Крізь призму сучасності
Ю. Покальчук
Однією з головних засад мистецтва, художньої прози зокрема, є внутрішня спроможність письменника до аналізу життєвих явищ, здатність бачити в них нове, не помічене іншими. Попри, безумовно, необхідне вміння влучно й нестандартно висловлюватись, тонко відчувати рідну мову, ступінь таланту визначається саме своєрідністю сприймання та інтерпретації людського буття. Не відразу настає письменницька і громадянська зрілість. А декому досягти її так і не вдається. Часто, допоки письменник знайде себе, йому доводиться пройти складний і суперечливий шлях творчих пошуків. Та вже по перших кроках молодого автора можна дещо сказати про зміст і напрямок його шукань. Якщо вони, зрозуміло, є.
Саме в такому плані хотілось би повести розмову про нову книгу В. Дрозда «Семирозум. Маслини».
Ім’я цього прозаїка вже добре знайоме читацькій аудиторії вашої літератури. Кожен твір В. Дрозда — це дальше шукання. Тому часто його новий твір буває чи не докорінно відмінний од попереднього. Тому, очевидно, щойно видана книга В. Дрозда певного мірою скидається на міфологічного дволикого Януса, — дві повісті, що її складають, відрізняються одна від одної, навіть до певної міри є антиподами, хоч об’єкт обох творів фактично одне — індивідуальність людини. Так би мовити — людська душа, єдиний і головний предмет справжнього мистецтва.
На відміну від тих, хто змальовує село з підглянутої «натури», Володимир Дрозд ставить собі за мету бути максимально об’єктивним в оцінці сільського побуту з позиції сучасника. Це і є головне, що об’єднує повісті «Семирозум» і «Маслини», — «я», оповідач, виходець з села, людина з вищою освітою. Сучасне село з усіма його діалектичними складностями, розмаїттям характерів, побачене очима такої людини, може бути змальоване по-різному, але кут зору дійсно правдивий — тут вже письменникові не дав, на щастя, схибити і власний досвід. Молодому прозаїкові пощастило уникнути псевдоправдивої «природності» у показі села, якою в минулому наша література нерідко відштовхувала навіть найбільш стійких читачів.
З давніх-давен живе між людей мрія про щастя. Поки дійсність ще далека від бажаного, з мрій складаються казки, допомагаючи людам долати незгоди. Та завжди у всіх народів є диваки, яких не вдовольняють казки та сподівання на щось невизначене, далеке, неосяжне. Бажання подарувати людям щастя, побачити людські лиця без слідів горя переповнює їх, і вони шукають шляхів до здійснення мрій попри всі перешкоди й зневіру. Вони ладні, як горьківський Данко, віддати своє життя заради перетворення мріії в дійсність.
Таким ми бачимо і Семирозума з однойменної повісті В. Дрозда, його вважають в селі причинним, а в ньому живе віра в здійсненність мрії — те, що за всіх часів було засадою поступу людської цивілізації.
В. Дрозд дивиться в минуле крізь призму сучасної нам дійсності і бачить епізоди, з яких складається у його уяві «минувшина моїх дідів, батьків, сторінка з історії суворого лісного краю», як сам автор визначає повість «Семирозум».
Українське село в кризовий час зламу старого і зародження нового постає тлом подій повісті «Семирозум». Головний герой цієї повісті Матвій Семирозум — є ніби уособленням кращих рис, притаманних українському народові: доброти і справедливості, мрійливості і щирості, мудрості і майстерності.
У повісті поєднуються дві лінії — реальна і романтична. Панорама сільського життя подається суворими, чіткими барвами. Як противага буденному, важкому й сумному життю постає образ Матвія Семирозума.
Задум образу Семирозума своєрідний. І головне, що приваблює в ньому, — його поетичність. Самобутня романтичність, глибинна, народна духовність села, проступаючи крізь злиденне буття селян дореволюційної України, є важелями, що приводять в рух усі ідейно-мистецькі компоненти твору.
