М. Кропивницький – комедіограф

Ю.П. Косенко

У цій статті ми спинимося на доробку Кропивницького-комедіографа. Його комедії — яскрава сторінка в історії української літератури кінця XIX — початку XX ст.

Першою комедією М. Кропивницького була п’єса на одну Дію «Помирились».

Багатий міщанин Панас Гурин, розсердившись на волосного писаря (він же сільський учитель), що той не допоміг несправедливо обібрати боржника, не дозволяє доньці зустрічатися з ним. Згодом Гурин через бійку в шинку потрапляє в скруту: шинкар залякує його Сибіром і обіцяє виручити, запросивши чималу плату й вимагаючи доньку Панаса в дружини своєму приятелеві, відставному чиновнику. Ситуація розв’язується, врешті, на користь молодого вчителя.

Сюжет п’єси досить поширений в українській драматургії того часу. Однак одноактівка справляла враження завдяки незвичайному підходу до теми. Драматург висміював не побут героїв або їх поведінку — центром зображення стала соціальна й моральна еволюція міщанської родини.

Панас Гурин та його дружина, вважаючи, що людську вдану найпевніше забезпечують гроші, прагнуть досягти її шляхом визиску своїх робітників. Оскільки такі наміри Гурина та його дружини суперечать народній моралі, персонажі шукають ствердження правомірності своїх стосунків з оточенням у «безстороннього» судді — бога. Перекладаючи на нього відповідальність за свої вчинки, намагаються уникнути громадської думки як виміру справедливості чи несправедливості власних дій.

Досконале розуміння М. Кропивницьким соціальної психології героїв створювало, здавалося б, передумову для розкриття порушеної проблеми на високому ідейно-художньому рівні. Але п’єса зійшла на пригоду про те, як майновитий мужик потрапив у халепу і залишився присоромленим, а доброчесний писар узяв собі за дружину доньку заможних батьків.

Чуття художника підказувало М. Кропивницькому істину про дві моралі в класовому суспільстві. Проте ця істина ще не стала складовою його світогляду.

Прагнення збагнути потаємний механізм людських стосунків відчутне і в наступній спробі М. Кропивницького в жанрі комедії — водевілі «За сиротою і бог з калитою».

До заможної вдови Горпини сватаються три залицяльники. Одному з них, Охрімові, вона говорить: «Хоч ти парубок і бравий, так серце моє якось не лежить до тебе, і як ти почнеш балакати про те, як ти мене любиш, то мені здається, що тобі нависло на очі моє хазяйство та худоба».

У другого, Гордія, душа така ж, як і його мова, — плутане язичіе, на зразок Тетерваковського з «Наталки Полтавки». «Поетичність» почуттів Гордія передає його освідчення: «Пронзили моє серце, як шилом, і душу мою неначе дратвою прострочили».

Третій, Гнат, — доброчесний, з глибоким розумінням світу й серйозним ставленням до життя, які викликають повагу Горпини. П’єса закінчується заручинами Горпини з Гнатом.

Водевіль написано з урахуванням вимог жанру: комічні пригоди з переховуванням, веселі куплети, підслуховування, непорозуміння, підкреслено видовищне змалювання взаємин героїв спрямовані на утвердження думки, що шлях до єднання людей (і не лише в коханні) відкриває не розрахунок, а взаємна духовна спорідненість.

Художня ідея водевілю «За сиротою і бог з калитою» відбиває морально-етичну концепцію, властиву М. Кропивницькому на той час. Суспільство видається драматургові поділеним на кілька морально-етичних прошарків. І не так з причин економічно-побутових (про класові у його комедіях ще не йдеться), як за природними задатками, традиціями середовища, особистим життєвим досвідом, освітою. Тому й програма вдосконалення суспільства зводиться до освітянської роботи.

Етапною щодо ідейно-художніх шукань, вироблення нової комедійної техніки стала в творчості Кропивницького комедія «Пошились у дурні» (1875). Дореволюційна, а почасти й пореволюційна критика, оцінюючи твір, вважала його штучним і невдалим, наголошуючи, що дія не тримається купи, «фабула п’єси грубо роблена і не тільки не можлива в нашому народному життю, а просто немає в ньому анічогісінько подібного».

