03-09-2018 Іван Манжура 10810

Народнопоетична основа творчості І. Манжури

Народнопоетична основа творчості І. Манжури

Л.С. Каширіна

 Видатні українські письменники завжди зверталися до фольклору як до життєдайного джерела. Народна пісня запліднювала творчість Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, І. Манжури.

Питання про вплив фольклору на поезію Івана Манжури висвітлювали М. Бернштейн, І. Березовський, М. Сайко, А. Каспрук та інші літературознавці й фольклористи. Але в цій проблемі ще багато зовсім не вивчених чи малодосліджених аспектів.

Фольклор значною мірою обумовлює ідейну спрямованість поезії Манжури, її демократизм, гуманізм, відображення дійсності з народних позицій. Поет мріє про край, де «сльози людської гіркої немає», йому знайоме прагнення вийти на боротьбу з темним Молохом, піднявши знамено «добра та правди». Він сміливо йде туди, куди ведуть його серце та розум, і то не пусті слова: «За правду, як треба того, накладу не жалкуючи я головою» — Манжура був у рядах сербських борців за свободу, як «неблагонадійного» його до останніх днів переслідувала поліція, його перу належать твори, заборонені царською цензурою, він зібрав тисячі пісень, казок і прислів’їв, що в них народ правдиво розповів про своє життя.

 У поезії Івана Манжури виразно виділяється кілька значних тематичних груп: місце і призначення поета, важке життя трудівників, доля жінок і дітей, роздуми про історію України, інтимна лірика.

У вірші «Не треба мені тії слави людської», який має програмний характер, поет підкреслює, що його поезії породжені любов’ю і увагою до людини «недолею стрітій», а таких людей Манжура бачив щодня, саме вони й стали героями його кращих віршів.

 Манжуру цікавить усе, що турбує простий трудящий люд. Він думає і про те, що зимою виляже без корму худоба селянина, і про те, що бідняку нічим заплатити у волость подушне. Його вірші звернені до тих, хто працює «із молотом, з зубилом», «із пилкою, з теслом», «по заводах, у шахтарнях, у пітьмі, у далеких десь заходах», і до того, хто «ниву розума оре» («Здравиця»). М. Мочульський, підкреслюючи соціальний характер поезії І. Манжури, писав: «Тільки поет, що сам був пролетарем, міг створити такі пісні, міг дати їм пролетарське серце».

 Манжура володів щасливим вмінням знаходити точні назви для своїх творів. І тут йому теж не раз ставав у пригоді фольклор. Так, одну з поем-казок він назвав «Трьомсин-богатир». Поетичне колоритне слово «Трьомсин», яке розкриває «родовід» героя, у поєднанні з казковим «богатир» спрямовує увагу читача на образ головного героя — оборонця рідного народу. Свій збірник поезій Іван Манжура назвав «Степові думи та співи». Подекуди і в назвах творів зустрічаються слова, пов’язані з піснею, з музикою: «Старий музика», «Степова дума», «Босяцька пісня», «Кобзар», «Веснянка». Манжура досить рідко виносив у заголовок перший рядок, спеціально знаходячи для кожного вірша лаконічну назву — одне-два слова. Назви віршів Манжури найчастіше одразу дають уявлення про їх тематику: «На степу і у хаті», «На пасіці», «З заробітків», «На добрій ниві», «Гряд», «Старець», «Бурлака», «Бурлакова могила», «Сіяльник».

 Часто звертався поет до образу кобзаря, музики. У вірші «Старий музика» змальований «харпак» — музика, все багатство якого становлять «стара скрипиця та лучок, ще й невеличкий струн пучок». Гордо й переможно звучать слова старого музики, який не йде грати до багатія, залишається з голотою, між якою «душеньці вільніш»:

І хай собі там багатир

Під себе весь загарба мир,

Свою я доленьку йому

Не проміняю, не озьму

Його багатства усього

Хоч за лучка би свойого.

 У вірші «Кобзар», написаному 1888 р., І. Манжура скупими влучними деталями, так, як це властиво й народним пісням, змальовує портрет свого героя. Кобзар — у полатаній свитині, з двома торбами, ціпком у руці. «Під полою» у нього стара бандура, яка допомагає йому заробляти на хліб, за яку його шанують люди. Кобзар співає своїм слухачам пісні, що надихають селян на пошуки шляхів до кращого майбутнього. Вірш «Кобзар» (переспів з Роберта Прутца) — це, власне, роздуми про призначення співця, про його місце в народній боротьбі, про те, що його пісні мають звати «усіх за правду стать». Поет із зневагою ставиться до апологетів «чистої поезії», далекої від життя й потреб трудящих:

Коли коханнячка ти муки

Співаєш стиха, любо їм,—

Вони цілують тобі руки

І побратимом звуть своїм.

