По ревізії

Марко Кропивницький драми. По ревізії. Читати онлайн


Етюд в 1-й дії

ЛИЦЕДІЇ:

Василь Ми­ро­но­вич, стар­ши­на.

Севастян Са­ватьєвич Скубко, пи­сар.

Риндичка, ста­ра ба­ба.

Гарасим, її свідок.

Пріська, сол­дат­ка.

Сторож при розп­раві.

Діється у розп­раві

Середина ве­ли­кої ха­ти. Стіл, пок­ри­тий зе­ле­ним сук­ном, на столі ка­ла­мар, що­ти, ве­ли­ка кни­га і скілька бу­маг. На вуглі сто­лу ле­жить па­кет, за­пе­ча­та­ний дво­ма пе­чат­ка­ми; далі з дру­го­го бо­ку не­ве­ли­кий стіл; на ньому три кни­ги, ка­ла­мар і бу­ма­ги, біля сто­лу стул. На стіні ка­лен­дар, біля вхідних две­рей ша­фа з бу­ма­га­ми, лав­ка.

ЯВА 1

Сторож (си­дить за сто­лом і роз­див­ляється на щотах). Ну й як то той пи­сар мо­же вик­лас­ти уся­ке діло на оцій ви­думці? Вже я скільки разів при­див­ляв­ся, та ніяк нічо­го не вто­ро­пав. "Оце,- ка­же,- сімде­сят копійок! А оце руб де­сять, а оце дев'ять, де­сять, п'ять",- і на­го­во­ре-на­го­во­ре та­ко­го гро­шей, що й в тиж­день, здається, не пе­релічив би. От­же він: цок-цок! Цок сю­ди! Цок ту­ди! І но­са не вспієш ви­ся­ка­ти, як він вже й полічив! Що то во­но, по­ду­маєш, на­ву­ка, до вся­ко­го діла до­би­рає спо­со­бу! йо­го, ма­буть, вче­но десь не близько: він ка­же, що він десь аж з-під Чи­ги­ри­на, ну, а я так ду­маю, що він і за Чи­ги­ри­ном бу­вав. Та то ж го­ло­ва та­ка, що й хто йо­го зна, де вже єсть ро­зумніша; ко­го не спи­тай, увесь мир ка­же, що з та­кою го­ло­вою мож­на і до ста­но­во­го дос­ту­пить! Ну, а я так ду­маю, що він і пе­ред справ­ни­ком не здриг­не. Тож як поч­не роз­ка­зу­вать, де він тільки не бу­вав і чо­го він не ви­дав, так тільки ро­та роз­зя­виш. Аг­ли­ча­на він тобі ба­чив, і в Києві був аж двічі, і за морем-окіяном, де жи­вуть пе­си­го­ловці, і ту­ди йо­го но­си­ло!.. Бу­вав і в тих зем­лях, де свині більш від на­шо­го во­ла… Звісно, як чо­ловік бу­ва­лий роз­ка­же тобі, то так увесь світ і по­ба­чиш пе­ред очи­ма, як на до­лоні. Он як я, так далі Яли­са­ве­ту не бу­вав, так мені зда­ва­лось, що за Яли­са­ве­том вже не­да­ле­ко кінець світа. Ану, чи ви­щитаю, скільки мені зос­та­лось день до го­да? А скільки ж у го­ду день? Чи бу­де з двісті, чи, ма­буть, ні? Ну, оце не­хай бу­де від во­дох­ре­ща до пу­щен­ня. (Кла­де на щотах). А оце від пу­щен­ня до Ве­ли­код­ня, а оце до Зе­ле­них свят, а оце до Пок­ро­ви… Так що ж? А все-та­ки во­но нічо­го не по­ка­зує. (Встав). Ні, ма­буть, ко­ли не піп, то не ми­кай­ся і в ри­зи… Підмес­ти ще ха­ту або­що. Та й нуд­на оця ро­бо­та - сидіти у розп­раві цілісінький рік! (Ме­те ха­ту). Чи заг­ля­не хто-не­будь сьогодні в розп­ра­ву? Ще удосвіта який­сь чо­ловік приніс бо­ма­гу від по­се­ред­ни­ка, чи що. Ждав-ждав роз­пис­ки, та з тим і поїхав. Іди, ка­же, по­шу­кай пи­са­ря або сам роз­пи­шись. Еге! Доб­ре тобі ка­за­ти: "Роз­пи­шись". І от­же, здається, і не­ве­ли­ка шту­ка по­вес­ти пе­ром по бо­мазі, од­на­че хоч ти мені пальці повідру­буй, не на­пи­шу!.. Вже я скільки разів націляв­ся на­пи­са­ти: ук­ра­ду оце шма­ток па­пе­ру та й поч­ну ви­во­дить пе­ром по бо­мазі, здається, так як і пи­сар, і пе­ро умо­чу в чор­ни­ло, і на­ла­го­дюсь як­раз так: чирк-чирк, а во­но чорт батька зна що ви­хо­дить!..

ЯВА 2

Входить стар­ши­на.

Старшина. Щоб че­рез півго­ди­ни коні бу­ли пе­ред по­ро­гом! Чуєш? Щоб мені по щу­чо­му велінню! Мені тре­ба не­безп­ре­мен­но сьогодні їха­ти по ревізію в Чу­баївку та Ва­силівку…

Сторож. Та коні аж у сте­пу, на паші.

Старшина. Ну так що?

Сторож. Так це за ни­ми бігти?

Старшина. А ти як ду­мав? Що це тобі пер­ви­на, чи як?

Сторож. Та во­но…

Старшина. Знов на­ча­див мах­рою? Скільки разів ка­зав тобі, щоб не смів ку­ри­ти отії по­гані в при­сульствії.

Сторож. На­ча­див?.. Я вже й за­був, який той тю­тюн на масть!.. (Убік). Заг­ря­ниш­но­го тобі бу­ду ку­пу­вать, ве­ли­ке жа­лу­ван­ня пла­тиш…

Старшина. Що ти там бу­бо­ниш? Ска­за­но тобі, щоб по щу­чо­му велінню…

Сторож. Та во­но… Ні, вже ко­ли б швидш дос­лу­жи­ти го­да, хай йо­му біс, щоб я зос­тав­ся у цьому пеклі!..

Старшина. Ну, а як я зве­лю гро­маді при­су­ди­ти, вік отут тобі слу­жи­ти?..

Сторож. Хіба що гро­ма­да при­му­сить… звісно, гро­ма­да - ве­ли­кий чо­ловік!

Старшина. Ну, то-то ж бо й є! Я тобі ще вчо­ра на­ка­зу­вав, щоб коні уранці бу­ли пе­ред по­ро­гом,

Сторож. Вчо­ра? Та я вас вчо­ра і в вічі не ба­чив: ви ще про­ти по­неділка за­га­да­ли мені… І коні сто­яли цілий по­неділок і в вівто­рок до обіду…

Старшина. Мольчать! З ким це ти гу­бу роз­пустив? Ска­за­но тобі, щоб по щу­чо­му велінню.

