Забуті сторінки Жюля Верна

Забуті сторінки Жюля Верна

Є. Брандіс

Восени 1871 року, перебуваючи в розквіті своєї слави, Жюль Верн залишив Париж і оселився в Ам’єні, де жив до кінця своїх днів (помер він 1905 року). В цьому спокійному провінційному місті, за дві з половиною години їзди від Парижа, він міг без перешкод працювати, не втрачаючи зв’язків зі столицею.

Тут славнозвісний французький письменник створив більшу частину своїх книг. Його життя рік у рік ішло раз назавжди заведеним порядком, в невпинній праці, що перемежалася нечастими поїздками в Париж, до видавця Етцеля, який випускав його «Незвичайні подорожі», або екскурсіями на самохідній яхті «Сен-Мішель», яка терпляче чекала свого господаря на рейді в Сомській бухті.

Його дім стояв на околиці міста, на розі вулиці Шарля Дюбуа та бульвару Лонгевіль. Над дахом височіла кругла кам’яна вежа, і в цій вежі на третьому поверсі письменник влаштував собі кабінет. Обставлена кімната була дуже скромно: вузьке залізне ліжко, що нагадувало койку матроса на кораблі, письмовий стіл, шкіряне крісло, стареньке бюро з висувними шухлядами, де завжди були напохваті сотні саморобних зошитів із виписками і довідками, бюсти Мольєра й Шекспіра на поличці над каміном.

Трудовий день Жюля Верна починався о п’ятій ранку. З вікон свого кабінету він бачив і зимою і літом, як над Ам’єном сходило сонце. Паровозні гудки, що долинали з вокзалу, проводжали його героїв в далекі мандрівки.

За життя найбільший успіх випав Жюлю Верну в сімдесятих роках.

З шостого листопада по двадцять друге грудня 1872 року в газеті «Ле Тан» друкувався один із найкращих його романів «Навколо світу за вісімдесят днів».

Ексцентричний англієць Філеас Фогг, який побився у заклад, що здійснить подорож навколо світу за вісімдесят днів (тоді такий маршрут забирав не менш як півроку), не може гаяти жодної хвилини. Він користується усіма існуючими тоді видами транспорту, аж до буєра (санки під вітрилами). Зацікавленість читача зростає в міру того, як у мандрівника вичерпується запас часу. Темп розповіді наростає з кожним розділом. Динаміка фабули гранично напружена. «Навколо світу за вісімдесят днів» — класичний зразок гостросюжетного пригодницького роману.

Поки Філеас Фогг в супроводі меткого слуги Паспарту, індіанки Ауди і детектива Фікса, який помилково вважає мандрівника злочинцем, просувався наміченим маршрутом далі й далі, тираж газети «Ле Тан» зростав з кожним номером. Американські кореспонденти щодня повідомляли телеграфом в Нью-Йорк, яку нову перешкоду подолав енергійний герой. Коли сенсаційна мандрівка вже наближалася до кінця і Філеасу Фоггу лишилося тільки переплисти Атлантичний океан, представник американської судноплавної компанії запропонував Жюлю Верну значну суму, при умові, що він вирядить свого героя з Нью-Йорка в Лондон на пароплаві цієї компанії. Але Жюль Верн не побажав рекламувати в своєму романі ні цю, ні будь-яку іншу американську фірму. Філеас Фогг, не дочекавшись чергового рейсового судна, купив на власні кошти пароплав «Генрієтту».

В розмові з одним журналістом Жюль Верн так пояснив свою ідею: «Я звернув увагу на той факт, що тепер цілком можливо об’їхати навколо світу за вісімдесят днів; і мені одразу спало на думку, що, скориставшись з різниці меридіанів, мандрівник може або виграти або втратити один день, залежно від того, поїде він проти сонця чи назустріч сонцю... Може, ви згадаєте, що мій герой Філеас Фогг завдяки цій обставині прибув додому, вигравши заклад, замість того, щоб втратити один день, як це йому здалося».

Наукова сторона задуму розкривається тільки на останніх сторінках роману, коли Філеасу Фоггу стає відомо, що він «випередив час».

Коли вийшов роман, Паризьке географічне товариство почало одержувати від різних осіб запити, чому саме на сто вісімдесятому меридіані мандрівники мають додавати або віднімати один день? Чому умовна лінія розмежувань і зміни чисел не виключає непорозумінь? Які труднощі виникають внаслідок неузгодженості в міжнародному лікові часу?

