Історичні романи Робера Мерля

Історичні романи Робера Мерля

С. Шевель

Один із найцікавіших прогресивних письменників сучасної Франції Робер Мерль досить добре відомий вітчизняному читачеві. Шість із одинадцяти написаних ним романів перекладено українською мовою, і кожен викликав чималий інтерес наших читачів. У цій статті мова піде про три останні масштабні твори письменника – «Доля Франції» (1977 p.), «В наші юні роки» (1979 р.) та «Париж, моє любе місто» (1980 p.), котрі скорше слід розглядати як три томи історичної хроніки, що їх об’єднує відтворювана епоха – XVI століття, і головні дійові особи – родина де Сіораків.

Проголошуючи своє творче кредо, Мерль зазначає: «Письменник повинен у кожному своєму творі поставати в новому, незвичному для нього самого і для читача світлі». Безперечно, це дуже цінна риса. І притаманна вона справді талановитим, багатогранним письменникам. Мерль – один з них. У кожному творі письменник зберігає відданість своїм прогресивним переконанням, його завжди хвилює, як він сам висловлюється, «світ, в якому ми живемо, великі проблеми сучасності». Водночас книжки Мерля, такі різні в жанровому, сюжетному, часовому та стилістичному плані, змушують читача щоразу заново відкривати для себе цього письменника.

Отже, для трьох останніх своїх творів Робер Мерль уперше обирає класичну – принаймні на перший погляд – форму історичного роману» хоча історія – не такий уже новий для нього предмет. Ще у своїх ранніх п’єсах на міфологічні сюжети – «Сізіф і смерть», «Фламінео» – Мерль, за словами Андре Стіля, використовує «цей засіб відступу назад, у минуле, щоб краще розповісти нам про нас, про зло серед нас, яке в романі «Смерть – моє ремесло» автор розглядає, навпаки, зблизька» Керуючи виданням серії «Славетні жінки історії», Мерль написав белетризовану біографію героїні епохи італійського Відродження – «Вітторія – принцеса Орсіні» (1959). Його документальні книжки на матеріалі новітньої історії – «Монкада, перша битва Фіделя Кастро» (1965), «Ернесто Че Гевара» (1967), які відкрили нові грані обдаровання письменника, довели, що він не цурається копіткої роботи вдумливого й об’єктивного дослідника. Врешті, розгром союзницьких армій під Дюнкерком у 1940 році, як логічний фінал «дивної війни» («Уїк-енд на південному березі»), політика геноциду, яку провадила гітлерівська Німеччина («Смерть – моє ремесло»), боротьба з колоніалізмом («Острів»), студентські заворушення навесні 1968 р. у Франції («За склом»), – також моменти історії, щоправда, історії порівняно недавньої.

«Нове для мене те, що я заглибився на чотири століття, – пояснює Мерль. – Захотілося згадати минуле, яке допомагає інколи не тільки краще зрозуміти теперішнє, а й зазирнути в майбутнє».

Якщо для деяких авторів історичний роман – просто втеча від безрадісної дійсності сучасного буржуазного світу або меркантильна експлуатація читацького інтересу до історичної тематики, то для Мерля звертання до історії – спосіб виходу на проблеми сьогодення. Цікаво, що чи не найбільшу увагу французьких романістів привертає середньовіччя і, зокрема, період Відродження у Франції, становлення французької нації і національної мови, ломки застарілих феодальних стосунків і уявлень. Проте в багатьох творах про середньовіччя мало не єдиною основою гармонії людини з довколишнім світом, гармонії, якої вона позбавлена в сьогоднішньому агонізуючому капіталі стичному суспільстві, є релігія.

Історичні романи Р. Мерля суперечать цій тенденції. Змальовуючи життя протестантської родини де Сіораків у період великої національної драми – громадянських воєн між католиками й гугенотами, – письменник беззастережно засуджує релігійний фанатизм, стверджує ідеал цілісної, здорової, життєлюбної людини, вільної від релігійних та інших забобонів. Газета «Юманіте» від 9 лютого 1978 року писала: «Поглиблення і загострення соціально-економічної кризи викликає особливо серйозну й невідкладну необхідність «реабілітації особистості». Історична хроніка Мерля є внеском у боротьбу за цю реабілітацію. Достовірно, дуже виразно відтворюють вони атмосферу середньовіччя, соціальний клімат Франції XVI століття, побут і звичаї людей того часу. Письменник майстерно передає соковиту, колоритну мову тієї епохи.

