Мандрівка до безсмертя і вічної юності (Роман Жуля Верна «П'ятнадцятирічний капітан»)
В. М. Назарець
На невеличкому кладовищі Мадлен, що у французькому Ам'єні, є незвичайне скульптурне зображення. Натхненний і мужній вираз обличчя. Чоловіча постать, яка плечима рішуче відштовхує геть від себе важку поховальну плиту. Одна рука сперта на кам'яний виступ. Друга — простягнута вгору, назустріч сонцю і зорям. «До безсмертя і вічної юності», — викарбувано на постаменті.
Жуль Верн народився 8 лютого 1828 року в портовому французькому містечку Нанті в родині П'єра та Софі Вернів. Його батько був потомственним — від діда й прадіда — адвокатом. Утримував власну адвокатську контору. Невеличку і не дуже, як можна здогадатися, респектабельну, але й не збиткову. Певну пересічність батьківської лінії романтично компенсувала материнська гілка, представлена — щоправда, у безнадійно далекому минулому — бравим шотландським лучником Аллотом, який служив в охороні короля Людовіка XI і отримав за свої заслуги дворянське звання. Треба гадати, героїчна постать шотландського пращура не раз поставала в розбурханій уяві підлітка, проте часи лицарів давно минули, і замість шолома, щита та лука Жуль, старший у родині син, був приречений успадкувати батьківську адвокатську контору. Власна доля здавалась Жулеві найгіркішою через те, що молодший від нього брат Поль, за рішенням батька, мав стати моряком.
Але ж усе повинно бути навпаки, гадав Жуль, навчаючись разом із братом у приватній школі Сен- Станіслав. І в голові одинадцятилітнього хлопчака визріває відчайдушний план. Заощадження Жуля і Поля були більш ніж скромними, але їх вистачило на те, щоб домовитися з юнгою шхуни «Коралі», яка готувалася відплисти у Вест-Індію. Юнга, що продав Жулеві свою посаду, сам був новенький, і тому капітан не помітив заміни. Кілька годин по тому шхуна залишила рибацьку гавань містечка Шантеней, куди П'єр Верн привіз на літній відпочинок свою родину, і, як гадав Жуль, узяла курс на Калькутту. Здавалося б, усе складається напрочуд вдало. Але Жуль прорахувався. Перед тим, як залишити берегові води і відплисти в океан, «Коралі» повинна була зробити зупинку в одному з невеличких портових містечок — Пембефі. Тут, як слід було гадати, мандрівка Жуля скінчилась. У порту Пембефі на маленького бешкетника очікував розлючений батько, котрий випередив його сушею. Про подробиці цієї хвилюючої зустрічі краще помовчати... Коротко кажучи, батько навіть і думати заборонив старшому синові про морську кар'єру, а натомість велів штудіювати дисципліни, які повинні були забезпечити успішне просування Жуля до адвокатської кар'єри.
1844 року, у повній відповідності до батьківського плану, Верни-молодші вступають до нантського Королівського ліцею. Два роки загальноосвітнього курсу і диплом бакалавра відкривали їм шлях у вищу спеціальну школу: Полю — в морську, а Жулю — в юридичну. 1847 року Жуль іде до Парижа, де має продовжити свою юридичну освіту, а Поль на шхуні «Лютен» вирушає у свою першу навігацію до Антильських островів. Треба віддати належне Жулеві, який, незважаючи на відсутність жодних ілюзій щодо перспектив майбутньої адвокатської кар'єри, все ж старанно вивчає право і сумлінно відвідує лекції. А вечорами Жуля зазвичай можна було зустріти в галасливих студентських кав'ярнях або світських салонах. Хоча, звичайно, на тих сто франків, які щомісяця виділяв йому батько і які майже повністю з'їдали витрати на проживання, Жуль мусив поводитися дуже і дуже обачно.
