03-09-2018 Іван Манжура 4784

Поетика Івана Манжури

Поетика Івана Манжури

М. І. Сайко

 Манжура сміливо оголює виразки суспільного життя свого часу: обкрадання царською казною селянської бідноти, свавілля самодержавно-дворянського суду, хижацьке виснаження родючого степу, лицемірство і фальш паразитарної верхівки і, як наслідок, — моральне каліцтво трудящих (бурлакування, пияцтво).

 Так, у 1886 р. в листі до Потебні поет писав: «Не знаю, мысли ли у меня такие или же язык не позволяет, — никак нельзя настроить свою лиру на торжественно-выстроенный лад — все выходит бедно, серо, обыденно. Никак не отрешишься от наземного, не залетишь за облака, да там, кажется, и искать уже нечего».

 Прості, правдою життя підказані, щирістю почуття напоєні, поезії Манжури на повен голос промовляли: «Це не життя, а животіння; трудящі заслуговують на кращу долю, несправедливий державний лад треба знищити!»

 Одним з найзначніших засобів образності та емоційності мови у поетичній творчості Манжури є епітет. Характерно, що в ліриці поета в його перекладах і переспівах епітетів значно більше, ніж у казках, байках, приказках та гуморесках. За кількістю епітетів у ліричних поезіях Манжура перевищує Шевченка і надає цьому засобові підвищення образності та емоційності мови приблизно такого ж великого значення, як Леся Українка.

 За змістом та морфологічним складом епітети поета розмаїті. У своїй ліриці Манжура частіше, ніж у казках та гумористично-сатиричних віршах, звертається до постійних епітетів, властивих народній творчості: весна красна, біле личко, вовки-сіроманці, зелений байрак, хрещатий барвінок, буйний вітер, ясні зорі, свята воля, ярі бджоли.

 Ці епітети Манжури великою мірою ідентичні епітетам Шевченка у поезіях, написаних до заслання, та у циклі кос-аральських ліричних мініатюр, побудованих на квітчастій народнопісенній канві.

 Чимало епітетів Манжуриної лірики відзначаються яскравістю, картинністю; вони висувають на передній план ту ознаку, даного об’єкта, на яку хоче поет звернути особливу увагу читача: наглий глум ласкаві хвилі, умитий ліс, громові дні, угріта душа, орле око, огненні річі, палке небо, росяні квіти. Чимало епітетів Манжури відзначається ліричною, емоційною інтонацією: любе личенько дівоче, кохана ненька, мила дружинонька, самісінька вуличенька, веселі жнива, важенька зітхає; весела, радісна пора, одиноке дівча.

 Переважна більшість епітетів Манжури посилює внутрішню суть особи, речі, явища, події чи процесу. Епітети поета позначаються соціальною загостреністю, вони чітко виявляють класові симпатії та антипатії автора.

 Характеризуючи той чи інший соціально значимий об’єкт, Манжура виявляє велику спостережливість, громадянську зіркість. Представники панівної верхівки у нього пишні, ситі, гордовиті, трудящі люди — темні, сірі, бідні, ниви їхні — стомлені, спечені, пилом прибиті; робочий люд — убогий, лихом недобитий, постоли — цапові, думи — чорні, нужда — кревна, темна, череда — зачуміла, заробітчани — небораки.

 Іноді Манжура обважнює свої поезії надмірною кількістю епітетів — чотири, п’ять, а то й шість, сім до одного якогось об’єкта. Приміром: юнацькі речі — огненні, нелукаві, дітські, незабутні, високі, молоді, чисті; чорти — куці, піняві, погані, витрішкуваті; літа — веселі, щасливі, святі, давні, дитячі; річ — товариська, шумлива, смілива, чесна; степ — широколанний, килим сріблотканний, німотою знатужений, чабанами столочений, шахтарями поврочений, чавунками передраний, дітками занедбаний; тирса — хвиляста, сива, срібна, пишна.