Щодо штучності фабули і характерів тут критика мала рацію. Але треба бачити, що в творчості Кропивницького-комедіографа ця п’єса стала своєрідним «рубіконом», після якого з’явилася одна з найкращих його комедій «По ревізії».

Здається, правильним буде сприймати п’єсу «Пошились у дурні» як експериментальну, де Кропивницький випробував способи компонування характерів, побудови композиції й розвитку конфлікту, що відбивали його поглиблені світоглядні уявлення. Відтак можна зрозуміти, чому Кропивницький час від часу повертався до цієї п’єси, чому вона так цікавила його.

У комедії «Пошились у дурні» можна знайти кілька принципів побудови дії та змалювання характерів, які надалі міцно увійшли в арсенал драматургічної техніки М. Кропивницького.

В основу твору ліг популярний у світовій драматургії сюжет про те, як спритний слуга ошукує свого господаря, спрямовує його вчинки на користь своїм інтересам. У комедії Кропивницького діють два таких наймити, закохані в доньок своїх хазяїнів.

П’єса розпочинається напівжартівливими куплетами, смисловим центром яких є слова, що стають «ключем» для розуміння задуму автора:

Куди оком згляну чи ногою стану,

Скрізь кривда панує та правду гальмує.

Вчинки та бажання обох багатіїв зумовлені прагненням поживитися за чужий рахунок. Наймити діють відповідно до народної моралі, на їх боці правда, і вони врешті перемагають.

Шкода лише, що слушні настанови, подані на початку п’єси, не лягли в основу змалювання характерів та подій. Але важливо інше: М. Кропивницький художньо переконливо провів у комедії думку про перевагу моралі людини праці над мораллю «хазяїв життя». Речником цієї ідеї (також уперше в комедіях Кропивницького) виступив головний герой. П’єса виявила нову особливість морально-етичної концепції драматурга: сприймання морального фактора як сили, здатної перетворювати людські стосунки.

Український театр 80-х років переживав гостру нестачу в новому репертуарі. Тематика драматичних творів 60-70-х років мало відповідала проблемам народного життя. Для змалювання нових суспільних конфліктів і характерів потрібна була відповідна драматургічна техніка, нові художні прийоми і засоби. П’єси М. Кропивницького, що з’явилися після комедії «Пошились у дурні», виявили здатність письменника спостерегти найновіші прикмети пореформеного життя, високохудожньо відтворити його першорядні соціально-побутові й морально-етичні проблеми.

На початок 80-х років на селі вже утверджувалися капіталістичні відносини. Нова дійсність і стає предметом зображення в наступних творах драматурга. Свідчення цього — одноактна комедія «По ревізії».

У водевілі «По ревізії» відбилися найкращі традиції української реалістичної драматургії у викритті сільських урядовців.

Волосний старшина вже більше тижня лагодиться їхати на ревізію по хуторах і селах. Проте кожного дня напивається до нестями і не може здійснити свого наміру. Його писар справляє подібний «ритуал» по ближніх селах. Зображені в комедії представники сільської влади — маленьке коліщатко адміністративної машини. Безглуздість роботи бюрократичного апарату Кропивницький подає через влучну деталь: майже всі циркуляри, що надходять до сільської управи, писар кладе «під сукно». Вони здаються конче важливими в департаментах і канцеляріях, але зовсім не потрібні в реальному житті.

Сільські урядовці — проміжна ланка між державною бюрократією і народом — виробили свої, далекі від народних інтересів «закони» керування громадськими справами. У цьому полягав трагікомізм не лише «підніжків» влади, а й усієї державної системи царської Росії, функціонування якої ще І.А. Крилов влучно висміяв у байці про Лебедя, Рака і Щуку.

В одноактній трагікомедії «Лихо не кожному лихо — іншому й талан» (1883) М. Кропивницький розвінчує інший прошарок тогочасного села — духовенство.

Дівчина Пріська кохає молодого паламаря, за що з неї збиткуються дівчата й парубки. Хоч зрікайся свого кохання. Але паламар, дізнавшись про нове «повеління», за яким паламарі фактично ставали наймитами попів, зрізає свою кіску і стає, на радість героїні, «свійським чоловіком».