Юридичні нахили так і не встигли зміцніти й оформитися в голові Жуля у щось кар'єрно закінчене, як у його життя стрімко увірвалися нові захоплення.
Із середини XIX ст. Франція, як і багато інших країн Європи, переживає справжній розквіт науки, який супроводжується сенсаційними технічними та географічними відкриттями. У цей час людина намагається підкорити небо, конструює та вдосконалює повітряні апарати, опановує фізику, астрономію, хімію, біологію, вирушає у сміливі географічні експедиції, які відкривають і описують ще не зовсім досліджені простори земних континентів. Зрозуміло, що залишатись осторонь цього грандіозного науково-технічного поступу було просто неможливо. Жуль жваво цікавиться новинками природничої та технічної літератури, знайомиться з ученими, інженерами, винахідниками, відвідує наукові диспути та доповіді. Його архів постійно поповнюється книжками, вирізками та виписками з наукових газет та журналів. Наукові відкриття складають і тему його перших літературних спроб. Він пише оповідання, в яких описує останні досягнення повітряного плавання, результати арктичних експедицій, дослідження з історії та географії країн Латинської Америки.
Паралельно до наукової пристрасті Жуль переживає захоплення театром. Спочатку у ролі простого глядача, а потім і як драматург-початківець — не Мольєр, звичайно, але й не повний бездара. Перша п'єса Берна «Олександр Великий» принесла авторові мізерний гонорар — 15 франків, зате витримала дванадцять вистав і була схвалена самим Дюма-батьком.
Тепер, природно, питання про подальше продовження адвокатської кар’єри загострюється. Батько Верн, попри літературні успіхи сина, рішуче наполягав на продовженні адвокатської кар'єри. Жулю в цей час марились казкові прибутки з майбутніх літературних гонорарів.
«Ти стверджуєш, любий татку, — пише він у листі до Верна-старшого, — що Дюма та подібні до нього не мають ні шеляга за душею і ведуть безалаберне життя. Але це не так. Олександр Дюма заробляє 300 000 франків за рік, Дюма-син — без особливих зусиль — від 12 до 15 тисяч, Ежен Сю — мільйонер... у Гюго — 25 000 ренти... всі, всі вони мають прекрасний прибуток і анітрохи не жалкують за тим, що обрали цей шлях...»
Утім, як би не наполягав батько, для себе Жуль уже давно все вирішив. Він вагався в єдиному: працювати для театру чи писати прозу. Так чи інакше, але він твердо пообіцяв батькові, що до 35 років посяде в літературі визначне місце. Як виявилось, зробити це було не так просто. Верн багато працює. Спочатку в невеличкому театрі, на посаді секретаря директора, згодом — у конторі біржового маклера. Пише п'єси, але бажаного успіху вони не приносять. Так, у повсякденних клопотах про хліб насущний минають роки. Верну виповнюється тридцять два, і йому гірко усвідомлювати, що за десять років він не просунувся у напрямку до поставленої мети ані на крихту. Чи треба говорити, що Верн був у відчаї?
1862 року, коли до наміченого терміну залишався лише рік, він звільняється з біржі і спрямовує всі зусилля на літературну творчість. Остання відчайдушна спроба, яка, на щастя, виявилась вдалою. Влітку того ж 1862 року він уже розповідав друзям, що пише «роман зовсім нового типу, щось дуже і дуже своєрідне. Мені здається, я знайшов свою золоту жилу».
Восени роман був закінчений, і Верну поталанило двічі. На цей раз з видавцями. Перший, до якого звернувся Верн — а це був Франсуа Бюлоз, редактор популярного журналу «Ревю де Монд» — відмовив молодому автору з тієї прозаїчної причини, що початківець мав сміливість просити за свою книгу гонорар. Хтозна, як склалася б далі творча доля Жуля Верна, якби ця відмова була остаточною. Але, на щастя, Бюлоз не виставив молодика за двері, а навпаки, люб'язно погодився написати для Верна листа до іншого видавця.