Оповідь ведеться від особи П’єра, молодшого сина барона де Сіорака, і розгортається в хронологічній послідовності концентричними колами: родина – провінція – королівство. Докладно, в дусі середньовічних хронік, розповідає П’єр про дитячі роки у батьківському замку, про бурхливу, сповнену пригод юність далеко від рідної домівки. Перша книга історичної хроніки – «Доля Франції» – охоплює події переломного двадцятиріччя XVI століття (1545–1566). Посилення абсолютизму за Франціска І (1515–1547), Генріха II (1547–1559), криза, що настала після виснажливих, для країни загарбницьких походів у Італію, викликали невдоволення дворянства й спричинилися до кривавих громадянських воєн, відомих під назвою «гугенотських». Хвилі ненависті, переслідувань та вбивств були викликані боротьбою за владу (релігійною за формою, але політичною по суті). І якщо вчора гугеноти, відчуваючи підтримку королеви-матері Катерини Медічі, трощили зображення святих, вішали католиків, то назавтра вітер змінювався. Гізи, папа та Філіпп II знову брали верх. Тріумвірат, утворений герцогом Гізом, Монморансі та маршалом Сент-Андре, брався викорінювати єресь у королівстві, «не шкодуючи для цього ні заліза, ні вогню».

Розповідаючи історію свого не дуже старовинного, але поважаного роду, П’єр де Сіорак з любов'ю згадує батьківський дім у Південному Перігорі – замок Меспеш, що був для нього острівцем щасливого й мирного життя серед хаосу, злиднів, епідемій та воєн. Устами П’єра автор розповідає про весілля, народження, смерті, про початок війни, про напади іспанських розбійників, агонію Генріха II, про епідемію чуми, родинні та національні конфлікти між католиками і гугенотами й про безліч інших подій. Але при цьому Мерль не захоплюється описами інтриг та дуелей шляхетних дворян із менш шляхетними в дусі авантюрних історичних романів минулого століття Дюма, Меріме). Ще більш далекі його книжки від сучасних квазіісторичних підробок типу романів А. і С. Голон про Анжеліку. «Королівським особам приділяється тут не більше уваги, ніж потрібно для того, щоб зрозуміти час і горе тих, хто, живучи в своєму віддаленому сенешальстві, залежав від їхніх рішень», – пише Мерль у передмові до роману. Автор показує повсякденне життя мешканців замку, працю хлібороба й ремісника, стосунки між сеньйором та його підданими, з увагою до таких деталей, які годі уявити у французькому історичному романі першої половини XIX століття, наприклад, у Гюго, Меріме, не кажучи вже про Дюма. Мерль з любов’ю і навіть з певною ідеалізацією пише про будь-яку роботу, – а роботою в Меспеші не гребує ніхто, – поетизує працю хлібороба. В описах середньовічного побуту відчувається туга за втраченими в сучасному урбанізованому суспільстві єдністю і взаємозв’язком людини з природою. Як справжній гімн праці сприймається опис косовиці. Письменник захоплено розповідає про представників народу – сильних, добрих і щирих, вправною роботою яких П’єр, мов зачарований, міг милуватися годинами. Поряд з головними героями роману саме трударі, а не королі та їхній почет – персонажі переднього плану. Тому, як справедливо зазначає оглядач «Нувель літтерер» Гарсен, «велика вільна фреска, тепле полотно з ясними обрисами, «Доля Франції» примикає до традиційного народного роману та масштабних історичних епопей», а не до літератури «плаща і шпаги».

У цьому романі Мерля знову звучить одна з провідних і улюблених тем творчості письменника – тема «робінзонади», яку він почав розробляти ще в «Острові» та «Мальвілі». Героям книжки, які за безцінь купили занедбаний замок, доводиться мало не, все починати з нуля: реставрувати й укріплювати Меспеш, осушувати затоплені ділянки, дренажувати грунт, обробляти родючі землі, розводити худобу і т. п. Тож відносно ізольоване життя меспешців за товстими мурами замку в умовах голоду, епідемій, воєн та нападів бродячих банд постає як нелегка боротьба за існування.

