вирізьбляться і сформуються. В цьому, і в багатьох інших відношеннях продовження обіцяє цікаві зустрічі зі знайомими вже героями, обіцяє багато нового, чого ні читач, ні критик, зрозуміло, передбачити не в силі, бо талант — це завжди приємна і хороша несподіванка.
Л-ра: Вітчизна. – 1960. – № 9. – С. 192-195.
Твори
Критика
