Трагедія жінки-страдниці в романі У.Самчука Марія

ЗМІСТ

ВСТУП.. 3

РОЗДІЛ І. ПРОБЛЕМА АДЕКВАТНОГО ВІДТВОРЕННЯ ОБРАЗУ ЖІНКИ-СТРАДНИЦІ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ І ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ.. 6

1.1. Дослідження творчості Уласа Самчука в історико-літературному дискурсі 6

1.2. Ґенеза жіночого образу в українській літературі 9

РОЗДІЛ II. ТРАГЕДІЯ ЖІНКИ-СТРАДНИЦІ В РОМАНІ УЛАСА САМЧУКА «МАРІЯ». 21

2.1. Традиції та новаторство трактування жіночого характеру в романі “Марія” 21

2.2. Трагедія жінки-страдниці в романі У.Самчука «Марія». 24

ВИСНОВКИ.. 32

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.. 35

ВСТУП

Актуальність теми.

Представник еміграційної гілки української літератури Улас Самчук у своїх творах прагнув відобразити буття українського народу в ХХ ст. Він досліджував одну тему – як могла вистояти і викристалізуватися у соціально-політичних катаклізмах цієї доби національна ідея української державності. Творча спадщина Уласа Самчука репрезентує вершинні досягнення української літератури ХХ ст. У своїх творах письменник відобразив цілу історичну епоху, у якій особливо виділяється мотив жіночої долі, жіночого національного характеру в його індивідуальних проявах.

Тема художньої парадигми жіночих характерів у прозі Уласа Самчука в контексті української літератури, образ жінки-страдниці як один з концептуальних образів української літератури не досліджувалась спеціально. Можна стверджувати, що ця проблема є концептуальним принципом пізнання й відображення світу Уласом Самчуком, оскільки витворений ним архетип жінки як символічна конструкція дешифрується в різноманітні образні уявлення, виокремлюючи його прозу в самобутнє і неординарне явище літературного процесу ХХ ст.

Саме художня парадигма жіночих характерів у творах Уласа Самчука генетично поєднує в українському письменстві міфопоетичні уявлення про Україну, що складались і трансформувалися протягом століть, і принципи актуалізації архетипу жінки-страдниці у такій сфері духовного життя, як літературна творчість.

Це дає підстави стверджувати, що жіночі характери, їхнє місце в художньому світі Уласа Самчука не вивчені з необхідною глибиною й об’єктивністю, яка повинна ґрунтуватися на ретельному аналізі текстів романів, суворому врахуванні авторської концепції. Цими міркуваннями і зумовлений вибір теми дослідження "Концепція жінки-страдниці в романі Уласа Самчука «Марія»".

Мета дослідження полягає в простеженні художньої концепції жіночого характеру в романі Уласа Самчука «Марія». Реалізація основної мети передбачає вирішення таких конкретних завдань:

1. Розглянути проблему творення жіночого характеру в контексті культури та міфології, дослідити еволюцію образу жінки-страдниці та специфіку його трактування в творах українських письменників.

2. Виявити традиції, на які спирався письменник при створенні жіночих образів, розкрити їхній характер.

3. Розробити характеристику жіночого образу страдниці у романі «Марія» Уласа Самчука.

4. Виявити композиційну роль створених письменником жіночих характерів у художній структурі твору.

5. З’ясувати особливості трактування У. Самчуком жіночого образу жінки-страдниці через рецепіювання архетипу і переосмислення міфопоетичних традицій у зображенні цього характеру.

Об'єктом дослідження є жіночі образи, жіночий характер в українській літературі та прозі Уласа Самчука, зокрема, в його романі «Марія».

Предметом дослідження є твір Уласа Самчука «Марія»

Матеріалом дослідження є відповідно художній текст роману.

Використовувався ряд традиційних методів: метод інтерпретації художнього тексту, описовий метод, порівняльно-історичний метод вивчення літературного матеріалу із залученням психоаналітичної теорії “архетипів” К. Г. Юнга, а також культурно-історичного, історико-біографічного методів.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що це дослідження є спробою комплексного аналізу загального принципу художньої парадигматики жіночого характеру страдниці у романі Уласа Самчука зокрема, а також в українській літературі загалом. Доводиться, що Улас Самчук у літературі ХХ століття зафіксував домінування “жіночого начала” в українській ментальній свідомості. Шляхом аналізу творів українських письменників різних епох показано еволюцію принципів художньої парадигми жіночого характеру страдниці. Стверджується, що мотив жінки-страдниці, концептуальний для української літератури, є композиційно-організуючим началом усієї прози Уласа Самчука.

Структура і обсяг роботи. Робота складається з вступу, двох розділів, висновків, бібліографічного переліку використаних джерел.

У вступі обґрунтовано вибір теми курсової роботи, відзначена актуальність проведених досліджень, викладені мета і завдання роботи, показані наукова новизна, теоретична значимість і практична цінність одержаних результатів, вказуються методи дослідження матеріалу.

У першому розділі “Проблема адекватного відтворення образу жінки-страдниці в українській літературі І половини ХХ століття” висвітлюється історія та природа вищезгаданого жіночого образу. Жіночий тип обумовлений характером самої культури, оскільки тут велику роль відіграли символи, фольклорна та етнічна традиції, збереження міфологічних елементів.

Другий розділ “Трагедія жінки-страдниці у романі Уласа Самчука «Марія»” окреслює . Підрозділи концептуально пов’язані і присвячені аналізу жіночого характеру у романі Уласа Самчука «Марія» із застосовуванням принципу аналізу твору письменника, що дало змогу додатково простежити як, власне, трансформацію жіночого характеру, так і принцип екстраполяції архетипу жінки-страдниці.

Повний обсяг роботи складає 35 сторінок. Бібліографія нараховує 23 позиції.

РОЗДІЛ І. ПРОБЛЕМА АДЕКВАТНОГО ВІДТВОРЕННЯ ОБРАЗУ ЖІНКИ-СТРАДНИЦІ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ І ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

1.1. Дослідження творчості Уласа Самчука в історико-літературному дискурсі

Улас Самчук - видатний майстер української прози XX ст. Його творча спадщина дає підстави твердити, що він підніс вітчизняну прозу на рівень світових зразків, але ім'я письменника, його творчість були надовго вилучені з літературного процесу. Сьогодні багатогранна діяльність митця привертає велику увагу дослідників, які лише тепер відкривають для себе цього майстра слова. У літературознавчій науці на західноукраїнських землях вже в 30-х роках після виходу з друку творів У.Самчука з'явилися численні відгуки, рецензії українських та польських критиків, зокрема Я.Гординського, Є.Маланюка, Б.Ольхівського та ін. У зіткненні людини й історії, людини і суспільства У.Самчук відшукав жанротвірні стимули, самобутні психологічні образи й основні соціально-психологічні конфлікти, на основі чого вибудував оригінальний, національно-специфічний романний світ та історіософічну концепцію України. Це засвідчили перші твори письменника, зокрема роман-епопея "Волинь", який відразу ж опинився в центрі обсервації критиків і літературознавців, більшість з яких оцінили твір надзвичайно високо: "Серед багатьох белетристичних новинок на одному з перших місць роман молодого Уласа Самчука "Волинь". Критика прийняла цю книжку дуже прихильно, як одну з найкращих в останніх роках. Пульсуюче життя, що віє зі сторінок книжки, цілковито захоплює нас" ("Sygnaly", 1934, 1.X.). А "Biuletyn Pol. Ukr." від 04.08.1935 року наголошував: "Роман У.Самчука є першорядним мистецьким явищем. Автор має великий епічний талант. Завдяки могутньому дарові оповідача роман читається на одному подиху". Були й негативні рецензії, в яких критикувалася ідеологічна позиція митця (С.Тудор), композиційна рихлість його романіві їх революційна романтика (Я.Гординський). Але вони не заступають новаторства У.Самчука у створенні оригінальних жанрових структур, глибоко закорінених у поетиці народного епосу і традиції реалістичного роману.

З того часу починається детальне вивчення творчості У.Самчука, але поза межами батьківщини. Його високохудожній доробок постійно перебуває під пильним оком дослідників літератури у діаспорі. Саме вони чітко окреслили основні жанрово-романні модуси великої прози митця, звели їх в єдину систему як особливий аспект самчукознавства. Оглядові статті й аналітичні матеріали у післявоєнний період опублікували А.Власенко-Бойцун, В.Державін, Г.Костюк, О.Лятуринська, І.Кошелівець, Б.Кравців, Я.Розумний, О.Тарнавський, Ю.Шевельов та ін.

