Початки книговидавничої діяльності Бориса Грінченка​​

Н. Зубкова

У статті описано засади роботи видавництва дешевих книжок в “російській Україні”, заснованого Б. Грінченком і його однодумцем І. Череватенком, а також йдеться про тематику і автуру випущених видань

Перше видавництво видатного українського пи­сьменника і вченого, освітнього і громадського діяча Б. Грінченка було організовано в Чернігові коштом його однодумця Івана Череватенка — щирого українського патріота”, за характеристикою самого Грінченка. І. Череватенко всіляко підтримував його ідеї й саме йому довірив реалізацію задуму щодо створення видавництва дешевих книжок в “російсь­кій Україні”.

Біографія І. Череватенка зовсім коротка, адже прожив він лише 28 років. Народився 1893 р. у м. Росоші Острозького повіту Воронезької губернії (нині - Чернігівська обл.). Родом із селян, він зміг отримати освіту в реальній школі. Розбагатівши, як згадував Б. Грінченко, «...не загордів, не покинув знатися з “простолюдом” і завсігди йшов пособляти йому в його громадських справах... Свідомий українець, він бажав, щоб український народ освічувався своєю мовою і клопотався, щоб були українські народні видання дитя­чих книжок, захожувався й сам писати по вкраїнськи, хотів завести премії за найкращі науково-популярні книжки українською мовою» [1].

За духовним заповітом І. Череватенка Б. Грінченку було передано 1 000 крб. на створення видавництва дешевих популярних книжок українською мовою. Останній, за власними спогадами, “згодився порядкувати всією справою доти, поки могтиме се робити, і з умовою, що, коли б видання припинились, то взяті за книжки гроші мають бути повернені на яке вкраїнське народо-просвітне діло” [1].

У своєму розпорядженні І. Че­реватенко висунув обов’язкову умову: видання мають виходити винятково на добровільних засадах як зразок патріотичного служіння справі народної просвіти. Ав­торський гонорар складали 50 примірників виданої кни­жки (пізніше часом було і по 100), за малюнки — 20 при­мірників. Редагування й коректура так само не оплачу­валися (ці функції було покладено на редактора Б. Грін­ченка та адміністратора — його дружину М. Грінченко). Гроші дозволялося витрачати лише на друк, брошурування, цензурні оплати, частково — на пересилання, закупівлю матеріалу для пакування тощо [2].

Видавати книжки в умовах, що склалися в Украї­ні, і зокрема в Чернігові наприкінці ХІХ ст., було дуже важкою справою. Насамперед, дуже дорого коштува­ли папір і друк, по-друге, як зазначав Борис Дмитро­вич: “Чернігів стоїть собі в боці від торгового руху, а дві-три маленькі книгарні торгують переважно шкіль­ними книжками. Через усе це рух видавничий був зна­чно менший, ніж могло б бути при інших обставинах. Але все ж видавництво силкувалося пускати книжки якомога дешевше і через те брало на кожному виданні тільки найменший бариш — такий, щоб діло не менша­ло, з помалу зростало, і капітал коли не більшав, то принаймні не меншав” [1]. Природно, за таких умов “готова аркушева книжка стоїла значно дорожче (удвоє часом), ніж за скільки таку книжку Губанов або Ситін (московські народні видавці) міг продавати” [1, арк. 1, зв. 2]. Це підтверджується й цінами на книж­ки, й спеціальними рахунками за них, що зберігаються серед документів особового архівного фонду Б. Грінченка в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського.

На відсотки, набуті внаслідок діяльності видавни­цтва за два роки, Б. Грінченко запропонував встанови­ти премію імені Івана Череватенка і сам склав “Статут фонду імені Івана Череватенка за науково-популярні книжки”. Надання премій передбачалося за “оригіна­льні, ніде ще не друковані, написані для широких мас народу наукові твори, що мають на меті спопуляризу­вати серед усього українського народу здобутки світо­вої науки”. За умовами Статуту, премією не могли від­значатися роботи, що “тим чи іншим робом захвалю­ють неволю, панування одного народу або громадсько­го стану над другим, або за твор конфесійний” [3].