Сторож. Та про ме­не, я й піду! Але ж я за­пев­не знаю, що ви й сьогодні не поїде­те.

Старшина. Ну, ну, базікай! Сви­но­та!

Сторож. А звєсно.

Старшина. Ти хо­чеш, щоб я те­бе по мар­мизі за­то­пив?

Сторож. Хіба це пер­ви­на? Бий­те! На те ви началст­во.

Старшина (плює). Тьфу!

Сторож (убік). Ач який! (До стар­ши­ни). Он­деч­ки бо­ма­га, який­сь чо­ловік привіз. Та­кий з се­бе ог­ряд­ний, у синій че­мерці, з бо­ро­дою, у кар­тузі, і шар­пом шия за­мо­та­на.

Старшина. Збігай по пи­са­ря!

Сторож. Та йо­го те­пер і з со­ба­ка­ми не знай­деш: він ще по­зав­чо­ра поїхав на ху­то­ри ку­мо­ва­ти!

Старшина. Щоб він мені за­раз тут вро­див­ся!

Сторож. А за кіньми хто ж побіжить?

Старшина. Ну, жи­во! Щоб од­на но­га мені тут бу­ла, а дру­га там! По щу­чо­му велінню! (Ви­пи­ха сто­ро­жа).

Сторож. От на­пасть! (Пішов).

Старшина (один, роз­пе­ча­тав па­ке­та). Від ко­го ж би це? (Чи­та по скла­дах). "Пред­пи­сы­ваю оно­му во­лостно­му прав­лен­ню при­нять знер­ги­чес­кие ме­ры…" Які? Нер­ги­чеські мє­ри? Що ж во­но оз­на­ча: нер­ги­чеські? Ану, далі! (Чи­та), "…к са­мос­ко­рей­ше­му сос­тав­ле­нию сис­тема­ти­чес­ко­го…" Та й дов­ге яке сло­во!.. "…ука­за­те­ля и кате­го­ри­чес­ких…" Ні, ма­буть, вже як пи­сар прий­де, то вдвох роз­бе­ре­мо! Бо сам я ще до цього не доїхав! От як при­пи­шуть, що ро­зис­кується па­ра ло­ша­дей, масті гнідої, на лобі біле п'ятно… або в уїзді по­яви­лась на ро­гатім скоті чу­ма, при­нять ме­ри… Так тут вже й без пи­са­ря я знаю, що ці до­ку­мен­ти тре­ба пок­лас­ти під сук­но. (По­хо­див тро­хи по хаті). Од­на­че сьогодні тре­ба вже не­безп­ре­мен­но поїхать по ре­визію. Та ку­ди ж це пи­сар подівся? (Спльовує). Тьфу, як по­га­но на похмілля!.. (Ди­виться у вікно). Еге, вже со­неч­ко ви­со­ченько підби­ло­ся, а в ме­не ще й ріски в роті не бу­ло… Хіба пос­лать за восьмуш­кою?.. Удосвіта про­ки­нув­ся, та так щось ко­ло сер­ця за­пек­ло, аж пе­ре­ля­кав­ся! По­вер­нув­ся на дру­гий бік, не­на­че тро­хи відпус­ти­ло, а те­пер знов аж па­шить усе­ре­дині! По­га­но, по­га­но! Не го­диться щод­ня пи­ти! Вчо­ра пив, по­зав­чо­ра пив… Стри­вай! Який же це у нас сьогодні день? (Ди­виться на стіну, де ви­сить ка­лен­дар). Що во­но та­коє? "Пер­во ок­тяб­ра". Та це ж бу­ло, ли­бонь, на тім тиж­неві? Ото вже не люб­лю без­по­рядків. Ка­зав же скільки разів пи­са­реві, щоб що­ран­ку вис­та­нов­ляв чис­ло, щоб ча­сом не по­гу­би­ти нам днів; ось же й ка­лен­дар на­ро­чи­то ку­пив. А тут стоїть пер­во ок­тяб­ря! А перво ок­тяб­ря це ж бу­ло на пок­ро­ву, а на пок­ро­ву я був у яр­мар­ку. От тобі і за­гу­би­ли день! Стри­вай, як же це во­но? На тім тиж­неві у п'ятни­цю приїздив ста­но­вий? Так, ста­но­вий. У неділю бу­ла сход­ка… Уве­чері приїха­ли до ме­не ку­ми мої: ма­туш­ка і пи­са­лом­щик? Так! У по­неділок гу­ля­ли цілий день; а вве­чері приїхав і піп. Ну, а далі що ж бу­ло? Бу­ло ще чи­ма­ло гос­тей… Стар­ши­на з Кан­да­лу­по­вої, письно­мо­во­ди­тель з жінкою… Гар­на у йо­го жінка, мор­гу­ха тільки ве­ли­ка!.. Во­на та­ки разів з п'ять мені підморг­ну­ла… Та як їй, сер­дешній, і не мор­га­ти? Її ж чо­ловік та­ки нас­то­яща смерть, а во­на свіжа, пов­на та де­бе­ла… Чу­до­во во­на співа оцю пісню, що ка­же:

Ой ку­же­лю, мій ку­же­лю,

Робити я не зду­жаю!

До ку­же­ля ру­ка дри­жить,

А ча­роч­ку доб­ре дер­жи­ть!..

Попадя на­ша шту­кар­ка! Зап­ро­ва­ди­ла мо­ду, щоб кож­ний раз, як один дру­го­го по­час­тує, то щоб за­раз і поцілу­ва­ли­ся!.. І пішло час­ту­ван­ня. Ма­туш­ка з пи­са­лом­щиком цілу­ються, а я з письно­мо­во­ди­тельшею! Там такі га­рячі гу­би, що аж па­шить!.. Од­на­че їй все ж та­ки да­ле­ко до Пріськи, до мос­ков­ки. Ото мо­ло­ди­ця!.. На ви­ду як на кір го­рить; а як іде ву­ли­цею, то аж зем­ля під нею двиг­тить… Ех, ма­тері йо­го ковінька! Шко­да, що я жо­на­тий! А то, ста­ло бить, як на­чал­ник, за­раз би по щу­чо­му велінню… А ото на тім тиж­неві, у се­ре­ду, уночі, тро­хи-тро­хи бу­ло не вско­чив, як ка­жуть, у ніку­ди! Тільки що підійшов до Прісьчи­ної ха­ти, як ста­ра Рин­дич­ка із своєї ха­ти - рип две­ри­ма! "А хто то,- пи­тає,- до­бу­вається до мос­ков­ки?" А я зігнув­ся, та попід за­га­тою, та навтьоки! Во­на як зацькує со­ба­ка­ми!.. А кля­тий ря­бий пес тро­хи ли­ток не по­ла­тав на­чал­ни­кові. Тре­ба бу­де прети­ко­ла зро­би­ти, щоб во­на ото­го со­ба­ку на це­пурі дер­жа­ла.

ЯВА 3

Входить Рин­дич­ка і Га­ра­сим.

Риндичка (укло­ни­лась). По­ма­гай­бі! 3 п'ятінкою бу­вай­те здо­рові!