П’єр Жуль Етцель, видавець сатиричних альманахів, публіцист і дитячий письменник, був близько знайомий з літературними світилами тогочасної Франції — Бальзаком, Гюго, Жорж Санд, Мюссе, Меріме, з впливовими політиками і членами уряду. Коли Верн завітав до Етцеля, той виношував ідею «Журналу виховання і розваг», паралельно з яким мав намір видавати однойменну бібліотечку новинок дитячої літератури. На ловця, як кажуть, і звір...
Роман Верна «П'ять тижнів на повітряній кулі» побачив світ на початку 1863 року, коли його авторові виповнилося тридцять п'ять. Залишається лише дивуватися, з якою точністю Верн усе передбачив. Успіх, котрий мав його перший роман, перевершив усі, навіть найоптимістичніші, сподівання. Роман став справжньою літературною сенсацією, а його автор прокинувся вранці знаменитим.
Етцель підписав з Верном угоду про те, що автор бере на себе зобов'язання передавати видавцю три книжки щороку, обсягом до 10 друкованих аркушів кожна, з розрахунку 1925 франків за книжку. Винагорода, яка дорівнювала майже літературному гонорарові Бальзака.
Формулу шаленого літературного успіху Жуля Верна, секрет його художнього новаторства важко зрозуміти, якщо не зробити невеличкий екскурс у теорію роману.
Якщо абстрагуватися від сухих теоретичних викладок, то роман, який європейська література кінця XVIII століття успадкувала від попередніх літературних епох, найчастіше мав приблизно такий вигляд: довга і виснажлива мандрівка, яка теоретично потрібна була для того, щоб поєднати (в кінці) долі двох до безтями закоханих одне в одного романтичних героїв, а фактично для того, щоб здивувати читача низкою тих карколомних пригод, в які потрапляє мандрівник, долаючи перешкоди, що нанизуються на його мандрівку, як намистини на нитку. Вантажем, який тепер називають проблематикою, такий роман себе не переобтяжував і був чистої води вигадкою, грою уяви, відповідно закріпивши за собою назву авантюрного.
З кінця XVIII століття, ознаменованого бурхливим розвитком гуманітарних знань, життя починає вносити відповідні корективи і в роман, в якому висувається тепер на передній план зображення характеру і внутрішнього світу людини (роман виховання, психологічний роман).
Початок XIX століття — власне, романтизм: з'являється неабиякий інтерес до національного минулого людства, розвивається історичний роман. Ближче ж до середини XIX століття, коли у суспільних пріоритетах знову відбуваються зміни і філософія ідеалізму поступається місцем філософії позитивізму, яка певною мірою переакцентовує увагу із власне гуманітарних знань на зацікавленість проблемами суспільного розвитку та науки, роман, у свою чергу, реагує на це коливання новим тематично-стильовим відгалуженням у вигляді спочатку соціального роману, в якому порушуються актуальні суспільні проблеми сучасності, а згодом так званого «роману науки».
Честь винаходу цього останнього та розробки його основних художніх принципів і належить Жулю Верну. Погодьтеся, заслуга чимала — бути першим, стояти, так би мовити, біля витоків.
Чіткого визначення поняття «науковий роман» (як, власне, і всіх інших його тематичних різновидів) не існує. Утім, його можна спробувати визначити як значний за обсягом прозовий твір, в якому на передній план зображення висунуті певні проблеми, пов'язані з новітнім або потенційно очікуваним розвитком науки (в широкому розмінні слова). Суттєве при цьому те, що такі проблеми перебувають у творі не на периферії, а в центрі сюжету, активно мотивуючи його розвиток і концентруючи увагу читача.