 Найбільша частина епітетів поета належить до категорії простих і виражена прикметниками, дієприкметниками, прислівниками і вряди- годи дієприслівниками. Та незрідка можна знайти у нього й складні епітети, найчастіше висловлені іменниками з прикметниками, приміром: воля — стародавня козацька неня; вітер — козачий брат; смутная могила — славная признака, давнього народу живая ознака; Україна — кохана дитина волі й братерства; ріки — дурні непосіди; бандура — хліб убогий кобзаря.

Іноді епітети виступають у формі антитези: чужа й рідна сторона, чесні й дурні мрії. Емоційно забарвлені епітети здебільшого мають зменшену форму прикметника та прислівника.

Велика кількість епітетів Манжури має метафоричний характер, поширюючи значення того об’єкта, властивості та особливості якого вони визначають. Наприклад: лукавий сон, гарячий час, холодне серце, сумна могила, рій думок, зелений шум, чорні думки, мрія розкішна, ласкава річ тощо.

Переважна більшість епітетів поета належить до зорових, приміром: жовтувата пилюга, сизий туман, прозора хвиля, хмурий магнат. Далі йдуть слухові означення з наявним домінуванням епітета тихий: тихе озерце, тиха розмова, тихенько летить, тихенько спустився,, спи тихо, тиха зоря; і, нарешті, такі — грім гучливий, пташки голосні, німа калина, ревучий Дніпро, гулкі рої тощо.

Натрапляємо в Манжури також на епітети дотикового характеру з превалюванням означення теплий: тепленьке сонце, тепла ніч, теплі води, теплий дощик; погожі дні, палке небо, пекуча спека тощо.

Дуже мало у поета епітетів нюхового (липа пахуча, запашні василечки) та смакового порядку (гірка лободонька). Далеко більше у нього художніх означень, що показують той чи інший ступінь динамічності, руху: жвавії хозари, тісний сповиточок, недвижима пилюга, вихор летучий.

 Іноді у Манжури епітет навіть заступає той іменник, до якого належить. Наприклад: «рідна риллею чорніла...» (царина), «тут важко старенький зітхнув...», «та легкодухі ці та злії всіх підняли тоді на глум», «он чорнобрива виходить із гаю», «та вже тепер молоденький коня не сідлає» (козак), «співав козакам сліпенький» (кобзар).

Для більшої художньої виразності автор зрідка звертається до широкої описової форми, яка замінює епітет, — перифразу. («Ой скажи ти, стародавня козацька нене!» — воля).

 До найчастіш вживаних І. Манжурою належать епітети негативного чи песимістичного забарвлення. Характерно, що означення золотий, яке не зникає у віршах радянських поетів (наприклад, у В. Сосюри), у поезіях Манжури трапляється дуже рідко. Як несподівана радість, з’явиться воно де-небудь і надовго зникає, поступаючись місцем похмуро-тьмяним барвам, які були такі характерні для «свинцовых мерзостей» реакції 80-х років.

Розміщені епітети в ліричних віршах поета дуже нерівномірно. Поруч із поезіями, де рясно вживається цей художній засіб («Розкіш-доля», «Степ», «Бджоли», «Над озером», «Старець», «Кобзар», «Сон», «До Музи», «До товариша», «Теплого Олекси», «Над Дніпром», «Ренегат», «Лелії», «Декому»), є й вірші дуже бідні на епітети («На пасіці», «Билиця», «Коли твою душу нудьга наполяже», «По весні», «Лісничий», «Обжинки»).

 Як використовує І. Манжура порівняння у своїх поезіях? Треба зразу ж зазначити, що лірика поета часто є бідною на порівняння. Так, на 2000 рядків його поезій знайшлося не більше ста порівнянь, а буває й так, що вірш на 80 рядків не має жодного порівняння («Билиця», наприклад). Відсутні вони також у поезіях «Лісничий» (48 рядків), «Обжинки» (32 рядки), «Теплого Олекси» (46 рядків), «До Музи» (32 рядки), «Дума» (24 рядки), «На степу і в хаті» (24 рядки), «Сам не знаю чого, що обличчя твоє» (24 рядки) та ще в деяких.