Старшина (з жа­хом). Хіба ж у нас сьогодні п'ятни­ця?

Риндичка. Аяк­же! Звісно, що п'ятінка, та ще й дру­га після пок­ро­ви!

Гарасим (п'яний). Так тош­но!

Старшина. Чи не по­ми­ляєте­ся ви?

Риндичка. Отак пак! Щоб я та по­ми­ли­ла­ся!

Старшина. Як же це во­но так ста­лось, що сьогодні вже п'ятни­ця?

Гарасим. Я об том нез­вестєн… Один бог!

Риндичка. Тад­же ж при­га­дай­те на здо­ров'ячко. В по­неділок ва­ша сусіда, ота шо­лу­ди­ва кішка, Гап­ка підщи­па­на, та зо­ли­ла со­роч­ки у жлукті. А я й присіка­лась до неї. Чи не со­ром, ка­жу, тобі, мо­ло­ди­це, не зна­ти, що в се­ре­ду праз­ник?..

Старшина. Праз­ник?

Гарасим. Так тош­но!

Риндичка. Праз­ник свя­то­го Хо­ми! Та й ка­жу: чи не со­ром тобі? Ко­ли ж ти по­пе­реш со­роч­ки, що сьогодні кла­деш у бук? А тут ви, бу­вай­те здо­ро­венькі, вий­шли з ха­ти та й по­ча­ли на нас гри­ма­ти, ще ме­не так по­га­но на­ла­яли… Еге, ка­жу, та й по­ча­ли на нас гри­ма­ти, щоб ми ути­ши­лись. Ста­ло бить, у вас бу­ла по­чес­на бе­се­да, а ми своїм гвал­ту­ван­ням пе­ре­ба­ран­ча­ли вам гу­ля­ти.

Старшина. Нічо­го не при­га­даю! Віриш, ста­ра, що ми, на­чал­ни­ки, так зак­ло­по­тані…

Гарасим. А звісно, на­чалст­во… Як мож­на?

Риндичка. Та як же мені цього не зна­ти? Ви ж один, а нас, ми­ру, скільки? Тут тре­ба дві го­ло­ви на пле­чах ма­ти. Ад­же ж і мій покійни­чок-царст­во йо­му не­бес­не, вічний покій йо­го ду­шеньці! - був за на­чал­ника чи поп­рос­ту ска­зать, за сви­но­па­са ко­ло гро­мадських сви­ней, то так, бу­ло, зак­ло­по­четься, так зак­ло­по­четься.

Старшина. Він, ли­бонь, від горілки вмер?

Риндичка. Умер, го­луб­чик си­вий! Че­рез ве­ликі кло­по­ти й пив!

Старшина. От че­рез ті кло­по­ти іноді і я п'ю. Лег­ше якось на сер­цеві, як вип'єш.

Гарасим. Вєрно!

Риндичка. Аяк­же! Горілка, во­на за­раз-та­ки тобі відтяг­не від сер­ця! Так і ба­чиш, як той клопіт га­ря­чою па­рою з ро­та ви­хо­дить! Еге, то отож, ка­жу, бу­ло в по­неділок, а у вівто­рок я ба­бу­ва­ла у Зіньки Тух­лен­ко­вої, ста­ро­го Мо­ло­чая невістки, і при­нес­ла вам по­пе­ляс­ту ку­роч­ку, і про­ха­ла на ро­ди­ни.

Старшина. Ку­роч­ку? От­же й цього не пам'ятаю.

Риндичка. Ще ва­ша жінка, Андріївна,- не­хай бу­дуть здо­ро­венькі вам на радість, а ми­рові на втіху! - взя­ли у ме­не ту ку­роч­ку і по­час­ту­ва­ли ме­не пи­вом, спа­сибі їм… повнісінький ста­кан ви­пи­ла!

Старшина. І був я на ро­ди­нах?

Риндичка. Ба ні. Ви од­мо­ви­лись тим, що у вас бе­се­да бу­ла.

Старшина. Отак зак­ло­по­чись, як ми, на­чал­ни­ки, іноді зак­ло­по­чуємось!..

Риндичка. А в се­ре­ду, після обідні, до вас ще під'їха­ли гості. Ба­тюш­ка і ще з яки­мись людьми…

Старшина. У се­ре­ду, ка­жеш?

Риндичка. Еге ж! А вчо­ра пос­ва­ри­лась я з Пріською-мос­ков­кою і при­хо­ди­ла до ва­шої ми­лості скар­жи­тись.

Старшина. З ким? З Пріською, ка­жеш?

Гарасим. З нею, так точ­но!

Старшина. Та ти це навсп­равж­ки чи, мо­же, ду­риш ме­не?

Риндичка. Навсп­равж­ки! Та я їй цього не по­да­рую.

Старшина. По­ма­гай тобі, бо­же! Це діло нте­ресне! Нте­рес­не діло!..

Риндичка. Ви ж самі вчо­ра ска­за­ли мені, щоб я прий­шла сьогодні, бо ви вчо­ра, ви­ба­чай­те в цім слові, бу­ли п'яненькі, на здо­ров'ячко вам.

Старшина. Кло­по­ти! Що у ме­не то­го кло­по­ту, ста­ра! Так, ста­ло бить, ви­хо­дить, що сьогодня п'ятни­ця? Сла­ва бо­гу, що хоч знай­шли день!

Риндичка. Та тут не то що день за­гу­биш, а й їсти за­бу­деш. У вас же то­го кло­по­ту пов­на го­ло­ва!

Старшина. Більше!

Гарасим. Че­рез го­ло­ву поллється… Так тош­но!

Старшина. О, поллється! (До Га­ра­си­ма). А ти ж по яко­му ділу?

Риндичка. Це ж мій свідок.

Гарасим. Так точ­но, гос­по­дин стар­ши­на!

Старшина. Ти, ста­ло бить, чув, як во­ни сва­ри­лись?

Гарасим. Так точ­но, вєрно… Ну, що во­ни би­лись, так я об том не з­вестєн!.. По за­ко­ну, зна­чить, по правді?.. Хіба у нас зем­ля без­роз­суд­на?.. Істин­ная прав­да… Амінь - і весь об­ман на­лицьо.

Старшина. Піди ж пок­лич сю­ди Пріську-мос­ковку, то ми за­раз і вчи­ни­мо суд!

Гарасим. Вчиніть суд пра­вед­ной, як пе­ред Гос­по­дом ми­ло­серд­ним!.. Бо во­ни прок­ля­тущі ба­би!.. Їм обом не­безп­ре­мен­но тре­ба за­ду­бить ма­нат­ки та бе­ре­зо­вою ка­шею, щоб не кло­по­та­ли… Бо во­ни анах­те­ми… Так точ­но, ва­ше бла­го­родіє!..

Старшина. Ве­ди її сю­ди пе­ред мої очі, по щу­чо­му велінню!