Роман Берна не відразу став романом науки. Перші його твори — це швидше пригодницько-географічні романи. Вони нагадують так звані авантюрні, з якими їх споріднює пригодницька фабула, але, на відміну від них, мандрівка у творах Верна відстежується й описується з максимальною науково-географічною точністю і яскравим географічним колоритом. Як зауважив сам Верн у розмові з Дюма, він мав намір зробити для географії те, що той зробив для історії.
З роками географічний роман під пером Верна починає переростати в роман науковий. Цю трансформацію літературознавець Юрій Кагарлицький пояснює так: «для незвичайних пригод і транспортні засоби потрібні були незвичайні, такі, скажімо, як повітряна куля, підводний човен, а потім і найрізноманітніші різновиди літальних апаратів, важчих від повітря. Споряджалися ці експедиції нечуваними новинками техніки, через те наукові відкриття почали поступово відтісняти відкриття географічні».
Власне, обидва названі аспекти — техніку і географію — поєднував уже перший роман Верна «П'ять тижнів на повітряній кулі», в якому мова йшла про експедицію на повітряній кулі до Африки. Для цієї мандрівки Верн спеціально «сконструював” аеростат, яким можна було керувати, регулюючи температуру газу, що заповнював кулю, а також напрочуд точно передбачив місцезнаходження тоді зовсім ще не відомих витоків Ніла (які невдовзі відкриють саме там, де й розмістив їх у своєму творі Верн). Окрилений своїми «географічними» успіхами, Верн сідає за наступний роман, а його видавцю Етцелю, в свою чергу, спало на думку об'єднати всі майбутні романи Верна в серію, яку вони назвали «Незвичайні мандрівки».
«Незвичайні мандрівки», — пише дослідник творчості Верна Євген Брандіс, — узяті в цілому, складають універсальний географічний нарис земної кулі».
Кажуть, що у бібліотеці Верна був величезний глобус, розмережений різнокольоровими лініями мандрівок, описаних у його романах. З кожним новим твором Верн домальовував на глобусі нову лінію. Коли він дописував останні романи, глобус покрився такою густою сіткою географічних маршрутів, що вже й самому письменнику важкувато було виплутуватися з їхніх хитросплетінь.
Якщо літературні справи Верна йшли блискуче, то особисте життя складалося важко і чим далі, тим більше додавало письменникові гірких розчарувань.
Коли Верн уперше побачив Оноріну Морель, йому здалося, що він зустрів свою долю. Двадцятишестилітня вдова, яка мала двох дочок — Валентину та Сюзанну — одружилася з Берном, власне, через те, що цей крок давав їй змогу перебратися з провінції до столиці. А легке світське життя, яке вирувало в тодішніх салонах, вона цінувала понад усе. Ні про яку спільність духовних інтересів і мови не було. Оноріна взагалі не розуміла, що таке творчість. Інтереси свого чоловіка вона поділяла і цінувала лише через те, що вони приносили прибутки. Нічим не поступалися матері і Валентина з Сюзанною. Гірко було це усвідомлювати, але міняти щось кардинально у своєму житті Верн не хотів, тим більше, що з Оноріною його вже зв'язував і спільний син — Мішель.
Егоїстичне виховання Оноріни зробило з Мішеля справжнього домашнього деспота. Він влаштовував постійні скандали і взагалі не вкладався своєю поведінкою в жодні прийнятні рамки. Лікарі вбачали у його поведінці психічні відхилення. Батька він зневажав. Його вибрики коштували Бернові величезних моральних витрат, не беручи до уваги фінансових рахунків, якими Верн оплачував «історії» сина, та пояснень, які він мусив давати поліції, рідним, друзям. Але Верн усе ж не втрачав надії, що його єдиний син, зрештою, прийде до тями.
Іноді в поведінці шаленого Мішеля траплялися періоди душевної «нормалізації». У такі хвилини Верн намагався бути поруч. На власній яхті, котру на честь сина було названо «Сен-Мішель», він виходив із Верном-молодшим у море, насолоджувався спокоєм, який приносили привітні морські хвилі, та втіхою за сина, що вправно порався біля штурвала.