 Кращі порівняння Манжури не тільки унаочнюють об’єкт, а й збагачують зображення його, викликаючи у читача нові думки та почуття. Наприклад: «І сонечко ясне промінням не гріє, мов з серця воно зчервоніло», «мов козак той недобитий, степ од рани знемагає», «степ, як дим той, розіслався просторо, широко».

 Деякі порівняння поета вдало відбивають динамічність дії, навальність руху: «налетю, немов грім», «діти поза стіллю, як миші, рійнули», «і такий не один повесні челядин рвавсь, мов кінь застоялий повіддя».

 Більша частина порівнянь Манжури побудована на поняттях сільського оточення. Наприклад: «і думка сувора, мов хмара грозова, селянам укрила чоло», «мов сарана до стебла попсувала, так ниву суша спалила», «не устелюють степу, мов в жниво снопами, мертвими тілами», «я кохаюсь у батенька, мов бджілка в меду».

 Найчастіше Манжура зіставляє матеріальні речі з матеріальними: порівнює живі об’єкти з живими, неживі з живими, живі з неживими. Далеко рідше знаходимо порівняння абстрактних понять з матеріальними речами (сум зникає, як той дим). Зіставлень конкретно-предметних об’єктів з абстрактними поняттями ми не знайшли в ліриці поета зовсім.

 Зрідка порівняння Манжури мають яскраво визначений емоційний характер: «думи й співи, як сльози, зросли», «і сумніше, наче в ямі, все на серденьку стає».

 Серед усіх засобів образності та емоційності мови найзначніша, найважливіша роль належить тропам. Адже троп — творча форма образного пізнання й розкриття складної багатогранної реальної дійсності. Це художнє відкриття, суть якого зводиться до того, що певному об’єктові, речі, явищу, події, процесу, переживанню надаються за подібністю риси, властиві іншому об’єктові, відомішому чи ефектнішому. 

 Манжура не-зловживає тропами, як не зловживає ними й народ у своїх усних творах. Манжурині метафори, синекдохи та метонімії мають народний характер. Покажемо це на конкретних прикладах.

 У 70 ліричних віршах Манжури (сюди включаємо і баладу «Ренегат» приблизно на 2000 рядків тексту) можна знайти понад 150 простих метафор, 15 розгорнутих, 25 повних персоніфікацій, 44 синекдохи і близько 15 метонімій, — отож, у цілому маємо до 250 взірців.

 Переважна частина цих тропів має близький до народної творчості характер. Справді, 112 метафор з 165, 25 синекдох з 44, 7 метонімій з 15 є по суті неповними персоніфікаціями. У них речі мертвої природи уподібнюються до живих істот, жива й нежива природа наділяється зовнішніми рисами та внутрішніми якостями людини; механічні процеси неорганічного світу зображуються як процеси живого організму, а абстрактні поняття — у вигляді живих істот.

Наводимо тут найхарактерніші приклади основної групи цих тропів Манжури.

Метафори: «журиться нива, дощем неполита», «нудьга в серце уп’ялася», «гляне щастя крадькома», «нужда дітей доконала», «дружно охоче на пашу іде бджола», «на чужому полі з лихом пострічався».

Синекдоха: «квітці радіють очі», «розпалилась люто душенька моя».

Метонімія: «ожила сьогодні хата», «невесела вуличенька», «сумні її співи».

Інші, менш численні групи цих же видів тропу, також найчастіш мають народний, соціально-побутовий характер. Ось приклади.

Метафора: «і очима не раз козачина вже пас журавлині ключі молоденький»; «терпить гірку хуртовину»; «щебіт пташиний у вуха ллє».

Метафор суто літературного походження знайшли ми порівняно мало (це, зокрема, такі: «бо корогов добра високо я звів тоді, немов пророка»; «зоря щастя одзоріла»).

Синекдоха: «чужа рука тепла такого дітям не дасть»; «в личаках в’язових, у свитині драній несу чорні очі я своїй коханій».

Метонімія: «не нажито безталанням до сідої бороди ні товариша, ні друга, крім щоденної біди», «щодня повна віта мене чарка».