Право нагородження премією імені І. Череватенка Б. Грінченко в 1901 р. передав львівській “Просвіті”. За положенням конкурсу, “Просвіта” могла присуджувати премію не раніше, як через два роки після оголошення про її умови. Розмір першої премії визначався відсотка­ми від продажу книжкових видань, набутими за два ро­ки. У разі, коли не виявлялося твору, гідного першої пре­мії, конкурс оголошували на два роки ще раз, і, відповід­но, розмір премії зростав удвічі. Результати конкурсу мали публікуватися в одному з популярних часописів. Конкурсна комісія утворювалася з п’яти осіб, її повинні були складати “голова Товариства, професор з українсь­кої університетської катедри, народній вчитель і двоє українських письменників, таких, що хоч один з їх уже писав для нар[одних]мас” [4, арк. 2 зв.].

Видавництво проіснувало шість років, надрукува­ло 46 книжок загальним тиражем близько 170 тис. примірників.

Для встановлення реального репертуару видань ко­штом І. Череватенка проведено аналіз архівних докуме­нтів та книжкового зібрання Грінченків. Так, в одній із рукописних чернеток проекту фонду Череватенка Б. Грінченко написав, що за 1894-1899 рр. коштом Чере­ватенка в Чернігові видано 36 книг загальним тиражем 133 870 примірників [1, арк. 2]. Комплексний аналіз ар­хівних документів дозволяє реконструювати репертуар видань чернігівського періоду і визначити їхню кіль­кість: всього за 1894-1900 рр. було видано 46 книжок.

Досліджуючи їхній склад та зміст, можна припус­тити, що всі чернігівські книжки, в яких на титульно­му аркуші значиться: “Видав Б. Грінченко”, надруко­вані на кошти І. Череватенка. Ці книжки, по-перше, відповідають умовам заповіту мецената, по-друге, вка­зують на Б. Грінченка як на видавця, і, нарешті, всі во­ни видані в Чернігові під час перебування там Б. та М. Грінченків. За всіма ознаками ці видання можуть вважатися “дешевими народними” (в підрахунках вка­зано ціну деяких із них). Зміст книжок теж повністю відповідає вимогам І. Череватенка: це літературні та науково-популярні твори найвідоміших українських авторів — Т. Шевченка, Л. Глібова, М. Коцюбинсько­го, П. Гулака-Артемовського, К. Білиловського, Марка Вовчка, Є. Гребінки, Т. Зіньківського, П. Куліша, А. Метлинського, О.-Ю. Федьковича, самого Б. Грін­ченка. Видання невеликі за обсягом, надруковані на дешевому папері, помірної ціни.

Наше припущення підтверджується фінансовим звітом, написаним М. Грінченко перед від’їздом по­дружжя до Києва, та передачею залишку коштів львів­ській “Просвіті” й “Благотворительному обществу из­дания общеполезных и дешевых книг в Санкт-Петербурге”: “За цей час одержано від Череватенків було 1 003 крб., зароблено 3 345 крб. 32 коп., витрачено на видання 2 975 крб. 32 коп. Позичено були 29 крб. 50 коп. і 400 крб. були послані на премію Череватенка у Львів” [5]. Далі в документі наводяться конкретні циф­ри щорічних витрат: 1894 р. — за 3 позиції (маються на увазі позиції книжок); 1895 — за 4-12; 1896 — за 13-18; 1897 — за 19-24; 1898 — за 25-28; 1899 — за 29-40; 1900 — за 39-45. Таким чином, у відтвореному нами ка­талозі видань коштом Череватенка наявна розбіжність лише в одне видання, що не позначається на реальності запропонованої реконструкції. До того ж рукописні ма­теріали Б. та М. Грінченків мають чорновий характер, що, з одного боку, дозволяє виявити деякі цікаві дані, а з іншого — не становить “істини в останній інстанції”.

Народних книжок могло б вийти значно більше, коли б не цензурні утиски. В архіві Грінченка зберіга­ються списки книжок, які не пройшли “цензурного си­та”: це “Братська любов, або Страшна пригода” Д. Го­рдієнка, “Петрусь Перебендя. Іван Підкова” Т. Шевченка, “Оповідання” Є. Гребінки, твори Г. Барвінок, а також власні твори Б. Грінченка (наприклад, біографі­чний нарис про Івана Котляревського, деякі оповідан­ня, розповіді про пустелю Сахару, про гори, диких лю­дей, народні казки та переклади Ф. Шіллера, життє­пис Авраама Лінкольна) та його дружини. З приводу заборони науково-популярних нарисів Б. Грінченка “Велика пустиня Сахара” та “Як вигадано книги дру­кувати чи то печатати” М. Гримач у своїй розвідці “Лі­тература й життя (Листи з України російської)” доте­пно зауважує: «Ну, ще друкарський верстат може й страшний для цілості великодужої російської імперії, бо з нього всякі “превратные мнения” можуть виходи­ти, але ж Сахарський пісок і каміння? Чим же вони не­цензурні?» [6].