Коли ж про правду або волю

Ти їм, кобзарю, заспівав,

Кленуть вони твою сваволю,

І мов їх гедзь який напав.

 Манжура вважав, що поет повинен адресувати свої пісні тому, «хто не клонив чолом ніколи, на краще віру в серці мав, усе, що сміло просе волі, того ніяк він не спиняв». Манжура вірив, що «дужі» співи «розбудять серце не одне». Твори Манжури глибоко соціальні, в них особливо чітко відчувається зв’язок із народними соціально-побутовими піснями. Поет реалістично зображує злиденне життя селян після реформи (вірші «На степу і у хаті» та «З заробітків»).

 Своєрідно пов’язані з народними піснями три окремі поезії Манжури, кожну з яких він назвав «Веснянка». В них щедро використано образи народних пісень, відтворено їх ритміку. Інколи поет наводить цілі рядки з пісні:

Та вже весна, та вже красна,

Із стріх вода капле,

Молодому козакові

Мандрівочка пахне.

 Але якщо у першій веснянці Манжура не відступає від усталеної паралелі «калина» — «дівчина», обмежуючи тематику вірша типовими мотивами давніх пісень (зламана калина, втрата вінка), то до двох інших веснянок він вводить нові мотиви, властиві бурлацьким і заробітчанським пісням. Тут з’являється козак, який іде у бурлацькій свитині «заробити собі хоч на лати». Після традиційного запитання; «Весняночка-паняночка, чом на тобі пусто?» —з’ясовується, що

...Парубоцтво

Десь її блукає

У далеких заробітках, 

По чужих країнах, 

Ще з осені розігнала

Тяжкая година

Усіх з дому — кого куди — 

Хліба заробляти... 

Тілько в селі і зостались

Хворі та дівчата!. 

Бурлацькими піснями «Та забіліли сніги», «Ой у полі могила», «Ой колись були а ярої пшениці» навіяний вірш «Бурлакова могила». Мимоволі у читача постає питання, де він був, той бог, коли надірвався на важкій непосильній роботі бурлака, і де були жадібні божі слуги, коли вбогі бурлаки ховали «товариша-небораку»: «не кадили, не світили і дяки тоді не піли». Лише «вовки-сіроманці», труп почуявши уранці, у байраці вили тяжко». Під безсумнівним впливом бурлацьких пісень написано і вірш «Босяцька пісня».

 У вірші «Бурлака» Манжура надзвичайно майстерно використовує прихований сарказм — він розповідає про начебто веселого, безтурботного бурлаку, і тільки поступово, з підтексту вимальовується безвихідність бурлацького життя. Бурлака «співає — степ лунає, нема йому й горя». Одним штрихом змальовано портрет бурлаки:

Бреде бурлак степом рано, 

Наопашці свита; 

Його шапка стара, драна

Набакир ізбита. 

 Бурлак «бреде», «поспішає в заброди до моря». У нього нічого немає — ні долі, ні грошей, ні оселі, ні дружини. І, мовби безжурно, виникають у нього питання — нащо це йому, мовби справді все воно зайве «славному бурлацтву». Але раптом похмурим дисонансом вривається: «Привіта мене і скеля, пораде могила». І вже відверто саркастично звучить питання бурлаки: «Кому жити ще так славно у світі за мене?» Відповідь на нього знаходимо в бурлацьких піснях, записаних Манжурою. Поет добре знав ті тужливі пісні, чимало чув їх на шляхах Катеринославщини та Харківщини. Пісні не випадково свідчили, що «нема в світі гірш нікому, як бурлаці молодому». Цікаві відомості про долю вірша «Бурлака» наводить І.П. Березовський: «Слід відзначити, що поезія Манжури «Бурлака» («Бреде бурлак степом рано») побутувала пізніше в усній традиції як народна бурлацька пісня. Фольклорист П. Гонтаренко записав її 1.VI.1961 р. в с. Козаровичі Димерського р-ну Київської обл. з уст 66-річного пенсіонера, колишнього портового робітника Т.В. Коломійця, який виконував її на протяжний мотив давніх бурлацьких пісень. Як повідомив Т.В. Коломієць, цю пісню він почув у Криму (в 1916 р.), коли служив у чорноморському флоті; її, за словами виконавця, «тоді співати забороняли».