«А якщо шторм? — раптово промайнула думка. — Що буде тоді? Чи зможе п'ятнадцятилітній хлопчина протистояти натиску злютованої стихії?» В уяві Верна вже нісся шквальний вітер, який підіймав розбурхані хвилі і зі страшною силою жбурляв їх на маленьке китобійне судно з незвичною назвою «Пілігрим». Здавалося, ще мить — і здавлений хвилями корабель поглине холодна морська безодня, але...
Жуль Верн і не помітив, як у його голові почав народжуватися сюжет нового роману «П'ятнадцятирічний капітан» (1877).
Те, що головним героєм цієї історії буде зовні схожий на Мішеля 15-літній підліток, — скажімо, американець на ім'я Дік Сенд — прийшло якось само собою. Він, звісно, з честю, хоча для нього це буде надзвичайно складно, вийде з того випробування, перед яким його поставить розбурхана морська стихія. А далі? Адже читач, розгорнувши книжку, має перебувати у постійному напруженні. А це означає, що потрібні якісь нові випробовування. Щось на зразок того, що корабель розіб'ється поблизу якихось незнайомих і не- досліджених берегів, на яких на мандрівників очікує ціла серія неймовірних пригод. Але така розв’язка занадто стара і банальна. А в справжньому творі вона, вважав Верн, повинна бути несподіваною і, головне, неочікуваною. До того ж треба зв’язати тему хороброго підлітка з темою работоргівлі — на цьому наполягав видавець Етцель, якому здавалось, що ця тема все ще залишається актуальною і приверне до нового роману додаткову увагу. Отже, треба придумати якийсь сюжетний поворот, який ще більше загострить цю напружену ситуацію, зв'яже в один вузол обидві намічені теми і стане повною несподіванкою для читача. Тема работоргівлі, природно, має бути зв'язана з африканським континентом, міркував Верн. Тоді як у цивілізованому світі така торгівля заборонена, там, у нетрях африканських джунглів, вона продовжує існувати. Тому логічно «Пілігрим» має закінчити мандрівку біля берегів Африки. Але як він туди дістанеться? Звісно, можна припустити, що він прямував до Африки із самого початку, але така думка сама собою приходить у голову, і ніякої несподіванки, потрібної для напруження сюжету, тут немає. Верн задумався лише на якусь мить, оскільки його письменницька інтуїція відразу ж підказала безпомилково просте рішення. Ну, звісно, все має бути навпаки. Корабель зовсім не мав наміру дістатися до Африки. Він потрапив туди... через недосвідченість молодого капітана, який збився з курсу? Ні. Може, через те, що корабель утратив керування? Ні, це занадто просто. Його привели туди силою? І тут чогось не вистачає. Усе занадто передбачуване. Читачеві буде нецікаво. Ось! Його приведуть туди хитрістю. Але як таке могло трапитись? Інтуїція, яка випереджала схвильовану уяву Верна, вже підказувала: на шхуні, крім п'ятнадцятилітнього капітана, має бути ще один моряк — досвідчений і розумний, але негідник, який переслідує злочинницькі цілі. Але як могло статися так, що на китобійному судні з усього екіпажу лише два моряки, з яких один навіть ще й не зовсім моряк, а тільки юнга? Куди ж поділись усі інші члени екіпажу і капітан судна? Утім, уява Верна намалювала страшну і трагічну картину: не встоявши перед спокусою вполювати кита, який трапився дорогою (згадаймо, «Пілігрим» — судно китобійне), капітан поклав судно в дрейф, спустив на воду шлюпку і на чолі своєї невеличкої команди, в яку ввійшов, власне, весь екіпаж шхуни, за винятком юнги Діка Сенда та кока Не- горо, розпочав полювання на кита. Чи треба казати, що воно — як це зрідка, але все ж буває — закінчилося трагічно для капітана Халла і його підручних. Розлютований кит атакував шлюпку, страшний удар його хвоста розбив її вщент. Капітан Хапл і його товариші загинули. Що ж, Діку Сенд, як ти себе тепер поведеш? Пам'ятай, що тепер від тебе, від твого досвіду, рішучості і хоробрості залежить справа врятування дружини господаря судна місіс Уелдон, її сина Джека, кузена Бенедикта, старенької чорношкірої няньки Нен та п'ятьох негрів, підібраних дорогою з напівзатонулого судна. На тебе чекають суворі випробування, що готують тобі доля і негідник Негоро, який затаїв лихі наміри.