У ставленні народу до духовенства завжди була певна неповага, відбита в безлічі анекдотів, прислів’їв, співомовок. Прості люди бачили неправедне життя касти, що, прикриваючись служінням господові, прагнула власного благополуччя. Кропивницький устами паламаря викриває паразитичне існування духовенства, далекого від служіння духу, зате близького до визиску та здирства.

Молодой паламар виконував службу старанно, вважаючи, що причетний до високої і потрібної людям справи. Зневірившись, він рішуче розриває зі своїм оточенням, рідниться з людьми, які живуть трудовим життям.

Кропивницький викриває удавану доброчесність духовенства, серед якого панує така ж соціально-економічна нерівність, як і в усьому суспільстві, хіба що більш лицемірна.

Комедія «Вуси» (1885), створена драматургом за однойменним оповіданням О. Стороженка, продовжила лінію викриття'івдутрішньої політики самодержавства.

Поміщик Іван Степанович Бразолій, який перебував колись на військовій службі, їде в Полтаву на дворянські вибори. Після них має стати до роботи в цивільній установі. Але виникає несподіване ускладнення: Бразолій, за наказом начальника, мусить поголити вуса, бо «право ношенія усов» на нього не поширюється. Він поголив і відчуває себе морально приниженим, соромиться з’явитися на люди. Але довідується від знайомого адвоката, що, оскільки він у відставці з мундиром, то має право носити вуса. Бразолій відпускає вуса і переможно з’являється на службу.

Комедія «Вуси» двопланова. З одного боку, в ній висміюється життя середнього українського дворянства, з іншого — царистська бюрократична машина.

Початкова сцена комедії, де Бразолій у своєму маєтку пригощає товаришів, розкриває якості майбутніх оборонців громадських інтересів. У них ні запалу, ні фахової придатності для служби немає. Необхідність працювати лякає їх. «Це, мабуть, ще прийдеться й закони читать?» — остерігається Бразолій. — «На бісового батька! І так служитимеш, секретар за тебе читатиме, а ти знай одне: підписуй, що підсунуть!» — заспокоює його один з приятелів.

Про суспільну потрібність виконуваної персонажами роботи дає образне уявлення сценка, в якій секретар надсилає ділові папери в неіснуючі міста.

Саркастичний фінал п’єси гротескно освітлює попередні події: «За царем служба ніколи не пропадає, — говорить Бразолій, — я за Свою п’ятнадцятилітню безпорочну службу вислужив собі те, що ніяке превосходительство на світі не збриє мені вусів, от що!».

М. Кропивницький переконує, що в його суспільстві зневажання громадянських прав і людської гідності — норма ставлення не тільки до простолюду, а й до тих, на кому тримається самодержавство. Можна зрозуміти, чому драматург скористався для п’єси відомим сюжетом: порушити таку проблему на основі нового життєвого матеріалу не дозволила б цензура.

Наприкінці XIX ст. українська реалістична драма набула нових рис. Якщо раніше більшість сценічних конфліктів будувалися на особистій долі героя, а їх соціальне підгрунтя мало характер випадковості, «долі», то тепер дедалі більше з’являлося п’єс, де характери персонажів, обставини їх життя змальовувалися на широкому тлі класових відносин. Засуджуючи природу капіталістичного ладу, драматурги звеличували просту людину, її здатність оновити суспільство.

Цю тенденцію неважко простежити і в комедіях М. Кропивницького тих років.

Своєрідна як за ідейними, так і за художніми особливостями комедія М. Кропивницького «Джигун» (1893).

Сюжет п’єси не новий у світовій драматургії, але Кропивницький оригінально застосував його для розкриття важливої морально-етичної проблеми в житті тогочасного села.

У селі, що живе своїм звичним життям, з’являється красивий, щедрий на оптимізм і добрі почуття парубок. Для нього, роз’ярмленого від патріархальних забобонів, життя — свято, краси якого весь час прагне молода душа. Своєю незвичайною вдачею він збурює спокій села, вносить у свідомість багатьох односельців сумніви щодо давніх традицій, моралі, родинно-побутових звичаїв. Є в ньому якась внутрішня сила, що веде за собою, викликає відвагу полишити рутинне існування й шукати незвіданого.

