Біографія Бориса Грінченка

Народився Борис Дмитрович Грінченко 9 грудня 1863 року на Харківщині.

Батько письменника, Дмитро Якович, гордий своїм дворянським званням, володів 19 десятинами землі (зайнятими переважно лісом) та водяним млином, що давав основний прибуток сім’ї.

 В сім’ї Грінченків була велика бібліотека, що нагадувала про культурні традиції, коли в господі батькової матері, двоюрідної сестри Г. Квітки-Основ’яненка, збиралось освічене товариство, бував П. Гулак-Артемовський. «Навчившися писати й читати щось років п’яти, із запалом читав усе, що потрапляло до рук,— писав Б. Грінченко в автобіографії. — Першими вчителями літературними, після кількох дитячих книжок, були Вальтер Скотт, Байрон, Альфред де Віньї, Еркман — Шатріан, Гюго, Гоголь, Пушкін, Некрасов, Кольцов. Забившися в гущавину лісову... упивався чарівним малюванням улюблених авторів, забуваючи за ними сумну дійсність». Враження «сумної дійсності» і такі широкі літературні впливи будили цікавість до літератури. Уже в дитинстві Грінченко пробує писати вірші російською мовою, згодом «видає» рукописний журнал російською і українською мовами, читачами якого були сестри Ганна, Аполлінарія, Любов та менший брат Петро. Пізніше під впливом Шевченкового «Кобзаря» починає писати — переважно по-українськи. У 1874 р. його віддають до Харківської реальної школи, що давала основи різних наук і право навчатися в майбутньому у вищому інженерному закладі. Але у 1879 р. за поширення забороненої літератури Грінченка було заарештовано і виключено з школи без права продовжувати навчання. При обшукові в нього виявили женевські видання: «Як наша земля стала не наша», «Про багатство і бідність», «Про гроші». Генерал-губернатор хотів через Грінченка відшукати всіх учасників підпільного гуртка, навіть звертається по допомогу до батька, який бив сина у в’язниці, вимагаючи зізнання. Старалися і царські тюремщики. Б. Грінченку зумисне давали пересолену страву, а потім не давали води, навмисне робили в камері сильний протяг, коли надворі лютувала зима. Лише коли члени гуртка виїхали за кордон і повідомили про це ув’язненого, він вказав квартиру, де брав книги. Мужність у в’язниці, як свідчать сучасники, зробила його ім’я популярним серед народницької молоді. Але і царським жандармам за кілька місяців ув’язнення вдалося підірвати його здоров’я, а злигодні та важка праця в наступні роки сприяли розвиткові тяжкого недугу — туберкульозу.

 Рік живе Б. Грінченко на поруках у батька, посилено займається самоосвітою, вивчає німецьку і французьку мови (згодом польську і чеську, а в останні роки життя ще й італійську), а на початку 1881 р. — знову в Харкові, де влаштовується писарчуком в казенній палаті, щоправда спочатку без плати. На прожиття заробляє уроками, переписуванням та шевством, навчившися від чоботаря, в якого за 4 карбованці на місяць займав куток.

 З самого початку свідомого життя Грінченко відкидає безплідні розмови та скарги на тяжкі умови і береться за роботу. З кількома товаришами на свої мізерні заробітки він організовує спілку і пробує заснувати в Харкові видавництво народних книжок, видає дві книжечки для народного читання «Бідний вовк» і «Два товариші» та першу свою науково-популярну брошуру «Про грім та блискавку».

 У 1881 році Б. Грінченко при Харківському університеті складає екзамен на народного вчителя. З того часу працює в сільських школах на Харківщині. Одні школи залишав, бо земство закривало їх «за невозможностью производить занятия в школьном помещении», з останньої звільнили «через доноси од попа-законовчителя, завзятого і лютого чорносотенця». Півтора року працює статистиком Херсонського губернського земства, потім знову вчителює в с. Олексіївні на Катеринославщині (недалеко від Луганська) і лише в кінці 1893 р. залишає педагогічну роботу.

 Педагогічні погляди Б. Грінченка вироблялися під впливом ідей передових російських і європейських педагогів. В автобіографії 1898 р. Грінченко зазначає, як він «зачитувався Писарєвим (почасти Бєлінським та Добролюбовим)», читав «педагогічні статті Ушинського й інших педагогів».

 З самого початку педагогічної праці Б. Грінченко виступив проти фізичних покарань учнів, за розвиток їхньої ініціативи та зближення з учителем, гаряче обстоював право кожного народу здійснювати навчання і виховання рідною мовою. Це були передові демократичні вимоги. Свої педагогічні погляди Б. Грінченко виклав у багатьох працях: «На безпросветном пути» (1905), «Якої нам треба школи» (1906), «Народні вчителі і українська школа» (1906), «Перед широким світом» (1907) та в численних художніх творах про учителів, школу, дітей.

 Б. Грінченко розгортає справді героїчну боротьбу з царською цензурою за створення книг для народного читання. Під різними псевдонімами йому вдається видати ряд книг. Особливо широко розгортає він цю роботу в Чернігові, де організовує єдине в той час на Україні народне видавництво. З 1894 по 1902 рік Б. Грінченко видав біля 50 книжок для народу, серед них оповідання М. Коцюбинського («Ялинка», «Харитя», «П’ятизлотник»), одну з кращих збірок П. Грабовського «Кобза», ряд збірок українського фольклору, кілька науково-популярних брошур.