Гарасим. При­ве­ду! Нед­зя обіждать!.. Я її, анах­те­му… Ка­жу, вкло­нись старій - і нікот­ро­го діла… Пос­та­но­ви, ка­жу, чверт­ку, і бог тобі прос­тить… (До Риндич­ки). Ка­зав: пос­та­но­ви чверт­ку? Прав­да? Не сваріться, ка­жу, бо чис­тий ка­ла­вур! (Пішов).

Старшина. Тре­ба ж, ма­буть, і пи­са­ря підож­да­ти.

Риндичка. Ой ба­теч­ку, роз­судіть же ви ме­не самі.

Старшина. Та роз­су­дить-то мож­на! Але ж, мо­же, мені прий­деться дов­го здійма­ти доп­ро­си з Пріськи. А тут тре­ба мені їха­ти по ре­визію… Як­би мож­на це діло хоч до завтрього під сук­но?

Риндичка. Ой роз­судіть же ме­не! Бо як не роз­су­ди­те, то не ви­терп­лю, та я ж… (Шеп­че йо­му на ву­хо). Ой роз­судіть же ме­не; а я, ба­теч­ку, вам завж­ди у при­годі ста­ну. Пам'ятаєте, як ще ви не бу­ли за на­чал­ни­ка та по­зи­ва­лись з Ти­хо­ном за ко­жу­ха? Ма­ло я тоді гріха на ду­шу взя­ла?

Старшина. Ну, те, що ко­лись бу­ло, нічо­го зга­ду­ва­ти. Нічо­го вже з то­бою ро­бить… Так ка­жи тов­ком, за віщо там у вас взя­ло­ся? З яко­го по­би­ту гор­щи­ка роз­би­ли?..

Риндичка. Ох, ба­теч­ку, та тут та­ке, що як до ла­ду роз­ка­за­ти, то й во­лос­ся на го­лові до­го­ри полізе. Ад­же ж ви знаєте, що мій вго­род та за­хо­дить як­раз по­ти­ли­цею до її повітки.

Старшина. По­ти­ли­цею? Так і за­пи­ше­мо в прото­ко­ла.

Риндичка. Ще мій покійни­чок… царст­во йо­му не­бес­не, вічний покій йо­го ду­шеньці! І всім по­мер­шим ду­шам вічна пам'ять! Ото, ка­жу, як ще мій покійни­чок жи­вий був, то й ви­ко­пав рів про­ти її повітки, щоб, ста­ло бить, звер­ну­ти стеж­ку з її дво­ри­ща по­над ро­вом… Бо во­на, бу­ло, як іде чи про­ти че­ре­ди, чи в по­ле, то так тобі і преться че­рез мій вго­род.

Старшина. Еге-ге! Пост­ри­вай! Я ба­чу, що це діло ду­же зап­лу­та­не! До­ка­за­тельства маєш?

Риндичка (вий­ми пляш­ку з горілкою і буб­лик). Осьдеч­ки! Хіба ж я честі-та­ки та й ва­шо­го зви­чаю не знаю?

Старшина. От ба­чиш, мо­же б, я й не пив сьогодні, ко­ли б не та­ке голівне діло…

Риндичка (час­тує). Ми­лості про­сю…

Старшина. При­хо­диться ви­пи­ти, щоб у го­лові… По­жа­луй­те, зводьтесь самі!

Риндичка. Пош­ли ж, бо­же, по­мер­шим ду­шенькам царст­во не­бес­не, а жи­вим на здо­ров'ячко! (Ви­пи­ла і підно­сить стар­шині).

Старшина. Бла­го­да­рю по­кор­но! (Ви­пив). Те­пер тро­хи не­на­че ясніш діло.

Риндичка. Аяк­же. Во­но за­раз у го­лові роз­вид­ниться! За­кусіть же буб­лич­ком. (Дає буб­лик).

Старшина. Що во­но ніби щось задз­веніло у вусі?

Риндичка. Ото так похмілля па­рує, що аж дзве­нить. Ви­ку­шай­те ще!

Старшина. Та по­жа­луй! Чар­ка в те­бе не­ве­ли­ка, то во­но мож­на ще по одній.

Риндичка (па­ли­ва). Я вам ска­жу, що по манісінькій кра­ще пи­ти. (Ка­же).

Ой ча­роч­ко ж моя,

Че­пу­ру­шеч­ко,

Ой потіш же ме­не,

Моя ду­шеч­ко!

Милості про­сю!

Стар­ши­на (випив). Те­пер не­на­че за­мовк­ло у вусі, як по щу­чо­му велінню! А собі ж?

Риндичка. Та я вже, не вам ка­жу­чи, з своїм свідком ви­пи­ла зо три. (Па­ли­ва). Дай же, Бо­же, щоб во­ро­ги мов­ча­ли, а сусіди не зна­ли!

Старшина прос­тя­га ру­ку до чар­ки, але Рин­дич­ка ви­пи­ла.

Отож, ка­жу, як ви­ко­пав мій покійни­чок рів, так відтоді пішла про­меж нас що­ден­на свар­ка!

Старшина. Що­ден­на?

Риндичка. Еге ж!

Старшина. Ну, так ми й за­пи­ше­мо.

Риндичка. Та як же не що­ден­на, ко­ли я своїми очи­ма ба­чи­ла, як во­на що­ран­ку бо­жо­го ви­не­се та й ви­си­пає попіл у мій рів. Я їй до­ко­ряю, а во­на мов­чить, не­на­че не до неї річ.

Старшина. Мов­чить?

Риндичка. Звісно, гу­би мов­чать, а все­ре­дині що в неї?

Старшина. Ну, що все­ре­дині, хоч во­но й ціка­во, так це до діла не ка­са­тельно.

Риндичка. І що ж би ви ду­ма­ли? Ота­кеч­ки щод­ня, ви­си­па­ючи попіл, зарівня­ла мені рів зовсім. Отож і ста­ла я ду­ма­ти: зад­ля чо­го б їй ота­ке на ка­пость мені коїти? Чи не­ма тут якої іншої прич­ти? Си­дю я на тім тиж­неві, ли­бонь, про­ти се­ре­ди чи про­ти вівтірка… Ба, так, про­ти вівтірка… Бо в по­неділок я хо­ди­ла по зілля у Дерійову бал­ку… Та ще яка мені при­ти­чи­на тра­пи­лась?

Старшина. Що та­ке? Ти вже роз­ка­зуй все до­чис­та, щоб діло бу­ло як на до­лоні.

Риндичка. Тільки що пе­рей­шла я ло­щи­ну і про-стяг­лась нав­ман­ня че­рез стерні, аж це з-під моїх ніг заєць: плиг-плиг-плиг!.. Щоб мені язик опух, ко­ли бре­шу!..

Старшина. Заєць, ка­жеш? Чи це ж до діла ка­са­тельно?

Риндичка. А як же во­но не ку­са­тельно, ко­ли то не заєць був..

Старшина. Не заєць? А що ж во­но?

Риндичка. Та ка­жу ж вам, що схо­пи­лось та плиг-плиг-плиг!

Старшина. Та це вже за­пи­са­но, що плиг-плиг!..

Риндичка. Так ви ду­маєте, що й справді то заєць був?