 Окремою формою розгорнутої метафори є повна персоніфікація — уособлення. Манжура цей вид тропу вживає частіше, ніж Щоголів, Старицький, Грабовський і навіть Шевченко та Леся Українка. Це ще раз свідчить про тісну близькість творчості І. Манжури до народнопісенних джерел.

 Прекрасні персоніфікації можна знайти у таких віршах Манжури, як «Вранці», «Лелії», «Гряд», «Ренегат», «До Дніпра», «У лузі», «Під Новий рік». Для прикладу можна навести таку персоніфікацію з останнього вірша.

Щастя миром пролітало

В Василеву оце ніч,

Прислухалось, назирало,—

Де яка велася річ.

Де веселі та утішні

Чулись речі,— там воно

Всі дари свої розкішні

Щедро сипало в вікно.

Як бачимо, переважна частина метафор, синекдох і метонімій Манжури має яскраво визначений соціальний, родинно-побутовий та сільський виробничий характер. Вони конкретні, змістовні, часто позначені безпосередньою свіжістю та яскравістю сприймання автора, часом мають сильне емоційне забарвлення.

 Розподіляються названі види тропу в проаналізованих нами віршах поета дуже нерівномірно: поруч з поезіями, які вражають ряснотою метафор та синекдох («До музи», «Бджоли», «Минуле», «Старець», «Гряд», «Теплого Олекси», «Лелії», «З заробітків», «Вранці», «Уві сні», «Нічниці», «Степова думка», «Над Дніпром» та ін.), натрапляємо на вірші, дуже бідні на ці художні засоби («Старий музика», «Жайворонки», «Старосвітська молитва»).

 До сильно діючих на уяву й почуття засобів художності належить гіпербола. З виключною експресією гіпербола передає настрої, переживання поета, його захоплення, схвильованість якоюсь подією, процесом, явищем чи особою. Не випадково гіпербола стала улюбленим, часто вживаним художнім засобом у письменників-романтиків (М. Гоголь, Ю. Яновський).

 І навіть у своїх казках, де вже особливість самого жанру великою мірою вимагає гіперболізації, Манжура використовує її обережно, а в ліричних віршах — дуже рідко. Так, у баладі «Ренегат» гіперболізовано військо «недовірка Гасана» — «несказанно страшенна сила», старшинська булава визначена «силенно-важкою», а кишені гетьманів, куди текло народне добро, названі «бездонними».

Яскравіше виражені ознаки гіперболи в поезії «Степ», де поет змальовує часи запорізьких «вольностей».

Та повідай ще, де славні

Твій великий луг-розділля,  

Наддніпрянські твої плавні,

Предковічнеє привілля, 

Та таємне несходиме

Що у йому усіх нетрів 

Царство звіра незміриме,

Не сходили тури й вепрі? 

 Часто використовує Манжура антитезу. Протиставлення поета мають своїм завданням різкіше, яскравіше показати соціальні контрасти, суперечності між панівною верхівкою і експлуатованими низами поміщицько-капіталістичного суспільства. Зображуючи, зокрема, сільське життя, Манжура розкриває класові суперечності між поміщиками, з одного боку, і сільською біднотою, з другого. Користуючись антитезою, він протиставляє мрії — дійсності, радість — горю, весну — осені, розкішну природу — злиденному життю трудящих. Так, на антитезі класового антагонізму та соціальних контрастів побудовані поезії «Лелії», «Нечесна», «Билиця», «Сон», «Старий музика», «Пісня», «В личаках в’язових» та ін.

 У віршах «До Дніпра», «Уві сні», «Над Дніпром» прекрасне майбутнє протиставлене сумній безкрилій сучасності, а в поезіях «Степова дума», «Та вже весна, та вже красна», «Степ», «Кобзар», «Старосвітська молитва», лихе, немиле сучасне поет контрастно зіставляє з кращим минулим. Вірш «Теплого Олекси» побудовано на протиставленні поневоленої сумної України іншим вільним веселим краям, а балада «Ренегат» — на контрасті: любов до батьківщини і ненависть до зрадників її.

Так же майстерно використовує Манжура антитезу і при розкритті певної думки:

Іде весна одрадісна,

Зелений шум кругом встає,

Чого ж мені не радісно

І серденько болить моє?

