Жанрова парадигма великої прози Уласа Самчука
Світлана Бородіца, доц. (Тернопіль)
УДК 82-312.1 ББК 883.3 (4 Укр)
Жанрова парадигма великої прози Уласа Самчука
У статті аналізуються жанрові особливості романістики У.Самчука у контексті прози його доби, визначаються її жанротвірні, сюжетно-композиційні, наративні, образні домінанти, досліджується художня майстерність митця у творенні національного універсуму, засвідчуючи концептуальність мислення У. Самчука.
Ключові слова: дискурс, жанр, нарація, парадигма, роман, роман-епопея.
Категорія жанрової системи є одним із показників системно-функціонального підходу до вивчення жанрової структури романів У.Самчука, оскільки в жанрі сконцентровані закономірності ряду художніх явищ (стиль, творчий метод, проблематика, естетичний пафос, структурні можливості художнього втілення певної ідеї і т. д.). Пошукуючи нові форми осмислення дійсності, митець створив нову естетичну субстанцію, в якій органічно поєдналися традиції і новаторство, – романну структуру нового рівня художнього синтезу, що засвідчила глибоке концептуальне мислення У. Самчука. Намагання зафіксувати дух епохи, те чи інше її явище, випадок, осмислити їх у зв’язку з історичним процесом і водночас із сукупністю побутових, психологічних складових, моральних та ідеологічних прикмет, – характерна ознака жанрових шукань західноукраїнського митця 30 – 40-х років ХХ ст. У результаті його романна форма набула нових якостей – енергії і сконцентрованості художнього образу, динаміки нарації, глибокий аналіз внутрішнього світу особистості, тяжіння до філософічності і художнього синтезу.
Роман у західноукраїнському письменстві 30 – 40-х рр. займає особливе місце, і хоча його художній рівень доволі неоднаковий, але кращі твори демонструють значну романну зрілість тогочасної літератури. Зокрема, У. Самчук активізував процес жанрово-стильових шукань: в українському бутті і досягненнях багатовікового розповідного мистецтва він віднайшов самобутню національну модель роману і підніс її на рівень класичної європейської прози.
Романна форма У. Самчука стала перетворюючим центром для важливих процесів, що відбувалися в художній прозі на її шляху до епічної досконалості. Його роман поставив ряд нових акцентів в «історичній» поетиці нашої літератури, вніс чимало новацій у внутрішнє життя її ідей та форм, у їх складне переплетення. Великого значення у становленні жанру письменник надавав способу зображення навколишньої дійсності і людини в ній. Тому взаємовідносини особистості і середовища вимагали широкого соціального фону, що концентрує в собі основні проблеми сучасності. Твори У. Самчука вражають широтою охоплення історичного матеріалу, історизмом авторського мислення, тими елементами епічності, які дозволяють прозаїку осмислити історичні події через психологічну призму. Усі ці начала властиві соціально-психологічному роману, компактну «схему» якого розробив західноукраїнський митець, тонко вловивши потребу часу саме в такому втіленні матеріалу.
У романній структурі У. Самчука виділяються фактори, тенденції, ознаки, які визначали і творили нову художню систему, що відкривала можливості для більш детального дослідження дійсності, широкий простір для авторських оцінок. Митець збагатив жанрову модель роману індивідуальними знахідками і конструктивними принципами у багатогранному зображенні важливих суспільних явищ і внутрішньої суті життєвих процесів, у розширенні духовних горизонтів народного героя, у розкритті неповторних взаємопереходів і взаємозв’язків соціального і психологічного у складній структурі художнього образу. Це свідчить про те, що завдяки об’ємному охопленню різних пластів дійсності з основним акцентом на прихованих явищах буття, з внутрішнім фокусом на важливих історичних подіях, суб’єктивно забарвлених сприйняттям центральних персонажів, роман У. Самчука, який формально є класичним у своїй основі, переростає у посправжньому національний епічний роман. Він знайшов свій ракурс і свою точку зору, самобутні психологічні образи і основний соціально-психологічний конфлікт, ті власні жанротвірні стимули, що стали фундаментальними для побудови своєрідного національноісторичного, психологічного світу.
