Подолання страху і пошук надії (Проза Романа Андріяшика)
М. Слабошпицький
Початок цієї літературної біографії майже тріумфальний.
Редакція молодіжного часопису «Дніпро» одержала рукопис твору нікому не відомого автора. Роман із назвою «Люди зі страху» буквально потряс тих, хто його встиг прочитати. Почалися фантазування на тему автора: це, мовляв, якийсь мудрий, неодмінно вже літній чоловік, що багато побачив і пережив, - молодик таке написати не подужає, адже весь роман - то виразне відлуння ще зовсім недалекої історії на галицьких землях. (Чомусь ми завжди думаємо, що проникнути поглядом в історію, осмислити її трагедії та уроки може тільки вже немолода людина, бо ж зеленій молоді те буцімто геть не дано.)
Згодом у редакції з’явився смагляволиций мовчазний молодик із пронизливим поглядом сірих очей. Роман Андріяшик, автор «Людей зі страху». Відповідальний секретар районної газети. (Цікаво, що його колеги були твердо переконані в «неписучості» свого секретаря, бо він ніколи не радував своїм словом районного читача.)
Тоді Андріяшикові тільки повернуло за тридцять. Він пробував стати фізиком і математиком, трохи повчився на відповідному факультеті в університеті й кинув його. Згодом опинився на факультеті журналістики, де вчать усе потроху й нічого до пуття; зате цілеспрямована й наполеглива людина має змогу присвятитися самоосвіті - геть, м'яко кажучи, неперевантажена програма навчання дає їй для цього всі можливості. Андріяшик, здається, цим шансом успішно скористався. За ним легко вчувалася рідкісна очитаність, якою з його покоління міг похвалитися мало хто. А в його повістуванні око досвідченого філолога знаходило стильові прикмети Стефаника, Турянського, Ремарка, Белля. Його літературні ровесники в прозі - майже всі лірики (найтиповіший приклад - Гуцало, чиї новели часто були поезіями в прозі).
Українські шістдесятники в прозі - це здебільшого ліричне освоєння теми. Андріяшик - мовби з іншої стильової школи. У нього немає ніяких «відступів з приводу», як це характерно для Валерія Шевчука, ніяких «імпресій» та «рефлексій» у дусі Євгена Гуцала, ніякої буфонади, як, скажімо, в «Хроніці міста Ярополя» Юрія Щербака. У них, сказати б, - акварелі, фрески, у нього - дереворити.
Андріяшик - це епічна проза. Проза, яка в жодному своєму компоненті не хоче бути поезією, відгетьковує бодай найменший натяк на неї. Андріяшиків роман - «чистий» еталон романної форми. За незначними винятками ми, українці, не вміємо писати романів. За них ми видаємо або розтягнуті оповідання чи нариси, або ж цикли оповідань, сяк-так поєднані між собою спільними персонажами. Роман - це не фабула, не кількість персонажів і не обшир часового простору, захоплений рамками твору. Роман - це особливість авторського мислення. Мислення Андріяшика - саме романічне. (Здається, він так і не написав жодного оповідання.)
Читаючи «Людей зі страху», буквально до фізичного відчуваєш не тільки попіл, який упав на Європу після Першої світової війни, а й глибоку втому та розчарування, що разом з ним осіли на людські душі після стількох надій, з якими вони зустрічали початок XX століття, що ввижалося їм провісником торжества гуманізму й пошани до людського розуму. З таким настроєм Європа проводжала тріумфальне для наук XIX століття і з самовпевненим оптимізмом дивилася в обличчя майбутнього. Той настрій доходив і сюди, на околиці Австро-Угорської імперії, навіть у загублені серед гір українські села. Нині ж на зміну йому, мов інфекція, безперешкодно повсюдяться розпач та зневіра. Десь потім хтось із філософів скаже про велику поразку людини взагалі. Першу поразку саме такого масштабу в усій історії цивілізації. А французький критик Жерар Женнет, характеризуючи народжені після цього романічні сюжети, діагнозує: в них виразно помітно й захворювання літератури, взятої в облогу світом, «якого вона не може ні прийняти, ні зневажити».