Жюль Верн був не тільки романістом, а й автором відомих, праць з історії географічних відкрить. За рекомендацією професора Вів’єна де Сен-Мартена його обрали членом Паризького географічного товариства. Природно, що листи читачів були переадресовані в Ам’єн, і президент географічного товариства попрохав письменника зробити повідомлення з порушених питань.

Про це побіжно згадують біографи Жюля Верна.

Отже, подумав я, в працях Паризького географічного товариства можуть виявитися якісь не відомі досі матеріали про Жюля Верна.

І справді, перегляд бюлетенів підтвердив здогад: я виявив не тільки докладні відгуки на географічні праці письменника, а й текст його повідомлення, не зареєстрованого в жодному списку творів Жюля Верна.

У квітні 1873 року він виступив на відкритому засіданні Паризького географічного товариства з доповіддю «Меридіани і календар».

«Йдеться, — сказав письменник, — про досить дивне положення, яким скористався Едгар По в новелі під назвою «Три неділі на одному тижні»; йдеться про становище, в якому опиняються люди, що здійснюють мандрівку навколо світу, вирушаючи на схід або на захід. В першому випадку, повернувшись до вихідного пункту, вони виграють день, в другому випадку — втрачають.

Справді, просуваючись на схід, Філеас Фогг ішов назустріч сонцю і, отже, дні для нього стільки разів зменшувались на чотири хвилини, скільки градусів він долав у цьому напрямі. А тому що окружність земної кулі ділиться на триста шістдесят градусів, то ці градуси, помножені на чотири хвилини, дають рівно двадцять чотири години, тобто добу, яку і виграв Філеас Фогг. Інакше кажучи, тоді, як він, просуваючись на схід, бачив вісімдесят разів проходження Сонця через мери­діан, його колеги, що залишалися в Лондоні бачили тільки сімдесят дев’ять таких проходжень.

Таким чином, питання поставлене, і мені досить буде резюмувати його в кількох словах.

Кожного разу, коли люди здійснюють мандрівку навколо світу, прямуючи на схід, вони виграють один день.

Кожного разу, коли здійснюють мандрівку навколо світу, прямуючи на захід, втрачають один день, тобто двадцять чотири години, які Сонце в своєму видимому русі витрачає на те, щоб обійти земну кулю, і це буває неминуче, який би час не був витрачений на переїзд.

Результат цей такий незаперечний, що морська адміністрація видає додатковий денний раціон суднам, які, вирушаючи з бвропи, обходять Мис Доброї Надії, і, навпаки, відраховує денний раціон у тих, хто обходить Мис Горн.

Звідси можна зробити безглуздий висновок, нібито моряків, які вирушають на схід, годують краще, аніж тих, які вирушають на захід. І справді, коли всі вони, проживши однакову кількість хвилин, повернуться на вихідний пункт, то виявиться, що одні поснідали і повечеряли зайвий раз порівняно з другими. На це вам скажуть, що вони працювали на день більше. Безперечно, але ж вони й прожили більше!

Отже, очевидно, що на якомусь пункті земної кулі має відбуватися зміна дати внаслідок втрати або виграшу одного дня, за­лежно від взятого напряму. Через те, що один день виграється на схід і втрачається на захід, виникло непорозуміння, що тривало дуже довго.

Перші мореплавці нав’язали, звичайно несвідомо, свій календар новим країнам. Взагалі ж, дні обчислювалися залежно від того, зі сходу чи з заходу була відкрита земля. Наприклад, протягом багатьох сторіч в Кантоні вважали вихідною датою прибуття Марко Поло, а на Філліпінських островах — прибуття Магеллана...

Слід додати, що на практиці давно вже прийнято зрівняльний меридіан, а саме — сто вісімдесятий, рахуючи від нульового меридіана, за яким ставлять суднові хронометри, тобто Грінвічського для Великобританії, Паризького — для Франції, Вашінгтонського — для Сполучених Штатів...

Ось чому капітан корабля змінює дату в судновому журналі при переході сто вісімдесятого меридіана, додаючи чи віднімаючи один день, залежно від напряму, в якому він рухається; але капітан, що повертається назад після переходу цього меридіана, не змінює дати, і тому час від часу можуть і повинні відбуватися зустрічі капітанів, які ведуть різний лік часу».