Старшина. А що ж та­ке?

Риндичка. Не­чис­та си­ла!

Старшина. Та ну?

Риндичка. Прав­да. По­ко­тив та й по­ко­тив че­рез го­ру! А я за­раз-та­ки тричі пе­рех­рес­ти­лась, а далі сплю­ну­ла на лівий бік.

Старшина. І що ж, щез?

Риндичка. Як язи­ком зли­за­ло.

Старшина (пи­ше). "Як язи­ком зли­за­ло…"

Риндичка. Ой стри­вай­те ж, що ж я на­ка­за­ла? (Ду­має). Еге, так, ка­жу, ото наб­ра­ла я там зілля, при­нес­ла до­до­му й по­ча­ла йо­го в'яли­ти на спризьбі, а вже звісно, що як ідеш по зілля та пе­рестріне те­бе заєць або пе­ребіжить тобі шлях, то…

Старшина. Та що ж та­ке тре­ба ро­бить?

Риндичка. Е, душ­ко, цього не мож­на ка­за­ти, бо як роз­ка­жеш, то те зілля хоч візьми та ви­кинь йо­го на смітник.

Старшина. Ста­ло бить, не по­мо­же ні від якої хво­ро­би?

Риндичка. Ні, не те, а так, звиніть, смердіти­ме, що й но­са до нього не на­вер­неш… Ото вже як зовсім стемніло, си­дю я собі на спризьбі та й задріма­ла; і сниться мені, що я мо­ло­да та та­ка хо­ро­ша, хоч з ли­ця во­ду пий.

Старшина. Ну, це ти по­ча­ла роз­ка­зу­ва­ти сон ря­бої ко­би­ли.

Риндичка. Та я ж та­ки бу­ла хо­ро­ша мо­ло­дою, та­ка хо­ро­ша!

Старшина. Ну, я б цього і не по­ду­мав.

Риндичка. Ми­ну­ло­ся! Та за мною па­руб­ки бу­ло так мор­ду­ються, що аж по­па­ру не знай­дуть, аж ти­ни тріщать.

Старшина. Та це ж бу­ло за ца­ря Не­пи­тай­ла. Ти діло ка­жи!

Риндичка. Стри­вай­те ж бо! Ото й задріма­ла я. Аж чую, щось ня­ка на мо­го Ряб­ка. Ви ж знаєте мо­го Ряб­ка… Торік Па­лаж­ка, Гу­ни­на невістка, по­зи­ва­ла ме­не за те, що ніби­то він пор­вав на ній но­ву юп­ку.

Старшина. Так йо­го Ряб­ком драж­нять? Це тре­ба у пре­ти­кол за­пи­сать.

Риндичка. Я ба­бу­ва­ла на ху­то­рах у Бай­баків і звідтіль йо­го при­нес­ли ще­ням; і ка­за­но мені, що во­но яр­ча! Од­на­че ж я йо­го і не ду­ма­ла ви­хо­ву­ва­ти під осино­вою бо­ро­ною. А вже звісно, що як яр­ча­ти ота­кеч­ки не ви­хо­ву­ва­ти, за­раз відьма візьме та й по­ду­шить.

Старшина. По­ду­шить? А чи не по­ра нам підлить чор­ни­ла у чор­нильни­цю? Бо во­но щось не­охот­но слу­хається!

Риндичка (на­ли­ває). Дай же, бо­же, щоб усе бу­ло го­же! А що не го­же, то­го не дай, бо­же! (Ви­пи­ва і час­тує).

Старшина (ви­пив). Доб­ра горілка! У якім шин­ку бе­реш?

Риндичка. У Бо­ро­ха!

Старшина. Еге! Це та­ка, що тільки б мені й пить. Ну, до­водь же діло до краю! Що це він Пріськи не ве­де?

Риндичка. Так ото чую, щось ня­ка на мо­го Ряб­ка: "Ня, цю-цю! Ня!.." Слу­хаю, аж то во­на: при­ма­ни­ла йо­го до се­бе та й дає йо­му щось з своїх рук! Я до неї й оз­ва­ла­ся: "А що ти,- ка­жу,- ма­тері твоїй сто­над­цять бо­ля­чок і сім про­пас­ниць, що то ти ро­биш? На­що ти чу­жу со­ба­ку го­дуєш?" - "Щоб знав,- ка­же,- ме­не та не рвав!" Як при­ня­лась же я її ко­ре­ни­ти: лаю на всю гу­бу, а во­на мов­чить та все го­дує Ряб­ка. Далі спе­ре­сер­дя плю­ну­ла, так-та­ки го­лос­но ка­жу: "Тьфу! Тьфу тобі, ди­явольська доч­ко!"

Старшина. Ку­ди це ти плюєш? (Ви­ти­ра ли­це). Анах­те­ма, плює пря­мо у пальтрет!.. Стань на цей бік. Про­дольжай!

Риндичка. Аж дру­гої ночі си­дю я на печі, а у ме­не у печі віко­неч­ко, як­раз про­ти її две­рей. Си­дю я, аж чую, мій Ряб­ко на ко­гось гав­ка. Я мерщій про­жо­гом до віко­неч­ка, аж щось чим­чи­кує че­рез мій рів, прямісінько до неї; підійшло до две­рей, по­тор­га­ло і сти­ха про­мо­ви­ло: "Відчиніть!.."

Старшина. Ко­ли це бу­ло, ка­жеш?

Риндичка. На тім тиж­неві, у се­ре­ду.

Старшина. На тім тиж­неві… (Набік). От так шту­ка! (До неї). Ти са­ма ба­чи­ла?

Риндичка. Своїми очи­ма! Щоб мені по­ви­ла­зи­ло, ко­ли бре­шу!

Старшина (убік). Дер­жись, Ва­си­лю, бе­ре­га!.. (До неї). А не зап­риміти­ла ти йо­го об­лич­чя?

Риндичка. Та що тут? Це вже всім лю­дям звісно. Ніби­то ви й не до­га­дуєтесь?

Старшина. Я?.. Слу­хай, ста­ра, ти не теє… Не ка­жи, будь лас­ка, жінці!

Риндичка. Ба ні! Ска­жу жінці!

Старшина. Чи ти ж не здуріла?

Риндичка. Во­на ме­не ли­хос­ло­ви­ла пе­ред усім ми­ром, що ніби­то я ук­ра­ла у неї півня!

Старшина. Яко­го півня?

Риндичка. Чор­но­го з жов­тим хвос­том!..

Старшина. Та я й на подвір'ї не ба­чив та­ко­го півня!

Риндичка. От так же і я йо­го точнісінько ба­чи­ла! А во­на па­ще­кує: "Укра­ла та й ук­ра­ла!.." Я ж їй, шельменій дочці, виб'ю очі її чо­ловіком-хвой­дни­ком!

Старшина. А в хо­лодній ти ще не сиділа?

Риндичка. За оту зад­ри­пан­ку? За ту не­чу­пай­ду?

