Щоб мудрість не стала безумством...
А.І. Косоговський
«Я пізнав муки спраги і вирішив вирити колодязь, щоб із нього черпали інші», — написав Ернест Сетон-Томпсон у епіграфі до повісті «Маленькі дикуни». Колодязем, з якого і сьогодні читачі черпають любов до природи, її красу, її неповторну ніжність, стала творчість цього видатного канадського натураліста, письменника і художника. Саме він одним із перших замислився над проблемою єдності людини і природи і присвятив розв’язанню цієї проблеми все своє життя.
Уже перші його твори, що з’явились на початку 80-х років XX ст., були присвячені тваринам і створені на життєвому матеріалі. Але, без сумніву, і саме життя цієї людини має неабиякий виховний заряд.
Народився Ернест Сетон-Томпсон 14 серпня 1860 року в Англії, в містечку Саут-ПІильдсі, в родині Джозефа Догана (із старовинного роду Сетонів) та Аліси Томпсон. Ще з дитинства, коли батько переїхав до Канади, хлопчик був уражений дикою і неповторною природою цієї країни, любов до якої проніс через усе своє життя. Він малював звірів та птахів, вирізував їхні фігурки, приручав тварин і доглядав за ними. І це була не просто розвага, яка властива нам у дитинстві, це було покликання.
«Я пішов своєю стежкою, не знаючи і не питаючи нікого, чи то була дійсно краща дорога. Я знав лише одне: це була моя дорога», — скаже він потім, коли стане відомим у Канаді натуралістом. А тоді, у дитинстві, Ернест працював кілька місяців, щоб потім на зароблені гроші купити книгу, яку мріяв мати більш за все, книгу А.М. Росса «Птахи Канади».
Уже в дев’ятнадцятирічному віці, після закінчення Торонтського коледжу мистецтв, він стає відомим як художник, але свою дитячу прихильність не зраджує. Недарма ж і сьогодні користуються попитом видання його книг, ілюстровані малюнками звірів і птахів, які виконав сам автор. А золота медаль «За видатні успіхи у живопису» надала можливість вдосконалювати майстерність у Парижі, Лондоні, Нью-Йорку.
Але в першу чергу Е. Сетон-Томпсон — натураліст, і навіть свої літературні твори він називав не інакше, як «природознавством у художній формі». 40 книг, 50 товстих томів щоденників — ось творчий доробок письменника, художника, натураліста, якого вважають ще й одним із фундаторів екології, хоча він ніколи не захищав ніяких дисертацій і не був ученим із дипломом.
Однак саме Ернестові Сетону-Томпсону були присуджені найвищі нагороди Америки за його «Життя диких тварин», яке складалося з 8 томів. Саме він заснував «Лігу лісу та лісового мисливства», метою якої стало екологічне виховання дітей. І кращими посібниками для його вихованців, безперечно, стали твори письменника, які навчали і навчають любові до рідної природи, до кожної живої істоти.
Останні роки свого життя письменник провів серед природи, побудувавши будинок біля хатинок індіанців. Він став їхнім другом, і навіть на честь одного з них, індіанця Часкі, назвав озеро, яке сам відкрив.
Помер Сетон-Томпсон 23 жовтня 1946 року, і згідно з його волею прах письменника було розвіяно над полями і лісами, щоб він став часткою його улюбленої дикої природи.
У своїй творчості письменник завжди переслідував одну, але велику мету — «зупинити по можливості безглузде та безцільне знищення тварин». Саме тому тварини у його творах — це істоти, близькі і рідні людині. Сетон-Томпсон хоче повернути «братів наших меншин» із казкового нереального світу, де вони вміли говорити, цілком повторювали у своїх діях людей, у реальний світ, у їхнє реальне середовище. Втім, тварини у його повістях та оповіданнях дійсно «олюднені»: вони люблять і ненавидять, плачуть і радіють, як люди. Але то вже не казкові персонажі, а справжні звірі і пернаті, які живуть у своєму чудовому світі, таємниці якого хотів зрозуміти письменник. Він майстерно характеризує «психологію» своїх героїв, викликаючи у читачів інтерес до їхньої долі, він ніколи не забуває звернути увагу на красу тварин, він захоплено малює їх з натури, відчуваючи радість від єднання з природою.
Яскраво і неповторно, ніби шекспірівська трагічна історія кохання Ромео і Джульєтти, звучить розповідь про розумного і хитрого вовка, який безкінечно любить свою подругу Бланку (оповідання «Лобо»).
Лобо — це і є той «старий гігантський ватаг зграї вовків, що спустошує долину Куррумпо». Він та його зграя наводять жах на місцевих пастухів та власників стад. За найскромнішими розрахунками, хижаки знищили понад дві тисячі свійських тварин, до того ж вибираючи лише кращих з усього стада. Не дивно, що люди не жаліють грошей для тих, хто обіцяє принести їм скальп ватага. Ніякі хитрощі мисливців, ні рушниці, ні пастки, ні отрута не допомагають досягти бажаної мети. Але, як водиться у людському суспільстві, протидія була знайдена: Лобо впіймали, скориставшись його тугою за коханою вовчицею Бланкою, яку вбили раніше. Кохання загнало цього невловимого хижака у пастку, він став здобиччю тих, кому наробив стільки лиха. Залишившись одинаком, втративши Бланку, він помирає.
