Сновидіння в американському психологічному романі

Сновидіння в американському психологічному романі

Лозова О.Ю.

У психологічному романі XX ст. на грунті фрагментації раніше цілісного літературного характеру і поглиблюваного усвідомлення складності та непередбачуваності виявів людської душі складається форма символіко-міфологічного психологізму - умовного, «прихованого» і синкретичного, де побутує відтворення містичного зв’язку між людською душею і світом трансцендентних явищ. Письменник XX ст. не дає відповіді на психологічні загадки поведінки героя, виявляючи нам переживання персонажа у картинах його «видінь», структурно подібних до міфу чи сну, окреслюваного у лінгвістиці термінами «оніризм» та «онейротоп», або, назагал, «онейротопіка» - літературних сновидінь як сукупності художніх засобів чи зникнення межі між явою і сном. Вирізняють і певний оніричний простір у межах художнього тексту.

Останніми роками з’явилися розвідки, присвячені літературному сну; проте, жанр психологічного роману не досліджувався. Тож для аналізу ми вибрали текст психологічних романів У. Стайрона «Підпали цей дім» та Енн Тайлер «Якщо настане ранок» і «Преставлення Моргана». Об’єктом дослідження слугували конкретні оніричні простори (сни, марева, видіння) у тексті згаданих романів. Нашим теоретичним та практичним завданням було розмежування літературного оніризму та сну як стану свідомості, виділення відмінностей між ними, на додачу до опису мовних способів реалізації літературного сну, з можливим символічно-архетипним витлумаченням та аналізом ролі оніризму в тексті.

Слід, отже, провести чітку межу між сном і сновидінням, оскільки власне сон - швидше біологічний стан людини. Сучасні теорії сну розглядають його у діалектичному зв’язку зі станом яви, позаяк доведено, що ява - стан неоднорідний, тристадійний, із яких нас може зацікавити нижня - розслаблена ява, крайньою межею якої є перехід до сну на фоні внутрішнього споглядання: людина ще не спить, але уже відсторонена від зовнішнього світу і заглиблена у себе. Психологія вирізняє чотири змінні стани свідомості: активна ява; пасивна ява; активний швидкий сон (фіксовані сновидіння); пасивний повільний сон (хаотичні, незв’язні та уривчасті сновидіння). Свідомість особи під час фізичних сновидінь збережена, але частково змінена. Головна її риса - арефлексивність: неусвідомлюваність, галюцинаторносгі образів, нема розрізнення снів та дійсності. Неймовірні образи і переживання у сновидінні сприймаються як природні, і межі можливого розсуваються. Сни одночасно є логічними та алогічними. Друга особливість сновидіння - «обмеженість» образного мислення, відсутність одночасного сприйняття декількох образів. На відміну від реальності, споглядання однієї сцени практично виключає бачення іншої. До сновидінь ведуть певні ситуації, що виникають у період яви, найчастіше це неможливість здійснити життєво важливі дії або бажання; чи дії за умов декількох альтернатив, які неможливо виконати одночасно. Саме сновидіння - це водночас реалізація у період швидкого сну програм і планів блокованої діяльності та усвідомлення цієї реалізації, що переживається як події певної реальності (власне сновидіння). У сновидіннях, які сприяють відновленню емоційної рівноваги, відбувається перехід від пасивного переживання суб’єктом відчуття втрати, поразки або безпомічності в їх переборюванні до пошуку виходу. Підвищується готовність до взаємодії з невирішеною проблемою, відновлюється почуття компетентності. Часом у сні відбувається творчий акт; вирішення емоційного конфлікту або зняття емоційної напруги, чи просто відновлення активного пошуку рішення вже у стані яви. Актуальна проблема може також постати уві сні у символічній формі.

