Реалізація постмодерністського принципу нонселекції в новелі Ю. Іздрика «Війна»
Саяпіна Т.В.
Одним із найважливіших принципів побудови постмодерного твору є принцип нонселекції. Він є ключовим у підході до підбору матеріалу, що становитиме власне твір. До того ж, принцип цей є діаметрально протилежним тим творчим засадам, якими керувались і керуються письменники, що дотримуються у своїх творах традиційної стилістики. Виходячи з цього, виникає потреба аналізу специфіки постмодерного літературного твору в контексті «нонселективної» його побудови, а також аналізу функцій письма, що створюється у такий спосіб, на відміну від функцій, які реалізуються в прийомах письма традиційного.
Отже, принцип нонселекції - це принцип побудови твору в контексті постмодерної установки на культурний плюралізм, що базується на відсутності будь-якого поділу (селекції) елементів тексту на більш і менш важливі або ж на відсутності вертикальної структури поетики художнього твору, складові якої є взаємозалежними й обов’язковими.
Аналізований принцип має двоспрямовану природу: для автора тексту він означає відмову від будь-якого відбору та ієрархізації елементів тексту під час його творення; для читача цей принцип реалізується як відмова від спроби систематизації елементів тексту, зв’язної інтерпретації при прочитанні. Наслідком дії принципу нонселекції у творі може стати нівеляція антитетичності та фізичного мислення понять: оскільки всі цінності в хаотичному світі постмодерного твору є здевальвованими, можливість будь-якої опозиційності їх значень знімається.
Автори фундаментальної енциклопедії «Постмодернізм» (Мінськ, 2001) виділяють дві основні площини реалізації аналізованої категорії: 1) в широкому значенні... Н [онселекції] П [ринцип] означає презумпцію рівноможливості й рівного права на паралельне співіснування в децентрованому культурному просторі... різних і навіть взаємно альтернативних культурних програм і стратегій...; 2) у власному сенсі... конституює свій власний зміст на основі постмодерністської інтерпретації хаосу.
Уперше поняття нонселекції ввів у науковий обіг Д. Фоккема. Він виділяє три головні риси постмодерністських текстів: синтаксичну неграматикальність, семантичну несумісність, незвичайне топографічне оформлення речення, й називає ці прийоми формами «фрагментарного дискурсу». Реалізацію принципу нонселекції дослідник простежує на кількох основних рівнях аналізу: лексемному, семантичних полів, фразових структур і текстових структур. Базові прийоми побудови тексту за цим приципом, в інтерпретації Д. Фоккеми, - це дублікація, множення, переліки, перервність та надлишковість.
Також одним із найбільш дієвих прийомів, у яких реалізується правило нонселекції, є прийом пермутації, що передбачає взаємозамінність частин тексту (н-д, роман Р. Федермана «На Ваш розсуд») або взаємозамінність тексту й соціального контексту (н- д, роман «Блідий вогонь» В. Набокова).
За словами І. Ільїна, «принцип нонселекції відбиває різноманітні способи створення ефекту навмисного оповідного хаосу, фрагментованого дискурсу про сприйняття світу як розірваного, відчуженого, позбавленого сенсу, закономірності й упорядкованості».
Д. Лодж, наголошуючи на альтернативності композиції постмодерністського твору стосовно творів традиційних, виділяє шість «альтернатив» (по суті, принципів побудови): «суперечливість, перервність, випадковість, ексцес та коротке замикання».
І. Ільїн розцінює дію принципу нонселекції в художньому творі як негативну, оскільки він «описує тільки руйнівний аспект практики постмодернізму - ті способи, за допомогою яких постмодерністи демонтують традиційні оповідні зв’язки всередині твору, відкидають звичні принципи його організації».
Принцип нонселекції за окремими нюансами свого значення наближається до змісту семантичної фігури «бісівської текстури» Р. Варта й до принципу «вислизання» Ж. Дельоза й Ф. Гваттарі.
Прикладом дії досліджуваного принципу в доробку українського постмодернізму можуть служити твори Ю. Іздрика, - зокрема, «Воццек», «Подвійний Леон» «Острів КРК» та ін.
Виходячи зі специфіки авторського стилю Іздрика, в даній розвідці ми ставимо собі за мету простежити, які саме художні прийоми реалізують у новелі письменника «Війна» постмодерністський принцип нонселекції й виконання яких саме функцій забезпечує сукупність цих прийомів.
