Він любив свій народ
Михайло Гресь
Про Григорія Тютюнника написано вже чимало. Його роман «Вир» ввійшов у золотий фонд української літератури. Мені хочеться розповісти про Г. Тютюнника як про людину.
Добре пам’ятаю, як одного разу у Львові, завітавши до мене додому, Григорій Михайлович став говорити, що в нього вимальовуються образи майбутніх героїв роману. Вийняв з портфеля стос списаного паперу й почав читати:
«Оксен лежав щокою на снігу, обличчя його спухле, у волосся понабивалося снігу. Раптом всі ахнули і стали відходити: у Оксена відкрилося око: чорне, велике, налите кров’ю, і тут же шарахнув постріл. Куля тьохнула в кущі, збила сніжок, який тихо осідав, виграючи на сонці.
Він стріляє навіть мертвий, — тихо прошепотів офіцер, бліднучи...»
Котрась із жінок у домі, які теж слухали прочитане, сказала:
Які страшні картини... І все війна, війна...
Григорій Михайлович хвилинку помовчав, ніби обдумуючи щось, а потім і каже:
Так, війна завжди страшна, що б хто не говорив. Але про війну треба писати правду, як і про те, які то були прекрасні люди, що загинули на війні, — і він став оповідати про свій задум написати, як він говорив, «велику й серйозну річ».
А коли згодом роман «Вир» з’явився на сторінках журналу «Жовтень», читачі припали до нього, як до чистої криниці.
Григорій Михайлович був простою і сердечною людиною. Він часто цитував уривки з віршів, і незрозуміло було часом, звідки те все? Як пізніше виявилося, то були його давно написані вірші, або такі, які він ще тільки виношував. За життя Тютюнник не видав жодної збірки поезій, всі вони так і лишилися в його архіві. Лише після смерті письменника була видана збірка чудових його поезій «Журавлині ключі».
Він просто не поспішав друкувати все написане. З його уст можна було почути відомі чеховські слова про те, що «письменник повинен багато писати, але мусить не поспішати...» «Писання — задоволення, друкування ж — відповідальність», згадував він і слова Антона Рубінштейна.
* * *
...Десь напровесні 1951 року до редакції Львівського книжково-журнального видавництва надійшов рукопис збірки оповідань Григорія Тютюнника «Зоряні межі». Редагувати цей рукопис було доручено мені, як одному з редакторів видавництва. Про майбутнього письменника я дещо вже знав із розмов з товаришами, читав деякі його вірші.
Рослий, широкоплечий, з першого погляду незграбний, з якоюсь вайлуватою кремезністю, він ступив поволі від дверей і привітався. Смагляве, дещо видовжене обличчя, чорна і вруниста чуприна і великі темно-карі очі так вражали, що забути їх уже було неможливо. Якась велика душевна теплота промінилася в цих очах, а ледь усміхнений погляд говорив про щирість і людяність.
Розмова у нас з Григорієм Михайловичем відбулася неквапна, ділова і конкретна. За якихось дві години ми переглянули рукопис. Час від часу я мимохіть задивлявся на автора, а він теж подовгу не зводив очей з мене, очевидно, як і кожен автор першої збірки чи книги, яку схвалено до друку, почував себе схвильованим і піднесеним.
Ну, що ж, Григорію Михайловичу, на цьому і закінчимо... Ви зробили перший крок у літературу. Рукопис піде до набору, а згодом завітайте, переглянете коректуру...
...Потім ми йшли вулицями Львова. Треба було бачити, який збуджений був Григорій Михайлович. Він щоразу говорив, ніби запитуючи і себе і мене:
То кажете, що зроблено перший крок?.. А я, відверто кажучи, трохи побоювався... їй-право, побоювався!..
Вже пізніше Григорій Михайлович, згадуючи цей епізод, сказав мені:
О, тоді в мене на душі діялося щось надзвичайне... Уявляєте, я йшов з видавництва і почував себе, як кажуть, на сьомому небі. Аякже? Перша книжка побачить світ!