 Івану Манжурі довелося працювати на літературній ниві в найчорніші роки реакції, в умовах свавілля царської цензури. Саме ця обставина, очевидно, значною мірою була причиною того, що у творчості письменника важливе місце посідають алегорично-символічні образи.

 Так, безумовно, символічний характер мають поезії «Лелії», де втілено прагнення трудящих до вільного, щасливого життя, «Кобзар», де в образі народного співця змальовано революційно-демократичного поета. Алегоричний підтекст має й ідилічна лірична п’єска «Бджоли», де під невсипущими трудівницями-бджолами поет розуміє трудящі маси, а під щурами, які в «хмарну годину» винищують бджіл, — жандармських посіпак, соціальних паразитів.

 Часто трапляються у поезіях І. Манжури символічні образи хуртовини, крука, зорі. Цікавий символічний образ подав поет і в поезії «Над Дніпром»: образ революціонерки, що, наче квітка «кохалась пишно на стеблині», але сміливо пустилась «шукати щастя іншого», втілення своїх мрій. Символіка Манжури у переважній більшості образів походить з народних джерел української пісні.

Поет емоційний, глибоко ліричний, Манжура у своїх поезіях часто поєднує образні фігури поетичного висловлення. Так, вигук у нього найчастіше поєднується з риторичним звертанням:

Гей ти, степ широколанний,

Мій килиме сріблотканний! —

або з риторичним запитанням:

Ой здорова, калинонько, чого така ти,

Що за тебе в темнім лузі кращу не знайти?

Іноді риторичне звертання поєднується з риторичним запитанням, наприклад:

А скажи бо, дівчинонько, чому за усіх

Красивіша на улиці ти подруг своїх?

 Риторичне звертання поет охоче і досить влучно використовує і в широкому плані. Так, ряд його ліричних віршів («Степ», «До музи», «До Дніпра», «Сам не знаю чого, що обличчя твоє», «Дощик», «По весні») є за побудовою своєю розгорнутим звертанням. Виразність та емоційність наголошується звертанням і в поезіях «Сум», «Теплого Олекси», «Бурлакова могила», «Над озером». Доречно використані риторичні запитання поетом у віршах «Ой чом мені, молодому, не пить, не гуляти», «Босяцька пісня», «Бурлака», «Декому», «Ренегат».

Риторичні звертання, запитання і вигуки — невід’ємні художні прийоми народнопісенної творчості — трапляються у Манжури так же рясно, як і в .поезіях Шевченка, Лесі Україики та Франка.

І. Манжура вдало використовує й амебейну композицію, таку характерну для народних пісень. Так, чергування запитань поета і відповідей його бачимо у поезіях «Ой зв’язала дівчинонька рутв’яний вінок», «Лісничий», «Над озером».

 Продумано, вправно застосовує І. Манжура і градацію — послідовний перехід до образів і висловів виразніших, звуженіших та конкретніших. Зразки такого поетичного степенування можна знайти у ліричних поезіях «На степу і в хаті», «Гряд», «Старець», «Сон», «Незвичайний», «Степова дума». Для прикладу наведемо градацію, якою розпочинається останній з названих віршів.

Перепел ударив; край неба біліє,

На його окрайку ген он бовваніє

Сумная могила, славная признака,

Давнього народу живая ознака.

Тільки та могила марно занепала,

Бо її отара вже отирлувала,

І замість якого кам’яного бога

На її вершині, наче б то залога,

Зла чабанська псюрня розляглась чуткая.

От де невмируща славонька людськая!

 До інверсії Манжура часто вдається тоді, коли хоче наголосити на якомусь об’єкті і привернути увагу читача зокрема й порушенням нормативної конструкції фрази. Найчастіше у творах поета інверсуються епітети («там сльози людської, гіркої немає»; «із громом гучливим та грядом силенним на царину хмара упала»). Все ж переважає в поезіях І. Манжури інверсія, зумовлена вимогами віршового розміру («духом сіножаті паше усе свіжим»).