У селі Олексіївна колишнього Олександрівського повіту записав Манжура пісню «Ой чого ж мені та журитися»:

Ой чого ж мені та журитися, 

Якої неволі? 

Що я зроду добра не згадаю, 

А горя доволі. 

Хіба ж в мене та малії діти, 

Якої нетечі? 

Одно не ходе, друге не говоре, 

А в третього нема речі. 

 Ця бурлацька пісня лягла в основу одного з кращих віршів Манжури, який він назвав «Босяцька пісня». Тут, як і у вірші «Бурлака», спочатку начебто, все гаразд і нема чого журитися, але (знов-таки поступово) вірш приходить до трагічної кінцівки:

Простягнуся ж десь, як пес той, 

В морози під лісой.

Подекуди в цьому вірші майже повністю звучать слова та ритміка бурлацької пісні «Ой чого ж мені та журитися»:

Чого мені журитися? 

Якої неволі? 

Що добра я не згадаю, 

А горя доволі? 

Чого мені журитися, 

Якої нетечі? 

Що не чув я ізмалечку

Ласкавої речі? 

 Але поет не обмежився звичайним переспівом, він значно поглибив пісню, загострив у вірші соціальні моменти, реалістично описав злиденне життя бідняка: «Я вік свій потираю вугли в чужих хатах»; «Насушник достається мені, як собаці».

 У вірші «Ой чом мені, молодому, не пить, не гуляти» опис «хазяйства» бідняка, особливо його худоби, схожий на аналогічний опис худоби вівчаря з пісні «Та по той бік Дунаю» (с. Олексіївна колишнього Олександрійського повіту) все багатство якого становить «цуцик муругий».

Манжура, взявши за основу ці пісні, створив оригінальний вірш, у якому показав злиденність сіроми:

Як піду я додомоньку — розкішна будівля,— 

На причілку куль острішка — уся їй покрівля, 

Що ні печі, ані вікон, дверей не ведеться, 

А крізь стелю як не кала, так зірка сміється. 

Є навкруги й огорожа — колюча восьмина, 

На вгороді ж росте пишно паслін-бур’янина. 

 Вірш «Билиця» має вже активний, але знов-таки стихійний протест проти соціальної нерівності. Бідняк, що вийшов з острогу, якщо схоче, заховає «північною добою за халяву колодій: стережися, багатій!». За той час, що він сидів у острозі, померли його батько й мати, «нужда діти доконала», голодна жінка «десь помандрувала». Він стає люмпен-пролетарієм — босяком, а був «хазяїн не послідній». З вірша дізнаємось, що попав він в острог через те, що пан почав проганяти людей з їхньої землі, вимагати з них «пралець», а селяни, в тому числі й герой вірша, вирішили шукати «правди» в суді. Вірш викриває несправедливість панського суду:

Незабаром із губерні

Розібрати діло черні

Пан наїхав судовий, 

А за ним і становий, 

Та, спасибі, розсудили!

З половини посадили,—

Хай розсуде їх сам бог,—

Селяків отих в острог.

 І знов не допомагає біднякам бог, а може, як у Шевченка — сміється над ними?.. Вірш закінчується пересторогою — не вірити панській правді, яку, очевидно, з цензурних міркувань Манжура називає «людською»: «ступай, людську правду пам’ятай».

 Цікаві поезії Манжури пов’язані з історичною тематикою. Царська цензура забороняла такі вірші. У листі до Гр. Ан. від 20 вересня 1888 року поет писав: «Тільки-то зверне Муза з мужицької ниви або загляне у минуле — зараз і зась».

 Згідно з народною мораллю у творах Манжури засуджуються пан- брехун, шинкар і мірошник, які ошукували людей. Народна поезія завжди підкреслює, що убогий розумніший за багатого. Це спостерігаємо і в казці «Лиха година». У вірші «Щира молитва» в сатиричному плані змальовано зажерливість панів, які раз по раз забирали у старої бабусі ярок. З шести ярок — дві забрав дід теперішнього пана, дві — його батько, п’яту — теперішній пан. То ж щиро молиться старенька, аби довго жив пан: «Щоб не забрав ваш синок і послідній!».