Старшина. Бре­шеш! Бре­шеш, ста­ра! Ще од­не ураз­ли­ве сло­во, і я те­бе під два­над­цять замків, по щу­чо­му велінню…

Риндичка. Щоб мені під два­над­цять замків за оту шо­лу­ди­ву Гри­ци­ху?.. Та я швидш…

Старшина. За яку Гри­ци­ху?

Риндичка. Ка­жу ж вам, що то Грицько до­би­вав­ся до Пріськи.

Старшина. Грицько?

Риндичка. Та він же, він!

Старшина. Так ти ж так і ка­жи!.. Роз­бов­тай же чор­ни­ло, а то вже зовсім за­гус­ло…

Риндичка (час­тує). Він же, ка­жу вам! Еге, ото ж вчо­ра вранці ви­ход­жу я з своєї ха­ти, аж і во­на біля сво­го по­ро­га кри­ше зак­риш­ку у борщ. Поз­до­ров­ка­лась я до неї та й ка­жу: "А які то до те­бе гості до­би­ва­лись у глу­пу північ? Чи не чо­ловік,- ка­жу,- по­вер­нув­ся з служ­би?" Во­на на ме­не як витріщи­лась та хоч би сло­веч­ко. Я її до­ко­ряю, а во­на мов­чить. Чи тобі й не стид, ка­жу, та й не со­ром! Чо­ловік твій бо­гу-го­су­да­рю слу­жить, мо­же, по­би­вається за то­бою, як пта­шеч­ка у клітці, а ти так за ним жу­риш­ся, що чу­жих чо­ловіків до се­бе уночі при­на­дюєш? Во­на слу­ха­ла-слу­ха­ла, далі вста­ла, по­вер­ну­лась до ме­не по­ти­ли­цею. (Шеп­че йо­му на ву­хо). От щоб я про­па­ла, ко­ли бре­шу!

Старшина. І свідок все те ба­чив?

Риндичка. Ні, сер­денько, не ба­чив, а тільки…

Старшина. Це діло тре­ба роз­жу­ва­ти, тут тре­ба підкре­пить до­ка­за­тельства.

ЯВА 4

Входить Га­ра­сим і Пріська.

Пріська. Доб­ри­день вам!

Старшина. Здо­рова, ягідко!

Пріська. За яким ділом ме­не пок­ли­ка­ли?

Риндичка. Як ти посміла мені, старій жінці…

Старшина. Не присікуй­ся, ста­ра, бо я тут начал­ник. (До Пріськи). Як по­жи­ваєш, сер­денько?

Пріська. Як го­рох при до­розі! Хто не лінується, той тільки і не ви­би­ва мені очей!

Риндичка. Ач яка ти­хо­ня, свя­та та бо­жа!

Старшина. Мов­чи, ста­ра!

Гарасим. Ка­жу, ва­ше бла­го­родіє, з ни­ми нас­то­ящий ка­ла­вур.

Старшина. Мов­чать!

Гарасим (б'є се­бе по гу­бах). Мальчать!

Старшина (до Пріськи). Так, ка­жеш, як го­рох при до­розі?

Риндичка. Та що ви з нею цяцькаєтесь? Ви до неї грізно, а не за­ли­цян­ням…

Старшина. Ти ме­не бу­деш вчи­ти, як доп­ро­са здійма­ти? Ти? Мов­чи, ані пис­ни!

Гарасим (до Рин­дич­ки). Мав­чать! Во­ни, їх бла­го­родіє, во­ни поніма­ють… Так тош­но!

Пріська. За яким ділом ме­не кли­ка­ли? Мені ніко­ли тут з ва­ми па­тя­ка­ти!

Риндичка. До ве­чо­ра ще не близько, ще успієш по­ба­читься!..

Пріська. Не лізьте, ба­бо, осою в вічі, бо при лю­дях ви­лаю.

Риндичка. Ти ме­не ла­яти­меш? Та ще той на світ не на­ро­див­ся, щоб ме­не пе­ре­па­яв! Та я тобі сто і сімнад­цять бо­ля­чок…

Старшина (До Рин­дич­ки). Геть з ха­ти! Я на­одинці здійму доп­ро­са. (Ви­пи­ха її).

Гарасим. Нас­то­ящий ка­ла­вур з ни­ми!

Старшина (бе­ре Га­ра­си­ма і Рин­дич­ку за плечі і ви­пи­ха). Геть, під три чор­ти!

Гарасим. Во­ни кра­ще понім…

Старшина (до Пріськи). На­си­лу я діждав­ся то­го щас­ли­во­го ча­су, що ба­чу те­бе на­одинці!

Пріська. Ве­ли­ке щас­тя! Чо­го ви ме­не кли­ка­ли?

Старшина. При­сядь, Прісю!

Пріська. З якої речі?

Старшина. Ко­ли б ти зна­ла, яка ти кра­си­ва!..

Пріська. Кра­си­ва, та не для вас.

Старшина. Та спи­тай кот­ру хо­чеш мо­ло­ди­цю на селі, яка б не ра­да бу­ла, щоб стар­ши­на до неї за­ли­цяв­ся?

Пріська. То й по­си­лай­те за ти­ми мо­ло­ди­ця­ми.

Старшина. А до те­бе?..

Пріська. А од ме­не об­лиз­ня спіймаєте!

Старшина. Справді? (Хо­че її об­ня­ти).

Риндичка прок­ра­дається і бе­ре свою пляш­ку і чар­ку, зни­ка.

Пріська. Ну, ру­кам волі не да­вай­те, бо й во­лос­ся у вас на бо­роді не зос­та­неться!

Старшина. Так ти так з на­чалст­вом?

Пріська. А хіба ви на те на­чалст­во, щоб при­ли­пать до чу­жих жінок?

Старшина. А в хо­лод­ну не хо­чеш?

Пріська. Не зад­ля ме­не хо­лод­на та му­ро­ва­на!

Старшина. По­ба­чи­мо. Ти, ду­роч­ко, по­ду­май кра­ще, чим же я нев­дат­ний з се­бе?

Пріська. Вдат­ний, та не мій. За­ли­цяй­тесь до своєї жінки!

Старшина. А до те­бе?

Пріська. Ка­жу вам, що за­сь!

ЯВА 5

Входить пи­сар, п'яненький.

Пи­сар.

Однажди соб­ра­ла­ся

Ком­панія в ка­бацє,

І каж­дий там го­ва­рю­вал

На своїм язицє. (двічі)

Как німець по-німецько­му:

Ай-ай-ай-ай-ай-ай!..

А ту­рок по-ту­рецько­му:

Алла-ал­ла-ал­ла!.. (двічі)

А руськой пох­вабрєй усєх,

Дав тур­ку ту­ма­ка.

А німець, по­хитрєй усех,

Дав тя­гу з ка­ба­ка. (двічі)

Старшина. От чор­тя­ка йо­го при­нес­ла!..

Пи­сар. Ва­силь Ми­ро­но­вич, ду­ша моя, моє почтєніє, как ва­ше дра­го­цен­ноє?

Старшина. Ви тільки п'янствуєте, а тут діла пов­на го­ло­ва!

