Конрад Фердинанд Маєр. ​Два сни

І

Мінї згадав ся давнїй сон.
Було се в тім часї важкім,
Коли буйная молодість
Шалїла в розпалї гучнім.

Як мати сим журила ся!
Аж раз поганий лист прийшов.
Що в нїм було — нїколи я
На се відгадки не найшов.

Та мати лист читаючи
За серденько вхопила ся
Рукою, мов би гадина
У него люто впила ся.

В ту ніч мінї й приснив ся сон :
Іде матуся крадькома
В куток садка, де клен старий,
І заступ у руцї трима.

І гробик вирила й туди
Тихенько серце занесла,
Зрівняла ґрунт та ще й дерном
Прикрила й мовчки геть пішла.

ІІ.

Я бачив сой: край неба брам
Зустрів тебе я, мила:
При жерелї ти сїла там
І білі ноги мила.

Ті ноги білі наче снїг
Ти мила так раптово...
А вмивши раз ти мила їх
На ново, все на ново

Я мовив: „Що так миєш? Чом
Так гірко плачеш, мила?“
Ти мовиш: „Бо в житю багном,
Багном з тобою брила.“

Переклав І. Франко.