Щоб посилити виразність та емоційність мови, поет охоче звертається також і до різного типу повторів. Найуживанішими формами повторів у поезіях І. Манжури є коренеслівна та синонімічна тавтологія, повторення окремих слів та речень — рефрен. Найскладніший і найцікавіший тип повторів у нього—це поетичний (психологічний) паралелізм.

 Коренеслівною тавтологією І. Манжура користується у всіх жанрах своєї творчості. Але цікаво, що у ліриці далеко менше коренеслівних повторень, ніж, скажімо, у казці «Трьомсин-богатир». Завдяки цим засобам поет досягає концентрування уваги читача на певній речі або якості предмета, посиленого враження від цього об’єкта. У ліриці Манжури частіше вживається синонімічна тавтологія: душа-небога, побивається — жаліється, мед-вино, щастя-доля, паслін-бур’янина, шлях-дорога, кобзар-переходець.

До повторення окремих слів у реченні чи в рядку вірша І. Манжура звертається порівняно рідко («І никне, никне, голова», «нема сили, нема волі, нема і не буде»), У поезії «Лісничий» вдало використано чотирикратне повторення жартівливої приповідки, яка надає словам особливої значимості.

 Далеко частіше у віршах поета знайдемо анафору, зокрема використав її поет у таких поезіях, як «Бурлака», «Босяцька пісня», «Вранці», «Дощик».

Манжура-лірик особливо охоче звертався до поетичного паралелізму. Це найуніверсальніший поетичний зворот, що властивий усній творчості майже всіх народів (насамперед обрядовій та ліричній поезії). Майстерні поетичні психологічні паралелізми представлені надзвичайно широко в українській народній творчості, а також у поезіях Шевченка, Лесі Українки, Франка, Грабовського, Руданського.

 Звертаючись до цього яскравого поетичного звороту, Манжура зіставляє картини природи з людським життям, з переживаннями героя, накреслюючи в такий спосіб його психологічну характеристику. Одну з кращих своїх ліричних поезій «Сум» Манжура починає такою картиною:

Хмура осінь насуває,

Гілля листя попускає,

Птиця в ірій подалася

Мені ж знову уп’ялася

Нудьга в серце та холодна,

Мов та гадина голодна

його нівече та ссе...

Мабуть, випила вже все!

 Подібний характер мають і початки інших поезій: «Дощик», «Весна», «На добрій ниві», «Нічниці», «Веснянки». Деякі ж вірші Манжури являють собою розгорнутий паралелізм — «Нехай», «Мов дитя у тіснім сповиточку».

Іноді у поезіях Манжури трапляється еліпс — пропуск дієслова, іменника, чи якоїсь іншої частини мови, що надає реченню більшої напруженості, схвильованості та динамічності.

 Як це не дивним здається тепер, але деякі критики (зокрема Б. Грінченко) закидали Манжурі незнання української мови, дорікали йому вживанням чудних або штучно вигаданих слів. Так, В. Горленка налякав чомусь новотвір поета «тьмянуватий», згодом один з улюблених епітетів С. Васильченка, і таке широко відоме в народній мові слово, як «підзоряти» — піддивлятися.

Д. Мордовець, а потім О. Потебня і М. Сумцов вважали автора «Степових дум та співів» одним з кращих знавців народної української мови. Справді, мова поета в усіх його писаннях так нагадує завжди живу, образну мову народу, — емоційну, щиру. Іван Манжура щедро зачерпнув з усіх фольклорних жанрів: у нього є й народна казка, і пісня, і зразки обрядової поезії, і легенди, і анекдоти, і примовки-нісеніт- ниці, і приказки та прислів’я.

 Вдало й дотепно застосовує Манжура властиві живій народній мові слова, що утворилися внаслідок звуконаслідування (бульк, зирк, гайда, ке, лиш). Такі слова добре передають динамічність події, вчинку, переживання, увиразнюють мову.

