Переосмислення епістолярного жанру Просвітництва в романістиці Енн Тайлер

Переосмислення епістолярного жанру Просвітництва в романістиці Енн Тайлер

Ганна Покидько

Епістолярний жанр можна назвати своєрідним важелем, що актуалізував одразу декілька (життєвих) сфер та рівнів. По-перше, американський епістолярний роман (часом народження якого вважається друга половина XVIII ст.) став першою модифікацією європейської романної традиції, європейський прототип, «проглядав» крізь його сюжет та фабулу. Навмисне наслідування мало на меті «переосмислення та переробку сталої естетичної системи», що стало знаком переходу від пуританської ідеології до ідеології просвітницької. Яскравим прикладом такого переосмислення є трансформація «щасливого завершення» англійських просвітницьких романів («Памела» Річардсона) у трагічне «покарання» в американських епістолярних романах (В.X. Браун, «Сила співчуття», С. Роусон, «Шарлотта Темпл», Г. Фостер, «Кокетка»). За М.М. Бахтіним, популярності епістолярний роман досяг завдяки конкретній дидактиці, що «заглиблюється у самі деталі побуту, інтимні відносини між людьми та внутрішнім життям особистості». Крім документальності та фактографічності листів, письменників приваблювала можливість вільного використання фактичного матеріалу завдяки наявній у них обов’язковій формально маркованій суб’єктивній позиції автора. Епістолярний жанр має здатність поєднувати небелетристичну ситуаційну стереотипність, документальність з суб’єктивністю, побутовою деталізацією та інтимізацією (у даному випадку функція радника/співбесідника) белетристики.

Поява епістолярного жанру в літературі США є симптоматичною та не випадковою. Післяреволюційна Америка була налаштована на створення національної літератури, яка вимагала фактів на підтвердження свого існування. Мабуть, саме тому американські письменники весь час намагалися довести правдивість своїх творів за допомогою однакових характерних підзаголовків: «Сила співчуття» В.X. Брауна — «основана на правді», «Шарлотта Темпл» С. Роусон — «правдива історія», «Кокетка» Г. Фостер — «основана на факті». В американській літературі того часу «не могло бути «неправдивих» сюжетів, конфліктів, героїв», ось чому «більш популярними ставали небелетристичні жанри». Перевага, що віддавалася листам, щоденникам, есе, памфлетам, хронікам та репор тажам, зумовлювалася їхньою здатністю «оперативно зафіксувати» та усвідомити реальність. Епістолярний жанр вважався тоді одним з «найближчих до «справжності, достеменності». За допомогою таких типових епістолярних елементів, як «орієнтація на співбесідника, сповідальність, психологізм», а також «наскрізної інтриги», що виникала завдяки чергуванню листів, в ході чого оповідь ставала панорамною (огляд різних суспільних прошарків), епістолярний роман сприяв виявленню американського національного характеру.

Обмеженість сюжетної дії епістолярного роману через притаманний листам «самоаналіз та рефлексію без «виходів» у зовнішній світ» змусила американських письменників урізноманітнити/збагатити епістолярну конструкцію структурою роману-подорожі, авантюрного роману та роману «великої дороги». Таким чином, подорож, паралельно із листом (листуванням), перетворилася на ще один сюжетотворчий елемент американського просвітницького роману, результатом чого є виникнення своєрідної гібридної форми «листа-послання з дороги». Підґрунтям для взаємодії цих двох сюжетотворчих елементів у американському епістолярному романі є, звісно, історичні умови, а саме: «колонізація Нового Світу, що розпочалася із переселення, тобто подорожі за океан, та продовжувалася тривалий час як константний рух до західних кордонів континенту».

Використання елементів епістолярного жанру залишається актуальним і для сучасної американської літератури, особливо для сімейного роману. Листи мають безпосередній стосунок до сім’ї: по-перше, з історичної перспективи — листування зароджувалося як засіб комунікації (спочатку) між родичами; по-друге, саме вони — «документи особисті, творчо-індивідуальні», — є одним з найкращих засобів інтимізації та одомашнення тексту/твору. А інтимність листів, у свою чергу, «виникає завдяки конкретним деталям повсякденного життя» (деталізація побуту, сімейних романів), що зацікавлює читача ще більше «через відчуття, що він відкриває щось, не призначене для йот очей».

Листи в романах Енн Тайлер аналізуватимуться у двох основних площинах — структурній та змістовій. Досліджуватимуться категорії діалогічності, пресуппозиції (відповідно контексту та підтексту), адресата/адресанта (автора авторської позиції), а також ступінь індивідуальності/формальності та шаблонності листів (за С.В. Антоненко, М. Тодд).