Романна конструкція У.Самчука – синтетичне утворення, монолітна структура, що характеризується органічним сполученням усіх складових елементів. Глибокі світоглядні процеси, невпинний рух активної, все проникаючої думки автора змикають воєдино сюжетні лінії різного діапазону – від вузькоособистісних до широкомасштабних, історичних, різноманітні наративні плани, складну систему мотивів, бінарних опозицій, характеристик, роздумів. Драматичні конфлікти і психологічні зрушення, напружені зіткнення поглядів, переконань і настроїв, антагонізм ідей та концепцій лежать в основі жанрово-композиційних новацій У. Самчука. Аналітичне вивчення численних історичних, соціальних, психологічних, моральних зсувів і розладів у його романах супроводжується прагненням до їх узагальнення, до синтезу, що здійснюється на різних рівнях: естетики і поетики жанру, філософії роману, місця особистості в ньому і структурі художнього образу, в сфері ідейно-тематичних шукань митця.
Аналіз структури епічної цілісності романів У.Самчука свідчить, що епічне і ліричне у його романних конструкціях є елементами жанрового синтезу, у процесі якого і окреслюється своєрідний характер і жанрова специфіка роману західноукраїнського письменника. Його творчому методу властиве гармонійне поєднання порушення актуальних проблем, реалістичного авторського бачення світу з постійно проникаючою в текст ліричносуб’єктивного струменю, який зумовлюється не тільки особливою позицією чи роллю наратора, посиленням героїко-романтичного пафосу прози, але й більш складними властивостями і закономірностями жанру.
Художня конструкція роману У.Самчука становить неповторний сплав реалістичних і романтичних тенденцій, причому останні немовби доповнюють перших. Цей момент і визначає його жанрову поетику. Так, особливістю романної структури твору («Марії», «Волині»), є органічний синтез епічного, ліричного, драматичного змісту, де природне поєднання пластично-образного елементу з аналітичними роздумами надає роману особливої одухотвореності і поетичного ритму, водночас набуваючи жанрового забарвлення драми. Часто епічна розповідь про історичні події, суспільні явища «розривається» емоційноліричними вставками і філософськими відступами. Сплав епіки і лірики в романах У.Самчука здійснюється через гумор та іронію, через зміщення у відчутті реальності, через єдність зображення з актом пізнання і т.д. Тому поняття епічного жанру стає для його романної форми тісним і недостатнім, характеризуючи глибинні структури думки і оригінальну психологію творчості автора. Це дає підстави вважати У. Самчука митцем аналітично-ліричного складу з особливим способом естетичного освоєння дійсності і конструювання художніх образів. У результаті – його письмо живописне, пластичне, виростає з єдності світовідчуття і світорозуміння, творчого і життєстверджуючого, з «імпресіоністичним забарвленням» (В.Шевчук).
У прозі У. Самчука реалістично-імпресіоністичні зв’язки виявляються в надзвичайно важливій площині – у способі побудови психологічної моделі образу героїв. Характер розповіді, повний самоаналізу і внутрішніх монологів, свідчить про руйнування психологічної цілісності особистості. Характерне для героїв У. Самчука гостре відчуття соціальної і національної несправедливості набуває форми бунту проти дійсності, яка не відповідає вимогам особистості, що підноситься над загалом. За концепцією західноукраїнського романіста, його бунт позбавлений руйнівної енергії, всезнищувального духу. Камюсівська «естетика бунту» набирає в У. Самчука іншого виміру. Це швидше повсякденне змагання, моральний переворот, антагоністичне протистояння, гострий виступ, коли він справді необхідний і є єдино правильним рішенням у безвиході.
У. Самчук творить позитивний тип героя, активнодіючої особистості, «віталістичної людини» (А.Власенко-Бойцун) з багатим внутрішнім світом і складним психологічним буттям. Разом з тим у романах митця спостерігаємо імпресіоністичні принципи конструкції твору на рівні психологізації навколишньої героям дійсності. Стан природи віддзеркалює душевний стан людини: пейзажні описи занурюються у ліричний потік, насичуючись почуттями, мріями, настроями. У взаємопереходах, злитті суб’єктивного «я» із зовнішньою дійсністю криються глибокі таємниці і філософські істини. Ці зміни в зображенні об’єктивного світу – не вплив модерністської техніки, не формалістські «прикраси», в їх основі – природний ліризм, закорінений в авторському світобаченні й світорозумінні.