 Дружина письменника М.М. Грінченко свідчить, що в Чернігові її чоловік провадив чималу громадську діяльність як член нелегальної «Чернігівської Громади», яка широко відзначала ювілеї письменників — І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка, М. Драгоманова,. від імені українських письменників вітала Іллю Чавчавадзе; у 1898 році на з’їзд театральних діячів у Москву заходом «Громади» було послано М. Заньковецьку і І.Л. Шрага, які виступили там із промовами про тяжке з цензурних причин становище українського театру. На карб Грінченкових заслуг перед культурою українського народу слід віднести величезну роботу, яку провів він у Чернігові разом з М. Загірньою по впорядкуванню Музею В. Тарновського. Чернігівські ліберали (Русов, Хижняков) довгий час цькували Б. Грінченка і, врешті, домоглися звільнення його від роботи в земстві.

 Було б неправильним всю різноманітну діяльність Б. Грінченка відносити до категорії «малих діл» і кваліфікувати як ліберально-культурницьку. Коли в 1893 році Б. Грінченко виступив з промовою українською мовою на похороні відомого письменника В. Александрова, то про це «мале діло» говорив увесь Харків, і тяжких наслідків Грінченко не мав тільки тому, що В. Александров був генералом і поліція не наважилася вчинити політичний скандал на його похороні. Видати в той час популярну книжку українською мовою було рівнозначно подвигу. В листі до сестри Б. Грінченко писав, що цензура «сьогодні забороняє книжку за те, що вона «видимо заимствует сюжет из русского произведения и не есть сочинением оригинальным», а завтра за те, що «эта книга доказывает оригинальность малорусской словесности, ибо дает то, чего нет в подобном роде в литературе русской»... Як бачиш, тут законів нема ніяких, навіть драконівських».

 Наукова діяльність Б. Грінченка не обмежується широковідомим чотиритомним «Словарем української мови» (1907-1909). У 1892 році, він надрукував статтю «Галицькі вірші», в якій підносить ідею єдиної літературної української мови, виступає за її чистоту. І. Франко відповів гострою статтею «Говоримо на вовка — скажімо й за вовка», але спрямував її швидше проти ліберального журналу «Правда», де Грінченко надрукував статтю, і редакційної передмови до неї. Цю працю І. Франка часто беруть за визначальну в оцінці Б. Грінченка, хоч через 10 років сам Франко в іншому місці писав з цього приводу: ...«його голос викликав був дуже оживлену полеміку, та, що найважливіше, пізніше наше письменство йде переважно туди, куди вказав він у тій своїй статті». Відомі також праці Б. Грінченка з питань мовознавства («Огляд української лексикографії», «Три питання нашого правопису» та інші). Плідна праця на ниві української фольклористики і етнографії зблизила Б. Грінченка з І. Франком, В. Гнатюком, зробила його ім’я відомим далеко за межами України.

 Після виходу тритомного видання «Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях» (1895, 1897, 1899), збірника «Из уст народа. Малороссийские рассказы, сказки и пр.» (1900), фольклористичної праці «Литература украинского фольклора. 1777-1900. Опыт библиографического указателя» (1901) та фольклорних збірок для народного читання «Живі струни» (1895), «Книга казок віршем» (1896), «Думи кобзарські» (1897), «Колоски» (1898), «Веселий оповідач» (1898) — Б. Грінченко став до ряду найвизначніших фольклористів.

 Особливо широко займався Б. Грінченко науковою і громадською роботою в останні роки життя, мріяв про роботу над багатотомним тлумачним словником української мови. Він бере участь у виданні газети «Громадська Думка» («Рада») — 1906 р., журналу «Нова Громада» (1906) та керує діяльністю товариства «Просвіта» (1906-1909).  

 Куці свободи царського маніфесту 1905 р. розвіяли ілюзії Грінченка, спонукали до усвідомлення необхідності продовжувати боротьбу. В 1905 р. Грінченко укладає збірник «Червона квітка», виданий Франком у Львові. Оригінальні поезії і переклади в ньому мають високе громадське звучання. Через рік Грінченко упорядкував і видав збірник «Досвітні огні», який відкривався однойменною поезією Лесі Українки.  

 Свою діяльність Б. Грінченко припинив уже в 1908 році. Кілька сімейних трагедій: смерть любимої дочки Насті (відомої діячки, активної учасниці революційних подій 1905 р. на Полтавщині, члена РСДРП), невдовзі її сина Володимира, а незабаром і матері та власний тяжкий недуг, — остаточно підірвали здоров’я Б. Грінченка. Змушений виїхати на лікування до Італії, там він і помирає у м. Оспедалетті 6 травня 1910 р. на 47 році життя. Тіло Б. Грінченка було перевезено в Україну і поховано на Байковому кладовищі в Києві. 

 В художній літературі ім’я Б. Грінченка (Василя Чайченка) з’явилося 1881 року. Він відомий як поет-лірик, автор 6 книг поезій: «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Нові пісні і думи Василя Чайченка» (1887), «Під хмарним небом» (1893), «Пісні та думи» ч. І-II (1895), «Писання Б. Грінченка» т. І (1903).