В Україні, де панував метод соціалістичного реалізму і соціологічної критики, про об'єктивний аналіз літературних творів У.Самчука говорити не доводиться. Тільки на початку 90-х років ситуація змінилася: з'являються статті українських літературознавців, які намагаються збагнути естетичний феномен митця, заглибитися в його художній світ, повернути славне ім'я читачеві. Першопрохідцями в самчукознавстві є М.Гон, Р.Гром'як, А.Жив'юк, М.Жулинський, Н.Лисенко, Р.Мовчан, М.Неврлий, Д.Палій, С.Пінчук, О.Слоньовська, Г.Чернихівський, В.Шевчук та ін. Однак пояснити могутність таланту У.Самчука, велич його неоціненного внеску в скарбницю національної літератури важко, оскільки окремі дослідження, оглядові статті та аналітичні розвідки не творять цілісного образу митця. Необхідна грунтовна праця, яка б об'єднала всі досягнення в галузі самчукознавства. Зроблено перші кроки до реалізації цієї мети. Так, у 1993 році рівненська організація Спілки письменників України видрукувала в серії "Реабілітовані історією" збірник "Волинські дороги Уласа Самчука", куди ввійшли поряд з науковими дослідженнями різноманітних граней мистецького доробку західноукраїнського письменника (М.Гон, А.Жив'юк, Л.Зелінська, С.Пінчук, Н.Приходько та ін.) публіцистичні твори У.Самчука, а також спогади Марії Зоц і Олександра Андрущука. Тут же, у Рівному, побачило світ ще одне видання - ювілейний збірник до 90-річчя від дня народження Уласа Самчука, що містить тези доповідей наукової конференції (жовтень 1994р.). Він цінний тим, що вперше подає бібліографію творчого доробку майстра слова та літературно-критичних праць про нього, укладену А.Жив'юком. У збірнику аналізуються мемуарні твори письменника (Р.Гром'як, В.Любченко), ідейно-художня і структурна організація роману-епопеї "Волинь" (А.Войтюк, М.Гон, Ю.Мариненко), драматургічна спадщина У.Самчука (П.Лобас) та ін.

Матеріали урочистої академії, присвяченої творчості митця, яка відбулася у Тернополі 21 лютого 1993 року, були укладені в збірник "Улас Самчук - видатний український письменник XX ст." У плані всебічного вивчення творчості У.Самчука зроблено значний крок уперед: від розгляду проблем формування соціально-політичних поглядів романіста до аналізу своєрідності мови його творів (К.Бачинська, О.Веретюк, Н.Гаєвська, В.Мельничайко, С.Пінчук, М.Ткачук, та ін.). Незважаючи на всі старання науковців та увагу дослідників, органічний синтез проблем і естетичних пошуків У.Самчука в прозі, на жаль, відсутній. Спеціального наукового дослідження, яке б вирішило це завдання, ще немає.

Письмо У.Самчука нагадує стиль літописця доби Київської Русі, а також особливості художнього мислення Л.Толстого та Ф.Достоєвського (Ю.Шерех). Окреме місце У.Самчукові серед таких письменників, як В.Винниченко, З.Тулуб, Ю.Яновський, М.Хвильовий, А.Головко, І.Ле, В.Гжицький відводить Г.Костюк. За силою художнього розвінчання тоталітарної системи друга частина трилогії “Ост” (“Темнота”) співзвучна, на думку Г.Костюка, з “Архіпелагом ГУЛаг” О.Солженіцина. Широкий спектр асоціацій у своїх працях, присвячених доробку У.Самчука, розгортає С.Пінчук. Науковець неодноразово називає письменника “українським Гомером ХХ століття”.

Різкого розмежування щодо оцінки творчого надбання У.Самчука літературною критикою діаспори та вітчизняного літературознавства не маємо. Існує тенденція до встановлення типологічних зв’язків стильових ознак творів У.Самчука з творами видатних представників української та світової літератури різних культурних епох. Такий напрямок розкриття особливостей індивідуального стилю певною мірою був зумовлений статтею О.Тарнавського “Традиція Кожом’яки. (Дещо про органічні джерела й паралелі в творчості Уласа Самчука)”.

Однією з особливостей індивідуального стилю У.Самчука є акцентація вагомої ролі слова в житті людини. Прозаїк, змальовуючи типово українські ситуації громадського життя, прагнув мислити категоріями загальнолюдськими. У прозі У.Самчука відтворено насичену протиріччями й позначену трагізмом епоху, яка відбилася на психології українського селянина.

1.2. Ґенеза жіночого образу в українській літературі

Мистецькі епохи ХІХ – початку ХХ ст. – романтизм, реалізм, модернізм –пропонували свій оригінальний погляд на особистість жінки, її багатовимірність у навколишньому і мистецькому світі. Відповідно це не могло не зумовити характерологічне розмаїття в українській літературі. Адже літературний характер, зокрема і жіночий, передусім втілює концепцію особистості. Жіночий характер водночас виявляє і певну сталість, і змінність. Тому, з одного боку, при створенні жіночого характеру наявна традиційна орієнтація на почуття, жінка зображується як носій певних сталих уявлень, а з іншого, вона особливо чутлива до різного роду змін – суспільних, мистецьких, культурних. У літературному творі (як і в історії) жінка може виступати як суб’єкт і об’єкт, як пасивна жертва несправедливого ладу або натхненниця (муза) і як творець, як активна дійова особа. У літературних жіночих характерах знайшла своє відображення, крім того, ментальність українського народу, адже, як зазначав Сергій Єфремов, у “жіночих постатях знаходять своє втілення найтиповіші вияви національного духу, найглибші його ознаки та разом ті ідеальні змагання, які хвилюють почуття, якихось глибоко-інтимних і надзвичайно принадних собі набираючи рис”.

Вивченню образу жінки в літературі присвячено чимало критичних праць. Зокрема, в українському літературознавстві ця проблема представлена у дослідженнях таких науковців, як О. Теліга, Н. Зборовська, Н. Білоус, А. Новиков, Г. Кошарська, С. Філоненко, О. Омельчук, Л. Демська-Будзуляк та інших, що свідчить про особливу актуальність цієї проблеми. Необхідно зазначити, що в переважній більшості досліджень жіночі образи розглядаються з феміністичної позиції.

Отже, можемо виокремити два типи жіночих образів, про які говорять згадані дослідники: образ жінки-страдниці, характерний для народницької парадигми в українській літературі, та образ незалежної жінки, витворений модерністичною та феміністичною парадигмами. Схоже розмежування знаходимо і в працях інших літературознавців. А. Новиков, наприклад, так інтерпретує перший тип: „образ скривдженої коханим дівчини, уярмленої чоловіком та його ріднею дружини, щирої й сердечної матері, що всією душею вболіває за долю своїх дітей, пригнобленої кріпачки і водночас духовно багатої, поетичної й волелюбної натури, якою завжди була українська жінка” [12:55].

Про ці ж два типи жіночих образів читаємо і у статті Н. Білоус. Вона виводить традиційний для української літератури ХІХ – початку ХХ століття образ соціально та психологічно пригнобленої селянки і нову художню постать активної жінки, яка є „носієм певних ідеологічних програм (самоосвіти, допомоги народу), котрі вона самостійно вибирає, часом долаючи опір традиційного за своїми поглядами оточення” [3:100].

Ще одна дослідниця жіночих образів С.Філоненко розглядає традиційні ролі жінки в суспільстві, які зводяться виключно до обслуговування чоловіків, забезпечення і полегшення їхнього життя, а саме: жінка розглядається, як репродуктивна сила в суспільстві, яку треба оберігати, а також їй відведено необхідну для гармонізації чоловічого побуту роль „прикрашання інтер’єра”. С. Філоненко говорить про два жіночі начала – Коханка і Берегиня, дві іпостасі жінки в суто чоловічому світі – „повія” і „ангел”. Першу, як зауважує авторка, позбавлено поваги, другу – тілесності [23:312].

Важливою при розгляді даної проблеми є стаття Олени Теліги „Якими нас прагнете?”, у якій дослідниця виділяє традиційні жіночі типи в українській літературі початку ХХ століття, порівнює їх із художніми образами жінки у західноєвропейській літературі і засвідчує появу нового типу української жінки.