Далі, відходячи від практичних можливостей свого часу, Жюль Верн висловлює фантастичне припущення, яке в наші дні стало вже очевидним фактом. Йдеться про таку швидкість руху, коли Сонце на маршруті зберігатиме для мандрівника незмінне положення на небосхилі і на всіх зупинках місцеві годинники показуватимуть однаковий час. Щось подібне спостерігають пілоти і пасажири реактивних літаків, які долають великі відстані.

Наукова полеміка, викликана романом «Навколо світу за вісімдесят днів», ще загострилася після виступу Жюля Верна в географічному товаристві. У французьких газетах друкувалися статті з приводу пояснень, поданих письменником, і повідомлялося, яких заходів має намір вжити Бюро довгот для того, щоб остаточно урегулювати міжнародний лік часу і досягти в цьому питанні погодженості з іншими країнами.

І справді, для усунення розбіжностей в обчислюванні часу 1884 року була скликана міжнародна конференція, на якій вирішили запровадити так званий поясний час. Поверхню земної кулі умовно поділили на двадцять чотири меридіальних пояси. В межах кожного поясу відтоді ведеться однаковий лік часу з розбіжністю на одну годину порівняно з попереднім або наступним поясом (на схід — більше на годину, на захід — менше на годину). Середнім меридіаном нульового поясу ухвалили вважати Грінвічський меридіан — початковий і для відліку довгот.

Щодо визначення Жюлем Верном можливості мандрівки навколо світу за вісімдесят днів, то його розрахунок виявився таким точним, що незабаром на ім’я письменника почали прибувати телеграми від мандрівників: рекорд, встановлений Філеасом Фоггом на сторінках роману, був не тільки досягнутий, а й перекритий.

1889 року молода американка Неллі Блай здійснила подорож навколо світу за сімдесят два дні. Жюль Верн вітав її телеграмою: «Я був певен, що міс Неллі Блай досягне успіху. Вона довела свою наполегливість і мужність. Ура на її честь!» Не задовольнившись цим рекордом, в 1891 році американка ще двічі об’їхала навколо світу — за шістдесят сім і шістдесят шість днів, після чого італієць Уліс Гріфоні написав роман «Навколо світу за тридцять днів», у якому Філеас Фогг умирає від горя, довідавшись, що якийсь американець більш як у два рази перевершив його рекорд.

У 1901 році, коли була введена в експлуатацію більша частина Великої Сибірської магістралі, паризький журналіст Гастон Стіглер здійснив подорож навколо світу за шістдесят три дні. Повертаючись додому, він зустрівся на Ам’єнському вокзалі з Жюлем Верном, який жартома запитав:

- Чому я не бачу з вами індіанки Ауди? Хіба ви не взяли її з собою?

- Дійсність бідніша за фантазію, — відповів мандрівник.

В романі «Навколо світу за вісімдесят днів», здавалося б, найменш науковому серед книжок Жюля Верна, автор поетизує досягнення науки і техніки, завдяки яким люди «зменшили» земну кулю. Наведені факти пока­зують, що для сучасників цей роман мав не тільки художньо-пізнавальну, а в певному розумінні и практичну цінність.

Жюль Верн з юнацьких років мріяв про повітряний політ, але здійснилася його мрія тільки восени 1873 року. Цей цікавий факт з життя Жюля Верна, можливо, залишився б невідомим, якби один з французьких шанувальників його таланту, переглядаючи старі комплекти «Ам’єнської газети», випадково не натрапив на оголошення, що сповіщало про вихід з друку брошури Жюля Верна «Двадцять чотири хвилини на повітряній кулі». Замітка про цю знахідку була вміщена в черговому випускові бюлетеня «Жюльвернівське товариство».

Брошури Жюля Верна не знайшлося в жодному з наших книгосховищ. Після марних пошуків мені пощастило, врешті, ознайомитися з її текстом за допомогою відомого знавця творчості Жюля Верна — італійського професора Едмондо Маркуччі, який протягом багатьох років збирав колекцію творів Жюля Верна різними мовами. В широкій «жюльверніані» італійського вченого було і це надзвичайно рідкісне видання. Текст забутого нарису Маркуччі надіслав передрукованим на машинці у вигляді брошури такого ж мініатюрного формату, як вона була видана редакцією «Ам’єнської газети». Крихітна книжечка на дванадцять сторінок має титульний аркуш: «Двадцять чотири хвилини на повітряній кулі. Лист Жюля Верна редакторові «Ам’єнської газети» від 29 вересня 1873 року».