Сновидіння ж як структурна та інтенсіональна одиниця тексту відрізняється від природного сну своїм вербалізованим характером. Сновидіння у художньому тексті є певною мірою тексто- та сюжетотворчим засобом, оскільки сам дискурс часто бу­дується на бінарному протиставленні сновидіння - реальності або яви - сну. Проблему сновидіння як невід’ємного структурного елемента прозаїчного тексту вперше поставив Ю. Лотман. Він розглядав сновидіння як «семіотичне вікно» або «дзеркало», зазначаючи можливість одержання таким чином інформації, недоступної свідомості за звичайних умов, завдяки чому кожен бачить у сновидінні відображення свого світу і своєї мови. Сновидіння у тексті - це інформаційно вільний «текст заради тексту», а також складний семіотичний клубок, що плаває у семіотичному просторі. Художнє сновидіння дає можливість сприйняти авторську позицію через символіку і самому втілитися у текстовий простір. Переклад сновидіння мовами людського спілкування знижує його невизначеність і підвищує комунікативність, що робить його украй незручним для передачі константних повідомлень, але напрочуд пристосованим до вигадування умовної реальності. Модель тексту сновидіння є спіралеподібною, а під час лінійного розгортання тяжіє до лексеми «людина» як духовної, живої сутності. Тобто художнє сновидіння за суттю завжди антропоцентричне. За міфологічною картиною світу межі Всесвіту завжди розходяться від людини усе ширшими колами, а найближче коло, мікрокосм, - сама людина. Людина в художньому сновидінні може бути оповідачем або персонажем, дійовою особою сновидіння. Зі своєї перспективи художнє сновидіння зазвичай бачить персонаж. Оповідач, що вводить сон, зближує центр сюжету із персонажем, і тому часто сюжет сновидіння подається від першої особи. Сновидіння може також стати відбитком певної реальної події в житті персонажа, а може подаватися у переказі, ознакою чого слугує минулий час. За К. Юнгом, сновидіння є способом контакту свідомого і несвідомого. У сновидіннях і галюцинаціях виявляються архетипні образи свідомості, що наближаються до поняття власне архетипу - амбівалентної історичної праформули, зафіксованої у пам’яті людства або представників певної культури.

З літературної ж точки зору сновидіння можуть належати до таких типів: «концептуальні» сни (що відбивають авторське бачення життя); сни як психологічні процеси, в основі яких лежать нездійснені бажання; «віщі», або «пророчі», сни. Сни у художньому творі можуть слугувати засобом розкриття внутрішнього світу особистості, невловимих психічних станів, пропонуючи тим самим читачеві самому відшукати відповідь. Так, у романах У. Стайрона такі оніропростори є досить комплексними:

During that time I had incessant dreams of treachery and betrayal - dreams that lingered all day long. (...) In this one I was in a house somewhere, trying to sleep; it was dead of night, wintry and storming. Suddenly I heard a noise at the window, a sinister sound, distinct from the tumult of the rain and the wind. (..) I saw a shadow (...), an indefinite shape, a prowler whose dark form slunk toward me menacingly. Panicky, I reached for the telephone, to call the friend (...) (my best, last, dearest friend; nightmares deal in superlatives and magnitudes); (...) But there was no answer to all my frantic ringing. Then (...) I(...J turned to see - bared with a malignity of a fiend behind the streaming glass - the baleful, murderous face of that selfsame friend (...). Who had betrayed me? Whom had I betrayed? (...) And although I felt little grief over Mason’s end (...) I still felt low, miserably low.

Після трагічної загибелі давнього товариша Мейсона, якого підозрювали у вбивстві юної дівчини, персонаж роману «Підпали цей дім» не знає, ким того вважати (не випадкове перетворення уві сні друга, якого сам підозрює, у лиходія, із залученням архетипу ТІНІ - роздвоєння: friend-fiend). Знання про гіпотетичні лиходійства загиблого, сум’яття у власній душі витворює картину природних збурень як архетипу СМЕРТІ (night, wintry ami storming; tumult of the rain and the wind) на додачу до оніричної трансформації особистості загиблого («ту best, last, dearest friend» на противагу «menacingly; bared with a malignity of a fiend (...) the baleful, murderous face of that (...) friend»). Можна сприйняти образ самого загиблого друга як ТІНЬ - підсвідомий бік душі особи, що снить.