Матвій Семирозум — незіпсована, чиста душа, далека пристрастям і незгодам навколишнього і водночас глибоко вкорінена в рідну землю, невіддільна від життя своїх земляків. Він утопія і мрія письменника, його любов до свого народу і сум за людською цільністю, за щирістю і добротою.
Письменник порушує не нову проблему людини і суспільства. Не вперше наголошує неминучість перемоги в людині доброго над злим. Образ Матвія Семирозума постає ніби закликом до самовідданості і людинолюбства. Семирозум гине від руки бандита, якраз перед спробою здійснити свою мрію — полетіти на змайстрованому ним самим апараті на Місяць, який є безкраїм квітучим садом. Герой мріє одвезти туди згодом всіх бідаків з села. Він снить, як місячними садами йтимуть з проясненими і щасливими обличчями його односельчани. Снить натхненно і пісенно.
Здається, зі смертю Семирозума загинула і мрія. Але вбити її неможливо. Мрія принести людям щастя безсмертна. Вона оживає в синові героя Данилові.
Прозаїк не лише майстерно змальовує подвижництво Семирозума, овіяне романтикою, а й сягає високого драматизму, відтворюючи вкрай бідацьке положення трудящого люду в тогочасному селі. Чи не найбільше в повісті вражає епізод, коли намагаються повісити собаку, якого нічим прогодувати і якому діти віддавали частину своєї їжі. Тут Семирозум мудрий, добрий і людяний...
Повість написана красиво, легко читається. Лаконічність висловів, короткі, точні речення, теперішній час у всьому ході оповіді створює враження кіносценарію.
«Смієтьоя крізь плач Любка.
Марія витирає фартухом очі.
Хай вам бог поможе, дядьку Матвію.
Атож, хай помагає.
Семирозум підманює пса».
Цікаве у повісті паралельне ведення двох планів — передреволюційного села, коли жив Семирозум, і сучасного, де молодий вчитель збирає спогади про сільського мрійника і майстра. Авторові вдається досягти контрастності у зіставленні двох площин поепізодно і цим відчутніше показати зміни в житті села.
На наш погляд, образ Матвія, який мав домінувати у творі (це випливає з самої назви повісті), вийшов ледь конспективний. Більш яскраво життєвими вималювані образи хутірських глитаїв Бугая та Філарета. Навіть Марія, племінниця Семирозума, чи й сам оповідач — молодий учитель, образи другорядні, деякою мірою службові, виступають більш опуклими.
Загалом складається враження, що ця повість — лише частина якогось великого твору. Матвій з’являється перед читачем лише в трьох епізодах, ескізно. Гадаємо, твір лише б виграв, якби образ головного героя був розгорнутий ширше, поданий, можливо, більше й у повсякденному житті, у стосунках зі світом.
Трохи несподіваний кінець повісті. Після смерті героя про всі події (за часом аж до кінця громадянської війни) говориться вкрай коротко, хоч і з високим пафосом.
Частково фрагментарність і стислий переказ подій, очевидно, можна пояснити тим, що автор дивиться на все очима нашого сучасника і говорить лише те, про що вдалось довідатись молодому вчителеві. Проте така побудова наразі не виправдовує себе. Бо навіть за такої композиції ширше розгорнуте полотно подій додало б творові ідейної і смислової цільності.
Оповідач першої повісті, молодий учитель, повертаючись працювати в рідне село, знаходить себе, своє місце на землі саме в тому, що й він несе людям світло й добро, як про це мріяв колись Матвій Семирозум.
Андрій Литвин, головний герой повісті «Маслини» і оповідач її, йде іншим шляхом, стаючи чужим батьківському роду, своєму дитинству, отруєний «маслиновими бактеріями».
Повість «Маслини» має підназву — «Історія однієї душі». Її можна було б назвати «оповіддю сучасного конформіста». В її основі лежить стара і разом з тим завжди злободенна тема пристосування до зла і логічний наслідок цього — роздвоєння, розпад особистості. Постає проблема самотності людини внаслідок власного занепаду. У цій повісті В. Дрозд конкретно порушує проблему інтелігента, що походить з народу, але стає чужий йому, відривається духовно від свого коріння. Це давня проблема зради людиною самої себе задля ситого і благополучного життя, міщанського спокою і тиші. У творі Дрозда це поняття набирає метафоричної назви — на «маслини» зміняв справжнє життя Андрій Литвин...
