Драматургія Бориса Грінченка: традиція і новаторство

Степан Процюк

 Письменник зробив вагомий внесок у дослідження дилеми екзистенційного вибору, котра поставала перед героєм, що опиняється в чужому національному середовищі. В центрі уваги Грінченка — нова особистість.

Помітною є значна еволюція майстерності письменника — як психолога й драматурга. Переплетення понять добра і зла, багатоликість і складність моральної ситуації, що є своєрідною генезою винниченківської ідеї «чесності з собою», драматизм вагань перед дилемою вибору, що проступав в зародкових варіантах у героїв останніх Грінченкових п'єс, — усе це дасть грунт для появи п’єс драматургів-модерністів у широкому розумінні (Олеся, Мамонтова, Черкасенка, Лесі Українки, Винниченка).

 Як бачимо, не таке вже й безнадійне провалля лежало між українською просвітницькою та модерною літературами...

 Вони відкинули ідею бутафорського українофільства і пробували по-своєму розв’язати заплутаний вузол громадянських питань, центральним із яких було національне. Про це писав Франко: «Перед українською інтелігенцією відкривається тепер, при свобідніших формах життя в Росії, величезна дійова задача — витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй».

 Б. Грінченко пробує вирішити це завдання, шукаючи на рідному терені нову особистість, відтворюючи її в драматичному конфлікті з суспільством і з собою, з іншими персонажами, що іноді переходить у тотальне протистояння.  

 В. Медвідь, аналізуючи виступи М. Зерова проти запічково-патрі-архальних позицій літераторів-«просвітян», наводить висновок ученого про співмірність соціальної позиції митця з «переплавленням» соціуму в слові. Із цього В. Медвідь робить висновок про те, що просвітянська література «мала більші переваги і в тому часі, і дала б багато плідніші наслідки і в майбутньому, оскільки вибудувала потужний фундамент саме етнопсихологічного пізнання». Це міркування має, на наш погляд, раціональне зерно в тому сенсі, що модерна та народницька літератури були віддзеркаленням певних граней українського етносу й кожна з них виконувала свою певну роль у розбудові духовності. «Просвітянська драматургія» Б. Грінченка (термін «грінченківщина», який, з легкої руки П. Филиповича, фігурував у 20-х роках, є красномовним підтвердженням крайнощів дискусії .«Європа чи просвіта») порушувала важливі для тогочасного суспільства проблеми, була своєрідним лакмусовим папірцем політичних, етичних та естетичних пошуків національно-свідомої інтелігенції. Будь-який художній твір є мистецьким фактом, незалежно від того, чому, в яких обставинах він написаний; Грінченко свої літературні твори націлював на перспективу просвітницької дії, думаючи насамперед про пот­реби своєї доби. Письменник велику вагу приділяв значенню сценічного мистецтва, специфіці його дії на глядача, своєрідному ефектові театрального катарсису, що його повинен одержати глядач. І п’єси-

Грінченка, як соціально-психологічні, так і історичні, були відгомоном злоби дня, реально «працювали» на ріст національного Самоусвідомлення. Зазначимо, що п’єси Грінченка нерівноцінні; це стосується довершеності цілих творів і різних частин однієї й тієї ж п’єси.

 Втіленням ідеалу письменника у драмах стає центральний позитивний герой. Часто він проходить мікроеволюцію в конфлікті не лише з ідейними ворогами та оточенням (Демченко — «Степовий гість»), а й з друзями, кревними, котрі або не поділяють його переконань (Яворенко — «На громадській роботі», Лідія — «На новий шлях»), або самі заплуталися в етичних суперечностях (Коваленко — «Серед бурі»).

 У ході розвитку твору відбувається трансформація конфлікту. Грінченко часто зображує внутрішню конфліктність характеру й динаміку його саморозвитку (Лідія — «На новий шлях», Панас — «Ясні зорі»), що є типовим для конфлікту реалістичного плану. Останній може переплітатись у п’єсі із конфліктом романтичного плану — суперечності між ідеалом та дійсністю («На громадській роботі»), причому навіть в одній п’єсі («На новий шлях»). Таке поєднання було характерне для української драматургії останніх десятиліть XIX — початку XX ст. Л. Яновської (п’єси «В передрозсвітньому тумані», «Лісова квітка») М. Старицького («Талан») та ін.

 Внутрішній стан героя чи антигероя в п’єсах Б. Грінченка слід розглядати — там, де дозволяє матеріал, — під кутом зору деяких елементів психоаналізу (маємо на увазі, наприклад, нав’язливу ідею ненависті до чоловіка у Василини чи приховану агресію Мартина щодо свого господаря Золотницького в п’єсі «Степовий гість»). Такий підхід є конструктивним уже тому, що виявнює авторський дуалізм, підсвідоме розщеплення я між вимогами естетики й суспільними запитами того часу (образи Дмитра й Панаса — «Ясні зорі»), діалоги між персонажами, кожен з яких сам по собі симпатичний авторові: один — поривами до «блакитного неба», кордоцентричністю психіки, другий — громадянським стоїцизмом, раціоналістичністю внутрішнього світу. Такі спроби аналізу в українському літературознавстві стосовно літератури XIX ст. дають змогу побачити нові грані в оцінці того чи того художнього твору.

 Грінченко зробий внесок у дослідження дилеми екзистенційного вибору, котра поставала перед героєм, що опиняється в чужому середовищі. Автор показує химерні схрещення в різних модифікаціях дії двох культур на індивіда (Підкова — «На громадській роботі», Халимон — «Нахмарило»), Останній, зрусифікований армією, стоїть на грані повного відчуження.