 Близько до народних обрядових жниварських пісень за своїми образами, лексикою, ритмікою і навіть настроєм стоять «Обжинки». Тут і традиційні звертання до женців: «Ой нум, вже ми, братця, з ниви убираться»; «А нум, молодії женчики, у гопи!»; «Хазяїну наш, чого ти нам даш?». І приспів, перенесений майже дослівно з народної пісні: «Хіба ж він не рад на свій виноград». І нагадування про те, що в ниву, «зернечком щасливу», вкладена сила трудівників.

 Образи баладних пісень про кохання, їх сюжетні перипетії, ритміка, тужливий і водночас лагідний настрій лягли в основу «Пісні» («Прилучила калинонька під лист соловейка». Тут виступає «дівчинонька», яка покохала «козака вірненько». Калинонька гойдає соловейка, «покриває дівчиноньку і жарти дівочі». А коли стала достигати калина, козак покидає дівчину. Калину поламали «цікаві дівчата», а дівчині, як у баладі, збудували «дубовую хату». Калина прикрасила на весіллі гільце козакові, а могилу дівчини «вітами укрила» — це теж із пісні.

 Інтимній ліриці І. Манжури властиві роздуми про відсутність особистого щастя людини в капіталістичному суспільстві. Небагато зазнав поет радісних днів, зруйнувалися молоді надії, оповили їх «сум та горе», а «щастя усміхнулось та й навіки одвернулось». Сумне звертання поета до коханої: «...скоро і згадки про мене, сірому, забудьки у серці твоїм поростуть».

Манжура широко використовував у своїй поезії народнопісенну символіку.

Річки, звертаючися до Дніпра, просять знести їх «на теплії води, де яснії зорі». Тут відчувається лексика дум.

Опис бою у «Степовій думі» перегукується з подібними описами в історичних народних піснях. Битва порівнюється із жнивами:

Вже не загуляють шаблі-яничарки,

Не ревнуть гармати, щирі їх товарки,

Не устелють степу в жниво, мов снопами,

Рідними й чужими мертвими тілами.

 Але поряд із цим у віршах Манжури знаходимо чимало оригінальних образів, властивих митцям, що мають неповторне поетичне мислення, свою образну систему, свій стиль.

 Поет дивиться на світ очима трудівника, навіть явища природи він оцінює з позицій хлібороба. Пейзаж у поезії Манжури ніколи не є самоціллю, він, як і пейзаж у народних піснях, покликаний допомагати реалістичному відображенню дійсності, теж несучи певне соціальне навантаження. У вірші «Розкіш-доля», змалювавши безвідрадну картину пореформеного села: «вбога царина змарніла, сіножаті — пожари», Манжура з іронією, спростовуючи твердження церковників, говорить:

Ех, — життя твоє розкішне,

Мирозданія вінець.

 Для народних пісень характерна пильна увага до деталей: «На роботу гонять рано, хліба-солі дають мало», «Кому різка, кому дві, кому палки чотирі», «Ой кладе, кладе у головоньки та безщасну важницю», «За чумаком добре жити — нічим борщу посолити», «Та зготуйте цьому чумакові а дубовину з рогожі». Як і в народних піснях, у віршах І. Манжури вдумливий добір деталей. Так, за допомогою точних, вагомих деталей поет характеризує злиденне життя бідняків: «Ні буряка, ні капусти нема, навіть немає мішечка картоплі, льон не зійшов, погоріли коноплі», «Чим то обшиє вона, облата діти малії», «Сірим пилом поприпали торби їх порожні», «Хліба щогоду не хватає до нового», «Де товаряка, одежина годна — все те на хліб позбували».

 Народна пісня широко використовує питальні речення, нерідко виносячи в них головну думку пійні: «Ой ти, молодець, та чого не весел, та чого не весел, не радостен?»; «А де ж, милий, твоя щира правда?»; «Мати ж моя, мати, а де ж моя мила?»; «Ой нащо ти, дочко, Гриця погубила?»; «Ой синчику, мій одинчику, коли в гостоньки прийдеш?». Використання питальних речень характерне і для поезії Івана Манжури. Його вірші сповнені запитань, пройнятих турботами про трудівників: «Що орачеві цей рік вона (нива.— Л. К.) дасть?»; «Чого мені журитися? Якої неволі?»; «Що то дома стріну?»; «Чи ти їла слізьми не политий, а хоч раз того хліба шматок?».