Письменника щонайменше цікавить тут узор сюжету, бо він має на меті дослідити людську душу, природу отого непомітного ніби переходу від добра до зла, де гра у хованки самого з собою — непомітний, але послідовний програш своєї честі, людської гідності...
Хоч зовні усе ніби гаразд у житті головного героя — тридцятирічного журналіста: праця, сім’я, товариство, — раз у раз у нього пробуджується сумління. Він згадує, як починав своє свідоме життя, сповнений поривів працювати самовіддано на користь людям, і знаходить основу своїх помилок у спокусі «маслинами». На шляху від учня 8-го класу, поета-початківця, до кореспондента центральної газети, Андрій Литвин поступово розгублює натхнення, запал і прагнення до життєвої правди — маслини ваблять його щодалі більше і більше. Духовне спустошення поглиблюється.
При цьому Андрій усвідомлює всю ницість своїх вчинків, але так і не спромагається повернути в інший бік. Він згадує, як уже дорослим він колись соромився і цурався старшої сестри Катерини, власне, її простого селянського одягу, її гостинців, водночас відчуваючи ганебність своєї поведінки. Пізніше він хоч і картає себе, але, дбаючи про кар’єру, не зважується подати вже готового фельєтона про високопосадного хапугу, бо, здається, у того... «дружки в міністерстві».
Таких випадків згадує Андрій Литвин багато. Відступництво Андрія видається ще огиднішим, бо він завжди його інтуїтивно відчуває.
Великим досягненням В. Дрозда є образ ще одного журналіста — Степового, який дав практично путівку в життя Андрієві Литвину. Цей образ у повісті другорядний. Але звучить з надзвичайною силою.
Образ Степового на відміну від традиційного образу негативного героя, виписаного суцільно темними кольорами, вражає життєвою складністю. Степовий має і багато привабливого. На перший погляд ця людина може викликати навіть симпатію.
Розрахунковість увійшла в Степового невід’ємною частиною його єства, і якщо Литвин насамкінець здатний ще замислитись над своїм життям, відчути каяття і бажання щось змінити, то серце Степового ніколи не гризе сумління. І він страшний своїм органічним і, головне, щирим пристосованством. Щирість назовні і лірична красномовність Степового, його пишні тиради про свою любов до рідної землі, пишання своїм селянським походженням до жаху огидні, бо всім нам видно, що це спекуляція і брехня, поза пристосуванця.
Інший негативний образ повісті менш вдалий. Василь Софронович є у селі якимось злим генієм. Він-то й завів у селі мову про маслини, які для нього були символом «справжнього» життя. Василь Софронович — пихата, безчесна і нерозумна людина. Таким же змальований і його син Олексій. Але образи ці надто декларативні у своїй від’ємності і прямолінійності.
Антитезою до них виступає чесний і порядний чоловік Кирило Литвин. Як і батько, залюблений у свою працю його син Роман Литвин.
Письменник свідомо протиставляє дві категорії людей, що, власне, являють собою одне, вийшли з одного кореня (недаремно у творі половина односельчан Андрія теж Литвини по прізвищу), але розвились у протилежність. Автор наголошує, що всі люди народжуються однаковими, можуть жити і в однакових умовах, але життя своє вони будують собі самі, свідомо, тому вибір їхнього життєвого шляху залежить лише від них самих, від того, в чому вони знаходять сенс свого буття.
Цю думку декларує в повісті Роман, звертаючись до Андрія Литвина. «Між іншим, ми з тобою теж Литвини, — раптом мовив Роман. — В кожного є хоч крихітка Литвинового, на те, між іншим, ми і люди. Весь фокус не дати викохатись в собі маслиновій бактерії, бути дужчим за неї».