Роман Верна «П'ятнадцятирічний капітан” — серійний. За вернівською класифікацією, його слід визначити як географічно-пригодницький роман. Але серед інших «незвичайних мандрівок» йому належить особливе місце. Тут, у центрі зображення не географічні відкриття або новинки науки чи техніки, а проблема людського духу, людських якостей, під впливом яких із звичайного підлітка формується справжній чоловік, і ширше — моральних якостей, які визначають справжню людину. Ось це — людське — і є художнім «відкриттям» автора, на якому закцентований майже весь інтерес у романі.
Носіями кращих людських якостей у творі Верна виступають чимало героїв, але в центрі уваги автора — двоє з них: п'ятнадцятилітній юнга Дік Сенд, котрий не схиляється перед труднощами, не згинається під ударами долі, а, навпаки, засвідчує свою духовну зрілість і мужність, поводить себе як справжній чоловік, а також підібраний шхуною «Пілігрим» разом з іншими невдахами негр Геркулес, котрий, ризикуючи життям, виявляє чудеса хоробрості та кмітливості, врятовує своїх супутників, вириваючи їх з лабет жорстоких работорговців.
Із Діком Сендом Верн знайомить свого читача вже в другому розділі роману. Дік виріс без батьків, його ще немовлям підкинули під чужі двері. У вісім років він уже влаштувався юнгою на один з кораблів, які здійснювали рейси в південні країни. На кораблі почав вивчати морську науку. Потім його помітив господар китобійної флотилії Джеймс Уелдон, котрий допоміг йому закінчити школу у Сан-Франциско, а згодом узяв його молодшим матросом на шхуну «Пілігрим». Дік Сенд у свої п'ятнадцять років уже вмів приймати рішення і доводити до кінця все, на що обдумано зважувався. Його жваве і серйозне обличчя привертало увагу. На відміну від більшості своїх однолітків, Дік був скупим на слова і жести. У віці, коли діти ще не замислюються над майбутнім, Дік усвідомив своє прикре становище і твердо вирішив «пробитися в люди» власними зусиллями. І досяг свого: він був уже майже чоловіком, в той час як його однолітки ще залишалися дітьми.
Як бачимо, Діка Сенда не можна назвати хлопчиною цілком пересічним, але, з іншого боку, Верн не ідеалізує і не перебільшує його можливостей. Етцель, який уважно стежив за процесом написання роману, висловлював побажання, щоб Дік був «зроблений» Верном під популярного на той час розбишакуватого героя-підлітка Гавроша, якого вивів в одному зі своїх творів Гюго. Відчайдушний хлопчик, який безтурботно наспівує під градом куль, що сиплються на нього, полонив уяву Етцеля, але Верну цей образ, вочевидь, здався занадто зромантизованим. Так, Дік Сенд — теж герой, але таким він є не від природи, не від сліпої відчайдушності і не відразу. Усе це, за думкою Верна, повинно приходити до нього внаслідок поступового усвідомлення, внаслідок сумлінного ставлення до своїх обов'язків і, насамперед, бажання виправдати довіру тих, чиє життя примхлива доля поставила в залежність від його вміння володіти собою і ситуацією. Відповідальність Діка тим більша, що на борту шхуни перебувають члени родини його благодійника Джеймса Уелдона, а також випадкові пасажири — дорослі чоловіки, які, в силу необізнаності з морською справою, покладаються на нього, як на справжнього моряка. Дік не розгубився у цій складній ситуації, йому б вистачило духу і сил привести, як він це збирався зробити, корабель до берегів Південної Америки, якби не підступність Негоро, котрий змінив дані компаса, внаслідок чого «Пілігрим» обігнув мис Горн, перетнув Атлантичний океан і розбився не поблизу берегів Америки, а біля берегів Африки. Дік мужньо сприймає нове випробовування долі. Він не зраджує своїх супутників. Розумний і хоробрий, він потрапляє у засідку работорговців лише через підступність — тепер уже спільника Негоро — Гарріса.