Прокіп Повсюда, який повернувся в село з італійського фронту, скрізь помічає: тут стоїть непроглядна мряка, а «у мряці гине надія», люди намагаються жити без неї, але існування без неї таке ж неприродне, як небо без сонця. Разом з односельцями не знає, як ставитися до того факту, що дезертири з фронтів активно почали будувати в селах хати: чи, може, це, як приліт птахів навесні, пролог до зміни погоди? Йому щодалі певнішається на думці, що світ знову покличе з великих міст і з глухих сіл спеціалістів убивати. Відіспляться, від’їдяться, зачнуть дітей, щоб не переводилися роди, - і знову в стрій із рушницею на плечі; окопні спогади знову стануть реальністю. Так зживаються з думкою про те, що воювати - цілком природна необхідність людського існування. Така ж, скажімо, як вирощування хліба чи зведення хати. Запит на людей зі зброєю і готовністю до війни викличе в масах не просто розуміння, бажання підкоритися, а й навіть захоплення, ентузіазм.
Характерний у цьому розумінні діалог відбувається між недобитим війною Прокопом Повсюдою й сільським спідничником Семеном Задвірним:
Як на війні, як Європа?
Війна вкрила Європу трупами і полила кров'ю. Наших там багато спочило.
Що тепер робиш?
Гниди давлю.
Ти ніби не хочеш зі мною побалакати по-людськи. Знаєш... Давай ось що... Давай коли-небудь помуштруй нас? Зброю маємо. Замість того, щоб з нудьги дівок щипати, чогось потрібного навчимося. Рано чи пізно воювати доведеться, бо така доба.
І тут очитаному Повсюді згадуються слова Рене Декарта з його «Пристрастей душі»:
Коли ворог напав несподівано, обставини часто не дають можливості все обдумати, але, мені здається, той, хто звик замислюватися над своїми вчинками, навіть відчуваючи страх, постарається забути про небезпеку і дійти висновку, що опір менш небезпечний і чесніший, ніж втеча.
Якщо персонажі відповідних творів Гемінгвея, Олдінгтона, Ремарка - цих найяскравіших співців «утраченого покоління», заглушуючи біль пам’яті алкоголем, намагаються здолати важку депресію, щоб далі жити без війни, то Андріяшикові «Люди зі страху» й далі живуть зі страхом у душі, мов із власною тінню, та ще з невигойним передчуттям, що для них пекельні кола тільки починаються, і невідомо, чи буде їм кінець. Вони почуваються геть маленькими істотами, перед якими великий світ дуже й дуже завинив, але він зовсім не збирається хоч у чомусь виправляти ту ситуацію; їм нічого сподіватися на якусь сатисфакцію - як і завжди, все і в майбутньому обернеться супроти них. У людей зі страху інакше не буває, тому їхній страх - не безпричинний. І саме через це навіть такі расово сильні індивіди, як персонажі Р. Андріяшика, психічно ламаються. Руйнівної сили страху не може витримати навіть найздоровіша з усіх людина.
На великій Україні гримить громадянська війна. Вона втягує у вир і всіх тутешніх. Вони знову ставатимуть героями, зрадниками й дезертирами. Війна як війна, люди як люди. Це роман не про героїв. Роман про звичайних людей. Більше навіть про тих, кого називають аутсайдерами та маргіналами. Тих, хто не годен рішуче й раптово приймати рішення, а чекає, щоб хтось прийняв їх за нього і щоб у нього неодмінно була можливість для відступу. Звичайно, нам - а ще головніше історикам - хотілося більше про героїв. Але героїв - одиниці, решта ж - звичайні люди, пересіч, яку ідеалізувати наївно. Саме ці індивіди заповнюють усі майдани історії. На противагу безстрашним і несхитним героям вони помиляються, вагаються, бояться, відступають, зраджують або зневажають мету. Але знову й знову поміж них з’являється один - не подібний до них - і веде маси на подвиги чи ставить на коліна. («Всюди рано чи пізно над сотнею грабів появиться один дуб і буде диктувати свою волю», - каже Повсюда. І це справді симптоматичні в «Людях зі страху» слова. У них - один із визначальних мотивів людських стосунків.) А, як свідчить історія, підкорити собі маси й маніпулювати ними ще легше, коли запановує хаос, сум’яття, коли в подієвому вихорі починаються різнобіжні рухи й коли важко відрізнити, що є тільки чутками, а що достовірною інформацією. Ось характерний у цьому розумінні момент:
Онук захоплювався успіхами полковника Болбочана і хоробрістю гуцульських куренів, що «тиснули москалів». Волосожар розповідав, що Америка постановила: якщо Європа не втихомириться - оголосить війну. Гривастюк закликав громадян приборкати польський ескадрон, який появляється ночами на толоці. Ілля Гордій переконував, що Росія без України не проживе і придумає якусь каверзу, аби заслати сюди своїх колоністів; що Росія заради хліба звоює донське козацтво, а козацтво збройно опирається. Петро Стінковий вигукував, що треба допомогти республіці з останнього...