(..) it was as if I were gazing into the kingdom of heaven. I don ’t know quite how to describe it - this bon ebreakіng moment of loveliness. I was almost sick with desire and yearning for what I saw. It was only this same street in Paris, (...), this sad and nondescripi Paris street with its leaning gables and tarnished doorknobs (...) and above it the sky rose up blue, blue, and now there were pigeons up there, a great flight of sun-flecked wings, all wheeling around in space. And over all this the sense of afternoon, of Sunday, of spring, of tranquility and repose. And behind me in the room Mozart splashing away, mad and sane and tender and - what? - 200 d! Brought straight down from the Maker of us all! Ah my God, how can I describe it! It wasn’t just the scene, you see - it was the sense, the bleeding essence of the thing. It was as if I had been given (...) the capacity to understand the e I s e n e s s in beauty. this continuity of beauty in the scheme of all life which triumphs even to the point of taking in sordidness and shabbiness and ugliness (...). God, the magic of that moment! And the strange thing was that it was in the midst of (...) a time when I was most wrapped up in self and squalor and meanness, I had a presentiment of selflessness: (...) as if the crummy little street had been for an instant transformed into some grand, gay boulevard of my own spirit, where I no longer walked alone, but where so many countless generations of lovers and old women and dogs and children had walked, and where there would walk generations of lovers and old women and dogs and children yet unborn. It was no longer a street that I was watching; the street was inside my very flesh and bones, you see, and for a moment I was released from my own self, embracing all that was within the street and partaking of all that happened there in time gone by, and now, and time to come. And it filled me with the craziest sort of joy.

Примітним у цьому сні-маренні є те, що в самотнього егоїстичного молодика, сповненого лихим настроєм та аж ніяк не чеснотливими пориваннями, незбагненно змінюється сприйняття дійсності (the crummy little street had been for an instant transformed into some grand, gay boulevard of my own spirit, where I no longer walked alone), покручена благенька вуличка стає в його уяві широким бульваром духу, де він уже не буде самотнім, проникає в усе його єство (the street was inside my very flesh and bones). Супутні образи добра, краси, класичної музики, світла виявляють архетип регенерації - справжньої регенерації духу дотепер байдужого персонажа, а майже архетипний образ поколінь (where so many countless generations of lovers and old women and dogs and children had walked, and where there would walk generations of lovers and old women and dogs and children yet unborn) вказує на чуття єдності персонажа із усім живим; відсторонення від власного «я», єднання з інформаційним полем Всесвіту, розуміння суті буття (I was released from mу own self, embracing all that was within the street and partaking of all that happened there in time gone by, and now, and time to come). Образ шляху (street, boulevard) передбачає подорож, розвиток. Невмотивованість же, «незаслуженість» усього переживання, наснаження позитивною конотацією (та, додамо, енергетикою) уподібнює його до релігійних одкровень. У цьому літературному сні вповні виявляються психологічні архетипи САМОСТІ, ЖИТТЯ, СВІТЛА, ДУХУ у підсвідомому прагненні персонажа-митця до гармонії, актуалізуючись як пошук ідеалу, досконалості.

Morgan suddenly remembered another of last night’s dreams. He’d been standing on a lawn beside a beautiful, graceful woman he’d never seen before. She led him toward a child’s swing hanging from a tree limb. They settled on it - the woman sitting, Morgan standing, enclosing her with his feet. They started swinging over a cliff. Tiny yellow flowers dotted a field far below them. Morgan knew that when they were swinging high enough, they would leap. He would die. He wasn ’t upset about it. Then the woman tipped her head back against him, and he felt the length of her between his legs - the curve of her ribcage, the satiny coolness of her clothing. He was like a boy again, trembling. He saw that as long as he felt this way, he wanted to go on living. and all at once he was afraid of the leap.