Далі Дік мужньо сприйме катування і страту, на які його присудить Негоро і, чудом (в особі Геркулеса) урятований від неминучої смерті, в кінці роману сам врятує своїх супутників від людожерів. Урятовує, навіть не просто ризикуючи своїм життям, а цілком свідомо приносячи себе в жертву заради спасіння друзів. І знову тільки чудо — цього разу, слід гадати, вже в особі самого Верна, але руками супутників Діка, поверне його до життя. Благородний Дік Сенд найкращим чином довів право вважатися справжнім чоловіком — сильним, мужнім, рішучим, надійним і відданим.
У негра Геркулеса в романі Верна також важлива функція. Письменник, як уже було сказано, не ідеалізує можливості Діка і прекрасно розуміє, що яким би мужнім і рішучим не був цей підліток, зрештою, протистояти наодинці зграї запеклих ворогів не зможе. Тому, за задумом Верна, у Геркулеса функція своєрідної компенсації того, що не під силу Діку. Геркулес у романі — це справжнє чудо сили, мужності, винахідливості і, головне, товариськості та взаємовиручки. Чого варта лише одна його ідея — переодягнутись у вбрання тубільського шамана! Геркулес грає цю роль, як талановитий актор. Це дає йому змогу врятувати місіс Джеймс та маленького Джека. Саме Геркулес, знову ж таки ----- ризикуючи життям — врятовує від смерті напівживого Джека. Усе це він робить не з якихось там меркантильних міркувань і навіть не через те, що сам був урятований від загибелі командою «Пілігрима», а тому, що він є людиною, яка ні за якої умови не залишить у біді своїх друзів. Треба думати, Верн не випадково підібрав на цю роль чорношкірого. Негр, що докладає неймовірних зусиль для врятування білих, хоча теоретично міг цього і не робити, — це своєрідна відповідь Верна сучасникам, які, визнаючи неприпустимість работоргівлі, чорношкірого рабства, все ж не вважали негрів за повноцінних людей, здатних на високі людські почуття.
Проблема людської гідності, рівності і рівноцінності — без огляду на колір шкіри та соціальне положення — займає далеко не останнє місце в романі Верна. Найповніше вона розкривається в тих розділах твору, які присвячені перебуванню героїв у полоні работорговців — Алвіша і Негоро. Авторська позиція щодо цього очевидна й однозначна. Верн рішуче засуджує работоргівлю, яка неприйнятна для нього у будь- яких формах, незважаючи ні на які «далекоглядні» цивілізаторські наміри. Тому-то сцени роману, у яких мова йде про работорговців, уражають читача вкрай натуралістичними описами людської жорстокості і звірства, неприпустимої зневаги до людини.
Отже, основна проблема роману — це проблема людяності, розглянутої автором у різних її аспектах.