Та хоч Андрій Литвин ще не зовсім втратив здатність розрізняти добро і зло, намагання автора навернути його на «шлях істинний» на останніх сторінках повісті роблять кінцівку твору гіпотетичною.
Повість написана як своєрідна сповідь Андрія. Але чи не стане він після цієї сповіді інший? Автор залишає героя на початку переоцінення свого життя, на перших лише фазах усвідомлення свого ганебного відступництва. І чи стане Андрій інший — покаже майбутнє, читач принаймні не має впевненості саме у такій перспективі розвитку образу жодних підстав. Можливо письменник намагався показати переродження свого героя, але тоді це йому не цілком вдалось.
Не випадково Андрій згадує вечір зі свого дитинства, коли вбили Кирила Литвина, прекрасну, чесну людину, і питає сам себе: «Так ми народжувались. Як же ми маємо жити?»
Як же має жити 30-річна людина, що давно вже йде шляхом найменшого опору совісті? І чи має вона моральне право зарахувати себе до отих нащадків Кирила, які чесно йдуть по життю? Тому останні тиради Андрія не торкають душі читача. «Можна відцуратись села, відцуратись селянського хліба. Тільки самого себе не можна відцуратись. Бо то вже зрада отій могилі (йдеться про вбивство Кирила Литвина. — Ю. П.) і святому причастю». «Вперто і мужньо шукав босих слідів дитинства», але якось не дуже ймеш віри цьому каяттю. Андрій бо звинувачує у всьому своєму занепаді Василя Софроновича. І йому саме (не собі) не може вибачити своїх переконань щодо маслин. Він картає і Степового, який свого часу теж вплинув на нього, спокушуючи «маслиновий» життям. Зрештою, Андрій Литвин увесь час старанно аналізує свій життєвий шлях, шукаючи передумови своїх помилок. Він досить щиро, навіть безжально викриває перед собою найменші свої відступи від правди, але шукає причини їх десь поза собою, у негативних впливах інших людей, нещасливих збігах обставин тощо. Такий аналіз своїх помилок — це вже передумова до припущення інших.
З цього огляду непереконливою видається нам анотаційна примітка на обкладинці книжки про те, що Андрій Литвин, «зважуючи свої і чужі вчинки, доходить справедливого висновку: у взаєминах між людьми мусить бути цілковита чесність, порядність, правдивість». Навряд чи такого висновку потрібно доходити після складних роздумів і зважень — цих істин учать ще в школі і це просто елементи людського нормального співіснування. Адже саме глибина розуміння Андрієм помилок свого життя і його раптовий нахил до морального переродження залишились недовершені.
А втім, повість «Маслини» цінна порушенням злободенного питання про моральну відповідальність людини перед своїм народом, суспільством і часом. В. Дрозд розкриває міру соціальної значущості індивіда, розглядає звальну проблему «я — суспільство, з безжальністю хірурга препаруючи душі і виставляючи на суд усе, вражене хворобою індивідуалізму, споживацької філософії міщанства, цинізму і сутяжництва егоїстів-існувателів.
Написана в оригінальній неординарній формі, повість «Маслини» добре сприймається. Правда, подекуди трапляються не зовсім вдалі формулювання, непослідовний перебіг думки тощо. Очевидно, це, відповідно до бажання автора, мало б додавати розмовності стилю, наближати розповідь до природного розвитку людської думки. Але це не завжди вдається, інколи навіть заважає сприйманню. Що ж, пошук є пошук, тут можливі і певні втрати.
Обидві повісті Володимира Дрозда — «Семирозум» та «Маслини» — безсумнівний крок уперед прозаїка. Гостра соціальна проблематика, намагання серйозно дослідити людські стосунки у найскладніших ситуаціях надає їм вагомості й актуальності. Письменник, відомий нам як автор окремих новел, ще раз засвідчує можливості свого творчого зростання і плідності дальших пошуків на терені сучасного людинознавства.
Л-ра: Вітчизна. – 1968. – № 6. – С. 199-203.
Твори
Критика