Вчена відзначає, що в українській літературі зазначеного періоду побутують три основних образи: жінка-рабиня, жінка-вамп та жінка-товариш. Як бачимо, дана класифікація не спростовує уже згадні вище, а лише увиразнює їх. Перші два типи (за О. Телігою) незважаючи на свою нібито протилежність, властиво кажучи, є тим самим типом жінки, що „з’являється лише джерелом хвилевої насолоди й увигіднення життя в найпримітивнішому розумінні того слова” [20:85]. І рабиня, і „вамп”, виключають пошану до жінки. У той же час О. Теліга відзначає появу і третього тип жінки – енергійної, різкої і позбавленої сентименту „жінки-товариша” – суворої амазонки, мужчини у спідниці. Цей тип має так мало жіночності, що – викликаючи пошану, ніколи не викликає захоплення. Такий тип, характерний для феміністичного бачення і розуміння жінки, на думку дослідниці, є загрозою фізичного вимирання нації.

Жінка-рабиня, навпаки, все життя віддає мужчині і дітям, вона часто є „безсила, безвладна, п’яна і німа”, „валиться тяжкою колодою на дорозі мужчини до його мети”, не вміє кинути всіх своїх поривів в один рвучкий потік з поривами вибраного мужчини і пливти біля нього, вперто й сміливо. Така жінка виконує і роль жінки-матері, але ,у баченні мужчин-письменників того періоду, це „лише квочка, яка плодить дурних курчат” [20:87].

Проте, у своїй статті О. Теліга заперечує тоді поширений староруський погляд на роль жінки з позиції 4 К: Kleider, Kucher, Kinder, Kirche, який відводить жінці лише роль фізичного збереження раси. Вона підносить традиційний культ матері, акцентуючи новий аспект материнства – виховання свідомих громадян-патріотів. Українська жінка, на думку дослідниці, повинна навчитися „дивитися на чоловіка, дітей, а головне – саму себе, не лише як на сторожів домашнього вогнища, а передусім – як на сторожів цілості, щастя і могутності більшої родини – нації” [20:91]. Тобто, вона повинна дбати не лише про фізичне, а, в перш чергу, про духовне виховання своїх дітей. Цей тип можемо визначити як жінка-Берегиня.

Приклади позитивного типу жінки О. Теліга відзначає у літературі скандинавців і англо-саксонців і, власне, цей тип трактується як ідеал жінки, до якого треба прагнути, і який потрібно утверджувати і в українській культурі, насамперед, через створення схожих характерів у літературних творах.

„Головна прикмета тієї галереї прекрасних жіночих образів – зауважує дослідниця – це їх з’єднання жіночності з мужністю, а коханки з товаришем, що робить з них правдиву людину і прив’язує до них мужчину… Кожна з них не раз супроводжує свого чоловіка в найнебезпечніших його підприємствах, але ніколи не стає амазонкою, позбавленою жіночого чару. Ледве минає небезпека – вона знов з тимчасової амазонки обертається в стопроцентову жінку, створюючи своєму чоловікові так потрібний йому „home” [20:94].Оптимістично звучить твердження української дослідниці, що в новій літературі таки створено образ нової української жінки, яка „вже не хоче бути ні рабинею, ні „вампом”, ні амазонкою. Вона хоче бути Жінкою. Лише такою жінкою, що є відмінним, але рівновартісним і вірним союзником мужчини в боротьбі за життя, а головне – за націю” [20:97].

Таким чином, спробуємо розділити названі вище типи жіночих образів за критерієм „відносини жінки і чоловіка”.

1) До першої групи належать образи залежної від чоловіка жінки, а саме художній тип жінки-страдниці, рабині, повії, коханки, сексуальної жінки.

2) До другої групи віднесемо образи незалежної від чоловіка жінки, яка навіть вивищується над ним. Сюди належать тип жінки-амазонки, фатальної жінки, жінка-вамп, активна жінка, жінка-товариш (за О.Телігою), вольова особистість, емансипантка.

3) Третю групу рівновартісних з чоловіком жінок утворюють такі типи: жінка-мати, Ангел, Берегиня, ідеальна супутниця чоловіка, яка оберігає його і в той же час є його вірним союзником у боротьбі за життя.

У світовій культурі образ жінки витворився ще в палеолітичні часи як образ-символ матері всього існуючого. Жінка-Богиня перевершує величчю всі божества, все створює і все охороняє, вона поклала початок Космосу, життю і всьому людському суспільству. Це богиня, яку знали абсолютно всі архаїчні культури, близькосхідні та афранізійські: від Лідії до Цейлону, від Єгипту до Ірану, Індії, Індокитаю. Архетип жінки-матері є формою психічної організації світу, образом, через який людина сприймає світ, де виявляються особливості її ментальності, уявлення про родину як мікрокосмос, а про суспільство - як макрокосмос. У пам’яті українців архетип Великої Матері є визначальним. Домінування “жіночого” в українській нації визначали в своїх працях Д. Донцов, В. Липинський, Є. Маланюк, Б. Цимбалістий, В. Янів. В українській культурі, котра дає унікальний для світової культури зразок рівноправного розвитку жіночого та чоловічого начал, знаходимо скрізь сліди вільної жінки-матері. Жіночий тип, обумовлений характером самої культури, оскільки тут велику роль відіграли символи, фольклорна та етнічна традиції, збереження міфологічних елементів. Синтезуючись, усе це вплинуло на формування глибокої поваги до жінки-матері як носія гармонії та краси, продовжувачки роду та традицій. Образ жінки, що має глибоке етнокультурне коріння, художньо і всебічно трансформується в письменницькому мисленні не одного покоління авторів. Жіночі образи збереглися в літописах, історичних та поетичних творах, як правило – це описи життя великих княгинь. Представниць народу з їхньою скромністю, працелюбством знаходимо в творах Г. Квітки-Основ’яненка, І. Нечуя-Левицького, які підкреслювали такі риси жіночого характеру як почуття людської гідності та бажання боротися за власне щастя.

Якщо в літературі 30-60 років XIX ст. об’єктом естетичного дослідження була жінка-селянка, то вже в 70-х роках у творах Панаса Мирного та І. Нечуя-Левицького вперше в українській літературі порушується питання розпусного життя жінки, а також з’являється фігура жінки-бурлачки, котра намагається протестувати проти власного принизливого життя.

Жіночі образи в українській літературі поступово еволюціонують: протягом XIX ст. у літературі з’являється новий образ жінки – вона прагне волі, незалежності та впевнено прямує до поставленої мети. Розвиток руху за емансипацію жінки наповнив жіночі характери новим змістом. Друга половина XIX – початок XX ст., доба, коли українська культура, акумулювавши традиції багатьох культур, синтезуючи естетичні здобутки школи українського бароко, романтизму, реалізму, на переломі століть починає відроджуватися. У цей час жінка виходить за рамки родини, сім’ї. Вона – служниця та бурлачка, вчителька та лікар, вона – революціонерка, народниця та громадська діячка. Все, що діялося навкруги, викликало зміни в жіночій душі, а також і в літературі. У творах починають з’являтися героїні, що мислять не тільки категоріями родини. ХХ ст. вирізняється розмаїттям жіночих характерів – від емансипованих жінок О. Кобилянської, Лесі Українки до будівничих соціалістичної дійсності. Тема духовного розкріпачення жінки стимулювала процес ліризації прози, ширшого включення в тканину художнього тексту народно-поетичних та етнографічних матеріалів. Варто наголосити і на активних пошуках літературою нових форм та засобів зображення героїнь нової доби.

Спираючись на трактування архетипу Великої Матері К.Г. Юнгом, можемо зауважити, що образ Вітчизни більшість авторів відтворювала через образ жінки-матері. Можемо зробити висновок, що в українській літературі, окрім чітко виписаного образу України, натрапляємо на екстраполяцію образу рідної землі, на образ жінки і навпаки. Міф про жінку-Україну, принижену та зґвалтовану, витворився ще за часів Руїни, коли починає звучати мотив України-жертви, знаходить своє відображення в творах багатьох письменників. Саме в період Руїни в народних думах панівними стають теми руйнації неньки-України, що втратила синів. Вербалізується ідея загибелі України, приниження її разом із загибеллю козацтва. Замість лицарського міфу, як однієї із складових українського національного міфу, виникає міф про жіночість України. Ця тема найбільш виразно простежується у письменників, які тривалий час перебували поза межами Батьківщини. Прикладом та підтвердженням цьому є творчість Мелетія Смотрицького, Тараса Шевченка, письменників-емігрантів ХХ ст. У ХХ ст. з’являється Степова Еллада (Є. Маланюк) – Україна, яка не має реального шансу вижити і дати відсіч супротивникам. На нашу думку, ця персоніфікована естетична колізія вияскравлюється в період поневолення українських земель, що простежується в творчості багатьох письменників.