Читаючи цей нарис, мимоволі думаєш про те, як відрізняється смілива фантазія Жюля Верна-романіста від реальних вражень, навіяних його єдиним польотом на повітряній кулі.

Ось як змальовує Жюль Верн свої враження:

«Дорогий пане Жане! Надсилаю вам мої нотатки про політ на повітряній кулі «Метеор», які ви хотіли від мене одержати.

Вам відомо, за яких умов мав відбутися політ: повітряна кулю відносно невелика, місткістю в 900 кубічних метрів, вагою, разом з гондолою і оснасткою, 270 кг, наповнена газом, чудовим для освітлення, але дуже посереднім для польоту. Підніматися мали четверо: повітроплавець Ежен Годар, адвокат Деберлі, лейтенант 14-го полку Мерсон і я.

В останню хвилину з’ясовується, що підняти стільки людей неможливо. Пан Мерсон, який вже не раз літав разом з Еженом Годаром у Нанті, вирішив поступитися місцем панові Деберлі, який, як і я, вперше вирушав у повітряну мандрівку. Ось-ось прозвучить традиційна команда: «Віддати кінці!», ми вже готові були одірватися від землі... коли в гондолу несподівано заліз син Ежена Годара, безстрашний дев’ятирічний шибеник, заради якого довелося пожертвувати двома мішками з баластом з чотирьох, що були в запасі. В гондолі лишилося два мішки! Ніколи ще Еженові Годару не доводилося літати в таких умовах. Тому політ не міг бути тривалим.

Ми відлетіли о 5 годині 24 хвилини, повільно піднімаючись навскоси. Вітер відносив нас на південний схід, небо було ясне. Тільки далеко на небокраї темніло кілька грозових хмар. О 5 годині 28 хвилин ми вже перебували на висоті 800 метрів, як показував анероїд. Краєвид, що відкрився нам, був невимовно гарний. Лонгевільський майдан нагадував мурашник з метушливими червоними і чорними мурашками — такий вигляд мали люди у військовому і цивільному одязі. Шпиль кафедрального собору, опускаючись чимраз нижче, відзначав, наче стрілка, невпинність нашого льоту.

Проте ми не відчували будь-якого руху, ні горизонтального, ні вертикального. Було враження, що горизонт весь час перебував на одній і тій самій висоті. Ми купалися в повітрі, а земля, опускаючись нижче і нижче, розлягалася під гондолою, немовби чорний дах. Ми втішалися при цьому цілковитою тишею, абсолютним спокоєм, який порушувався лише жалібним рипінням лозової гондоли, що тримала нас у повітрі.

О 5 годині 32 хвилини сонце визирає з хмар, які облягли горизонт на заході, і нагріває оболонку кулі. Газ розширюється, і ми досягаємо висоти 1200 метрів, не викинувши жодного мішка з баластом. Це — максимальна висота, досягнута нами під час усього польоту.

Ось що ми побачили.

Внизу, під ногами, — Сент-Ашель з його темними садами, які зникають десь вдалині, немовби дивишся на них крізь великі скельця бінокля. Кафедральний собор видається сплющеним, а шпиль його потрапляє на одну площину з будинками, що стоять за межами міста. Сомма звивається тонкою світлою стрічкою, за­лізничні колії схожі на тоненькі лінії, накреслені рейсфедером; вулиці нагадують переплутані шнурки, сади можна порівняти з вітриною зеленяра, поля здаються набором різнобарвних зразків тканин, що їх колись вивішували біля своїх дверей кравці, і весь Ам’єн має вигляд нагромадження маленьких сірих кубиків. Враження таке, немовби на рівне місце висипали коробку з нюрнберзькими іграшками. Далі ми бачимо навколишні села — Сен-Фюсьєн, Вільє-Бретонно, Ля Невіль, Бов, Камон, Лонго — все це нагадує лише каміння, кинуте там і тут для якоїсь велетенської споруди.

Незважаючи на те, що нижній відросток аеростата Ежен Годар тримає весь час відкритим — ніщо не виказує наявності газу.