Розгойдування понад скелею разом із гарною незнайомкою, відчуття її тіла надто прозоро натякає на певні стосунки та водночас несе семантику небезпеки, ризику, смерті; жовті квіти (на віддалі) традиційно означають розлуку. Відчута необхідність стрибка (очевидно, радикального рішення, наслідки якого можуть бути непередбачуваними) логічно сприймається персонажем як можливість загибелі, але це його не засмучує, можливо, підсвідомо він готовий до такого рішення. Стрибок має бути спільним, тобто це рішення має стосуватися обох персонажів. Літній Морган сприймає свої відчуття вві сні як оновлення, омолодження, повернення юнацьких переживань (like a boy again, trembling). Далі ж за текстом бачимо, що, розчарувавшись у своїй родині, де його вважають диваком і не сприймають всерйоз, Морган закохується у незнайомку і, порвавши з родиною, укладає нову сім’ю, де матиме нагоду виявити надійність і відповідальність. Наведений сон орга­нізовується довкола архетипу жінки-АНІМИ, що актуалізується як потяг, спокуса, доля; та РЕГЕНЕРАЦІЇ.

Не saw the sunlit front porch of his house in Sandhill floating up toward him through the darkness behind his eyelids. His father came out of the house, humming a tune beneath his breath, and began crossing the yard to the front gale.

«You come pick me up when it’s suppertime, Ben Joe, « he said, speaking to the empty air. I’ll be in my office.

The sun shone on his lined face, and on the top of his white hair. From somewhere far off, Ben Joe shouted, «But I’m not there! I’m over here!»

His father made a shoulder-patting motion in space. «We ’ll walk home together», he said.

Ben Joe began running, trying to be beside his father before he reached the gate, but he was too late. When he got there his father was gone, and his mother had come out on the porch holding a glass of lemonade that flashed piercingly in the sun.

«You've been dreaming about your father», she said.

But Ben Joe said, «No. No, I didn’t. I never did.»

У романі Енн Тайлер «Якщо настане ранок» освітлена сонцем веранда рідного дому (the sunlit front porch of his house in Sandhill) символізує для персонажа його СВІТОВЕ ДЕРЕВО - основу і початок, домашнє вогнище, місце, де його завжди чекають, поза яким незатишно. Психологічна нездатність адекватно висловити власний надмір почуттів, відсутність когось, рідного по духу, «холод» та дискомфорт у родині, непорозуміння між батьками виливаються у Бена Джо в образ батька, що, ігноруючи його справжнього, звертається до порожнечі (ТІНЬ). Батько, який, перетнувши двір, виходить за ворота, втілює архетипи СМЕРТІ (та ОРІЄНТАЦІЇ, у протиставленні «свого-чужого простору»); на додачу до реальної стресової ситуації: батько покинув-був родину задля іншої жінки. Бен Джо відчайдушно намагається затримати батька, що зникає за ворітьми. Так несвідомо син картає себе через смерть батька, у якій не винен сам, але яка стала для нього сильним потрясінням. «Пронизливий» спалах у сонячному промінні склянки лимонаду в руках матері переносить логічний наголос на неї, вона ніби докоряє синові за сни про батька, так що Бен змушений майже виправдовуватися. Не випадково наяву Бен Джо не втаємничує сім'ю у те, що далі спілкується із батьковою коханкою та допомагає матеріально їй із маленьким сином. Щоправда, більшість згаданих подій автор подає ретроспективно у подальшому тексті, через спогади Бена Джо, проте сон допомагає зрозуміти душевний стан персонажа, який снить, та «розклад сил» у родині.

Отже, оніризм як літературна даністі» психологічного роману значною мірою переплітається із сном як біологічним станом, оскільки у ньому виявляються приховані, підсвідомі мотиви дій і почуттів персонажів; і а, на відміну від сну, оніризм є цілком логічно-реалістичним. Тлумачення літературного сну часто базується на фоновому знанні читача, його когнітивній здатності та відчутті архетипних моделей. Оніропростори у психологічному романі є великою мірою сюжетотворчими, оскільки подають подальшу текстову інформацію у згорнутому вигляді та великою мірою творять для читача психологічний портрет дійової особи, що снить або марить.

Л-ра: Гуманітарний вісник. – 2009. – № 13. – С. 52-56.

Биография

Произведения

Критика


Читайте также