Писар. Всьо атес­туєм в луч­шем культур­ном состо­янії… А, ку­муш­ка! По ка­ким та­ким екст­ре­ним тре­бо­ваніям?

Пріська. Спи­тай­те їх!

Старшина. А ви це ко­ли успіли по­ку­ма­ти­ся?

Писар. Не да­леє как пер­во­го ок­тяб­ря, на Пок­ро­ву прес­вя­тия Бо­го­ро­диці.

Старшина. Тим-то ти та­ка і сміли­ва, що вже з підруч­ним на­чалст­вом по­ку­ма­ла­ся.

Пріська. Ба ні! Я та­ки зро­ду не з по­лох­ли­во­го код­ла.

Писар. Ви мою ку­муш­ку не смійте обіждать, по­то­му хоч я і підруч­ний, но мо­жу за­дать на­чалст­ву та­ку ци­ви­ли­зацію… (За­су­кує ру­ка­ва).

Пріська. Во­ни вже ме­не й хо­лод­ною стра­ща­ли.

Старшина. То­ ж я шут­ку­вав!

Писар. Хо­лод­на не­хай бу­де хо­лод­ною, а нам по­ра погрітись. (Вий­ма пляш­ку і чар­ку). Ку­ма, сідай! Ва­силь Ми­ро­но­вич, ду­ша моя! (Час­тує).

Старшина. Ні, у ме­не вже й так в го­лові гу­де, то, ма­буть, не бу­ду пи­ти, бо тре­ба ж нам по ревізію їха­ти…

Писар. Пус­тяк діло, вип'єм і поїдем! Про­сю покор­но!

Старшина. Там по­лу­че­на якась бо­ма­га!

Писар. Про­чи­таєм і ре­зо­люцію пок­ла­дем. (Чи­та бу­ма­гу ниш­ком).

Старшина. Про віщо во­на дря­па?

Писар. От­ка­те­го­ряєм усю сісте­му в своє вре­мя. (Ки­да бу­ма­гу під стіл). Пус­тяк вніманія.

Старшина. Нев­же під сук­но?

Писар. В архів. (Час­тує Пріську). Ку­ма, ча­роч­ку!

Пріська. Ні, ку­ме, спа­сибі!

Писар. Як? Від ме­не чар­ки горілки не вип'єш? (Співа).

Ти ж, бу­ло, ку­ма моя,

Ти ж, бу­ло, лю­ба моя,

Ти ж, бу­ло, се­лом ідеш,

Ти ж, бу­ло, в ду­ду ре­веш,

Ти ж, бу­ло, ку­ди йдеш, не ми­наєш!

Обер­ни­ся, обійми, поцілуй,

Велію ми­лость!

Милості про­сю!

Пріська (одпи­ва). Ох, яка ж пе­ку­ча!

Пи­сар. Всю, всю!

Пріська. Не мо­жу, не мо­жу! (Одпи­ва).

Стар­ши­на (убік). Як ба­чу, ко­ло цієї мо­ло­диці тре­ба інші за­хо­ди. (До неї). Та ви­ку­шай­те ж уже на ми­ро­ву зо мною!

Пріська. Яз ва­ми не сва­ри­лась! (Знов п'є).

Пи­сар. Ку­ма, у те­бе ха­та прос­то­ра. А я після­завтрього ме­нин­ник. Ва­ри, ріж, пе­чи! Твоя стра­ва, мої гроші і моє пит­во! Ех, Ва­силь Ми­ро­но­вич, не вмієш ти з ба­ба­ми діло ро­бить! Чи так, ку­ма? Ку­ма­сю, не на­ровіть чар­ки!

Пріська п'є.

Старшина. І я прий­ду на ме­ни­ни.

Пріська. Та вже звісно, не ви­же­ну з ха­ти.

Старшина (пи­са­рю). Ше­лес­тян Са­ла­то­вич…

Писар. Се­вас­тян Са­вватьєвич.

Старшина. Все рівно! Поз­вольте ва­шу пля­шеч­ку, ще й я по­час­тую ва­шу ку­ма­сю!

Писар (дає пляш­ку). Пер­ме­те!

Пріська. Ой, це вже бу­де ба­га­то!

Стар­ши­на. Не бу­де ма­ло! Мер­ле­те! (Час­тує).

Пріська (хильну­ла). З на­шої сест­ри лас­кою все можна взя­ти. (Сміється). От я вже й п'яненька…

Стар­ши­на. А по другій ще від ме­не?

Пріська. Та вже лий­те, ку­ди три, не­хай вже й четверта до­га­ня. (Ре­го­че).

Старшина (па­ли­ва). Ану хильніть!

Пи­сар. Ай мо­ло­дець, Ва­силь Ми­ро­но­вич! (Іде до дверей). Гей! Хто там? На пляш­ку, піди в ши­нок і при­не­си ще дві.

Старшина. Ану, сміліше! (Хо­че поцілу­ва­ти Пріську).

Пріська (б'є йо­го по гу­бах). А тпрусь, му­рий!

Пи­сар. Ва­силь Ми­ро­но­вич, нельзя! Ку­ма, по­чи­най пісні, та­кої, щоб аж… (Співа).

Гусар на шаб­лю об­пи­рав­ся,

В глу­бо­кой гор­дості сто­яв!

Старшина підспівує.

Пріська. Не вмію я та­кої! Ой, я вже п'яна. (Ре­го­че).

Писар. По­чи­най своєї! А ми з Ва­сильом Ми­ро­нови­чем підтяг­не­мо.

Пріська (співа).

Ой ви­пи­ла, ви­хи­ли­ла,

Са­ма се­бе пох­ва­ли­ла,

Бо я пансько­го ро­ду,

П'ю горілку, як во­ду. (двічі)

Ой мій ми­лий умер, умер

Та в ко­морі ду­ду за­пер,

А я пішла му­ки бра­ти

Та й по­ча­ла в ду­ду гра­ти. (двічі)

Ой ти, ду­да ж, моя ду­да!

Я мо­ло­да сю­да, ту­да!

Навприсядки та в до­лоні,

Пішла му­ка по ко­морі. (двічі)

ЯВА 6

Риндичка і Га­ра­сим.

Риндичка. Бач, який во­ни тут доп­рос бе­руть!

Старшина (до Рин­дич­ки). Ми­рись, ста­ра, за­раз мені! А то я те­бе, чор­то­ву ко­чер­гу!.. Знаєш ме­не: по щу­чо­му велінню!..

Писар. Об чом спор? На ос­но­ванії якої статті?

Риндичка. Вис­лу­хай­те ж ме­не, Ше­лес­тян Са­ла­то­вич!

Писар. Се­вас­тян Са­вватьєвич!

Риндичка. Ой ба­теч­ку, не ви­мов­лю ж я! Що во­на тільки зро­би­ла! Ви тільки по­ду­май­те! (Шеп­че йо­му на ву­хо).

Пріська. Не гнівіть бо­га, ба­бо! Чи я б та­ки сти­да не ма­ла?

Писар. Та не мо­жет бить! Чис­тоє го­ре!