Збірка викликала негативні відгуки і автор сприйняв їх боляче. Але він вірив у свій талант.
Невдовзі, пам’ятаю, Григорій Михайлович завітав до нас і довго розповідав про свої творчі плани і про те, що у нього «вже гора списаного паперу», але ніяк не зважиться кому-небудь показувати написане. То була вже мова про майбутню повість «Хмарка сонця не заступить».
На мою думку, перша збірка оповідань Григорія Тютюнника була в якійсь мірі необхідною, так би мовити, перехідним етапом, школою, коли автор вчився писати. Мабуть, не переступивши цієї сходинки, якою була перша збірка «Зоряні межі», він не дав би нам таких перлин, як «Вир».
Тепер, коли люди перечитують збірку поезій «Журавлині ключі», видану у Львові по смерті автора, то бачать, якою любов’ю та повагою пройнявся він до людей. Ось як тепло і зворушливо говорить письменник про воїна-пастуха з полонин:
...І от, не забуду ніколи в житті,— глибокі яруги і балки круті.
І мій кулеметник, товариш і брат, пастух з полонини, із синіх Карпат.
Такий молоденький, дитина та й годі,
у нашій же роті, у нашому взводі.
Коли добігали уже до села,
коли вже німота спинить не могла,
розкинув я руки у синю югу
й зостався лежать на холоднім снігу.
І вечір морозний мене колисав,
а бій віддалявся вперед і згасав.
Та я не зостався у полі один,
без ніжного слова, без краплі води.
Отой кулеметник із синіх Карпат
приніс мене сам на руках у санбат...»
(«Хлопець з Карпат»)
Письменник знає Карпати, з великою любов’ю і теплотою пише про людей з полонин, славить їхню мужність і людяність. Але ніколи не розлучається він у душі з життям своїх земляків-полтавчан. Автор збірки «Зоряні межі» не міг утриматися, щоб у цю книжечку, в основу якої покладено матеріал із західноукраїнських земель, не вмістити деяких оповідань про життя полтавських земляків («Хуртовина», «Ластівка»).
Трохи згодом я дізнався, що письменник майже закінчив свою повість «Хмарка сонця не заступить». Якось під час дружньої розмови Григорій Михайлович вийняв з портфеля папку, розгорнув її і тут же почав читати мені початок повісті. Але, перервавши читання, з помітною соромливістю просив «не судити суворо», бо це, мовляв, ще не відшліфована річ... Повість цю він писав на матеріалі життя Полтавщини, зокрема, її присулянської частини, бо ніщо йому не було таким близьким і знайомим, як його рідний край, його рідне село Шилівка, люди цього села.
Я вам прочитаю кілька малюнків природи, бо знаю, що ви також любите Полтавщину, вона близька вам... І він читав неквапливо, ніби продумуючи ще раз кожне слово.
«Літом, на світанку, коли в зеленому небі гаснуть зорі і в комиші тихо входить ніч, особливо міцно пахнуть присулянські луки. А припече сонце — спаде роса, і луги стануть свіжими, чистими, немов після дощу. Зачервоніє мохнатий будяк, запломеніє «смолка», зав’ються чайки, зашумлять комиші — і літній день на Сулі почався...»
Слухав я, і здавалось, ніби вдивлявся в свіжі і яскраві картини, намальовані талановитим художником. Природа в його творах діє як один з важливих літературних компонентів, що доповнюють духовну красу героїв твору.
Прочитавши ще декілька сторінок, Григорій Михайлович сказав:
Це у мене, так би мовити, чорновий варіант повісті. Треба ще добре попрацювати над рукописом, а потім вже й до видавництва... Ну, а далі я хочу написати інший твір, щось ширше, бо так багато і так виразно бачу людей праці, знаю їх діла й помисли, що не можу не взятися за перо... Я почуваю органічну потребу писати і написати таку річ, в якій уславив би трудових людей моєї рідної землі — Полтавщини. От тільки не фортунить мені з моїм здоров’ям... Пишу, перемагаючи біль, — він брався, як завжди, за серце.