Але Верн не був би Верном, якби хоча б на правах однієї з побічних сюжетних ліній не ввів до свого роману певний географічний інтерес. Не треба докладати особливих зусиль для того, щоб побачити, у чому він полягає. Насамперед цей інтерес пов'язаний з певним географічнім казусом, який виведений у романі Верна і який, крім усього іншого, виконує у ньому функцію того самого несподіваного повороту, котрий максимально напружує сюжет і виводить його за рамки вже відпрацьованих літературних стереотипів. Мова йде про ймовірність «сплутати» Америку з Африкою. Річ у тім, що це не чиста вигадка Верна, який, як ми знаємо, не любив невмотивованих фантазій. Припускаючи цю «географічну помилку», Верн виходив з того, що окремі місцевості на узбережжях Африки і Америки насправді схожі. Це, зокрема, дало йому можливість блискуче обіграти через зіставлення географічних реалій двох континентів процес поступового «впізнавання» командою «Пілігрима» Африки. Але тільки цим географічний аспект роману Верна не вичерпується. У творі неодноразово і зовсім не епізодично згадуються кілька географічних експедицій, що мали на меті дослідження неописаних районів Африки. Більш того — експедиція Самюеля Вернона безпосередньо входить у сюжет роману, мотивуючи появу в ньому і, зокрема на «Пілігримі», одного з головних антигероїв, работорговця Негоро, а також — собаки Дінго, ще й підігріваючи інтерес до таємниці, яка їх зв'язує. Симптоматично, що зв'язуючи воєдино дві теми — географію і работоргівлю — Верн популяризує необхідність і важливість географічних розвідок і відкриттів, зокрема і тим, що вони, крім усього іншого, відкривали і майже не відомі цивілізованому світові осередки работоргівлі, що допомагало зупинити їх розвиток. Науково-пізнавальний аспект роману Верна підтримується також епізодично вкрапленими справжніми науковими лекціями. Одна з них (перший розділ) присвячена проблемі класифікації комах, інша — подана у 5-му розділі другої частини роману, так і називається: «Лекція про термітів, прочитана у термітнику».
Роман Верна «П'ятнадцятирічний капітан» побачив світ у 1877 році. Верн здав його до редакції незадовго до того, як Мішель, уже 17-літній, став учнем штурмана на торгівельно-пасажирському кораблі, готувався до подорожі у Калькутту (в яку свого часу сам Верн намагався втекти на шхуні «Коралі» від адвокатської кар'єри).
У реальному житті все найчастіше відбувається зовсім не так, як у романах. Сподівання Верна на те, що справжня чоловіча робота якщо й не зробить з Мішеля моряка, то хоча б виправить його душевні вади, не справдились. Мішель ані краплини не був схожий на Діка Сенда, і в подальші роки ще принесе чимало неприємностей своєму батькові. Цілком нормальним Мішель так і не стане. Щоправда, після одруження він дещо заспокоївся, і вже одна ця обставина вселяла в серце його батька оптимізм. Зрештою, Мішель подарує батькові онука Жана Жуля Верна, яким його дід насправді міг би пишатися. За родинною традицією, він стане юристом, але впродовж майже сорока років збиратиме всі матеріали, які стосувалися літературної діяльності та життя його діда, а потім напише про нього прекрасне і глибоке дослідження.
Жуль Верн помер у віці семидесяти семи років 24 березня 1905 року.
Впродовж ще п'яти років — до 1910, Мішель і Етцель-молодший будуть видавати неопубліковані романи з архіву Верна, за традицією, по два романи на рік — так, як це колись, майже сорок років, робили Верн і Етцель-старший. Але й це не кінець, а тільки початок. Романи Верна продовжують жити. Жити у свідомості усе нових і нових поколінь, які приходять у світ. Вони запалюють вогник любові до знань, світлі мрії, дивовижні фантазії та віру в те, що справедливість рано чи пізно обов'язково переможе.
Нехай буде так. Ми віримо в це разом із Жулем Верном, читаючи його книги. Отже, його мандрівка до безсмертя і вічної юності триває.
Л-ра: Всесвітня література та культура. – 2005. – № 4. – С. 29-33.
Твори
Критика