Обважнілий «Метеор» незабаром починає знижуватися. Щоб загальмувати спуск, викидаємо баласт. Крім того, спорожнюємо мішок з рекламними оголошеннями. Тисячі папірців, що літають у повітрі, вказують на велику швидкість повітряних струменів у нижніх шарах атмосфери. Перед нами — Лонго, але село відокремлює від нас безліч болотяних западин.

- Невже ми приземлимося на болоті? — спитав я Ежена Годара.

- Ні, — відповів він, — якщо в нас навіть не залишиться баласту, я викину рюкзак. Ми мусимо будь-що обминути це болото.

Ми спускаємося чимраз нижче. О 5 годині 43 хвилини, коли ми перебуваємо вже за 500 метрів від землі, на нас налітає пронизливий вітер. Ми пролітаємо над заводським димарем і зазираємо всередину. Тінь повітряної кулі, мов міраж, перебігає від одного болітця до іншого; люди, що скидалися на мурашок, помітно збільшились, вони снують по всіх дорогах. Між залізничними коліями, біля роз’їзду, я помічаю зручну галявину.

- Чи втрапимо? — питаю я.

- Ні, ми перелетимо залізницю і те селище, що за нею, — відповідає Ежен Годар.

Вітер дужчає. Ми помічаємо це по деревах, що розгойдуються. Невіль уже позаду. Тепер перед нами рівнина. Ежен Годар скидає гайдроп, линву завдовжки 150 метрів, а потім і якір. О 5 годині 47 хвилин якір чіпляється за землю. Підбігають цікаві, хапають гайдроп, і ми приземлюємося без найменшого поштовху. Куля опускається, немовби могутній великий птах, а не як дичина з підбитим крилом.

Через двадцять хвилин з кулі випущено газ, її згортають, кладуть на віз, а ми вирушаємо в кареті до Ам’єна.

Ось, любий пане Жане, мої короткі, але цілком точні враження.

Дозвольте мені ще додати, що звичайна прогулянка в повітрі і навіть тривала повітряна подорож цілком безпечні, якщо здійснюються під керівництвом такого сміливого й досвідченого повітроплавця, як Ежен Годар, що має на своєму рахунку понад 1000 польотів у Старому і Новому світі».

Нарис Жюля Верна закінчується словами похвали Еженові Годару, який, за словами письменника, «завдяки своєму досвідові, витримці, точному оку є справжнім володарем повітря».

Чим цікавий цей забутий нарис? Крім того, що він дає дуже точне уявлення про примітивні умови польоту на повітряній кулі, ми відчуваємо, яка величезна безодня лежала між науковою фантазією письменника і реальними можливостями повітроплавання XIX століття. В той час, коли Жюль Верн здійснював цей скромний політ над Ам’єном, його мужні герої встигли вже підкорити не тільки повітряну стихію і глибини світового океану, а й проникнути в безодні Космосу!

Ставши громадянином Ам’єна, Жюль Верн узяв діяльну участь в громадському й культурному житті міста. Більш як п’ятнадцять років він бездоганно виконував обов’язки муніципального радника і, як міг, намагався поліпшити становище ам’єнської бідноти. Він намагався за допомогою муніципалітету добитися зниження квартплати і оподаткування немаєтних громадян, але змінити закони буржуазної держави письменникові, звісно, не вдалося. І все-таки його безкорислива громадська діяльність давала певні позитивні результати. І не випадково саме в ці роки він звертав свою творчу фантазію на «будівництво» впорядкованих міст майбутнього з ретельно продуманим плануванням і прекрасною архітектурою (романи «П’ятсот мільйонів бегуми», «Плавучий острів» та ін.).

Жюль Верн був дійсним членом Ам’єнської академії, найстарішого наукового закладу Пікардії, заснованого у XVIII столітті. В 1874, 1875 і 1881 роках він обирався її директором і незмінно, двічі на тиждень, був присутній на засіданнях. В «Записках Ам’єнської академії» він надрукував фантастичний нарис «Ідеальне місто» і два оповідання — «Десять годин на полюванні» та «В XXIX столітті. Один день з життя американського журналіста в 2889 році».

Оповідання потім передруковувались і перекладались різними мовами, а нарис «Ідеальне місто», опублікований тільки раз в провінційному виданні, виявився в числі забутих творів Жюля Верна.