У 1956 році повість «Хмарка сонце не заступить» побачила світ в 4-5-6-му номерах львівського журналу «Жовтень», а пізніше — окремим виданням у Львівському книжково-журнальному видавництві. Читачі і вся громадськість схвально відгукнулися на цю повість.
А Григорій Михайлович був уже в полоні іншого задуму.
Не знаю, чи впораюсь я з тим, що задумав, але, коли я беруся за цей твір, у мене ніби сил більшає, здоров’я міцніє... І таке бажання творити, що ви собі не уявляете, — говорив він якось за склянкою чаю. — В цьому творі я хочу показати життя й боротьбу народу моєї рідної Полтавщини — так, як я все те знаю... А знаю так, як знаю свою рідну Шилівку, Беєву гору, річку Ташань, як знаю самого себе. І це буде не ідилічна картина, а життя з усією його суворістю, щасливими днями і драматизмом... От уже зараз, як і давно, я ношу в своєму серці образи людей, героїв майбутньої книги... І як би тяжко мені не було, бо серце підводить, я працюватиму до упаду, і зроблю, що задумав...
Й ось незабаром, у журналі «Жовтень», з’явилися перші розділи роману «Вир». Прочитавши першу книгу роману, збираючись написати рецензію, я повідомив про це автора. Минуло кілька днів. Перебуваючи в селі Шилівці, Григорій Михайлович не забарився відповісти мені листом від 10. VIII. 1959 року, в якому писав:
«Дуже вдячний Вам за листа, якого я отримав, приїхавши в Шилівку. Що Вам сказати відносно «Виру» — сам не знаю, самі судіть. Думаю, що Анатолій Дімаров трохи перебільшує, роман звичайний, нема в ньому нічого особливого... Звичайно, дуже радий був би, коли б Ви написали рецензію в «Зорю...» (тобто, в «Зорю Полтавщини». — М. Г.).
Перша книга ще друкувалася в журналі, а письменник напружено працював над другою, про що й повідомляв у тому ж листі від 10. VIII. 1959 року з Шилівки.
«...Помаленьку майстрюю другу книгу, ходжу ловити рибку, вечорами милуюся сосновими борами, вечірніми туманами; тут гуркочуть страшні грози, сиплять блискавиці; оце недавно вбило дядька і тітку, спалило ферму. Дощі... Зате рідним краєм пахне, думається добре, а пишеться поганенько; спека стояла така, що думки тужавіли, тепер дощі... Ну, нічого, якось воно буде! А взагалі, я цього літа навмисно підлінююсь, хоч одне літо відпочину, бо завжди мої товариші на глісерах катались, а я корплю біля паперу...»
Про те, що й справді те літо було дощовим, писав і Борис Дзюба у своїй статті «Над Ташанню тоді дощило» («Літературна Україна», 8. III. 1966 р.). У розповіді про працю письменника над романом «Вир» автор статті говорить і про те, як він зустрічався і розмовляв з деякими прототипами героїв роману, які ще й зараз живуть у Шилівці.
Живучи в районному містечку Кам’янці-Бузькій на Львівщині й учителюючи в школі, він використовував кожну вільну годину, щоб писати, бо «час розписаний буквально по годинах...»
Не раз письменник говорив, що йому серед рідної природи і дихається легше, і працюється чудово, коли поставити друкарську машинку на пеньок десь у лісі або в глухому яру...
Нам, друзям, письменник признавався, що перебування в рідному селі дуже допомагало йому в змалюванні образів і характерів героїв, яких він завжди мав перед собою в особі живих своїх земляків.
Якось зайшла мова про те, щоб Григорій Тютюнник узявся редагувати книжку молодого тоді письменника Д., про що й було зроблено йому письмову пропозицію. Григорій Михайлович відповів на це в листі від 8.1.1957 року:
«...Відносно пропозиції редагувати книгу товариша Д., то я, на жаль, мушу від неї відмовитися в зв’язку з тим, що захопився новим твором (мова йде про роман «Вир». — М. Г.), над яким зараз працюю, час, буквально, розписаний по годинах, роботи до біса, так що ледь встигаю зробити що-небудь, зроблене, як завжди, не задовольняє, доводиться переробляти, і так безконечно. Хотілося б цього року десь і надрукувати, та, певне, нічого не вийде, бо в плани жодного видавництва я не включений — не люблю, коли теля ще в череві, а вони вже обуха наставляють...»