За своєю натурою, спрямуванням життя Павло (так звати героя) духовно чужий у селі, де панують патріархальщина, власницький егоїзм, потворні форми залежності жінки від чоловіка. Більше того — він становить загрозу, бо ті, хто прихилився до нього, вже по-новому дивляться на звичні речі. Цей конфлікт має розв’язатися. За логікою боротьби герой повинен або поступитися, або зазнати поразки в нерівному двобої. Але для комедії досить того, що він довів сумнівність «духовного здоров’я» села. Оскільки «джигунові» загрожує розправа недоброзичливців, він, цілком у донжуанських традиціях, тікає із села.

М. Кропивницький і в цій комедії глибоко народний. Використані ним засоби, прийоми побудови дії та змалювання характерів — це майстерно трансформоване художником народне образне мислення. Звідси — незрівнянний етнографічний колорит п’єси.

Одноактна комедія «Дурисвітка» (1898) присвячена новій для творчості М. Кропивницького як комедіографа проблемі: наскільки тогочасні суспільні обставини сприяли духовному розвиткові народу, гуманності його життєвлаштування.

Молодь справляє «калиту». Зібралися разом, щоб дарувати один одному свято спілкування і взаємної приязні. Життя для них бринить чистосрібними струнами, їх душі сповнені оптимізмом. Звідси й дотепність, щирість, непідробний гумор. Героїня п’єси Хотина — артистична натура з рідкісним хистом до вигадки, гумору. Впродовж вечірки вона не раз розважає друзів, змушуючи їх то сумувати, то сміятися.

Староста, для годиться, заборонив справляти «калиту» (хоч і сам святкує), бо не дозволяє вище начальство. З цього зіткнення у п'єсі не виникає вагомого конфлікту, та все ж Кропивницький проводить думку про антигуманність влади, яка забороняє народу способи спілкування, що народжують поезію й красу життя, збуджують творчу енергію, суспільну активність.

Щодо суголосності з народними жартами, комічними оповіданнями п’єса «Дурисвітка» чи не найцікавіша серед інших комедій драматурга.

Наступні дві комедійні п’єси М. Кропивницького — одноактівка «На руїнах» (1900?) та велика п’єса «Супротивні течії» (1900) — не стали творчим досягненням письменника,

Перша з них написана на тему руйнування «дворянських гнізд», талановито розроблену драматургом в одній а кращих його драм «Олеся» (1891). Власне, це гірший варіант цієї п’єси. У другій комедії «Супротивні течії» М. Кропивницький спробував показати, як всупереч негативному впливу капіталізму на життя села у прогресивної частини трудового селянства народжувалось «інстинктивне» проти­борство капіталістичній моралі, приватновласницьким ідеалам. У світогляді й моралі цієї частини селянства драматург вбачав запоруку майбутнього демократичного переродження села,

Молода, освічена героїня комедії прагне боротися проти темряви й неуцтва на селі. Це призводить до конфлікту, який ледь не скінчився для героїні трагічно. Від розправи забобонної юрби її рятує поява знайомої панночки, авторитет якої охолоджує селян.

У цій комедії Кропивницький прагнув змалювати суперечливий розвиток сільського життя, але п’єса не вдалася.

Тогочасна критика дала беззастережно негативну оцінку «Супротивним течіям». «Автор взяв якийсь дуже поганенький анекдот, — писав В. Мировець, — поклав його яко підвалину задля своєї п’єси і, не знаючи зовсім сучасного життя селянського, розділив усіх людей на селі на дві категорії: одним він наліпив ярлик чесноти, а другим — ярлик злочинства. (...) Сам сюжет п’єси... взагалі не типовий, не характерний... місто дії займає дуже довга та зовсім непотрібна балачка, котра так не личить серйозній комедії»³.

При загалом справедливій критиці «Супротивних течій», звинувачення М. Кропивницького у незнанні «сучасного життя селянського» було несправедливим перебільшенням. Наступна комедія драматурга — «Мамаша» (1903) — довела, що художнє бачення дійсності М. Кропивницьким (хоч і грунтувалось, як завжди, більше на морально-етичних уявленнях, аніж на розумінні соціально-економічних законів суспільства) було на рівні прогресивної, демократичної думки того часу.