Мені дуже хотілося прочитати цей нарис, та в жодній бібліотеці «Записок Ам’єнської академії» знайти не пощастило. Довелося ще раз звернутися до професора Едмондо Маркуччі. Він попросив свого знайомого, який жив у Ам’єні, зняти фотокопію, і вже через місяць «Ідеальне місто» Жюля Верна лежало в мене на столі. Бандероль прибула з Італії майже водночас із сумною звісткою про смерть Едмондо Маркуччі — в серпні 1963 року.

«Ідеальне місто» — вигадливий жарт у формі фантастичного сновидіння. Порівнюючи Ам’єн свого часу з уявним містом 2000-го року, письменник висміює всілякі недоліки і висловлює побажання на майбутнє. Багато з подробиць і жартівливих натяків були цікаві і зрозумілі тільки ам’єндям, і тому, мабуть, автор не вважав за потрібне передруковувати свою гумористичну фантазію.

«Дами й панове! Дозвольте мені знехтувати обов’язками директора Ам’єнської академії і замінити традиційну промову розповіддю про пригоду, що сталася зі мною особисто», — сказав письменник, відкриваючи засідання Ам’єнської академії 1-го грудня 1875 року. І далі йде виклад фантастичного сну.

Повернувшись додому, на бульвар Лонгевіль, з ліцею, де він був присутній при розподілі нагород учням, Жюль Верн ліг відпочити і міцно заснув.

«У мене давня звичка підніматися на світанку. Та з якоїсь незрозумілої причини я прокинувся дуже пізно. Сонце стояло в зеніті, була чудесна погода. Я розчинив вікно. На бульварі юрмилися люди, мов у неділю, хоч я добре пам’ятав, що сьогодні середа. Я швидко одягнувся, поснідав і вийшов на вулицю, не підозрюючи, що на мене чекають найнеймовірніші сюрпризи».

Дійшовши до вулиці Лемерш’є, він, здивований, побачив, що вона вся забудована чудесними спорудами і тягнеться так далеко, скільки око сягає. За одну ніч виросли нові квартали, оточені садами й бульварами. Залізничний міст стояв на старому місці, але вели до нього не козячі стежки, а широке шосе, бруковане плитками з порфіру.

«Які зміни! Невже цей куточок Ам’єна не заслуговує вже назви «маленької Лютеції»? Невже тепер можна буде тут пройти дощового дня, не загрузнувши по кісточки в болоті?

Невже не треба буде чалапати по рідкій глині, такій ненависній місцевим жителям? »

Придивляючись до перехожих, він не побачив жодного знайомого обличчя. Розкішні кафе, збудовані в ультрасучасному стилі, були заповнені добре вирядженою публікою. З міського саду долинала якась дивна музика.

«І тут усе змінилося. Ніякого музичного ритму, ніякого темпу! Ні мелодії, ні гармонії!.. Звукова алгебра! Тріумф дисонансів! Звуки, подібні до тих, які можна почути до того, як прозвучать три удари диригентської палички! Але слухачі аплодували з таким ентузіазмом, немовби вітали спритних гімнастів.

— Не інакше, як музика майбутнього! — мимоволі вигукнув я. — Невже я перебуваю за межами сучасного?

Про це не можна було не подумати, бо, підійшовши до афіші, на якій були зазначені програмні номери, я прочитав справді дивовижний заголовок:

«N» 1. Роздуми в мінорі про квартет гіпотенузи».

Письменник переконався, що змінилася і техніка виконання. Перед входом до концертного залу він побачив величезні рекламні щити:

«Піановський, піаніст імператора Сандвічевих островів»

«Я не мав жодного уявлення ні про самого імператора, ні про його придворного піаніста.

- А коли сюди прибув цей Піановський? — запитав я якогось меломана з великими відстовбурченими вухами.

- А він сюди і не приїздив,— відповів ам’енський старожил, з подивом глянувши на мене.

- Коли ж він приїде?

- Та він не приїде...

У мого співрозмовника був такий вигляд, ніби він хотів спитати: «А самі ви як сюди потрапили?»

- Але якщо він не приїде, то як же відбудеться його концерт? - спитав я.

- Концерт уже почався.

- Тут?