Всі твори І. Манжури, а насамперед його лірика, позначаються особливою ряснотою й багатством зменшених, найчастіше пестливих форм іменників, прикметників, прислівників. Але на різні лади варі­ючи ці форми у своїх поезіях, Манжура не переходить межі, за якою справжня народність мови замінюється підсолодженою псевдонародністю, поетові не зраджує почуття міри. Зменшувальні та пестливі форми слів надають ліриці Манжури безпосередності, щирості, сердечності, привабливої інтимності.

 До архаїзмів, як правило, поет вдається дуже рідко, трапляються вони, головним чином, у казці «Трьомсин-богатир». Використовує їх Манжура для того, щоб посилити історичний колорит при висвітленні подій та побуту минулих часів, а також щоб надати певної урочистості тому чи іншому епізодові. Часом І. Манжура утворює від архаїзму новотвір («насущник» від «хліб насущний»), залишаючися близьким до принципів народної етимології.

 Частіше, ніж архаїзми, поет вводить діалектизми, особливо в казках. Багаторічна праця над збиранням та систематизацією найрізноманітніших видів усної народної творчості виробила у І. Манжури повагу й любов до повноцінного, мудрістю багатьох людських поколінь насиченого народного слова. Талановитий фольклорист поспішає занотувати все нове, тільки-но знайдене, а поет прагне довести найвдаліші й маловідомі слова до широкого читача, пустити їх у русло загальнонародної мови.

 Та Манжура обережно використовував цю групу слів. Вживані ним діалектизми (трудник, одпочив, моква) характерні й цікаві саме тим, що вони відсвіжують корінь слова, його первісне значення. Щоправда, поет зловживав формами дієслів, властивими південно-східному діалектові (носю, просю, ходе, робе, мове, косе), подаючи їх як рівноцінні, паралельні до нормативних закінчень. У поезіях І. Манжури велике місце займають розповіді персонажів, їхні діалоги, в яких вдало відтворено природність мови. Розмовно- оповідні інтонації часто досягаються певним порушенням ритму вірша — виносом за межі віршового рядка частини речення і перенесенням її в наступний рядок, а то й у нову строфу.

 До такого переносу речення Манжура вдається дуже часто, досягаючи цим легкості сприймання твору, дохідливості, простоти викладу.

 Фантастичні сюжети більшості його казок соціально спрямовані, гуманістична, демократична мораль їх завжди відповідає інтересам трудящих.

У ліричних віршах поета можна чітко розрізнити два типи: лірику безпосереднього вияву почуття та поезію роздуму. У цілій низці поезій Манжури ці два типи ліричного відображення світу тісно пов’язані, переплетені один з одним («Сум», «Минуле, «До Музи» тощо), але в усьому ліричному доробку поета, безумовно, переважає той тип, де Манжура веде читача від переживань ліричного героя до думок, викликаних цими емоціями. Ця особливість віршів І. Манжури відбилася навіть у назві першої (І, на жаль, останньої за життя поета) збірки «Степові думи та співи».

Така природа ліризму поезій І. Манжури зумовлює і відповідний добір ліричних жанрів. Поет найчастіше звертається до сатиричної лірики (у поезії на громадсько-політичні теми), до елегії (частина соціальної та інтимної лірики) і особливо до пісні (частина громадянської та особистої лірики).

 Враження поета від навколишньої похмурої дійсності, його незадоволення своїм самотнім, безталанним, бездомним життям викликало у ньоґо песимістичні настрої, почуття журби, відчаю та безнадії, як в елегіях «До товариша», «Минуле», «Нічниці».

 Тільки інколи цей важкий мінорний настрій змінювався замилуванням в ідилічних малюнках родинного життя («Жайворонки»), праці селянина («На добрій ниві», «Обжинки»), спогляданням краси природи («Вранці», «Над озером»). Розлад між мріями та дійсністю, вболівання над долею гноблених викликали у поета почуття протесту, гніву та обурення. Але усвідомлення свого безсилля проти цього несправедливого суспільно-політичного ладу породжувало у поета смуток, а зрештою й депресію. Тому незрідка в його суспільно-політичній ліриці почуття гніву та обурення переплітаються з настроями суму, зневіри.

 Л-ра: Радянське літературознавство. – 1965. - № 7. – С. 33-42.


Читати також