Існує багато класифікацій листів, в основі яких лежать різноманітні принципи. Більшість вчених-епістологів починають класифікувати листи згідно з їхньою метою (наприклад, Н.Л. Степанов). Листи, які використонує Е. Тайлер у своїх романах, є здебільшого побутово-сімейними. Їх можна поділити на три змістові підгрупи: формальні листи-відписки, листи-уточнення та листи-звинувачення. Також можна виділити ще дві великі підгрупи листів згідно з їхнім емоційним наповненням чи його відсутністю: листи-кореспонденція (формальні, без почуттів) та листи-стосунки/ставлення (за Р. Бартом). У залежності під адресатів та адресантів функціонують листи «батьки-діти», «брати-сестри» та «чоловік-дружина». Більш детально проаналізуємо елементи епістолярного жанру у трьох романах Е. Тайлер «Якщо настане ранок», «Небесна навігація» та «Морган йде», оскільки саме в цих романах вони є вагомими структурно-змістовими, поетологічними компонентами.

Діалогічність, на нашу думку, виступає однією з найважливіших рис епістолярного жанру. Для повноцінного листа необхідною умовою є наявність адресата. Специфіка такого роду комунікації полягає у «ситуації відокремленості комунікантів у часі та просторі», але обов’язковою має бути ситуаційна обізнаність (пресуппозиція) обох сторін діалогу. Деякі з учених античності (граматик Артемон) називали листування «половиною діалогу», чи то діалогом без співбесідника, інші (Прокл) — визначали лист як «розмову відсутнього з відсутнім».

У романі «Якщо настане ранок» листування між Беном Джо та його родиною, яке відбувається через одну із сестер, підтверджує дефініцію Прокла — діалог не встановлюється. Сім’я «не відчуває» Бена Джо, а він, у свою чергу, не отримує відповідей на свої питання. Адресат та адресант комунікації фізично присутні, але одна із сторін ставиться до спілкування надто емоційно (Бен Джо), а друга (жінки родини Гоукс) — надто формально: «Yes, of course we are well. I don’t know why you keep asking us, since you know as well as we do that the last time any of us was in the hospital was five years ago when Susannah had all four wisdom teeth pulled at once». На перший погляд може здатися, що пресуппозиція відсутня, оскільки обидві сторони епістолярного діалогу не розуміють контексту та підтексту повідомлення один одного. Але насправді можна говорити про утворення певної квазі-пресуппозиції, принаймні з боку родини Гоукс, оскільки їм здається, що нічого нового у житті Бена Джо не мало трапитися, так само як і в їхньому. Саме тому сестри, мати та бабуся «приміряють» на Бена Джо загальноситуативну маску (будь-якого) студента, жодним чином не індивідуалізуючи її. Цікавим є те, що в тексті роману ми можемо прочитати лише листи родини Гоукс, а про листи Бена Джо здогадуємось завдяки контексту родинних листів та коментарю самого Бена. Складається враження, що родинні листи просто-таки поглинають листи Бена Джо. Кожний наступний лист Гоуксів стає трохи довшим, ніби обростає/обліплює лист свого адресанта, утворюючи своєрідний палімпсест. В останньому листі, так чи інакше, проглядають усі попередні.

Як відомо, епістолярний жанр здатен поєднати в собі багато контрастних рис. По-перше, ми починаємо писані тоді, коли не маємо можливості поговорити з людиною, звідси «синтез розмовних та книжних конструкцій», що перетворює епістолярний жанр на своєрідний конспект розмови. По-друге, хоча листи є суто індивідуальними, особистими, «однак вони створені із застосуванням типових епістолярних елементів епохи, що становить епістолярний етикет», тобто вони є чітко структуровані та шаблонні. Такими епістолярними шаблонами насичені листи Гоуксів. Вони чітко дотримуються правил епістології — жодного відхилення від загальноприйнятої структури: кожний без винятку лист має зачин/початок (вітання), інформативну частину та завершення-прощання. Зачин, на перший погляд, є дуже стандартним зверненням («Dear Ben Joe»), таким чином можна звернутися до будь-якої більш-менш знайомої людини, воно не несе семантичного навантаження «родинності». Інформативна частина листів, на нашу думку, не несе традиційних інформативної та комунікативної функцій, оскільки в ній подається «не та» (непотрібна) інформація, що заважає діалогові. Автором листів є, скоріш, колектив, точніше — ціла родина (оскільки сестра Дженіфер пише від імені усіх і передає їхні сл­ва/прохання/побажання: «Mamma says to tell you you worry too much»), що позбавляє спілкування інтимності. Таким чином, листування між Беном Джо та його родиною вказує на відсутність взаєморозуміння та відстороненість членів сім’ї.