У різні часи вчені звертали увагу на неповторні особливості жіночих типів в українській літературі. Так, уже М.Костомаров в “Обзоре сочинений, писанных на малороссийском языке” звернув увагу на різні типи української жінки, репрезентовані в творах Г.Квітки-Основ’яненка. На його думку, “Маруся”, “Козир-дівка”, “Щира любов” і “Сердешна Оксана” – “це зображення жіночого малоросійського серця, представленого у різних обставинах життя й у різних характерах” [3:101]. І.Франко у статті “Жіноча неволя в руських піснях народних” відзначає особливості психології української жінки, відображені у народнопоетичній творчості, звертається до традиції зображення нелегкої жіночої долі у народних піснях. При цьому критик зауважує: “Коли се правда, що мірою культурності всякого народу може служити то, як той народ обходиться з жінками, то й се безперечна правда, що русько-український народ після сеї міри покажеться висококультурним у відношенні до других сусідніх народів” [3:102]. Письменник не лише порівнює українську народнопоетичну творчість із фольклором інших народів, а й сам звертається до народнопоетичних образів (прикладом може бути його драма “Украдене щастя”, праосновою якої є народна “Пісня про шандаря”).

Про жіночі типи у світовій та українській літературі неодноразово писала Леся Українка. Наприклад, у статті “Новые перспективы и старые тени. (Новая женщина западноевропейской беллетристики)” вона звернула увагу на появу нового типу в літературі з “жіночого питання”. У праці “Малороссийские писатели на Буковине” відзначила “тип интеллигентной женщины, борющейся за свою индивидуальность” у творах О.Кобилянської й віднесла письменницю до неоромантичної школи. Письменниця і громадська діячка Н.Кобринська у своїй публіцистиці теж неодноразово звертається до зображення різних жіночих типів – як життєвих, так і літературних (“Про “Нору” Ібсена”, “Жінка та свобода” та ін.). Своєрідний аналіз жіночих типів у творчості Г.Квітки-Основ’яненка та Марка Вовчка подає Сергій Єфремов у “Історії українського письменства”, наголошуючи, що їхні жіночі постаті “варті того, щоб зайняти своє місце в галереї світового письменства” [3:101].

Аналіз жіночих типів, їхні характеристики, окремі зауваження зустрічаються у монографіях та статтях про творчість окремих письменників, див., зокрема, праці О.Білецького, О.Гончара, М.Міщука, Є.Нахліка, О.Бабишкіна, А.Гуляка, В.Агєєвої та ін.

В останні роки з’явилася низка досліджень з проблем літературного модернізму (С.Павличко “Дискурс модернізму в українській літературі”, В.Агеєва “Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму”, Т.Гундорова “ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація” “Femina melancholica: стать і культура в гендерній утопії Ольги Кобилянської”, та ін.), яким притаманний новий погляд на традиційні в українській літературі теми та образи; відповідно увага зосереджується і на жіночих характерах, позначених рисами модернізму. Більшість критиків, до речі, зосереджували свою увагу, в основному, або на аналізі характерів як самодостатніх літературознавчих категорій, або на проблемах стилю, проте цілісного, з позицій сьогодення, комплексного дослідження стильових моделей жіночого характеру в українській літературі на початку ХХ ст., на жаль, немає.

Переконливою видається думка, що носієм характеру у творі є персонаж, основна функція якого полягає в тому, щоб розкривати сутність внутрішнього світу людини, певних типів людської поведінки (О.Галич). При цьому персонаж постає, з одного боку, як характер, з другого – як художній образ, що втілює даний характер з більшою чи меншою мірою естетичної довершеності. Відповідно до їхнього статусу в структурі твору персонаж та характер передбачають різні критерії оцінки. На відміну від характерів, які викликають етично спрямоване до себе ставлення, персонажі оцінюються насамперед з естетичної точки зору, тобто в залежності від того, наскільки яскраво, повно і концентровано вони втілюють характери (Л.Чернець). При цьому характер є елементом змістової організації літературно-художнього твору, а образ (як і персонаж) – елементом внутрішньої форми художнього твору (О.Галич). Як цілком сформований і сталий тип характер простежується лише з епохи романтизму, з подальшим поглибленням на пізніших історичних етапах розвитку літератури [3:109].

У літературі будь-якого народу існує своя традиція зображення жінки. У фольклорних творах народний геній створює жіночі образи, які втілюють етичний та естетичний ідеали, різні рівні сприйняття – від побутових, щоденних уявлень до глибинних рівнів індивідуальної та колективної свідомості. У міфології, народних віруваннях та релігійних творах теж є певні “жіночі” образні кліше.

Писемна й усна традиції у зображенні жінки часто перепліталися, доповнювали одна одну. Твердження, що багато жіночих образів мають фольклорну основу є, по суті, аксіомою. Письменник, в залежності від того, в якому стильовому ключі написаний твір, акцентує увагу на різних аспектах: у сентименталізмі – “життя серця”, чутливість, притаманні загалом ліричній тональності народнопоетичних творів, у романтизмі – драматичні моменти, різного роду перетворення, трагедії, мотиви відчуження, фатальне кохання; у реалізмі – зосереджується на важкому соціальному становищі жінки-трудівниці, загальнолюдських і суспільних проблемах, намагається подати об’єктивний аналіз.

Говорячи про специфіку творення в літературі жіночого образу, характеру взагалі та особливості творчого процесу зокрема, слід торкнутися і такого аспекту, як стать автора. Ця “проблема авторства” стає дедалі актуальнішою, оскільки нині все більше набирає популярності феміністична критика, яка має на меті реконструювання жіночої історико-літературної традиції та історіографіі. У цьому контексті слід звернути увагу на той факт, що все наше письменство від давнини і до Марка Вовчка є, по суті, чоловічим. “Жіночий досвід”, світосприйняття артикулюється лише у творах народнопоетичних (згадаймо легендарну авторку Марусю Чурай). На нашу думку, взаємодія усної за формою народнопоетичної творчості та писемної за формою давньої української літератури – це своєрідна взаємодія-опозиція жіночого та чоловічого творчих начал. Християнська писемність певною мірою структурувала і перетворила народнопоетичну стихію, часом асимілюючи її, часом пристосувавшись до язичницьких форм і вірувань. При цьому християнство – “найвитонченіший символічний конструкт, в якому жіночність, що просочується через нього, зосереджується на Материнстві” (Ю.Крістева) . На думку цієї ж дослідниці, саме через культ матері відбувалася гуманізація всього християнства. Образ матері є одним з найголовніших і у народнопоетичній творчості, він – архетипний за своєю суттю [3:110].

Історію розвитку людського суспільства взагалі можна розглядати як наслідок певного протистояння чоловічого і жіночого начал. Опозиція чоловіче/жіноче існує і у міфологічному світогляді давніх українців, якому взагалі притаманне структурування світу за принципом бінарної опозиції (жіноче/чоловіче, парність/непарність, світло/темрява, правда/кривда, небо/земля, море/суша). Жіноче начало сприймається як більш наближене до язичницьких ритуалів, магії, до землі і як те, що може спричинити безпосередній вплив на навколишні явища. Ось чому на вищих щаблях ієрархії число жіночих персонажів різко зменшується.

У великих державних турботах автори староукраїнського письменства нечасто звертали свій погляд на дочок, жінок та матерів героїв історії Київської Русі, але у коротких і нечисленні рядках пишуть про жінок зі співчуттям та повагою.

Християнський ідеал знаходить своє відображення у житіях святих жінок. Саме під впливом християнської віри розкривається їхня справжня сутність, духовна досконалість. Часто жінки відмовляються від свого буденного способу життя, від своєї фізичної привабливості, власне жіночої суті, заперечуючи стать як таку.

Загалом слід відзначити, що в давньоукраїнських літературних творах жіночий характер як такий відсутній (або про нього можна говорити з великим перебільшенням). Оскільки релігійна література має моралізаторське спрямування, то жіночі постаті у ній – досить схематичні. Це або сварливі, нерозумні жінки, які незабаром попадуть прямісінько у пекло, або богобоязливі, милосердні подвижниці віри. У зображенні жінок є певна однобічність, відсутній глибокий аналіз. І це не випадково, а закономірно. Адже автор (точніше, автори, оскільки житія переписувалися протягом століть різними авторами) ставить перед собою завдання створити взірець для наслідування, повчання, а не аналіз особистості. Крім того, у релігійній літературі (як і у живописі та архітектурі) засадничим принципом є дотримання канону – певних правил зображення, яким творець має слідувати. Безперечно, ці твори були тим фундаментом, на якому створювалася майбутня українська література. Та ідеалізація, яка на перший погляд притаманна цим творам, потяг до створення ідеального характеру, ідеальної жінки, наділеної рисами жертовності та милосердя (у класичній українській літературі) сягає корінням саме в давньоукраїнську релігійну літературу. Важливим є й інтерес до внутрішнього світу, до емоційного досвіду, набутого через переживання, роздуми, спостереження. Зрештою, саме з тих пір у писемній та усній традиції з’являється поняття “жіноча душа”.

Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. українська література, як і вся культура, переживає період розквіту. Вражає інтенсивність пошуків митцями нових зображально-виражальних засобів, психологізм, панестетизм, широта проблематики тощо. Важливою рисою художнього життя зламу століть є поява нових стильових напрямів – імпресіонізму, символізму, експресіонізму, неоромантизму, які виникли в Європі, але були творчо засвоєні талановитими українськими письменниками – представниками молодшого покоління – М.Коцюбинським, О.Кобилянською, Лесею Українкою, В.Стефаником, Л.Яновською.

Ці фактори не могли не зумовити появу нових літературних характерів, які втілювали не лише творчі пошуки митців, а й концепцію особистості у контексті кінця епохи. Літературу цього періоду цікавить насамперед індивідуальний досвід, центральними постають проблеми нової моралі, нової сім’ї, жіночої незалежності. Новітнім у літературі цього часу є, власне, “психологія femme moderne, щось майже цілковито екзотичне для української культури”(В.Агеєва).

Про жіночий ідеал (як і загальнолюдський ідеал взагалі) на зламі століть говорилося багато, як і про роль жінки у суспільстві, в якому відбулося зміщення етичної та естетичної систем координат, коли зруйнувалися старі патріархальні цінності, сталася криза релігійного світогляду, часом здавалося, що саме жінка принесе спасіння, що нове суспільство може стати гармонійним лише завдяки її участі у влаштуванні нового світу. Існування імпресіоністичної та неоромантичної стильових систем зумовило появу різних концепцій особистості та відповідно різних характерів.

Загальновідомо, що модернізм запропонував пріоритет суб’єктивного світобачення митця над об’єктивним, як цього вимагав реалістичний художній канон. Тому закономірно, що у літературі відкриваються нові теми, нові парадигми стосунків між митцем і народом, митцем і навколишнім світом, а також “виникає ще одна ключова опозиція – жіночого і чоловічого” (С.Павличко). Модерний автор чи авторка прагнуть зрозуміти власне єство через розуміння іншої статі, опосередковано виповісти свій власний досвід, створити ідеал і т.д. Саме тому так потрібний при дослідженні концепції характеру в стильових моделях модернізму ґендерний підхід, який дає змогу повною мірою віднайти ті специфічні риси модерного жіночого характеру, що й відрізняють його від романтичного та реалістичного.

РОЗДІЛ II. ТРАГЕДІЯ ЖІНКИ-СТРАДНИЦІ В РОМАНІ УЛАСА САМЧУКА «МАРІЯ»

2.1. Традиції та новаторство трактування жіночого характеру в романі “Марія”

Аналізуючи роман-хроніку У. Самчука, варто наголосити, що він єдиний у доробку письменника, де головна героїня – жінка, котра є типовою представницею жіноцтва України 20 – 30 років ХХ ст.

Традиційно вважається, що жінка є символом життя, початком всього людства. І це не випадково. У змалюванні жіночих постатей, розумінні місця жінки в суспільстві класична українська література увібрала традиції ще з біблійних часів.

У християнстві саме в образі Богоматері, нехай у зашифрованій формі, продовжує жити Велика Мати, яку ми знаходили у всіх міфологіях і релігіях.

Треба зазначити, що культ Богоматері в українців підноситься більше, ніж культ Ісуса. Марія, Богоматір, Цариця Небесна, її символ - лілія, як знак досконалої любові, що полягає в єднанні з Богом. За Юнгом, Діва Марія вважається землею, з якої народився Христос. У християнській містиці Марія з місяцем означає жіночий принцип, що приносить світло в тьму ночі. В основі українського світогляду лежить виразна ідеалістична риса. Тенденція до ідеалізації проявилася і в ставленні до жіноцтва. Образ Богородиці у свідомості українського народу відігравав роль своєрідного духовного стержня. Це сприяло виробленню на українських землях своєрідної традиції ставлення до жінки і до жінки-матері. Народний погляд на Богородицю відображав образ багатостраждальної жінки. І саме така інтерпретація цього образу використовується У.Самчуком у романі "Марія".

Головну героїню роману Марію називають Богородицею. Вона – образ-символ багатостраждальної, сплюндрованої України. Багато що споріднює її з героїнями українських класичних творів, написаних у різні часи: з Маланкою Волик (“Фата Моргана” М.Коцюбинського), Катрею Гармаш (“Мати” А. Головка – перша редакція), Половчихою (“Вершники” Ю. Яновського). Твір Самчука відновлює традиції агіографічного жанру (житійної літератури) ранніх його зразків, коли агіографія ще не перетворилася на середньовічне панегіричне письмо, а точніше – на художню біографію.

Неореалістична документальність доповнюється біблійно-житійним пафосом, який виявляється вже в назвах розділів: “Книга про народження Марії”, “Книга днів Марії”, “Книга про хліб” і т. д. Він присутній у піднесено-узагальнених описах життя Марії як конкретної селянки і жінки-українки взагалі, у міцному зімкненні цього образу з історією української землі.

Самобутність, неподібність письменницького почерку У. Самчука в соціальному змісті, національній формі: це виявляється в мові письменника, яка закорінена в фольклор та кращі традиції української класичної літератури, у характерах, позначених виразними рисами національної ментальності, без яких не можна було б відтворити власне Самчукову міфопоетичну реальність зображуваного. Якщо говорити про психологізм жіночого характеру матері-селянки, то письменник іде від класичних образів Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Михайла Коцюбинського.

Образ "босоногих мадонн" - один із ідейно-композиційних лейтмотивів романів, повістей та оповідань Уласа Самчука. До нього художник слова звертається протягом усієї творчості. Перше, що слід зауважити - майже всі героїні Самчукових творів є селянками, або вихідцями з села. Роман "Марія" - величальна пісня жінці-матері, котра завжди залишається вірною родині, а також є типовою представницею жіноцтва України 20-30 років ХХ ст. Образ Марії - це образ жінки-матері великої духовної краси. Її моральність розкривається протягом твору в кожній сцені, в кожному епізоді, в окремих репліках та діалогах. Якщо говорити про психологію жіночого образу матері-селянки, то тут письменник іде від класичних образів Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Михайла Коцюбинського. Наскрізним у творі проходить образ Матері Божої. І, напевне, тому автор назвав твір "Марія" ім'ям, що є уособленням материнства, основи життя на землі, самої України. Мати Божа - особлива постать у всесвітній історії, у серцях та душах людей. До Богородиці у творі радить звернутися за допомогою та підтримкою священик на похороні сина Марії. З трепетом і, можливо, з острахом, як велику реліквію забирає з собою ікону Матері Божої Марія, коли йде від першого чоловіка. І коли лишає Максимові хату, то теж забирає з собою усі образи, які порозстрілював оскаженілий син: "Образи свої Марія також перенесла. Ціле життя бачила їх перед собою, і на шлюб благословляли образом отієї почорнілої Матері, що кормить дитину".

Письменник втілює в образі Марії позитивні риси, властиві українському народному характеру. Головна героїня У. Самчука – це психологічний тип екстраверта (за К.Г. Юнгом). Олена Теліга у праці “Якими нас прагнете?” нарікала на те, що земляки-письменники зображують українок рабинями, Анти-Маріями, міщанками. Зовсім інакшою є Марія Самчука. У її образі підкреслені визначальні риси українського менталітету: чуттєвість, важливість мистецьких переживань і водночас здатність до дії, волевиявлення.

Марія найповніше розкривається через вчинки, мовну індивідуалізацію, портретно-психологічну характеристику, через інших дійових осіб. Своєрідним музичним супроводом через увесь твір проходить мелодійний, прекрасний, сильний голос Марії.

У. Самчук через образ Марії відтворив образ України. Особливо яскраво це простежується в “Книзі днів Марії” та “Книзі про хліб”, де автор витворює загальний образ української землі: достаток, щедрість, упевненість у завтрашньому дні. Зустріч Марії з руйнівною силою більшовизму відображає страх і неспокій української землі.