Синтагматичні елементи тексту, за Ю. Лотманом, - це ті, що не мають смислового навантаження, а виступають натомість тлом для семантично наснажених елементів. Вони характеризуються певною орнаментальністю - ритмічною повторюваністю окремих складових (наприклад, звуконаслідувальні повтори в ліриці, що навіюють ефект шуму хвиль або завивання вітру) і мають на меті впорядкування асоціативного потоку реципієнта. Епічний твір із представленими в ньому синтагматичними елементами зазнає ліризації, вага подієво-смислового повідомлення в ньому знижується. Якщо виходити з потреби балансу цих груп елементів у художньому творі, можна навіть сказати, що баланс цей у Іздрика порушено. За словами В. Ізера, «...літературний текст повинен бути задуманий так, щоб заанґажувати уяву читача до процесу творення речей, що знаходяться поза ним, заради нього самого, заради читання, яке приємне тільки тоді, коли активне і творче. У цьому процесі творчости текст не повинен заходити ні надто далеко, ні надто близько, бо слід зауважити, що нудьга і перенапруження утворюють межі, за якими читач залишає поле гри. Проте дослідниця творів Іздрика Л. Стефанівська стосовно його повісті «Воццек» наголошує на тому, що тут дія принципу нонієрархії не є помилкою або ознакою авторської невправності при написанні твору: «... помиляється той, хто думає, що такий безладний запис різноманітних випробовувань існує тут випадково. Отож метод вільного поєднання відрізків історії Воццека реєструє перш за все сам процес мислення, пов’язування марень і візій сонних, котрі за природою своєю невпорядковані - тому техніка повісті точно пристосована до вимог тематики». Літературознавець, чиє читацьке захоплення творами письменника є очевидним, наполягає на обов’язковості читацької довіри до ходу асоціацій письменника як умови щонайадекватнішого проникнення в художній світ твору.
Принцип нонселекції втілюється вже у відборі матеріалів до книг письменника. Так, зміст книги «Острів КРК», куди включено основний об'єкт нашої уваги - новелу «Війна», це 49 сторінок власне художніх творів, 11 сторінок ілюстрацій і 42 сторінки коментарів (передмова Ю. Андруховича - 4 с. і «Автокоментар» - 38 с.). Автор умисно не приховає від читача процес написання твору, частково виносячи його на сторінки цього ж таки твору й частково - в автокоментарі, декларуючи потребу «зазирнути до цієї власної [письменницької - Т. С.] кухні, перевірити, чи все там в порядку з начинням...», причому зробити це якомога демонстративніше - на сторінках книги, висловлюючи сподівання: «Цілком можливо, що ця «розвідка» буде цікавою ще комусь, крім мене, тож запрошую до кухонних посиденьок». Справедливо буде, проте, зазначити, що коментар тут не є тільки коментарем - по-перше, подекуди за стилем він гомогенний самому художньому тексту і, по-друге, художність вноситься в нього завдяки включенню різноманітних цитат, зокрема новели «Сад настрою», нібито написаної приятелем автора, віршованого циклу «Станіслав і 11 його визволителів», фрагмента з есею В. Єшкілєва «Князь жаху» тощо.
Прийоми нонселекції у творах Іздрика (і, зокрема, в його новелі «Війна») мають відверто ігровий характер, що є нормою для постмодерністського тексту, у випадку ж постмодернізму «Станіславівського феномена» така гра є не другим, прихованим кодом, а лежить на поверхні (див., наприклад, передмову до «Острова КРК» Ю. Андруховича). Саме ознакою ігрової природи твору є жарти на морально табуйовані теми. «Гра як така... лежить поза сферою моральних норм» - читаємо в теоретика феномена гри Й. Гейзинги. Спроби Іздрика класифікувати патріотизм на такі його вияви, як солдатські нужники, безперервні мандри й шкідливе для психіки очікування боїв, є зазіханням на «серйозні» цінності. Як і його ставлення до теми смерті на межі блюзнірства: «Розкидані по всій землі поховання екскрементів є джерелом родючості для майбутніх поколінь. Згодом таким же джерелом стають і поховання людей». Це заперечення ваги моральних цінностей у творі є нічим іншим як сигніфікатором гри як модусу сприйняття новели.
Незважаючи на малий обсяг новели «Війна», Іздрик таки вдається до одного із своїх улюблених нонселекгивних прийомів - дублікації. Зокрема, у творі подвоюється ситуація приходу пророка, яка не має прямого зв’язку з оповідуваними надалі подіями й ситуаціями. Очевидно, образи лжепророка і пророка істинного (хоча істинність, як і облудність, тут не абсолютні) просто є, на думку автора, найбільш вдалою преамбулою до глобальних подій війни та - в особистісному плані глобального - кохання суб’єкта оповіді. Або ж виявом мовної гри є дублікація на міжмовному рівні: «То мала місце Перша Війна».