Усе це вносить передгрозовий колорит у ще недавно встояний побут і наелектризовує саме повітря тривожними передчуттями. Навіть у цих умовинах Повсюда все ще намагається вибудувати фортецю особистого щастя й сховатися в ній од усього світу, такого тепер щедрого на біди й на обіцяння ще більших лих у майбутньому.
Доля стелить Повсюді свою дорогу. З неї не збочити й не втекти. З усіх усюд збирає вона таких, як він, і ставить перед очима Молоха історії:
Вони сходилися ранесенько-вранці, потомлені і вкриті стертою в порох землею, з усіх чотирьох сторін і несли в руках - хто дощину, хто обтесаний на стіну камінь, а хто просто жменю свіжої, що пахла надрами і вільгістю, глини. На них були попанахані австрійки й російські шинелі, кожухи з вицвілою вишивкою, міллю поїдені сардаки й кептарі. Ішли вони з непокритими головами, низько опустивши очі, ніби вже припало їм збродити усе піднебесся у попитах прихистку, а сюди збиралися з останньою, надто запізнілою і соромливою надією. <...> вони стояли і чекали якогось знаку, і всі мали мою подобу і темні сліди крові на тілі.
Охлялий і вимарнілий од хвороб Повсюда дивиться засльозеними очима в гаряче сонце на небі, прислухається до скрижаніння серця й подумки молиться до смерті:
Одпусти мені ще хвилиночку духу, бо мені треба сказати моїм гостям двоє-троє слів про те, до чого я вже не доживу.
Екзистенціальна тривога пронизує весь цей роман, нею породжено страх, з якого не можуть вийти персонажі Андріяшика. Він так і лишається середовищем їхнього існування. Його похмуре відлуння виразно вчувається й у другому романі Андріяшика, що своєю назвою повторює відомий твір американського письменника Томаса Вулфа «Додому нема вороття», й у «Полтві».
Андріяшик написав низку романів, але саме «Люди зі страху» видаються його головною книгою (таке враження, що тут він сказав усе, що мав сказати); решта ж творів вийшли із цієї книги й у чомусь її повторюють та варіюють. Навіть «Додому нема вороття» й «Полтва» - мовби похідні від «Людей зі страху». Тут жодною мірою не йдеться про повторення задуму, деградацію стилю чи синдром самостилізації в наступних романах. Просто «Люди зі страху» настільки концентрований в усьому тому, що Селін називав стилем і потім обставинами, у яких перебуває людина; француз наголошував, що «треба вміститися на тій лінії, на яку вас ставить життя, і потім не сходити з неї, з тим, щоб зібрати все, що є, і перетворити в стиль». Отут і можна шукати загальну константу Андріяшика-прозаїка.