Деякі книжки, заборонені цензурою, переробляли­ся і знову подавалися на цензуру, і бували випадки, ко­ли цензор дозволяв до друку раніше “забраковані” тво­ри. Доходило й зовсім до казусів, коли цензура викрес­лювала вже видрукувані раніше вірші (зокрема, Т. Ше­вченка, Є. Гребінки, Г. Кониського). Але, як правило, Б. Грінченко використовував усі мислимі й немислимі засоби, докладав максимум зусиль, щоб виходили дру­ком книжки для простого народу. Навіть офіційна пре­са з прихильністю відзначала появу таких книжок, вказуючи, зокрема, на велике знання своєї справи та бездоганний смак упорядників. Книжки для народу, видані Грінченками, як зазначалося в газеті “Жизнь и искусс­тво” (№ 348 за 1896 р.), “...принадлежат к лучшим об­разцам того рода народной литературы, чтение кото­рых, помимо непосредственного удовольствия, доставляет читателям и много полезных сведений”.

У листі до Львівського товариства “Просвіта” Б. Грінченко дає останні розпорядження щодо фонду імені Івана Череватенка: «Посилаю вкупі з цим листом 400 руб.на фонд ім.Ів. Череватенка. Разом з попереду присланими се буде 1 000 рублів. Сам кінчаю складан­ня фонду. Прошу отже:

а) повідомити мене про те, що сі гроші Т-во віді­брало;

б) на підставі № 3 “Статуту фонду” оголосити пе­рший конкурс. 1901. 11.29. З Чернігова» [7].

Продавши майно чернігівського видавництва і оде­ржавши за це ще 1 000 крб., Б. Грінченко надсилає їх до Правління “Благотворительного общества издания об­щеполезных и дешевых книг в Санкт-Петербурге” з су­провідним листом: «Прекратив издание народных книг на малорусском языке на капитал (1 000 руб.), завещан­ный мне в 1893 г. для этой цели Ив. Як. Череватенком, и основав фонд имени завещателя в 1 000 р. для выдачи из процентов премий за лучшие научно-популярные книги на малорусском языке для народа, я оставшиеся у меня вырученные за книги деньги, а также и нераспроданные еще книги желаю передать Благотворительному] о[бществу] и[здания] о[бщеполезных] и д[ешевых] книг в Санкт-Петербурге на следующих условиях:

1. Переданные деньги и также те, которые будут выручаться от продажи книг впоследствие, составляют особый “Капитал”, которому ведется отдельный счет и который называется “Капитал имени И. Я. Череватенко, переданный в распоряжение О-ва”.

2. Капитал этот Бл. о-во может употреблять толь­ко для народного чтения на украинском языке таким образом, что все деньги, вырученные от продажи этих книг, присчитываются к капиталу.

3. Общество ежегодно печатает в своих отчетах сведения о состоянии “Капитала’”.

4. В случае закрытия общества или прекращения им издания книг на укр. языке, Б.Д. Гринченко имеет право немедленно взять капитал обратно — в виде ли денег или в виде изданных на них книг.

К этому имею честь пояснить, что на 1 января 1902 года числилось за передачею вышеупомянутых 1 000 р. на фонд премий, кроме небольшого количества выру­ченных от продажи книг денег. Кроме того, не продано книг приблизительно на сумму 1 500 руб., каковые, бу­дучи сданы на комиссию с уступкою в 40%, дадут выручки рублей 900. Книги эти я полагаю переслать или самому О-ву или кн. складу “К. Старины” (квитанции по­следнего передать О-ву. 1902, 23 февраля» [8].

Досвід видавничої роботи, набутий Б. Грінченком у чернігівському видавництві, став йому в пригоді в пе­ріод діяльності головою Видавничої комісії Київського товариства “Просвіта”.

Список використаних джерел

1. Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського, Інститут рукопису. - Ф. І, № 32280.

2. Там само. - № 32280-32281.

3. Там. само. - № 32284.

4. Там. само. - № 32281.

5. Там. само. - № 32286.

6. Там. само. - № 34500.

7. Там. само. - № 32416.

8. Там. само. - № 32418.