Барон де Сіорак – не потомствений аристократ. Син аптекаря, онук дрібного землевласника, він вивчав медицину в Монпельє, але за два дні до того, як отримати ступінь ліценціата, убив на дуелі дворянина й мусив тікати з міста, де йому загрожувала смерть. Франціск І обіцяв йому королівське помилування, якщо він стане солдатом Нормандського легіону, одного з перших, створених у Франції 1535 року. Дошкульна іронія Мерля на адресу загарбницьких воєн середньовіччя влучно б’є і по сучасній агресивній політиці капіталістичних держав, що й досі використовують найманих убивць. «Ось так, – каже Жан де Сіорак, – навчившись лікувати людей, я повинен був... убивати їх». Сміливого, меткого й чуйного Сіорака поважали і прості солдати, і командири. Дев'ять років провоював він у легіоні, дістав немало і ран, і нагород, дослужився до капітана, а за особливу відвагу в битві при Серізоллі йому було надано дворянський титул. У цьому ж бою був поранений у ногу його нерозлучний бойовий товариш Совтер, який не міг далі воювати. Не уявляючи собі життя один без одного, капітани вирішили купити дім, землю і назавжди залишитися разом. На гроші, здобуті під час військових походів, вони й купили замок у Південному Перігорі з орною землею, луками, каштановим лісом. Крім трьох відданих солдатів, що разом з ними залишили військо, капітани найняли ще кількох злидарів, які тисячами блукали в той час дорогами королівства в пошуках притулку й хліба. Побратими вели господарство розумно, ощадливо, намагаючись здобути багатство працею, а не розбоєм. Атмосфера в Меспеші викликає в пам’яті ще один з попередніх романів письменника – «Мальвіль», де також зображено патріархально-ідилічне життя ізольованої групи людей у середньовічному замку. Цікаво, що місцем дії роману «Доля Франції» письменник знову, як і в «Мальвілі», обрав Перігор, де й дотепер зберігся дух середньовіччя. І в «Мальвілі», і в «Долі Франції» варіюється образ ватажка, що допомагає мешканцям замку вистояти у ворожому оточенні. Завдяки мудрості, далекоглядності й військовому досвіду барона, стійкості й відвазі захисників замку, Меспеш вистояв і в роки відносного затишшя, і в часи офіційно узаконеного переслідування та винищення інакомислячих – протестантів.

Нарешті, в березні 1563 року Катерина Медічі і принц Конде підписали едикт, що дозволяв гугенотам свободу віросповідання. Барон відправляє двох своїх синів до Монпельє, П’єра – вивчати медицину, Самсона – право, оскільки, як молодші, вони не могли розраховувати на успадкування ні замку, ні титула барона.

Згадуючи п’ятнадцять щасливих років, проведених у Меспеші, П’єр не приховує свого захоплення батьком, який багато в чому був взірцем для юнака. Отже, Шан де Сіорак постає перед читачем як головний герой «Долі Франції». Це яскравий образ, але творця його цікавила передусім не психологічна глибина. Жан де Сіорак, подібно до Емманюеля Конта в «Мальвілі», професора Севілли в романі «Тварина, обдарована розумом» – ще одна «модель», ще одне уособлення ідей та уявлень автора про гармонійну й повноцінну особистість свого часу. Цілісність і багатогранність – ось що насамперед підкреслює Мерль у своєму герої.

Розповідаючи про батька, П’єр. Який виступає тут виразником авторських поглядів, високо оцінює розум, душевну щедрість, різноманітні обдаровання барона де Сіорака – справжнього гуманіста епохи Відродження, що однаково талановито вміє воювати і лікувати, любити землю і виховувати дітей. В людині Жан де Сіорак цінує передусім не знатність і багатство, а вмілі руки, добре серце, меткий розум. У простих людях, селянах бачить він носіїв житейської мудрості. Барон розуміє бідняків, співчуває їм.

Людина освічена й гуманна, де Сіорак пояснює меспешцям, що несправедливо зневажати сарацинку – дружину каменяра Жона – тільки через те, що в неї темний колір шкіри. І він домігся того, щоб її поважали й приймали в Меспеші як рівну (знову традиційний для Мерля мотив – антирасистський).