Але чому ж вовк, смертельний ворог людей, у фіналі оповідання викликає співчуття у читачів, а не ненависть? Чому ми, люди, сумуючи разом з Лобо, ніби зраджуємо тих, хто постраждав від його набігів? А як може бути інакше, коли читаєш: «У цьому голосі чулося горе. Він вив не люто, як колись, а протяжно і жалісливо. Він ніби звав свою подругу: «Бланка! Бланка!»... коли він дістався того місця, де вона була вбита, то почувся роздираючий душу жалібний вій. Раніш я ніколи не думав, що мені так тяжко буде його слухати. Навіть суворі ковбої дивувалися цьому горісному вою».
«Говорять, — підсумовує автор, — що лев, який залишився без сили, орел, який позбувся волі, та розлучений з подругою голуб вмирають від розбитого серця». Смерть від розбитого серця... Романтично, чи не так? Але до знайомства з оповіданням Сетона-Томпсона слово «романтично» ми застосовували лише до людини, а ніяк не до вовка, чи лева, чи голуба. У тому і заслуга письменника, що він зумів показати страждання, радість, кохання «братів наших менших», яких ми раніше не помічали.
Не ворогом, а помічником людини виступає герой ще одного оповідання Е. Сетона-Томпсона «Снап», бультер’єр, кличка якого дала назву твору. Познайомившись із ним тоді, коли він був ще цуценям, автор розповідає про стосунки з бультер’єром, як, скажімо, про стосунки старшого і молодшого братів. Процес виховання виявився не таким уже й легким, тому письменник щедро ділиться своїми спостереженнями. Наприклад, «собаки гарчать на два лади: низьким, грудним голосом — це ввічливе попередження або наповнена гідності відповідь — і голосно, майже верескливо — це останнє слово перед нападом» або «Якби хвостик хоча б єдиний раз поворухнувся, я відчув би, що переміг. Але хвостик залишався нерухомим».
Сповнена гордості за свого вихованця і характеристика Снапа, якому, «здається, було невідоме почуття страху»: зустрічаючи маленьку собачку, бультер’єр не звертав на неї уваги, зате суперник, набагато більший за Снапа, викликав у того бажання позмагатися. Суперник у більшості випадків змушений був безславно покидати поле бою.
Ось так, не вагаючись, Снап кинувся у свій останній поєдинок із вовком у фіналі оповідання, коли десять здоровезних собак не наважувалось цього зробити. Опис цього бою захоплює не тільки людей, героїв твору, а й читачів безкомпромісністю та сміливістю Снапа, його впевненістю у свої сили, його рішучістю. І тим трагічніше звучать слова старого Пенруфа, який, стоячи на колінах перед нерухомим героєм, говорить тремтячим голосом: «Краще б у мене пропало двадцять биків!».
Сцена прощання із Снапом знов нагадує суто людські стосунки, а слова все того ж Пенруфа «Оце дійсно сміливець! Без хоробрості у нашій справі далеко не підеш!» сприймаються як характеристика когось із друзів, а не тварини.
Слова Сетона-Томпсона, що стали епіграфом до повісті «Маленькі дикуни», вже прозвучали на початку цієї статті. А у самому творі автор розповідає і про деякі біографічні моменти, пов’язані з його дитинством, і дає навіть практичні рекомендації щодо поведінки людини у світі живої природи, і розкриває таємниці цієї природи.
Дванадцятирічний Ян, прототипом якого є сам автор, зі своїми друзями Семом та Гаєм, граючи в «індіанців», пізнають природу зсередини, тому і природа віддячує їм, розкриваючи свої секрети. І зовсім по-новому звучить для головного героя «стара, прадавня пісня» диких гусей, що змушує затремтіти «найпотаємніші струни» в серці Яна, тому в нього «серце стискалось від болю, коли він слухав розповіді старих людей про те, що за їх пам’яті навколишні ліси кишіли оленями, від яких тепер не лишилось навіть сліду». А з яким натхненням розповідає автор про майстерність Сема, що менш ніж за дві хвилини зрубав сокирою дерево у сім з половиною дюймів. Нагородою за цей «подвиг» для нього стає велике орлине перо, але нагорода ця для Сема важливіша, мабуть, за всі інші.
Багато епізодів повісті мають зацікавити і здивувати учнів, але набагато вагомішим є досвід, який здобули «індіанці», а разом з ними і юні читачі.
Особливо актуальними для нашого часу стали слова героя повісті, старого індіанця Куонеба: «Мине трохи років, і не буде ось тут дерев, і мудрість стане безумством». Біль старого мисливця — то біль самого автора, який підняв питання екології ще в ті часи, коли ця проблема не стояла так гостро. Але, на жаль, прогнози Сетона-Томпсона збуваються, тому і твори його — це своєрідна естафетна паличка, яку автор, що завжди закликав до гармонії та братерства між людиною і всіма живими істотами на землі, виховував почуття дбайливого ставлення до тварин, птахів, рослин, передає майбутнім поколінням зі словами: «Ми дивимось одне одному у вічі, ми діти однієї матері — природи».
Л-ра: Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1998. – № 4. – С. 10-11.
Твори
Критика
