Народна пісня у творчості М. Кропивницького
Анатолій Новиков
Видатний український письменник Марко Кропивницький, як відомо, дуже широко використовував у своїх творах фольклор. Особливо це стосується його драм і комедій 1870-80-х років. Характеризуючи творчість Кропивницького, Іван Франко перш за все звернув увагу на мову, якою написані його п’єси. “Такої чистої, блискучої всіма блисками поезії і гумору народної мови нам не у многих наших писателів лучиться подибати, - підкреслював Каменяр. - Широкою струєю пливе та мова в драмах Кропивницького <...> Пісні, жарти, приказки і вигадки, мов перли-самоцвіти, сиплються безкінечною многотою, деякі сцени автор, здається, тільки для них і понаписував”.
Любов до народної пісні і музики Кропивницький успадкував від своєї матері Капітоліни Іванівни, яка мала чудовий голос, добре грала на фортепіано, гітарі, флейті, скрипці, гуслях тощо. Музично обдарованою була й сім’я Маркової бабусі по матері У. Дубровинської, в якої майбутній драматург жив під час навчання в Бобринецькій повітовій школі. Його дядьки - Олексій, Єгор, Микола, Федір - грали на різних музикальних інструментах. “...Не проходило навіть вечора, - згадував письменник, - щоб у нашій господі не лунала музика або спів”.
Все це сприяло тому, що Кропивницький ще в юнацькі роки став активно цікавитися народною творчістю, особливо піснями. “Я водив компанію з слобідськими парубками, - згадував драматург у “Автобіографії”, - вчився від них пісень, вчив і їх, слухав казки...”. Згодом Кропивницький і сам стане писати вірші, складати пісні, разом з відомим письменником, педагогом і культурним діячем О. Кониським їздитиме по селах і хуторах, де записуватиме старовинні пісні. Пройде не так багато часу, і з цієї багатої духовної скарбниці українського народу митець буде щедро черпати матеріал для своїх творів.
Слід зазначити, що Кропивницький створював свої п’єси в роки, коли національна політика російського царизму була спрямована на остаточне обрусіння українського народу (про що красномовно свідчить низка відповідних царських указів та урядових циркулярів), коли впливові російські шовіністи (такі, наприклад, як М. Катков, О. Суворін та інші) зухвало заявляли про те, що ані української мови, ані українського народу не існує взагалі. Проте своїми драмами й комедіями Кропивницький доводив цілком протилежне - український народ не тільки живе, а й розвивається, має свою прекрасну мову і багату оригінальну культуру.
Уже у своїй першій п’єсі “Дай серцеві волю, заведе у неволю” (перша редакція - “Микита Старостенко, або Незчуєшся як лихо спобіжить” - 1863) Кропивницький використав понад п’ятнадцять народних пісень. Тут можна знайти найрізноманітніші за тематикою твори: і про кохання (“Та лугом іду, та коня веду”), і про щасливе одруження (“За тучами, за хмарами”), і про п’яниць (“Гей і п’є козак, п’є”), і про сироту-небогу (“Та нема гірш нікому”), і чумацькі (“Гуляв чумак по риночку”), і рекрутські (“Ой годі журитися”), і жартівливі (“Коли б мені жупан чорний”), і багато інших, у тому числі обрядових.
Пісні у творах Кропивницького виконують різноманітні функції. Вони, як слушно зазначає Т. Хом’як, інколи вживаються в нього замість “монологів і діалогів (наприклад, Оришки і Антона - “Пошились у дурні”), допомагають пов’язати теми та індивідуальні долі персонажів з глобальними проблемами життя народу (“Та нема гірш нікому, як тій сиротині”, “Ой годі журитися” - “Дай серцеві волю...”), розкривають внутрішній світ, переживання персонажа (“Небо синіє аж очі вбирає”, “Світи, світи, місяцю” - “Пошились у дурні”), можуть виконувати функцію етнографічної вставки, своєрідного віщування (“Над моїми воротами чорна хмара стала” - “Глитай, або ж Павук”)”.
Народна пісня органічно увійшла в художню тканину творів Кропивницького. У нього співають усі: і дівчата, і хлопці, і літні люди, і поодинці, і разом. Пісня допомагає глибше розкрити ідейний зміст твору. Нерідко драматург користується цим жанром українського фольклору як своєрідною езоповою мовою. Адже завдяки пісні є змога донести до читача і глядача думки, котрі із-за цензурних обмежень не могли бути висловлені авторською мовою. Так, у драмі “Дай серцеві волю...” парубки співають пісню про козаків, які потопили турецький корабель:
Гей, по синьому морю
Хвичя грає,
Гей, турецький корабличок
Розбиває,
Гей, сорок тисяч війська
Витопляє,
Гей, сорок тисяч війська
Ще й чотири.
Гей, тож їхали козаченьки
Та із України.
Гей, вони посідали на могилі,
Гей, викресали вогнику з оружини...
В іншій п’єсі Кропивницького - драмі “Глитай, або ж Павук” - один із персонажів, Мартин Хандоля, співає пісню про Байду. Це широковідомий твір про засновника Запорізької Січі легендарного козацького ватажка Дмитра Вишневецького, більш відомого під іменем Байда, який нескореним загинув у боротьбі з турецькими і татарськими поневолювачами.
Отже, навіть такими, на перший погляд, незначними штрихами письменник не тільки спростовував вигадки про те, що українці не мають власної історії і культури, а й збуджував інтерес співвітчизників до героїчного минулого свого народу, нагадував їм про те, що колись в Україні були люди, котрі за народну волю могли пожертвувати власним життям, вселяв оптимізм у серця українців щодо кращого майбутнього рідного краю.