Образ Марії – це тип берегині сімейного вогнища, тип жінки-матері, представниці селянської патріархальної родини, виховательки, що піклується про долю дітей. Важливо зауважити, що цей твір створювався на початку творчої діяльності письменника. Це тип жінки-матері, що сформувався в українській класичній літературі ХІХ ст. і який Улас Самчук переосмислив, враховуючи нові ідейно-естетичні концепції літератури ХХ ст. Надалі в творчості Самчука жіночий характер знову еволюціонує – починаючи з 50-х років ХХ ст. у творчості письменника з’являється тип “міської жінки”, яка обирає свій життєвий шлях самостійно. Третій тип, певною мірою експериментальний для самого Уласа Самчука, – це тип жінки-мисткині, втаємниченої та непередбачуваної, яка ніколи не може всидіти на місці. Отже, можна говорити про витворений Уласом Самчуком жіночий образ та характер (Марія), що є прообразом України ХХ ст. Саме цей образ актуалізує в естетичній свідомості доби архетип Великої Матері, який всебічно трансформується як у письменницькому мисленні, так і в людській свідомості.

2.2. Трагедія жінки-страдниці в романі У.Самчука «Марія»

Творчість Уласа Самчука стала літописом українського народу. Однією зі сторінок цього літопису є роман "Марія". У романі-хроніці, створеному в 1934р., письменник прагне розв’язати одну із складних проблем – проблему виживання нації в екстремальних умовах. Автор розглядає життя окремої людини як постійну боротьбу за існування та життя нації як практику виживання в умовах етноциду.

В основі твору - реальні події. Прототипом головної героїні стала дерманська красуня Мотря, весела, працьовита, привітна дівчина, прототипом Гната - рідний дядько письменника. А ось картини більшовицького господарювання, голоду - з розповідей утікачів з "соціалістичного раю". Улас Самчук був першим письменником, який показав справжнє страхітливе обличчя комунізму, змалював жахливі картини лютого голодомору, що принесла на українську землю радянська влада.

"Марію" Уласа Самчука називають романом. Адже хронологічні рамки його - 71 рік і 11 місяців (саме стільки прожила головна героїня роману); кілька головних (доля Марії, Корнія, Гната) та другорядних (життя Лавріна, Максима, Надії та Архипа) сюжетних ліній. Розуміння історичного та біографічного часу письменником найкраще відбите в романі, себто за жанром він є хронікою одного життя. На початку твору оповідач констатує: “Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п’ятдесят вісім днів. Стільки разів сходило для неї сонце…”

У творі порушено багато проблем: земля і праця як основи життя; вірність народу; щастя; духовність, віра в Бога; добро і зло; гріх та його спокутування; аполітичність українського селянства; моральна деградація особистості під впливом більшовицької ідеології; деформація українського національного характеру; більшовизм як соціальне і духовне явище; влада; геноцид радянської влади проти українського народу; формування національної самосвідомості. Невеликий обсяг твору - результат майстерності письменника, чіткості та лаконізму думки, сконденсованості письма.

Названо роман ім'ям головної героїні. Доля Марії - це доля тисяч і тисяч українських матерів, недарма він присвячений "Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932-1933". Герої втілюють у собі всі риси українського національного характеру, їхній шлях - це шлях українства в цілому. Серед піднятих письменником проблем проблема добра і зла - чи не найголовніша. Що ж є добром для українського селянина? Відповідь очевидна: насамперед - праця, а ще - земля. Любити працю на землі, любити землю - це заповіді Господні, і герої роману свято шанують їх. Більшовики не просто забрали в селянина землю, вони забрали в нього і радість праці на землі. Ось перша колективна осінь; "Порвані і загнані мужики. Очі олов'яні, очі сердиті. Вечірні, ранішні пайки, брехня і ударна праця". Змалювання підневільної праці в колгоспі в контрасті до радості вільної праці, безсумнівно, одне з найбільших досягнень Уласа Самчука.

Поштовхом до написання роману став голодомор в Українi 32-33-го рокiв, але змалював письменник гiрку iсторiю життя України через життєву трагедiю героїв роману впродовж кiлькох десяткiв рокiв, бо така його творча манера - показувати людину в iсторичному часi.

У центрi авторської уваги прозаїка - iсторiя української родини на рубежi епох. Це виразно простежується в самiй структурi твору: перша частина "Книга про народження Марiї" - своєрiдна його передiсторiя; друга - "Книга днiв Марiї" - власне iсторiя; третя - "Книга про хлiб" - трагiчний фiнал, загибель Марiїного роду. Саме життя героїнi Марiї, її родини (а Марiя не уявляла себе без щасливої сiм'ї) допомагають Самчуковi розв'язувати у романi найрiзноманiтнiшi проблеми: батькiв i дiтей, любовi та сiмейного щастя, моралi, достатку i працi на землi, солдатчини, духовностi та вiри в Бога, голоду, геноциду та репресiй, влади, нацiональної свiдомостi та гiдностi, добра i зла.

Марiя – головна героїня роману. Змальовуючи її нелегке сирiтське життя, Улас Самчук наводить нас на думку, що подiбною до Марiїної долi була iсторiя України кiнця XIX - початку XX столiття, яка пiсля поразок минулих вiкiв лишилася сиротою, бiдною вдовою на узбiччi свiтової iсторiї. Проте цiною неймовiрних зусиль зумiла вистояти, на початку XX столiття навiть змiцнiти, сподiваючись на краще. Коли читаєш твiр про долю жiнки-страдницi, то здається, що вже щось подiбне доводилося чути ранiше. Це справдi так, бо наснажений цей образ фольклорними мотивами: раннє сирiтство, дитинство в наймах, перше дiвоче кохання, розлука з милим, вимушене одруження з нелюбом, трохи сiмейного щастя з коханим. Все склалося саме так у життi Марiї. "Провiсники лиха" раз у раз вриваються у її долю..."

Марiєю вiд народження i до старостi називає автор героїню. I це символiчно. Початок її життя був розкiшним. Марiя-немовля - "жива репетлива дiйснiсть", вона розкошувала: "Не раз прокинеться вiд сну, нап'ється з материного лона пахучого напою i наповнюється радiстю... Белькоче, пiднiмає до самого носа ноженята, завзято пацає ними, розчепiрює ледь помiтнi пальченята, завзято ловить щось настирливе перед очима". Iз цим властивим справжньому борцевi за iснування щирим завзяттям Марiя пройде весь вiдведений їй долею шлях. Та ось перше лихо, яке довго не могла збагнути Марiя, Вона - сирота. Розпочались поневiряння маленької героїнi: життя в убогiй тiтчинiй родинi, де ще "п'ятеро крикливих ротiв", що "хочуть самi обов'язково щодня їсти". Найболючiше дiвчинцi не те, що ходить у бруднiй полотнянiй сорочинi, вiчно голодна, що кожен може образити її, а те, що Марiя свiдомо розумiє, що вона сирота - i у вiдповiдь своєму кривдниковi вона не може сказати, як iншi: "Чекай, чекай! Як скажу мамi - побачиш!.." А вона i не каже цих слiв, а "пiде над рiчку, порюмсає i знову добре".

Час плине i з недоглянутої, циганкуватої, з "великим набубнявiлим животиком" дiвчини виросла красуня, за якою упадали хлопцi з усiх околиць, а згодом ми бачимо Марiю-матiр. Героїня Самчуком обожнена, вiн намагається подати її життя у чiткому хронологiчному порядку день за днем, рiк за роком "у художньому стилi художньої агiографiї". Ось ми бачимо, як Марiя-мати годує немовля: "Голова її похилена направо, очi спущенi й закритi довгими повiками, а уста стуленi у легку й прозору усмiшку". I цим бiблiйним мотивом письменник з перших сторiнок роману вмотивовує "житiйний", а тому й трагiчний характер образу: днi її лiченi, "iм'я їй Марiя". Вона запрограмована на нелегку долю ще й тим, що народилася у свiтi, де точиться одвiчна боротьба добра зi злом. Уже малюючи портрет маленької Марiї, автор говорить: "У неї чоло, а за ним хорониться брунька розуму, яка от-от розiв'ється, розцвiте й пiзнає добро i зло". А героїня ж прагне щастя. Для Марiї це - радiсть дитинства (коли є люблячi батько й мати), взаємне кохання, родинне щастя (життя з коханим чоловiком), радiсть материнства, достаток, праця на своїй землi. Але чомусь усi Марiїни мрiї про щастя у дiйсностi миттєвi. Родиннi трагедiї зумовленi жахливим часом. Помирають батьки, дiти вiд першого шлюбу, вiд голоду в нiмецькому полонi гине син Демко, деморалiзується недоформована розхристана душа Максима... Судилося Марiї випити свою чашу сповна: спiзнала вона справжнього щастя, зазнала й тяжкої недолi; i що бiльшим було її щастя, тим бiльшою i страшнiшою була катастрофа. Її життєвий шлях - то доля всiєї України. Марiїн рiд, як i бiльшiсть українцiв, зустрiли революцiю непiдготовленими. А найбiльше горе матерi - бути свiдком, як гинуть дiти, згасає увесь рiд: на Соловках - наймолодший син Лаврiн, зять Архип, у селi вiд голоду донька Надiя, внучка Христуся, останньою - сама героїня...