 Внутрішній конфлікт такого героя проявляється в комічних формах, що набувають трагіфарсового звучання («Нахмарило»). Такого ж звучання набирає внутрішній конфлікт морально-етичного плану, заснований на перипетіях подружніх ревнощів у Юрка («Неймовірний, або Чоловік і жінка без віри не спілка»). Варіантність причин та коло конфлікту тут може бути широке: відчуття дискомфорту після одруження, підсвідомий комплекс сексуальної неповноцінності і т. д.

 Звичайно, Грінченко, пишучи п’єсу з моралізаторською метою, не ставив за мету з’ясувати важелі тих причин ревнощів, котрі ледь не призводять до трагедії (бажання вбити дружину). У п’єсі «Ясні зорі» - подібна ситуація змальована уже не з такою народницькою декоративністю і дає підстави для глибших висновків.

 Різнобічність конфліктних станів героїв, переплетення типів конфлікту, відбиття конфліктної ситуації на мікросвіт персонажів драми має, своє, окреме художнє розв’язання в кожній п’єсі. Помітною є значна еволюція майстерності письменника — як психолога й драматурга.

 Образ української жінки як сильної особистості (Оксана — «Серед бурі», Олена — «Ясні зорі», Лідія — «На новий шлях»), зіткнення християнського та мусульманського світосприймання, згідно з яким, відповідно до законів шаріату, жінка приймає долю як фатум (Фатима — «Ясні зорі»), піднесення позитивного образу жінки до рангу своєрідного матріархального символу батьківщини (цікаво для глибших студій над превалюванням жіночого начала в українській душі) теж збагачували тематично-образну палітру в українській драматургії.

 Печать драматизму на долі Карбовського не дає змоги визначити його як антигероя, але моральна еклектика характеризує цього персонажа як особливо рафінованого негідника. Попри все це, образ Карбовського є внеском у дослідження половинчастих моральних застанов людини; він виділяється серед Грінченкових антигероїв в інших п’єсах, або змальованих поспіль чорними фарбами (Золотницький — «Степовий гість», Крашевич — «На громадській роботі»), або ж показаних як примітивна особистість (Жшшнський, Сторовський — «Серед бурі»).

 Основний конфлікт в історичних п’єсах Грінченка можна визначити як пошуки персонажами національної перспективи. Іноді до стрижневої проблематики, котрій підпорядковується конфлікт твору, долучається ідея етичних та естетичних пошуків смислу життя, ідеалу («Ясні зорі»). Але й у останній п’єсі образ ясних зір є наскрізь символічним і ототожнюється з піднесенням української національної ідеї.

 Власне, Грінченкові п’єси цієї тематики можна назвати історичними тільки умовно. Колізії з історії України залучаються автором, щоб показати перетворення юрби (охлосу) на народ, спроможний піднестися до високих проявів національного самоусвідомлення. Письменник не ставить собі за мету заглиблюватися в історичні аннали, персонажі його історичних п’єс іноді видаються сучасниками автора, лише перенесеними в XVII ст. Тут слід враховувати, очевидно, громадсько-політичні обставини в Україні кінця XIX — початку XX ст.

 Центральні конфлікти в соціально-психологічних п’єсах драматурга різноманітні, і згуртувати цю проблематику навряд чи можливо. Вузол морально-етичних проблем (таких, що відбивають, скажімо, мікроклімат сім’ї), поставлений письменником у «Неймовірному...» та «Миротворцях», частково порушується і в драмах «На громадській роботі» та «На новий шлях». У двох останніх п’єсах та комедії «Нахмарило» найважливішим є конфлікт у сфері пошуків інтелігенцією шляхів зближення та єднання з народом, свого місця й призначення в житті. З найбільшим нахилом до ідилічності цей конфлікт вирішено в останній названій п’єсі.

 Проблематика, спрямування конфліктних ситуацій, громадянсько-етичні орієнтації героїв історичних та соціально-психологічних п’єс Грінченка великою мірою подібні. Драматург пробує окреслити й нові для української п’єси теми: наукова інтелігенція — новоутворювана інтелектуальна еліта українського суспільства, причому не тільки гуманітарного профілю; психологія графомана, який по-своєму нещасний, бо не може реалізувати великий потенціал енергії, не володіючи літературним хистом (Підкова — «На громадській роботі»); внутрішній світ інтелігента-«місіонера», який, вже звільнившись од свюїх рожево-пасторальних уявлень про українське село, все ж таки вперта працює для нього, хоча й впадаючи іноді в гіркі сумніви стосовно доцільності своєї роботи (Яворенко в тій же п’єсі).

 Грінченко пробує по-новому підійти до розв’язання складних перипетій, не розставляючи всіх крапок над «і» як у самому перебігу конфлікту («Миротворці»), так і в розв’язанні головними героями своїх, часто дисгармонійних, душевних прагнень і проблем, пов’язаних із іншими людьми, суспільством.

 Д. Чижевський, характеризуючи один із найважливіших постулатів у філософській системі поглядів П. Юркевича — ідею «філософії серця», писав: «Думки інших людей цікавлять нас не самі по собі, а в залежності від того, чи є вони дійсними, сердечними переконаннями людини». Творчість Б. Грінченка взагалі, а драматургія зосібна, є яскравим підтвердженням кордоцентричних поглядів П. Юркевича: цінними є лише ті ідеї, які пропущені крізь серце. 

 Л-ра: Слово і час. – 1993. - № 5. – С. 17-21.