Ще гостріше тема національного відродження України, в тому числі й засобом пісні, порушується Кропивницьким у драмі “Невольник” (1872), створеної на матеріалі однойменної поеми Тараса Шевченка. Яскравою ілюстрацією цього є вже сам сюжет твору, який переносить читача і глядача в часи козаччини, коли українці зі зброєю в руках захищали свою землю.
У цій п’єсі драматург чи не вперше, крім народних, використовує і свої власні пісні. Це, зокрема, такі твори, як “Ревуть, стогнуть гори-хвилі” і “Гей, нум, братці, до зброї!”.
Пісня “Ревуть, стогнуть гори-хвилі” дожила аж до Великої Вітчизняної війни, щоправда в дещо переробленому вигляді:
Ревуть, стогнуть гори-хвилі
На синьому морі,
Плачуть, тужать українці
В фашистській неволі
Так виконували пісню Кропивницького, як зазначає А. Кінько, у селі Пустовойтівці, Роменського району, Сумської області. І далі провадить: “В селі Манжелія Велико-Кринківського району на Полтавщині трудящі співали інший варіант цієї ж пісні, сповненої віри в перемогу <...> над фашизмом”.
По-справжньему народним став і твір Кропивницького “Гей, нум, братці, до зброї”:
Гей, нум, братці, до зброї!
На герць погуляти,
Слави залучати!..
На герць погуляти,
А чи пан, чи пропав Вдруге не вмирати –
Гей, нумо до зброї!
Гукнемо з гаківниць,
Додамо з гармати,
Блиснемо шаблями, -
Вдарим на татар і турків,
Ворогів, поганців,
Щоб не повставали,
Нам поможе святий Юрій,
Козакам на славу,
Турка звоювати,
Гей, нум, братці,
Одностайно
Візьмемось за зброю
Братів визволяти!..
Саме як народну цю пісню було використано в опері К.Данькевича “Богдан Хмельницький” (1951; лібрето О. Корнійчука і В. Василевської).
Слід зазначити, що досить активно до української пісні Кропивницький звертається й у своїй театральній діяльності, притому не тільки як режисер чи актор, який від імені персонажа виконує на сцені пісню за сюжетом п’єси. Як відомо, драматург часто влаштовував концерти, програма яких складалася здебільшого з українських народних пісень. Наскільки важливе місце у творчому доробку митця займала українська пісня, видно з такого прикладу. Влітку 1874 року в житті Кропивницького сталася важлива подія. На чолі невеличкої української драматичної трупи його вперше було запрошено на гастролі до Петербурга. Спеціально задля цього він підготував цікавий репертуар із п’єс тогочасної української драматургії (“Наталка Полтавка” і “Москаль-чарівник” І. Котляревського, “Шельменко-денщик”, “Шельменко - волостной писарь” і “Сватання на Гончарівці” Г. Квітки-Основ’яненка, “Назар Стодоля” Т. Шевченка, “Не ходи, Грицю, на вечорниці” В. Александрова тощо). Але, крім цього, для презентації в столиці українського мистецтва була підготовлена й широка концертна програма з українських пісень. За словами самого драматурга, переспівав він з хором “всі пісні із збірників Лисенка і інших”.
За умовою контракту під час цих гастролей Кропивницький сам виступав щовечора з найрізноманітнішим пісенним репертуаром, притому нерідко в обох відділеннях концерту. Митець познайомив петербуржців з такими українськими героїчними, ліричними та комічними піснями, як “Запорізька”, “Був Грицько мудрий”, піснею виборного з “Наталки Полтавки” (“Дід рудий, баба руда”), “Куріпочка”, “Ой кум до куми”, “Ой не пугай, пугаченьку”, “Догулявся чумачина”, “Оцей світ”, окремими уривками з українських музичних інтермедій, а також з деякими власними творами, зокрема піснею “Удовиця”, котра ще за життя автора часто сприймалась як народна.
Навіть на схилі літ Кропивницький з великим задоволенням співав і слухав українські пісні. “Оце полють дівчата, він підійде і просить, щоб заспівали українську пісню”, - ділиться спогадами учасниця дитячих спектаклів митця О. Колесник. Особливо до вподоби йому була пісня “Засвистали козаченьки”. До речі, драматург сам написав музику до багатьох своїх творів. Відомі, зокрема, його дуети “За сонцем хмаронька пливе”, “Де ти бродиш, моя доле”, пісні “Ревуть-стогнуть гори-хвилі”, “Удовиця”, “На вулиці скрипка грає”, “Соловейко”. Майже всі вони згодом стали сприйматись як народні. Музичні твори Кропивницького відзначаються “професійною культурою та музикальністю”, - зазначається в “Українській радянській енциклопедії-”.
В атмосфері любові до української народної творчості виховувались і діти митця. Ще в дитинстві мати Кропивницького Капітоліна Іванівна навчала їх українських пісень “Ой у лузі та ще й при березі”, “Гей, орав мужик край дороги”, “Задумала вража баба” та багатьох інших. Про це з великим задоволенням уже на схилі літ згадував письменників син Володимир Маркович. Тема національного відродження України є провідною в літературній та артистичній діяльності засновника нового українського театру, видатного драматурга Марка Кропивницького, і одним із символів та засобів боротьби митця за збереження і розвиток української культури була українська народна пісня.
Л-ра: Рідні джерела. – 2002. - № 1. – С. 9-12.