Новоявлена сільська буржуазія різнилася від глитаїв поперед­нього типу не тільки капіталістичним способом господарювання, а й соціальною психологією і відповідними їй людськими якостями. Це й розкриває Кропивницький у комедії «Мамаша».

Родина багатих міщан, переселившись з Таврії на середню Україну, придбала триста десятин землі і почала хазяйнувати. Капітал, набутий завдяки праці батька, досить порядної людини, переходить до рук сина та його матері.

Характери персонажів досить виразно окреслюються вже в експозиційній сцені комедії. Нові землевласники пригощають (ясна річ, з певного метою) місцеву владу. В застольних розмовах саморозкриваються і «мамаша», і її «синок»: міщанська обмеженість, скнарість, здирницький раціоналізм у встановленні «дружніх» стосунків — ось їхнє життєве «кредо». Але головна увага в цій сцені — синові «мамаші», Єлисею. Заходить мова про наймання робітників. Писар застерігає молодого господаря: «...мужик наш, ух, какая продувная бестія!». Відповідь Єлисея — влучна самохарактеристика: «Та, либонь, так, што і ми не ногою шмаркаємось». Писар не може стриматись від саркастичної іронії в улесливій формі: «Но какой, мадам, ваш син образованой (...) О, ето первокласной умниця. (...) І воспитан он как... гімназист».

До батька син ставиться зі стриманою ненавистю, яка врешті проривається. Через хатню сварку Єлисей побив старого мало не до смерті. Коли писар запитує, чи до батька, що помирає від побоїв, запрошували лікаря, Єлисей дивується: «Навіщо Ще й доктора? За тим хіба, щоб тільки даром гроші переводить? (...) Хіба не все рівно: чи папаша раніш годом помруть, чи годом пізніш? (...) Яка кому користь від того?».

Подібне ставлення до чоловіка і в «мамаші».

Свідченням остаточного звиродніння персонажів є сцена, де син привозить труну для живого батька, а мати турбується, чи не коротка вона.

Неймовірний економічний визиск робітників, запроваджуваний новітними господарями, і в порівняння не йде зі способом господарювання хазяїв старого типу. Навіть панську економію селяни вважають кращим місцем роботи. Між Єлисеєм і людьми, які працюють у нього, назріває конфлікт. Зневажання гідності робітників призводить до вибуху — вони підпалюють господарство багатіїв.

Сатирично-гротескне викриття в комедії «Мамаша» соціальної і духовної трутизни сільських глитаїв підносило думку про перемогу здорових сил в житті народу .

Останню свою комедію — водевіль «Дійшов до розуму» (1909) — М. Кропивницький написав за рік до смерті.

Конфлікт п’єси в тому, що освічені діти селянина Тимоша Гладуна незрівнянно ширше дивляться на життя, аніж їх батько. Почуття людської гідності, доброчесність, поклик серця вони ставлять вище від матеріального розрахунку. Батько ж, навпаки, хоче присилувати дітей коритися його вподобанням. Прагне видати доньку Софію за сина заможного Махтея Свистуна. Діалог Махтея і Тимоша у сцені «пропивання» Софії дає уявлення про майбутнє, яке чекає на неї, коли послухається батька.

Семен, намисливши, як допомогти сестрі, вдає, ніби зрозумів мудрість батькового рішення видати Софію за нелюба. Повчає її уважити отчу волю. Старий Гладун задоволений сином. А той тим часом так обкручує батька і Махтея, що поки ті «пропивають» Софію за сина Свистуна, вона вінчається зі своїм коханим.

У водевілі добре виписано характери, дотримано всіх жанрових атрибутів: хитромудра інтрига, комічні пригоди, що випливають з непорозуміння, пісні, танці. Легкий і дотепний, він був не позбавлений актуальності: викривав рутину в селянському побуті, закликав до його морального оновлення.

Кращі комедійні твори М. Кропивницького посіли чільне місце в історії української літератури.

Л-ра: УМЛШ. – 1979. - № 8. – С. 22-29.

СТОРІНКА АВТОРА