Як і в багатьох інших творах Іздрика, у «Війні» наявний постмодерний прийом переліку. Найобсяжніший перелік (він займає сьому частину обсягу твору) - це опис тих речей, що впали з таці, яку несла Анна: «... я обернувся на металево-скляний дзвін, щоб побачити, як сипляться додолу брязкальця і шкельця, різноманітне медичне причандалля, як розлітаються по білих і чорних квадратах підлоги блискітливі, гострі й небезпечні знаряддя лікарських тортур, як вибухають ампули, розбризкуючи ліки та отрути, як скачуть жабами гумові груші..., як звиваються вужами джгути, як гнуться гострі шпичаки безжальних голок, як пінцети танцюють на тонких ніжках...» і т. ін. Перераховані тут предмети просто фізично неможливо вмістити на площі стандартної медичної таці - отже, це довільний плин асоціацій заради асоціацій, замилування автора грою власної фантазії. Причому, оскільки при сприйнятті подібного переліку увага читача поступово притлумлюється, перелічуване починає втрачати значимість, створюючи ефект «інформаційного шуму». Можна сказати, що перелічувані реалії десемантизуються, перетворюються із семантичних елементів тексту на синтагматичні. Потік асоціацій героя має відповідний синтагматичний - синтаксис: довгі сурядні речення, оздоблені повторами («...і сльози, її сльози,... ті сльози...»), амебейність описуваних станів тощо.
У даному випадку довгий перелік, переобтяжуючи увагу читача, готує його до сприйняття того подієвого елементу тексту, який розташовано відразу після нього. І цим елементом виступає зустріч героя з його коханою.
Однією з часто вживаних нонселекгивних технік у Іздрика є надлишковість, яка реалізується також на рівні асоціацій ліричного суб’єкта. Виявами текстової надлишковості в новелі «Війна» є, зокрема, постійне прагнення автора коментувати оповідуване. Коментар у нього майже рівноправний із подіями твору. Часто він синтаксично оформляється як вставна чи вставлена конструкція: «Я йшов, намагаючись не ступати на чорні плитки, - розповсюджена психічна вада, рудимент інфантильності»; «Анна наближалась, опустивши обличчя, - звичка, що виробляється від надміру чоловічого оточення, - і я ще не знав її імені».
Цікавим є закінчення твору. Точніше, його відсутність, несподівана обірваність оповіді: «... Анна, кажу я, Анна. І коридор заповнився людьми». Остання фраза може означати, що люди, які оточували героїв і раніше, стали реальними, набули тілесності. Час, який нібито зупинився в момент першої зустрічі героїв, відновив свій плин.
Виходить, що весь зміст новели «Війна» - це преамбула про прихід пророків, класифікація проявів патріотизму й опис зустрічі героя з Анною. Така побудова не властива традиційній новелі, текстовий матеріал якої може обертатися навколо єдиної, але важливої події (пуант), однак цій події підкоряються всі структурні рівні поетики твору. «Новелі чужі екстенсивність в описі дійсності, внутрішній світ персонажів показаний в ній скупо і виражений здебільшого через зовнішню дію», - стверджує «Лексикон загального та порівняльного літературознавства» (Чернівці, 2001). Якщо ж розглянути аналізований нами твір, визначений автором як новелу, можна сказати, що перші два його елементи є необов’язковими для розкриття нібито головної подієвої лінії, отже, опис дійсності є саме екстенсивним.
Витоки такої «нестандартності» жанрової форми полягають у постмодерній, нонселективній природі твору. Польський дослідник літератури постмодернізму В. Болєцький зазначає: «У постмодерністській поетиці взаємини між текстом, читачем та автором здаються довільними: «постмодерністські» тексти можуть починатися й закінчуватися будь-якої миті, без жодної мотивації чи висновків. Річ не в багатозначності чи, наприклад, незакінченості або подвійності сенсів розказуваних історій, а в їх довільності й недоокресленості». Саме таку недоокресленість несе в собі новела Ю. Іздрика «Війна». Навіть назва твору є довільною, вона не дає ключа до розуміння подальшого тексту, як це буває при сприйнятті творів класичних.
Отже, аналізована новела Іздрика є фрагментарною за своєю структурою, вона побудована за принципом нонселекції, який має своїми основними виявами в поетиці цього твору дублікацію, переліки, надлишковість, довільність у підборі елементів композиції та обірваність, «недоокресленість» дії. Хоча аналізована художня техніка також певною мірою є виявом ігрової природи творчості автора, натяком на умовність створеного дієгезису.
Л-ра: Держава та регіони. Серія: Гуманітарні науки. – 2004. – № 2. – С. 45-48.
Твори
Критика
- Інсталяція жанру: роман-puzzle Іздрика
- Реалізація постмодерністського принципу нонселекції в новелі Ю. Іздрика «Війна»
- Форми нарації в романі Іздрика «Подвійний Леон»
Поділитися