І далі:
«...Якщо побачите тов. Д., то скажіть йому, хай мені пробачить, слово честі — зайнятий, як то кажуть, по «зав’язку», хоч читав трохи його нову повість і вона на мене справила приємне враження своїм досить інтенсивним початком. Отже, діло в нього йде добре... то й дороги йому зичу зеленої та широкої...»
А в постскриптумі додав: «Крім того, чи не рано ще братися за редагування чужих книг? Сам випустив одну, а вже до інших руку простягаю? Спитають: а де ж скромність? От Вам і закарлючка».
З появою першої книги роману «Вир» озвалися голоси про вплив на Тютюнника деяких письменників, зокрема М. Шолохова. Пояснюючи, в чому помилка деяких товаришів, які ведуть розмову про наслідування, Григорій Михайлович, зокрема, писав:
«...Товариші, які говорять про вплив, сплутали дві зовсім різні речі: вплив, тобто в деякій мірі сліпе наслідування манери письма енного письменника, із знанням життя, теми, і в деякій мірі вмінням його відобразити.
В чім, на мій погляд, тут плутанина:
Між українським народом і козацтвом багато є спільного в побуті і через те в характерах, мною ж усе це підмічено і зображено, і тут знаходять уже вплив Шолохова...
Насправді ж, я формувався, як письменник, сам; якщо говорити відверто, то найбільше на мене впливало село, я вріс у нього, я люблю його, я живу ним, і всі образи в романі (в романі «Вир». — М. Г.) взяті із живої дійсності, і, як мені здається, всі вони — живі люди, не знаю, як читач, а я чую їх, яким потом вони пахнуть... Оце найбільше важливе, про що я б хотів Вас просити, — не приписувати мені ніяких впливів, бо їх насправді не було...»
Щодо читача, то він уже сказав своє слово — книги письменника стали, як кажуть, невід’ємною духовною поживою, улюбленими творами багатьох людей.
У зв’язку з розмовами про «вплив», автор «Виру», очевидно, перевіряючи себе, зустрівся з критиком Леонідом Новиченком, про що й написав мені в листі:
«Говорив з Новиченком, (він) трохи хвалив, трохи сварив...» (З листа від 10. VIII. 1959 р.).
І далі:
«За Шолохова також треба обережно (хоч про його вплив на мене говорять: Бєлов, Дімаров, навіть Новиченко, з яким я говорив відносно свого роману), а я з ним все рівно не можу погодитися...» (З листа від 20. VIII. 1959 р.).
Звичайно, з автором «Виру» важко погодитися, що він, як письменник, формувався сам.
Але й впливів, зокрема М. Шолохова, не варто переоцінювати. Від цього й застерігали згодом критики. Леонід Новиченко, зокрема, писав: «Роман Гр. Тютюнника написаний талановитою рукою. Навіть у тому випадку, коли внутрішньо сперечаєшся з автором, не можеш не відмітити про себе життєвої достовірності, а часто справжньої художньої пластичності багатьох змальованих ним образів» («О делах и людях наших дней». «Вопросы литературы», № 7, 1960, стор. 18).
Григорій Тютюнник любив село, любив красу української природи. З його уст часто злітали слова зачарування селом, мудрістю його людей, яких він любив до щему душі, і образно висловлювався, що він «навіть чує, яким потом вони пахнуть».