Але незважаючи на патріархальний зв’язок де Сіорака з народом, його співчуття до знедолених, читач відчуває прірву, що розділяє сім’ю барона і простих людей. Слід зазначити, що майже в усіх романах письменника, головними героями яких є інтелігенти-гуманісти, вихідці з того самого соціального середовища, що й Мерль, і певною мірою виразники авторських ідей, – відчувається певна відстань між головним героєм і представниками соціальних низів. Майя в «Уїк-енді на південному березі», Парселл в «Острові», Шульц у «За склом», Конт у «Мальвілі» не байдужі до долі простих людей, захоплюються їхньою мужністю, працелюбністю, добротою, вірять у душевні сили, стійкість людей з народу. Але вони не можуть подолати певної відчуженості й відчуття власної зверхності. Не безпідставно Є. Амбарцумов у передмові до російського видання роману «За склом» писав: «...чи помічає Мерль, що, виписуючи з великим співчуттям і розумінням образ Абделазіза, він впадає в певну патерналістську поблажливість?» Проте роман «За склом» написаний 1970 року, а історична хроніка, про яку йдеться, майже через десять років, за які письменник пережив подальшу ідейно-художню еволюцію від абстрактного гуманіста, яким був він, коли писав свій перший роман «Уїк-енд на південному березі» (1949), до активного громадського діяча, поборника миру й соціальної справедливості. Тому з симпатією зображуючи гуманність Жана де Сіорака. Мерль далекий від ідеалізації свого героя. Мораль барона залишається класово обмеженою.

Розділи «Долі Франції», де йдеться про Меспеш, так само як «Острів» і «Мальвіль», – нова спроба Мерля простежити, як зароджується і функціонує механізм соціальних відносин у невеликій і порівняно ізольованій громаді, життя якої є своєрідною моделлю тогочасного суспільства. Моделювання ситуацій, необхідне для більшої наочності, для кращого втілення ідей автора – улюблений прийом Мерля, характерний для французької літератури філософського складу ще з часів Вольтера. Саме цей художній прийом викликав уїдливі слова критика з «Монд»: «...все в романі видається занадто добре підстроєним, ніби для демонстрування...». Але Мерль і не приховує навмисної заданості ситуації, щоб показати, що глибокі незгоди між гугенотами, бароновою дружиною-католичкою і слугами, які, підкоряючись волі хазяїна, прийняли протестантство, але потай підтримували свою господиню, «...були лише... зменшеним відбитком того, що відбувалося в цей час у всьому королівстві між католиками й гугенотами». І, виявляється, за зовнішньо ідилічними картинами життя в замку (хазяї працюють нарівні із слугами, їдять з ними за одним столом, навчають грамоти не лише своїх, а й їхніх дітей) виразно проступає і соціальна нерівність, і завуальована експлуатація, і прозріння визискуваних.

Спочатку каменяр Жона, «більше піклуючись про інтереси хазяїв, ніж про свої власні, ввійшов у Меспеш, наче до храму божого», вдячний уже за те, що його врятували від голодної смерті. Та минали роки, життя дорожчало, а він, як і колись, одержував свої два су на день і спав на підстилці з каштанового листя. І тоді в цього покірливого здорованя відкриваються очі: «Основа всьому – гроші. З грішми ти робиш те, що вважаєш правильним. Одну дитину – своїй дружині.., другу – гарненькій пастушці... І не ризикуєш, що тебе виженуть, бо ти хазяїн... А чому ти хазяїн? Бо маєш гроші. А як ти заробляєш гроші? Працею? О ні! Працею ти тільки збагачуєш свого хазяїна, а сам мало не вмираєш з голоду».

І бондар Фожане слушно зауважує, що навіть посуха, стає нещастям тільки для бідняків, які втрачають роботу й змушені їсти дубову кору, щоб не померти з голоду. А в таких, як хазяї Меспеша, є великі запаси харчів, і в тяжкі роки вони ще більше багатіють, скуповуючи майже задарма худобу, землю, ліс у зубожілих сусідів, віддаючи зерно в борг під грабіжницькі проценти. Коли для реформатів настали сприятливіші часи обережні капітани вирішили відкрито оголосити про свою віру. Спочатку слуги наївно вважали, що, залишаючись католиками, можна і далі вірно служити хазяям-гугенотам. Але побратими недвозначно дали їм зрозуміти, що в такі небезпечні часи, побоюючись зради чи необачності, вони не можуть довіряти тим, хто не поділяє їхньої віри. Навіть через кілька років, згадуючи це, П’єр відчуває пекучий сором – «...адже барон де Сіорак чинив у Меспеші те саме, що і Генріх II у своєму королівстві, і за що він засуджував короля: вимагав від своїх слуг, щоб вони сповідали ту саму релігію, що й він. Різниця полягала в тому, що він не міг послати їх на вогнище, у крайньому разі він міг позбавити їх хліба й вигнати – страшна кара в той час. коли по країні блукало стільки голодних і старців». І хоча власники замку і протестантський пастор навряд чи змогли так швидко переконати своїх підданих у перевазі нової віри, ці люди, «...що звикли згинатися під авторитетом кюре, не могли не зігнутися під владою барона де Сіорака, Совтера, пастора Дюруа...»