Визначення прози У. Самчука як реалістичної не заступає той факт, що соціальне спостереження у деяких його романах («Гори говорять!») виражене в іншій нараційній перспективі, що перебуває в колі імпресіоністичних тенденцій. Прагнучи якнайповніше передати внутрішній світ героїв, органічно поєднати соціальні і психологічні чинники, У. Самчук розширив оповідні можливості твору. Психологічний аналіз займає центральне місце поряд з розповіддю про події причинно-наслідкового характеру, що визначає полівалентність нарації у романі, де співіснують «аукторіальна розповідна ситуація» і «суб’єктивна розповідна ситуація» (Ф. Штанцель).
На межі прогресивного і регресивного, нового і старого людина, на думку митця, – найбільш приваблива і цікава для пластичного відтворення і всебічного дослідження. Він осмислює події епохи через психологію окремої особистості, будуючи модель свого роману з антропоцентричної точки зору, яку засвоїв через художній метод младопольської прози, де центр тяжіння переносився з об’єкта на суб’єкт. Романіст, шукаючи особливу жанрову структуру для адекватної передачі реального потоку життя, не порушуючи при цьому цілісності образів героїв, звертається до конструкції «ведучого героя» (М. Гловінський), яка є суттєвим елементом моделі младопольського роману. Він трансформує цю конструкцію, творячи власну схему побудови психологічного і соціального обличчя героя-наратора, близьку до наративної форми Н. Фрідмана «Я як протагоніст», коли оповідач відкрито оцінює й інтерпретує зображені події. Автор «зсередини» розкриває, аналізує соціальні й національні проблеми буття, нові процеси в колективній свідомості українського народу, який зберіг національну ідентичність та політичний ідеал самостійності. Але події твору У.Самчука виходять за межі поля бачення героя-наратора, обмежуючи його оповідні можливості. Це спонукає письменника використати іншу наративну ситуацію – «аукторіальну розповідь» з епічно всезнаючим автором – медіумом. Дві форми викладу в У. Самчука не стикаються штучно, як у «Крейцеровій сонаті» чи «Хаджі Мураті» Л. Толстого, де творили певну структурну роз’єднаність, психологічну розбіжність. Перехід від об’єктивної розповіді до суб’єктивної і навпаки у романі «Гори говорять!» не сприймається як естетичне зрушення, зміщення чи перехід в іншу художню площину, а виступає конструктивним принципом організації твору в єдине ціле, внаслідок чого він набуває епічної широти і багатовимірності.
Отже, позиція наратора – важливий корелят жанрово-композиційної структури роману У. Самчука. У «Волині», «Кулаці», «Марії» діє традиційний для художньої системи письменника об’єктивний наратор-»ауктор», що знаходиться поза описуваним світом, але «організовує» його, виявляючи свою позицію, коментуючи слова і думки персонажів, узагальнюючи зображуване. Шукаючи пояснень новаторства У. Самчука в наративній формі «Волині», ми звернули увагу на особливу наративну структуру роману-епопеї, де відстань між нараторам і героєм досить близька, об’єктом зображення є авторське «я», наративна ситуація позбавлена статики – для неї характерні об’ємність, переломлення зображуваного в різних ракурсах, що зумовлено сильним автобіографічним елементом.
«Волинь» є певною мірою автобіографічним твором, що подає особисту оцінку життєвого досвіду, в результаті чого в наративній структурі роману-епопеї об’єднується два часових плани: план минулого і план теперішнього наратора. Наявність двох часових площин у «Волині» передбачає співвідношення двох суб’єктивних планів – плану «зрілого» розповідача в теперішньому і плану його «я» в минулому. Таким чином, «я» наратора характеризується дифузністю і багатозначністю: це і «я» очевидця подій, їх учасника, і «я» оповідача, що згадує минулі події.