Гарасим. Нас­то­ящий ка­ла­вур!

Пріська. Що я по­вер­ну­лась до вас по­ти­ли­цею - це прав­да, а ос­таннє…

Старшина. По­миріться за­раз! Ви ж та­ки сусіди. Го­лос за две­ри­ма: "На­те горілку".

Старшина. От і ми­ро­ва підоспіла. Це вже на­ша! (Бе­ре пляш­ки). Ану, хто мо­торніший, час­туй, бо я вже роз­ва­рив­ся.

Гарасим. Поз­вольте, я спов­ню… Хіба у нас зем­ля без­роз­суд­на?..

Писар (бе­ре пляш­ки). Смир­но! Сідай, ста­ра! Біля ста­рої - ку­ма­ся! Лав­ку сю­ди при­суньте! Так. Ва­силь Ми­ро­но­вич на по­чот­ное мєсто, біля ку­масі, по­жа­луй­те! Га­расько - тут!

Гарасим. Сів… вер­но!

Писар. Ку­ма­сю, поцілуй­те­ся з ста­рою!

Пріська (ре­го­че). Чо­му й не поцілу­ва­тись?..

Риндичка (з пла­чем). Ти ду­маєш, що мені те­бе не жал­ко? Ти ж та­ка мо­ло­да та хо­ро­ша, та як та сиріточ­ка!.. Ніко­му те­бе ні при­го­лу­би­ти, ні по­жа­лу­ва­ти.

Писар. Годі, ста­ра! Цілуй­тесь!

Гарасим. Цілуй­тесь… На­чалст­во ве­лить! Цілуй­ся, чор­тові со­ро­ки… Нас­то­ящой ка­ла­вур з ними!

Баби цілу­ються.

Писар. От і ша­баш! Ну, за мною! (По­чи­нає співать, за ним всі).

Во са­ду лі, в ого­роді,

Во са­ду лі, в ого­роді

Пташечки по­ють. (двічі)

Ой там наші ро­ди­телі,

Ой там наші при­ятелі

Горілочку п'ють. (двічі)

(Частує Пріську.)

Ан­то­нов­на на­ли­ва­ють…

Пріська. Ми­ро­но­вич ви­пи­ва­ють…

Гарасим. На многі літа!

Всі. Многі літа, многі літа! і т. д.

Пріська (час­тує стар­ши­ну). Те­пер вже і ви ви­пий­те від ме­не дві!..

Старшина (зовсім вже п'яний). Бла­го­да­рю покор­но… Од вас з ов­до­вольствієм! (П'є дві).

Писар. Ва­силь Ми­ро­но­вич! Ду­ша моя, не ва­ли­сь!

Старшина. Дер­жусь, ще воз­со­дер­жу­юсь!.. Прісю, поцілуй ме­не! Поцілуй на­чалст­во!..

Пріська. Не­хай як ви­яс­ниться! (Час­тує Риндич­ку).

Риндичка. Чи я ж те­бе та й не жа­лую, моя го­лу­боч­ко! Завт­ра прий­ди до ме­не, я тобі і бу­рячків, і капус­точ­ки, і кар­то­пельки!

Гарасим. Ста­ра, не за­дер­жуй чар­ки: мо­же, ще хто хо­че ви­пить…

Риндичка. У ста­ро­ви­ну не так співа­ли. (Співа).

Ой хто п'є, то­му на­ли­вай­те,

Хто не п'є, то­му не да­вай­те,

А ми бу­дем пи­ти

І бо­га хва­ли­ти

І за вас, і за нас,

І за неньку ста­реньку,

Що нав­чи­ла нас

Горілоч­ку пить по­ма­леньку.

Ой, хто п'є, той кри­виться,

Хто не п'є, той ди­виться.

А ми бу­дем пи­ти і т. д.

Писар. Ва­силь Ми­ро­но­вич! Захріп… Е, шко­да!

Га­ра­сим. Бо їм кло­по­ту, нас­то­ящой ка­ла­вур!

ЯВА 7

Ті ж і сто­рож,

Сторож. Коні го­тові!

Писар. Сьогодні вже годі їха­ти по ре­визію!..

Сто­рож. То це знов коні сто­яти­муть?

Пи­сар. Не твоє діло. Вне­си сю­ди дзвінок!

Сторож пішов.

Пріська. Ходімо, ба­бу­сю, до­до­му!

Риндичка. Ходімо, моя ди­ти­но!

Писар. Стой, ку­ма! Ка­таться поїдем!

Пріська. Е, ні, кум­цю! Пий, ка­жуть, та ума не про­пий! Спа­сибі за честь, спа­сибі, що по­ми­ри­ли!..

Риндичка. Я тобі, моя лю­ба, і ква­сольки, і огірочків дам… У ме­не, хва­ли­ти бо­га, уро­ди­ло.

Гарасим. Тільки не сваріться!

Пріська. Про­щай­те, Ше­лес­тян Са­ла­то­вич.

Рин­дич­ка. Спа­сибі вам, що по­ми­ри­ли нас!

Риндичка і Пріська пішли.

Писар. Се­вас­тян Сав­ватьєвич! (Про­вод­жа їх до по­ро­га). Ку­ма­сю, гля­ди ж, не за­бу­вай ме­ни­ни!

Гарасим (тим ча­сом хо­ва пляш­ку і буб­ли­ки). Насто­ящой ка­ла­вур!.. Бо їм кло­по­ту… Ну, що во­ни би­лись… Про­ща­вай­те! (Пішов у ша­фу).

Писар (бе­ре йо­го за коміра і ви­пи­ха). Ека сви­но­та, наж­реться так, што й…

ЯВА 8

Сторож вно­сить дзвінок.

Сторож. Навіщо вам дзвінок здав­ся? (Дає).

Писар. Не твоє діло. (По­чи­на дзво­нить під ву­хом стар­ши­ни). Ньо, ко­няч­ки!..

Старшина (крізь сон). По­га­няй, по­га­няй! Звер­тай на Чу­баївку! Та не задьоргуй-бо прис­тяж­ної!

Сторож. Поїхав по ре­визію.

Писар. Ну, бу­де з нього, не­хай їде. А я поїду на ху­то­ри дру­гу ре­визію ро­бить.

Старшина (сон­ний). Пи­ши при­го­вор!

Писар. Чис­тоє го­ре з оци­ми п'яни­ця­ми!.. (Пішов). Ка­кой я тільки з ни­ми му­че­ник!..

Сторож. Доб­ра ре­визія! Це знов на цілий тиж­день: цей до­ма круж­ля­ти­ме, а той по ху­то­рах. (Бе­ре з сто­лу буб­ли­ка і доїда, потім бе­ре що­ти, сіда долі і вик­ла­да). Ні вже, хай йо­му враг, щоб я зос­тав­ся у цім пеклі. Я та­ки ви­щи­таю, скільки мені зос­та­ло­ся день слу­жи­ти до го­да.

Старшина (співа сон­ний). Мно­га літа, мно­га літа…

Завіса


СТОРІНКА АВТОРА


Читати також