Але, бачачи несправедливість, прості люди не завжди залишаються покірливими. Так, мовчазний до пори до часу солдат Кулондр, що став мірошником, відмовляється відробляти додатково понад п’ятдесят днів щороку в замку. При цьому він резонно зауважує, що п’ятдесят неробочих днів – католицьких свят – він уже втратив, ставши гугенотом. Запальний Совтер ладен зовсім вигнати його, забувши про те, що цей старий солдат вірою і правдою служив їм і на війні, і в мирний час. Хитріший Сіорак приймає умови Кулондра і, посміхаючись, пояснює своєму незгідливому побратимові: «Треба погодитись трохи втратити, щоб одержати більше».

По-фарисейському звучать ремствування барона: «Мені здається, мій брате, що ми занадто наживаємося на горі... бідні довкола нас стають... іще біднішими, а Меспеш дедалі збагачується». Надто вже легко погоджується він із Совтером, що виправдовує їхній замаскований розбій ученням Кальвіна: «Те, що є багато бідних і кілька багатих – не випадково. Багатство тече в руки не з волі випадку, а за волею всевишнього».

Друга книга роману – «В наші юні роки», – хоч дія її відбувається в порівняно короткому часовому проміжку (червень 1566 – жовтень 1567), за обсягом (понад 500 сторінок) перевершує першу. В ній описані дні бурхливої юності двох зведених братів де Сіораків у той період, коли після чотирирічного відносного перемир’я у Франції знову почалися криваві гугенотські війни. Кружний шлях від Сарла до Монпельє, що барон обрав для своїх синів як найнадійніший, виявився особливо небезпечним. Не раз у тяжкі хвилини згадували брати про своїх меспешців, переконуючись у справедливості перігорського прислів’я: «Немає кращих стін; ніж добрі люди». Лише завдяки кмітливості, відвазі й військовим хитрощам П’єра, їхній маленький загін (П’єр, Самсон та слуга Міруль) рятується і від фанатичних папістів-паломників, і від розбійників, і щасливо дістається до Монпельє.

Грабіжники, бійки і втечі, любовні пригоди зі шляхетними дамами і покоївками – все це є в романі. Але хочеться ще раз наголосити, що ці епізоди виконують другорядну роль. Перед нами не черговий варіант костюмно-історичного роману про молодого провішила, який, подібно до д’Артаньяна, скоряє жіночі серця і завойовує місце під сонцем. Як завжди в Мерля, при всьому розмаїтті барв, рельєфності деталей, точності відтворення мови й усієї атмосфери Франції другої половини XVI століття, за голосом молодого оповідача відчувається мерлівський мудрий, а іноді іронічний погляд збоку, авторська оцінка зображуваного, прихований перегук із сучасністю. В історичній хроніці знову виявилася властива Мерлю здатність концентрувати ідеї і проблеми цілої епохи на невеликому просторово-часовому відрізку. І описаний так детально Меспеш, і гомінкий Монпельє – не просто замок чи місто середньовічної Франції. Завдяки таланту романіста читач бачить у них не тільки всю Францію того переломного часу, а й риси сьогоднішньої дійсності.