Отже, дослідження наративної моделі романів У. Самчука засвідчило, що митець включив у сферу своїх художніх шукань величезний досвід рідного й світового письменства, але прокладав нові шляхи в мистецтві розповіді, що привело до появи нових точок зору і наративних акцентів у його романному інваріанті. Збагачення і оновлення наративної структури роману сприяли створенню ємкої жанрової форми, яка містила об’єктивну картину дійсності, надзвичайно глибоку, багатовимірну.
Дослідження еволюції жанру роману У. Самчука у зв’язку з його новаторськими здобутками дає підстави твердити, що У. Самчук – письменник – традиціоналіст «західного активу», який засвоїв величезний досвід вітчизняного й світового письменства і водночас прокладав нові шляхи в художньому освоєнні дійсності. Дотримуючись у сюжетнокомпозиційній структурі роману концепції «простоти», тобто творячи класичний реалістичний роман, він наповнив свою романну конструкцію новими якостями, що розширило межі зображуваного світу, посилило виражальні можливості жанру, урізноманітнило його архітектонічну модель.
Художній синтез – структуротворчий принцип романів У. Самчука, який відкрив нові перспективи для індивідуально-стилістичного збагачення і формотворчих новацій. Його соціально-побутовий роман, близький традиційному (О. де Бальзак, Ч. Діккенс, В. Теккерей, Г. Манн, Б. Прус, Я. Івашкевич та ін.), відрізняється від нього широким соціальним діапазоном, коли багатопланова картина української дійсності розгортається в різних соціальних розрізах і площинах, глибиною проникнення у психіку людини, в її духовне життя у всій складності та взаємозв’язках, вдосконаленням ідейно-художніх принципів нарації, посиленою увагою до образу простору-часу, який набув концептуального характеру.
У романах «Кулак», «Марія», «Гори говорять!» спостерігаємо вихід за межі романного інваріанту, зумовлений основним структурним чинником роману У. Самчука – «відкритістю», синтетичністю жанру. Структура роману «Кулак» своїм естетичним і семантичним полем охоплює соціально-психологічний роман з елементами новелістичного, авантюрного та ідеологічного жанрового різновиду. Це структурно-складне і оригінальне за формою утворення, котре впевнено підтвердило творчі і новаторські можливості реалістичного роману ХХ ст.
Пошуки найбільш оптимальної форми сучасного роману змусили У. Самчука звернутися не тільки до традиції хроніки, але й житія у романі «Марія», жанрова структура якого виявляє багато паралелей з давньоруською агіографією і є своєрідною модифікацією двох жанрів (зображення неперервного ланцюга подій і фактів, як у хроніці, і його «нанизування» на героя, як у житії). Переосмисливши житійну і хронікальну традицію, через адаптацію агіографічного мотиву випробування, уявлення про життя людини як арену постійної боротьби сил зла із силами добра в художньому світі роману ХХ ст., У. Самчук створив складний, глибоко психологічний образ героїні, розширивши поле психологічного аналізу і вдосконаливши прийоми моделювання внутрішнього життя персонажів. У цьому плані роман «Гори говорять!» не порушує жанрової матриці класичного соціальнопобутового роману, але його традиційність ґрунтується не на повторенні чи відтворенні структурних схем або формул, а, навпаки, відкрила шлях письменнику для нових технічних знахідок, творчих новацій і відкриттів. Завдяки своїй «класичній» основі, закоріненій у міфі про патріархальне Закарпаття, даний жанровий інваріант зберіг національну самобутність, художню своєрідність. Він характеризується неповторним взаємопроникненням соціального і психологічного, причому останні виступають досить складними поняттями і є жанротворчими структурними ознаками роману. Спираючись на традицію вітчизняного соціально-побутового роману, У. Самчук продовжив філіації західноєвропейського соціального роману з його конкретно-історичною субстанцію, епічною напругою та ідейною широтою, що знайшло надійну художню опору у всіх вузлах епічної конструкції роману «Гори говорять!».