Окремою темою мала б стати історія взаємин автора «Людей зі страху» з усіма складниками тодішньої системи. Можливо, Андріяшик і не хотів протистояння з нею, але через його мистецьку візію і творчу практику він був на це приречений. Він ще якось намагався перехитрити наглядачів за літературою. Скажімо, в «Полтві», яка завершувала трилогію про події і людей Галичини першої третини XX ст. й була присвячена унікальному явищу в історії світової освіти й культури - Українському підпільному університетові у Львові під польським пануванням, автор утікає від національних сантиментів, а подекуди вдається до своєрідних ритуальних заклинань ідеологічного характеру (такими були непорушні правила тодішнього літературного етикету, від нього не можна було втекти). А в «Людях зі страху» автор дає, на його думку, рятівне для себе посилання:
Великий Жовтень мав могутній вплив і на народи Австро-Угорської імперії, зокрема на населення західноукраїнських земель. Трудящі рішуче піднялися на боротьбу проти влади Габсбургів, за соціальне і національне визволення...
Але це жодною мірою не рятувало його. Якщо «Люди зі страху» й «Додому нема вороття» ще якось «проскочили» (після хрущовської «відлиги» ще тільки збиралося на ідеологічні заморозки), то «Полтва» вже викликала на себе громи та блискавки. Андріяшика буквально лінчували. Він змушений був замовкнути не зі своєї волі.
Роман «Кровна справа» - спроба компромісу, данина так званій робітничій темі, що тоді посилено культивувалася на нашому літературному полі. Як на котрогось кондотьєра робітничої теми - це навіть літературний здобуток: вигадливе портретне живописання, пластика, динамічна оповідь - усе те, чого, як правило, не було в такого сорту творах. Але для Андріяшика цього - замало. Він, як показали «Люди зі страху», здатен на більше. Здатен на твори, які визначають літературний напрямок, впливають на прозу. В цьому розумінні «Кровна справа» до того рівня не дотягує. Літературна майстерність автора тут явно дисонує й антагонізує з матеріалом.
Серед Андріяшикових романів осібно стоїть «Сторонець», присвячений Юрієві Федьковичу. Він не подібний до біографічних творів, у яких виписані авторами історичні персонажі скидаються на своїх прототипів (за словами Єжи Лєца), як обстругані стовпи на дерева. Такий популярний у французів, німців, поляків, італійців і в росіян біографічний жанру нашій літературі почувається аж надто невпевнено, мовби бідний родич. У своїх нечисленних зразках він подеколи нагадує щось середнє між протоколом і некрологом.
Андріяшиків «Сторонець» написаний у зовсім інших традиціях. Конкретна людська біографія стає для нього приводом поговорити про важливі моменти людського буття взагалі. Динамічний характер Федьковича подано на широкому духовному тлі тогочасного життя чи не всієї Європи, серед боріння ідей та одвічного конфлікту політичних інтересів. Його Федькович анітрохи не схожий на замуміїзованого класика з хрестоматії. Він має і свою життєву трагедію, і високий духовний злет, творчий осяг; він справді різний, подеколи навіть так не подібний до себе, що й сам себе не може пізнати. Ось лише одна мить його існування, відтворена автором «Сторонця»:
Він топився у каламутних потоках меланхолії: сильний - і майже немічний, збагачений досвідом та знаннями - й пригнічено-отупілий, багатий поверненою вітчизною - і до краю самотній, безрадісний, безрадний, як немовля.
Лишається тільки пошкодувати, що «Сторонець» - єдиний біографічний твір Андріяшика. Завжди цікавий до різних ідей, рідкісних фактів, аналітичний, Андріяшик міг у цьому жанрі дати надзвичайно багато.
Він писав повільно й важко, часто мав довгі перерви в роботі. А погром «Полтви» повергнув його в затяжну творчу депресію, з якої ніяк не міг вийти, і не знаю, чи й узагалі вийшов повністю. Гадаю, що є підстава говорити про ще одне окрадене літературне життя. Бо ж за нормального, природного розвитку творчої біографії все мало скластися для письменника значно благополучніше.
Андріяшик був складною людиною; характер мав далеко не ангельський. Помисливий, категоричний, мовчазний і відлюдькуватий, він проніс у собі свій талант і свою драму, не просячи нічиєї ласки й нічийого захисту. Намагався вистояти в ту негоду, в якій йому судилося жити. І по-своєму таки вистояв. Але заплатити за те довелося дорого. Маємо всі підстави сказати про тільки незначну творчу реалізацію цього потужного таланту.
Л-ра: Дивослово. – 2003. – № 10. – С. 5-7.
Твори
Критика