 Порівняння, такі характерні для народних пісень («Сопілочка, як зірочка»; «Що на дівочках плаття — як біль біленьке»; «Ой як вийду за ворота, як рибонька в’яла»; «Стоїть дитя, стоїть мале, як ріжонька зацвіла»), часто зустрічаються й у віршах Манжури: «Лихе горе та бідонька, мов гірка та лебідонька»; життя «мов огоник в дороженьці... де забутий дотліва»; діти без матері ростуть «мов на чужині»; «... у серце, мов занози, думи чорні уп’ялись».

 Дуже вдало використовує Манжура, знов-таки йдучи за народною піснею (згадаймо хоча б балади), звукопис. Алітерація у поета ніколи не нав’язлива, але вона завжди непомітно, не заважаючи загальному сприйманню тексту, а навпаки, підсилюючи його звучання, служить все тій же меті — рельєфніше, правдивіше змалювати події.

Дуже доречну, приміром, алітерацію знаходимо в баладі «Ренегат».

Жаль і смуток укрили Славуту

І шумить він, реве,

І пороги рве,

Чи свою не розвіє там скруту.

Вплив народних пісень позначився і на поемах-казках Манжури, і на казках та приказках, хоч у них, природно, в основному відчувається струмінь прозових жанрів фольклору.

 У поемах «Трьомсин-богатир» та «Іван Голик» пісенний фольклор природно вплітається в загальну тканину оповідання то прямими згадками про пісні та ігри: «...Не видно й кінця й краю, як в піснях тому Дунаю»; «Той співає «темний луже»; «Мов в купальну ніч на грищі розіклали ось кострище»; то докладним описом народного весілля; то лише натяками на нього — молодець їде «на влови», але не «по куну», а «по дівку».

 Від побутових пісень прийшли у поему «Трьомсин-богатир» такі цікаві мотиви й образи: дівчина будить парубка при наближенні ворогів; жінка сідає спочити і нагодувати дітей; з криниці вода «через край як не біжить». Наче в щедрівках, посилають козаки Трьомсина: «Ти ж но їдь в другі царства добувати лицарства»; кінь розмовляє зі своїм вершником. І, наче у щедрівках, той коник «понапнувся та як скочив — враз до хижки і доскочив». Інколи зустрічаються майже прямі цитати з народних пісень: «Незабаром і сини, як два ясні соколи».

Мова поета барвиста, образна, близька до мови народних пісень. Інколи він цілком свідомо вводив у свої твори рідкісні слова, які зустрічав у народних піснях, прагнучи зберегти їх, зафіксувавши в літературі. У листі до О.О. Потебні від 17 березня 1886 р. Манжура писав: «...Услыша новое слово, я заносил его в рассказ, чтобы оно не затерялось для всеобщего сведения».

 Намагаючись применшити значення поезії Івана Манжури, закреслити її гострий соціальний зміст, реакційна критика звинувачувала поета в сухості, протоколізмі, навіть у тому, що він не знає української мови. Академік М.Ф. Сумцов, який високо цінив талант Манжури, захищаючи поета від необгрунтованих нападок, писав, що незнання мови «поставлено было в вину ... человеку, прожившему весь свой век среди народа, в живом общении с ним, исходившему пешком Харьковскую и Екатеринославскую губернии, записавшему из народних уст тысячи песен и сотни сказок и пословиц». І далі вчений запитує — кому ж після цього і знати мову, якщо Манжура не знав її?.

Із щирим захопленням писав поет про живу народну мову, в якій так виразно виявляється оптимізм трудящих мас:

Я дух люблю твого народу,

Що на усяку він пригоду,

Яка б його де не зостріла,

Прискаже сміло та до діла

Слівце веселеє по волі

І кпить з ледачої недолі!

 Живучи постійно серед народу, Іван Манжура досконало знав мову широких трудящих мас. У листі до О. Потебні від 12 березня 1881 р. він писав: «...если что касается толкования живого языка, — это по моей части».

 Манжура надавав великої ваги дохідливості й простоті мови своїх творів. У листі до О. Потебні від 1886 р. він зазначає: «Посилаю на Ваше рассмотрение две свои книжечки и убедительнейше (розрядка наша.— Л. К.) прошу Вас висказать о них своє суждение; собственно Ваше мнение об их языке — насколько он народен или насколько делан». В іншому листі до вченого від 17 березня 1886 р. Манжура писав: «Благодарю Вас за сочувственный отзыв о язике моих сказочек, он меня поддержал и дал смелость предпринять кое-что дальше».

 Л-ра: УМЛШ. – 1976. - № 9. – С. 30-37.




Читати також