- Авжеж тут, в Ам’єні, і водночас в Лондоні, Відні, Римі, Петербурзі й Пекіні!

«Оце так штука, — подумав я.

Мабуть, усі ці люди не при своєму розумі. А може, це мешканці Клермонської божевільні, які вирвалися на волю?»

- Пане, як це зрозуміти? — вів я далі.

- Прочитайте уважно афішу, і ви побачите, що цей концерт — електричний.

Я глянув на афішу. Справді, в цей час знаменитий Піановський виступав у Парижі, в залі Герца, але електричними дротами його інструмент з’єднувався з роялями Лондона, Відня, Петербурга, Рима й Пекіна. І, таким чином, коли він бив по клавішах, відповідні ноти звучали і на цих далеких інструментах, на яких клавіші приводилися в дію електричним струмом!»

Тепер ці рядки можуть викликати посмішку. Але не забудьте, вони були написані 1875 року, за два десятиріччя до відкриття радіо О. С. Поповим. Великий фантаст не додумався до можливості бездротового зв’язку, який фігурує тільки в одному з його пізніх романів, написаних тоді, коли «бездротовий телеграф» вже був застосований на практиці.

Далі йде докладний опис нових вулиць і майданів Ам’єна, красивих будинків, що, наче за помахом чарівної палички, виросли на місці сумних пустищ і брудних тупиків із старими халупами.

Поки письменник розмірковував, намагаючись зрозуміти, що ж сталося, його зупинив якийсь незнайомий. То був лікар, що лікував за новим методом.

І тут автор вдається до комічного діалога з ущипливими натяками на адресу сучасних медиків: «Наші пацієнти, — сказав лікар, — платять нам тільки тоді, коли вони здорові, а якщо захворюють, ми не одержуємо жодного су. І тому ми анітрохи не зацікавлені в тому, щоб пацієнти хворіли... Я не дозволю вам навіть чхнути, інакше ви мене розорите! Ану, дайте гляну на ваш язик!

Я слухняно показав йому язика, але, правду кажучи, вигляд у мене при цьому був досить жалюгідний.

- Так, так! — пробурмотів він, оглянувши язик через лупу. - Обкладений! А ваш пульс?

Я так само слухняно простягнув йому руку.

Лікар дістав з кишені якийсь інструмент і, приклавши до мого зап’ястка, одержав діаграму пульсацій, яку тут-таки й прочитав, як телеграфіст читає депешу.

- Хай йому чорт! — пробурмотів він. І потім так швидко сунув мені в рота термометр, що я й опам’ятатись не встиг.

- Сорок градусів! — вигукнув він і пополотнів як крейда.

Його гонорари були під загрозою.

- Але ж що зі мною, докторе? — спитав я, ошелешений таким несподіваним способом міряння температури.

- Гм! Гм!..

Авжеж, я зрозумів, що він хотів сказати, хоч відповідь була не дуже врозумлива...»

Розмова триває в тому ж дусі. Діалог витриманий в стилі мольєрівської комедії. Пацієнтові здається, що він збожеволів, а лікар запевняє, що це тільки випадання пам’яті, що хвороба несерйозна, і він сподівається щомісяця одержувати свій гонорар.

В супроводі лікаря, який хоче взяти на себе роль гіда, Жюль Верн здійснює прогулянку по Ам’єну. Письменник помічає на кожному кроці ознаки небувалого прогресу. В ліцеї одночасно навчається чотири тисячі чоловік. Замість зубріння латині і старогрецької учні дістають глибокі наукові і технічні знання. На правому березі Сомми розкинулися нові промислові райони столиці Пікардії, прорізані широкими магістралями. Замість диліжансів та омнібусів, запряжених кіньми, містом мчать трамвайні вагони. Про трамвай в ті роки можна було тільки мріяти!

В парку Отуа автор побачив всілякі електричні механізми, які повністю витіснили ручну працю з усіх галузей промисловості.

В захваті від усіх цих чудес, письменник мимоволі простяг руку і... перекинув нічний столик. Гуркіт розбудив його.

«Дами й панове, — сказав Жюль Верн, закінчуючи свою жартівливу промову, — цим сном я хотів показати вам, яким бачу я в мріях Ам’єн у 2000 році».

Л-ра: Всесвіт. – 1966. – № 1. – С. 69-75.

Биография

Произведения

Критика


Читайте также