Цю любов він проніс через усе своє коротке, як спалах, життя. Навіть у тяжкі й трагічні дні й хвилини війни, десь під час привалу серед бійців студбату, на київській природі, майбутній письменник і майбутній прототип героя роману Ол. Гончара «Людина і зброя» Степури, зачаровано милуючись селом, що біліло внизу, говорив:
«Геніальною була та українська жінка, яка першою отак побілила хату, — заговорив до хлопців Степура. — Гляньте, яка он чепурненька визирає по той бік дороги з садка. Була б рудою мазанкою — дивитись би не захотів, а так очей не відведеш. І як гармонує оте біле із зеленню верб, із рожами червоними, із барвою неба. А якою гарною стає така біла хата вночі, при місяці, коли тіні від гілок помережають її... Яку це душу треба мати, щоб догадатись і такою білою зробити свою оселю, який треба було мати від природи високий смак естетичний...»
Ох, як же багато є подібних сторінок і в Григорія Тютюнника, своєрідних, тютюнниківських, притаманних тільки йому.
Пам’ятаю, одного разу, в дружнім колі товаришів, зайшла мова про те, щоб письменник здав до друку збірку своїх поезій. Григорій Михайлович задумано сказав:
— Ні, я все-таки більше прозаїк, ніж поет... Хочеться спробувати сили у великій прозі, там я вільніше себе почуваю, а поезія все-таки річ важча для мене... А, зрештою, як поліпшиться здоров’я, візьмусь і за поезію, — і він при цьому притискав своє хворе серце. Саме тоді він збирався їхати до Києва, на операцію, щоб витягти осколок з-під серця.
І кожен з нас тоді відчув, що Григорій Михайлович усвідомлював свій фізичний стан і намагався — хоч марно — зберегти себе від зайвого хвилювання. Він поспішав, бо «життя йде дуже швидко, а зроблено так мало!..»
Тепер, коли читаєш збірку поезій «Журавлині ключі», то відчуваєш, як схвильовано билося серце її автора!
Від Григорія Михайловича не чути, було ні хвалькуватих розмов про свої ратні подвиги, ні скарг на нелегке життя, навпаки, часто звучав у його виступах великий, всеперемагаючий оптимізм. Але в його словах, спокійних зовні, завжди відчувалося глибоке хвилювання його серця, той неспокій людини, у якої, як говорив сам письменник, «неспокійна біографія», бо в ній записані такі сліди, такі риси, які на все життя спокою людині не дають, — «на спині чотири шрами — осколками зроблено два, а два — кулями...», та ще й осколок у двадцять грамів під серцем, про що, одначе, письменник не часто згадував, бо і так було боляче!
Ми вже дещо сказали про зовнішні і внутрішні риси письменника. Але, мабуть, найкраще про це може сказати найближчий друг письменника, його дружина Олена Федотівна. Ось її слова:
«Обличчя Григорія... Навіть мені важко сказати про нього. Обличчя в нього, як і душа, ставало щиро-ніжним перед добром, красою, і загострено-злим перед нещирим, недобрим, яке він відчував єством своїм.
Одні говорили, що він красивий, інші — що «класично» некрасивий, але всі любили його, і особливо жінки. Це вірна ознака того, що обличчя відбивало чари поетичної душі.
Очі карі, і якісь незвичайні. А незвичайні в тім, що від щастя й радості ставали темно-карими, а від обурення чи образи — світлими. Основна ж властивість очей в тому, що вони вміли сміятися навіть тоді, коли фізична знемога сковувала тіло. В задумі Григорій хмурив чоло, і різкі поздовжні зморшки говорили про те, що людина думає про щось велике, неосяжне, що в голові б’ється не одна думка...» (З листа Олени Федотівни від 10. IV. 68 р. до автора цих рядків).
Невблаганна смерть вирвала його з життя, вирвала передчасно, в розквіті творчих сил, які ще багато могли б зробити для української літератури.
Але й тим, що зробив, він назавжди увійшов в літературу народу, який зростив його, одного з прекрасних митців. Його праця, його віра в себе, як частини свого народу, давали йому право сказати в одному з віршів, який тепер звучить так символічно:
...І я пробивсь крізь тучу грозову.
Я єсьм. Я сильний. Я живу.
Л-ра: Жовтень. – 1970. – № 5. – С. 127-132.
Твори
Критика