Зміщення часових площин у романах У. Самчука відкривало нові шляхи пізнання особистості і суспільства в їх динаміці. Прозаїк виступив новатором в галузі розповідного часу: складна структура романів, взаємодія часових площин загострюють розповідь, дозволяють по-іншому висвітлити важливі епізоди національної iсторiї. Таким чином, простір i час як iстотнi елементи жанрової структури отримують у митця нові трансформації i втілення. Над класичною поетикою простору-часу роман У.Самчука намагався звести нову символічну напiвмiфологiчну поетику романного простору. Hа перший погляд його твори повертались до основних просторових категорій: дім, сім’я, село, хутір, місто. Але їх опора на традицiйнi елементи епічного роману була не просто поверненням до них, а одночасно збагаченням за рахунок нової семантики i функцiональностi. Тому місце дії у творах У.Самчука не тільки визначає художній простір, а й отримує більш складний i високий символiко-метафоричний зміст. Художньо організуючим став місткий, метафорично розгорнутий світ селянської родини в романi-епопеї «Волинь». Він є національним мiкропростором, який живить iншi сфери етнопростору.
Отже, в оновленні романної структури У. Самчук врахував багатий досвід українських і західноєвропейських художників-класиків і знайшов гнучкі структурні зв’язки для охоплення розшарованої і конфліктної дійсності в українському національному бутті. Цей факт підтверджує, що У.Самчук – творець національного епічного роману, мистецький доробок якого утвердив шлях української прози до панорамних широкомасштабних епічних форм. При створенні соціально-психологічної і філософсько-історичної епопеї У. Самчук підняв український роман на рівень класичної прози, продемонструвавши ряд нових моментів в «історичній» поетиці жанру (відтворенні історії, духу епохи, образу часу у ній), в моделюванні складних процесів дійсності, психологізації образів, у використанні міфології і фольклору. Структура його роману-епопеї набула об’ємності, пластичності, оскільки оригінальна архітектоніка «Волині» своїм семантичним полем обіймає і сімейний романхроніку, і роман виховання, історичний роман, автобіографічний і соціально-побутовий жанрові різновиди. Це визначило нові кути зору і ракурси бачення, зміщення наративних акцентів, нові виміри внутрішнього світу людини для показу її як історичної особистості і разом з тим для розкриття глибоко психологічної індивідуальності героїв.
Завершуючи спостереження над жанровою структурою романів У. Самчука 30-40 років, слід зазначити, що всі жанрово-структурні здобутки і формотворчі новації митця дозволили йому збільшити ємкість роману, глибше охопити і осмислити діалектику історичного процесу, різнобічно дослідити людський характер у всій сукупності взаємозв’язків, у його розвитку та еволюції. Багатогранний художній хист У. Самчука виявився у вмінні, не порушуючи традиційної структури, створити нову конструкцію роману, оригінальний жанровий інваріант, гнучка і об’ємна форма якого сконцентрувала у собі історичний, соціальний, ідеологічний, психологічний, моральний зміст епохи, його філософське узагальнення і аналіз. Саме у виваженій діалектиці, органічній єдності класичних традицій і новаторських принципів у художньому методі У. Самчука його оригінальність і творча індивідуальність. Це зумовило жанрову самобутність великої прози західноукраїнського письменника, визначило його неоціненний вклад у традицію реалістичного роману XX ст.
Література: Проблеми 2007: Проблеми інтерпретації творчої спадщини Богдана Лепкого. / Матеріали міжнародної наукової конференції. / За ред. проф. М.Ткачука, Н.Білик. – Тернопіль: Рада, 2007. – 388 с.; Руснак 2005: Руснак І. «Я був повний Україною». Художня історіософія Уласа Самчука. – Вінниця: ДП ДКФ, 2005. – 406 с.; Ткачук 2007: Ткачук М. Художні виміри творчості Уласа Самчука // Ткачук М.П. Наративні моделі українського письменства. – Тернопіль: Медобори, 2007. – 464 с.; Ткачук 2007: Ткачук М. Фокалізаційний код у романі «Марія» Уласа Самчука // Наративні моделі українського письменства. – Тернопіль: Медобори, 2007. – 464 с.