Ще одна ситуація дискомунікації подається Е. Тайлер в іншому романі «Морган йде». Листи батьків до дітей в одному випадку викидалися адресатом (Леон), а в іншому не віддавалися вчасно чи просто залишалися без відповіді (Емілі). Далогізм цих листів є досить специфічним: питальні листи-звинувачення батьків до Леона та тітки Мерсер відповіді не мали, але замовчування могло б слугувати своєрідною відмовою у комунікації. Листи ж Моргана Гоуера до всіх сімох доньок та друзів були однакові і, здається, не потребували відповіді: «Через те, що йому (Моргану. — Г. П.) не було що сказати, він, як правило, давав поради», тим самим ніби кажучи «я тут, я — живий!». У даному випадку обом сторонам добре відомий контекст та підтекст діалогу, які «виступають своєрідним регулятором стосунків» адресата та адресанта, але наявність пресуппозиції, навпаки, сприяє замовчуванню. До того ж, в обох ситуаціях одна із сторін епістолярного діалогу відсутня. Вона або втікає, або йде, або зникає: у першому випадку — це адресат (Леон), у другому — адресант (Морган Гоуер). Небажання йти на діалог чи отримувати відповіді на свої листи вказує на відсутність потреби бути зі своїми родичами, зі своїми родинами. Ці небажання та відсутність бачимо й у тому, яким чином подаються листи у тексті. Рідко лист подається повністю, від початку до кінця. Епістолярний зачин та завершення майже завжди просто опускаються, що робить неможливим визначення його у часі та відновлення цілісної структури. Постає питання: чи подається цілий лист, чи лише якась його частина та чи належать ці уривки до одного довгого листа, чи до декількох (стосовно листів Моргана Гоуера)? За допомогою «розпорошених» листів та численних адресатів авторка розмиває хронотоп- ні межі тексту. Хоча роман розділений на певні частини за конкретними роками, уривки листів, присутні у кожній такій частині, до решти заплутують читача.

Слід зазначити, що існує ще одна група «епістолярних уривків» — з листів кохання, які мали б бути написані. Адресантом тих листів є той самий Морган Гоуер, цього разу рядки з ненаписаного любовного листа мають на меті «уточнити образ іншого через ті різноманітні точки/місця, які зачіпає/торкається лист». Ненаписані любовні листи так само, як і всі інші листи Моргана Гоуера, не потребують відповіді, «не мають тактичної цінності: вони є (були б. — Г. Я.) лише висловлюванням/виразником» чуттєвого стану протагоніста. Наприкінці роману читач і сам перетворюється на адресата, який намагається зібрати усі епістолярні «шматки-докази» докупи, але з’ясовує, що в цьому немає потреби.

Листи «Небесної навігації» є досить трагічними. У цьому романі найважливішими є два з них: перший — лист-заповіт матері Джеремі Паулінга своїм донькам. Він є дуже особистим і дуже сімейним, ні в якому разі не листом-кореспонденцією. Початок листа, вітання, так само, як і його завершення, відкривають глибину почуттів матері до своїх дітей: «Му dear, darling girls <...> Love, Mother». Таким зверненням лист одразу «одомашнюється», воно актуалізує емотивну функцію комунікації. Порівняно з романом «Якщо настане ранок» структурованість та шаблонність форми листа акцентують увагу на виваженості емоцій, зрілості адресанта, а також на прагненні автора розкрити свої наміри щодо майбутнього власної родини. Хоча, цей лист так і не був відправлений, він потрапляє до свого справжнього адресата (який водночас був і об’єктом листа) — Джеремі. Відповіддю на цей лист стає спроможність Джеремі діяти, виходити з дому, кохати.

Другий лист адресується Мері Телл, яка оселилася разом із своєю дитиною у будинку Джеремі після того, як пішла від чоловіка. У цьому листі Гай, чоловік Мері, відмовляється дати їй дозвіл на розлучення. Цей лист-звинувачення ховає або, навпаки, видає емоції свого адресанта через не дуже чітку структуру та велику кількість абзаців у першій його половині. Потім адресант ніби опановує себе та «виписує» довжелезний абзац-переказ їхнього шестирічного подружнього життя. Лист насичений численними питаннями, більшість з яких є риторичними, а на іншу частину відповідає сам адресант: «Did you ever invite a one of my buddies to dinner, no. [...] Don’t you think I got feelings too?». Наявність такого роду питань у листі наштовхує на думку про те, що цей лист адресований насправді самому собі, не дружині. Метою цього листа може бути виявлення власних почуттів, «місця розриву», та віднайдення певного орієнтиру у сімейних стосунках.

Таким чином, обидва листи допомагають адресатам спроектувати важливий життєвий крок, а другою половиною діалогу, тобто відповіддю, стає певний вчинок.

Аналіз використання листів у романах Енн Тайлер «Якщо настане ранок», «Небесна навігація» та «Морган йде» уможливлює такі висновки:

На змістовому/сюжетному рівні елементи епістолярного жанру використовуються як засоби виявлення (наявності/відсутності) сімейних стосунків: місця/статусу протагоніста у родині та його відносин з іншими членами сім’ї, а також є засобом «одомашнення» та інтимізації твору.

Порівняно з просвітницьким епістолярним романом, листи у романах Е. Тайлер не виконують безпосередньої сюжетотворчої функції, але здатні певним чином впливати на формування горизонту очікування читача.

На другий план відходять традиційно важливі для епістолярного жанру інформативна та комунікативна функції, натомість актуалізуються емотивна та психологічна.

На структурному рівні листування у романах функціонує як засіб об’єднання чи розмежування певних структурних частин роману (на противагу просвітницькій епістолярній моделі).

На поетологічному рівні листи виконують емфатичну функцію, що може сприяти деталізації-зануренню читача у сюжет (так само, як і у просвітницькому епістолярному романі) або, навпаки, відволікати від перебігу подій.

Л-ра: Американські літературні студії в Україні. – Київ, 2005. – Вип. 2. – С. 211-220.

Биография

Произведения

Критика


Читайте также