Трагiчний фiнал наштовхує на роздуми. Весь час, вiд раннього сирiтського дитинства i аж до революцiї, ми постiйно вiдчуваємо, що в якi б скрутнi ситуацiї не потрапляли герої твору, все рiвно не опинялись у ситуацiях безнадiйних: мовляв, усе минеться, адже головне - життя продовжується. А чим же принципово вирiзняється бiльшовицька влада вiд усiх iнших? Вона такої надiї не залишала нiкому. Болiсно це сприймати розумом, але пiдтвердженням цьому є роман Уласа Самчука "Марiя" i, звичайно, життя. Розв'язка твору трагiчна - вмирає жiнка-мати, продовжувачка роду, який знищено соцiальними катаклiзмами. Письменник вiрив у те, що Україна i українцi ще вiдродяться, заживуть щасливо, тому i фiнал роману життєстверджуючий. Марiя бачить сонце, а Гнат (її перший чоловiк) бачить, як "воскресають мертвi з гробiв, встають з домовини люди, далекi, забутi, розкиданi по всiй землi. Встають i спiвають радiснi пiснi. Гнат цiлує старечу руку своєї колишньої дружини-красунi: "Цiлую руку матерi. Цiлую святiсть велику. Цiлую працю! Марiє! Марiє!"

Так оцiнює автор долю жiнки, яка мужньо пройшла крiзь усi випробування i, наблизившись до бiблiйних героїнь, пiднеслася до символу України.

Марiя за покликом душi творить те головне, чого у неї не було (рано лишилась сиротою), заради чого здається й народилася на свiт Божий - родину. Героїня не просто творить сiм'ю, а можна, без перебiльшення, сказати "українську мрiю" самого автора. То цiлий гiмн людському щастю, що пiдносить Марiю високо, бо має вона мiцну родину, вiльно працює на своїй землi, вона щаслива як мати, бо має розумних, завзятих, працьовитих дiтей, родину її поважають односельцi: "Якi це були гарнi, повнi, округлi роки. Кожний схiд сонця приносив працю, захiд - вiдпочинок. Ростуть дiти. Прибуває потроху землi..." Троє синiв - Демко, Максим, Лаврiн та донька Надiя - "слухняна, весела, гарна. Встає разом з матiр'ю, допомагає їй". Демко i Максим допомагали батьковi Корнiю по господарству, а Лаврiн, "жвавий, з iскристими оченятами, стрибун", добре вчився у школi, тож батьки мрiють, що вивчиться колись на "дохтора". Марiя разом iз Самчуком-автором досягла вершини iдеального сiмейного щастя. I ось далi автор втiлює свiй задум, показую чи, як героїня йде схилом, аж до самої прiрви. Не може бути сама Марiя та її родина щасливою у такому життi, яке мала Україна на межi столiть.

Вiйна, революцiя, НЕП, колективiзацiя - етапи "великого шляху", що привiв український рiд до нацiональної катастрофи. Революцiя для Марiї страшна тим, що руйнує її родину - те, чому вона присвятила все своє життя. Революцiя вiдбирає в неї одурманеного iдеями класової боротьби сина Максима. НЕП - "сатанинський винахiд" бiльшовизму, яким вiн паралiзував волю українського селянства до активної боротьби за свої права, вбачав у працьовитих українських селянах запеклих ворогiв, яких згодом необхiдно було знищити. Колективiзацiя - кульмiнацiйний момент вiйни Москви з українським народом. Гине весь рiд Марiї: на Соловках - наймолодший син Лаврiн, зять Архип, у селi вiд голоду донька Надiя, внучка Христуся, останньою - сама героїня...

Варто звернути увагу і на той епізод роману, коли з пожежі, з пекельного вогню в ніч Різдва Христового в Маріїній хаті було врятовано ікону Божої Матері: "Згоріло все до останньої пилинки, до останньої соломинки. Вдалося вирятувати лише кілька образів... Врятовано і Маріїні благословення - Матір Божу Млекопитательницю" [2:89]. У сакральних джерелах указано, що ще в дитячому віці приречена була випити чашу сирітства Та, яка потім повинна була лікувати сирітство усіх самотніх, усіх залишених у біді, стати духовною Матір'ю. Теологи стверджують, що спочатку Божа Матір втратила батька, а через невеликий проміжок часу смерть настигла і Анну, матір Діви Марії.

Мученицьке і багатостраждальне життя Марії, мовчазне сприймання головною героїнею роману мук як належного - це наступний етап проведення паралелі між образом Богоматері та образу Марії Уласа Самчука. Діва Марія обрала сама собі шлях свого життя: мовчки страждати. Мовчки страждати - ось що стало її долею на землі. Вона мовчала, коли в холодну ніч не могла прихистити новонароджене немовля в затишному будинку. Марія відчувала невимовну радість, коли народила Спасителя. Але й горе переповняло її серце, коли мудреці подарували золото, ладан і смирну. Адже ці дарунки були символічними для Неї, бо золото означало, що народився Цар, ладан дарувався священнослужителям, а смирною змазували тіло покійного. Три дарунки окреслювали долю Спасителя. Та Богородиця мовчала і тоді, коли Ісус стояв на помості побитий, принижений, з терновим вінком. Великі материнські сльози текли по щоках. І єдине питання, яке турбувало її душу вона носила в собі: "Мій Син! Коли, де, як вирішиш ти звільнитися від цих мук?" Не будучи розп'ятою, вона разом із Сином зійшла на хрест і той біль, який відчував Христос, переносила і Марія.

Самостійність у виборі своєї долі простежується і в образі Марії з однойменного роману У.Самчука. Трансцендентальність цього образу має під собою підґрунтя особистого світобачення, тривалих роздумів героїні, вміння досягати поставленої мети, досвід богошукання. Марія теж втратила сина і відчувала невимовний біль у своєму серці. Майстерним пером автор виписує психологічний стан своєї героїні і підносить її до Богородиці. Тому не випадково прозаїк устами священика говорить: "Чую біль твій, біль матері, яка тратить свого первенця. Але пригадай, сестро, ту Марію, ту Святу Марію, що родила світові Бога живого... І пригадай велику Матір, яка день і ніч стояла під хрестом розп'ятого Сина, чекаючи Його смерті. ...Попроси у Неї сили пережити твоє горе і видержати все так само, як це видержала Вона, найбільша зо всіх матерів" [2:43].

Улас Самчук підсилює страждання Марії ще й тією ситуацією, коли Максим розстріляв образ Божий. Тоді Марії здалося, що він, її рідний син, розстріляв її, свою матір. "І що йому Бог Саваоф і вся небесна канцелярія? Звів нагана, буцнув раз, і дутий київський образ розсипався на скалки. Марія скам'яніла, не поверне язиком" [2:73]. Для опису ікони автор не випадково вдається до чорного кольору, щоб підкреслити страждання Богородиці, Марії і України. "...І на шлюб благословляли образом почорнілої Матері, що кормить дитину". Завершальним штрихом у характеристиці образу Марії є слова Гната: "Цілую руку матері. Цілую святість величну. Цілую працю! Маріє! Маріє!" [2:140]. Отже, Марію можна назвати справжньою Берегинею.

Три образи у Самчуковому романі тісно переплітаються і поєднуються в єдине ціле. Це ще раз доводить, що в українському світобаченні переважає архетип жіночості. У.Самчук, виходячи з того, що жінка емоційно багатша, сприйнятливіша до нюансів у природі та взаєминах людей, саме через неї - жінку-матір, через правдиве відображення її мук і сумнівів зміг розкрити трагедію українського народу. Народу, котрий живе у країні, яка має ім'я теж жіночого роду. На цьому рівні образ Марії переростає в саму Україну. Особливо це простежується у "Книзі днів Марії" та "Книзі про хліб", де автор витворює загальний образ української землі: достаток, щедрість, упевненість у завтрашньому дні. Зустріч Марії з руйнівною силою більшовизму відображає страх і неспокій української нації в цілому. Через муки однієї жінки автор показав "цілу Україну, яка під час голоду стогнала материнським плачем: "Нині пророче перо мочається у людську кров і на скрижалях доби виписує одне слово: хліб.

У.Самчук у своєму романі “Марія” аналізує всю передісторію соціальної катастрофи. Так, в історії сталося багато жахливого з українським народом, не раз на протязі ХХ ст. йому загрожувало повне винищення, але, попри всі негаразди, українське село – основний носій української народності – встояло, передусім завдячуючи своїй жаги до життя. І сьогодні, коли ми розбудовуємо нове суспільство, не повинні забувати сторінки історії, якими страшними вони б не були.

ВИСНОВКИ

Вивченню образу жінки в літературі присвячено чимало критичних праць. Зокрема, в українському літературознавстві ця проблема представлена у дослідженнях таких науковців, як О. Теліга, Н. Зборовська, Н. Білоус, А. Новиков, Г. Кошарська, С. Філоненко, О. Омельчук, Л. Демська-Будзуляк та інших, що свідчить про особливу актуальність цієї проблеми. Необхідно зазначити, що в переважній більшості досліджень жіночі образи розглядаються з феміністичної позиції.

Жіночий образ жінки-страдниці пронизує не тільки роман «Марія», а й всю прозу Уласа Самчука.

Архетип Великої Матері окреслюється протягом усієї історії світової культури, відображаючись у міфах, легендах, релігійних уявленнях, на рівні свідомості, у філософському знанні.

На перший план у розумінні жіночого образу, який ми бачимо через призму загальної символіки та міфологічних уявлень, виходить сильний аспект сприйняття, пов’язаний з Великою Матір’ю (архетип досліджений і виведений К.Г. Юнгом).

В українській культурі збереглася структура жіночого символу, особливо виразним є образ сильної жінки-матері, що зумовлено збереженням архаїчних елементів у культурі. Своєрідність жіночого типу детерміновано характером української культури: великою роллю в ній символічного світу, життєвістю фольклорної та етнічної традицій, збереженням язичницьких (міфологічних) елементів.

У генетичній пам’яті українців образ Великої Матері є визначальним, має глибоке етнокультурне коріння і всебічно трансформується в письменницькому мисленні.

Українській культурі притаманна матріархальна тенденція. Аналізуючи культурний досвід українців, ми констатуємо перевагу жіночого начала над чоловічим, проте не можна заперечити пропорційного розвитку чоловічої та жіночої ліній.

В українській літературі ми простежуємо традицію зображення жіночих характерів. Жіночі образи, які еволюціонують у своєму розвиткові, знаходимо у творах не одного покоління авторів.

Спираючись на трактування архетипу Великої Матері К. Г. Юнгом, можна стверджувати, що в українській літературі досить часто через жіночі образи письменники прагнули відтворити образ України: образ жінки-матері є нічим іншим, як образом рідної землі. Трансформування образу жінки в образ України зустрічаємо в творчості багатьох письменників. Міф про жінку-Україну, витворений ще за часів Руїни, ідентифікується з мотивом України-жертви. Найбільш яскраво це простежується в творах письменників, що знаходилися за межами Вітчизни.

До письменників-емігрантів належить і Улас Самчук, один з найбільших прозаїків ХХ ст. Початок письменницької діяльності прозаїка припадає на час розмаїття літературних течій та угруповань Західної України 1930 – 1940 років. Саме тоді вичленувалося націоналістичне начало як рушійна сила творчості багатьох письменників.

Героїні Самчукових творів поділяються на такі типи:

• перший тип – це жінка-мати, жінка-селянки, берегиня домашнього вогнища ;
• другий тип – так званий тип “міської жінки”, через який письменник відстоює право жінки на самовизначення, право обирати свій життєвий шлях, як кінцевий результат – усі жінки цього типу знаходять себе у материнстві;
• третій тип, певною мірою експериментальний для самого Уласа Самчука, – це тип жінки-мисткині, втаємниченої та непередбачуваної, яка ніколи не може всидіти на місці.

Героїнею багатьох творів У. Самчука є проста селянка, у тихому, скромному, працьовитому образі якої письменник прагнув втілити образ України. Пізніше в письменника з’являється образ емансипованої жінки, яка прагнула зберегти себе і свій рід за межами страшного радянського режиму.

Письменник зображує життя героїв у тісному зв’язку з історичними обставинами ХХ ст. Жіночі образи, вималювані письменником, символізують образ України. Героїні романів У. Самчука – частина України, один зі способів творення цілісного образу Батьківщини

Три образи у Самчуковому романі тісно переплітаються і поєднуються в єдине ціле. Це ще раз доводить, що в українському світобаченні переважає архетип жіночості. У.Самчук, виходячи з того, що жінка емоційно багатша, сприйнятливіша до нюансів у природі та взаєминах людей, саме через неї - жінку-матір, через правдиве відображення її мук і сумнівів зміг розкрити трагедію українського народу. На цьому рівні образ Марії переростає в саму Україну.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Ангелевич Н. Новое о прошлом // Семья и школа. - 2001. - №1-2. - С.60-61.
2. Біблія або Книги Святого Письма й Нового Заповіту. - Українське Біблійне Товариство, 1995.
3. Білоус Н.В. Жіночі характери в українській прозі кінця ХІХ – початку ХХ століття // Сучасний погляд на літературу: Зб. наук. пр. – К.: ІВЦ Держкомстату України, 2001. – Вип. 6. – С.100–110.
4. Білоус Н.В. Українська література другої половини ХІХ ст. про шляхи емансипації жінки (історичний аспект) // Дискурс сучасної історичної романістики: поетика жанру. Наукові студії. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2000. – С.44–50.
5. Бурлакова І.В. Дискурс прози Уласа Самчука: проблема інтерпретації. Тези. 6-та міжнародна конференція. Франція та Україна. Науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур. – Дніпропетровськ, 2000. – С.10.
6. Герц М. "Бог уложив у мої руки перо...": (Громадсько-політична і культурно-освітня діяльність Уласа Самчука) / Герц М. // Рідна школа. - 1997.-N11. - С.12-16.
7. Демська-Будзуляк Л. Гендерна інтерпретація жіночих та чоловічих образів в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття// Слово і час. – К., 2005.– №4.– С.10-16.
8. Денисюк І. Розвиток української малої прози ХІХ – поч. ХХ ст. – К., 1988.
9. Жив’юк А. Дерманські береги Уласа Самчука // Слово і час.— 1995.— №1.
10. Зборовська Н. Український культурний канон: феміністична інтерпретація//
11. Музичка І. Свята Богородиця - Покровителька України // Народна творчість та етнографія. - 2002. - №4. - С.12.
12. Новиков А. Образ жінки-страдниці в п’єсах драматургів театру корифеїв// Дивослово. – К., 2004. – №7. – С.55-58.
13. Пастушенко О. Жіночі образи у творах У. Самчука другої половини ХХ ст. // Сучасний погляд на літературу: Зб. наук. праць. – Вип.5. – К.: ІЦВ Держкомстату України, 2001. – С.88-100.
14. Пастушенко О. Роман Уласа Самчука “Марія”. До проблем життєвої правди// Українська мова та література. – 1998. – № 5. – С.6.
15. Садівська В. Народознавчий аспект аналізу роману Уласа Самчука "Марія" / Садівська В. // Дивослово. - 1996.-N5-6. - С.43-46.
16. Самчук У. Марія. Український історичний роман.— К.— 1997.— С.3.
17. Самчук У. Марія: Куди тече та річка. - К.: Наукова думка, 2001. - 416 с.
18. Ситченко А. Не просто Марія... : /У.Самчук/ / Ситченко А. // Слово і час. - 1997.-N8. - C.76-78.
19. Слоньовська О. Аве, Маріє! : (Розгляд роману Уласа Самчука "Марія") / Слоньовська О. // Дивослово. - 1995.-N7. - C.40-43.
20. Теліга О. Якими нас прагнете?// О краю мій...: Твори, документи, біографічний нарис. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 1999.– С. 85-97.
21. Фасоля А. Нема кінця нашому життю : (Роман Уласа Самчука "Марія" на уроках історії України в 10 класі) / Фасоля А. // Історія в школі. - 1997.-N10-11. - C.22-24.
22. Фенько О. Відгомін архетипу Великої Матері у творчості Уласа Самчука// Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. Вип.3. – К., 1997. – С. 198 – 202.
23. Філоненко С. Переживання кінця в сучасній українській жіночій прозі (на матеріалі творів О. Забужко, С. Йовенко, С. Майданської)//Молода нація: Альманах. – 1999. –№12. – С.296-309.