Багато місця в романі приділено Королівському медичному колежу Монпельє, який «переважав усі інші, в тому числі паризький, своєю сміливістю, різноманітністю факультетів та нововведеннями у викладанні». Тут вчився і захищав дисертацію сам великий Рабле. Разом із П’єром Мерль веде читача під склепіння цього «храму науки» XVI століття, показує, як і чого в ньому навчали, відтворює атмосферу, що панувала там. Відчувається, що «університетська тема» для Мерля, котрий багато років був викладачем вищої школи, – близька й хвилююча. Як зазначає сам письменник в історичній довідці – додаткові до роману, майже всі виведені в ньому професори цього медичного закладу – особи, що реально існували, їхні риси він відтворював за мемуарами того часу. Найбільш достовірно змальований доктор Ронделе – близький друг Франсуа Рабле. У взаєминах викладачів середньовічного колежу, часом явно відчувається паралель із сучасністю. Майстерно, з убивчою іронією показує Мерль взаємну неприязнь, приховану боротьбу викладачів за місце на ієрархічному щаблі, очевидну навіть для учнів. Мимоволі згадуються слова одного з героїв роману «За склом»: «Вища школа завжди нагадувала банку з павуками. Це середовище, де честолюбні претензії безмірні, рани самолюбства невиліковні, взаємна ненависть стає маніакальною».

У 1567 році в різних кінцях королівства знову спалахнули війни між католиками й гугенотами. П’єра попереджають, що йому треба остерігатися і виїхати з міста. Але обережність – не в його вдачі, і, нехтуючи небезпекою, він сміливо захищає свого вчителя – метра Санша, разом із друзями-спудеями таємно проводить розтини, просуваючись «за одну цю ніч у медичній науці набагато далі, ніж за цілий рік навчання», пострілом з аркебузи припиняє страждання атеїста, якого спалюють на вогні інквізиції. Тепер навіть заступництво віконта де Жуайєза не може стримати люті, папістів, ладних покінчити із цим самовпевненим гугенотом якщо не «законно», то пострілом з-за рогу. Брати тікають до Німа. Однак місто, де вони сподівалися знайти спокій і мир, опиняється в руках войовничих гугенотів. Спочатку робітники й ремісники Німа, якими верховодили гугенотські вожді, хотіли уникнути кровопролиття, але грабіж, мародерство, зведення особистих рахунків захопили і їх. І в Німі брати не раз наражалися на смертельну небезпеку. Протестант П’єр носив на шиї католицький медальйон – передсмертна воля матері, – за що мало не заплатив життям. Але й надалі, незважаючи на небезпеку, він рятує кількох католиків від фанатичних гугенотів, відбиває в бандитів сім’ю королівського офіцера Монкальма, до якого вони їхали з рекомендаційним листом від віконтеси де Жуайєз. Тут П’єр зустрічає дівчину своєї мрії. Дочка Монкальма – Анжеліна, що уособлює всі жіночі чесноти – красу, серце, розум – також покохала його... Нарешті, після багатьох випробувань, що не завадили П’єру зберегти любов до життя, віру в людей, він повертається до рідного Меспеша.

Така відкрита кінцівка роману обіцяла продовження... І справді, нещодавно Мерль опублікував третю книгу пригод П’єра – «Париж, моє любе місто» (1980 p.), де розповідає, як молодий лікар опинився в Парижі і як йому, гугенотові, пощастило уникнути смерті у Варфоломіївську ніч.

Дотримуючись принципу історизму, Мерль показує, як науки і ремесла, а разом із ними нові гуманістичні поривання поступово, проникали в усі сфери життя середньовічної Франції, змінюючи застарілі погляди й уявлення. Протестантство, що його прийняли робітники і ремісники Німа, дворянська родина де Сіораків, велика феодальна верхівка, принц Конде, адмірал Коліньї та інші, теж було своєрідною релігійною формою боротьби з панівною ідеологією католицької церкви. Дедалі ширше розповсюджувались гуманістичні ідеали, що оспівували духовне багатство людини, активне життя, працю, гармонію душі і тіла.й протистояли церковним догмам та аскетизму. І Жан де Сіорак, і П’єр живуть повнокровним життям, з головою поринають у науку, політику, працю, прагнуть духовної досконалості, не нехтуючи при цьому і земними радощами. І численні любовні пригоди Жана де Сіорака і П’єра – теж од повноти життя. Мерль дуже точно передає одну з основних особливостей нового світогляду епохи Відродження – гостре почуття патріотизму, національного самоусвідомлення, що особливо зросло після утворення єдиної національної держави. Коли 1557 року, внаслідок честолюбних планів де Гіза, нікчемності й безпорадності короля Генріха II країна змушена була вести дві війни одночасно (з Іспанією й Англією), і дорога на Париж виявилась відкритою, Жан де Сіорак, не замислюючись, пішов рятувати Францію. «Гугеноти... знали, що, ледве скінчиться війна, страти поновляться, і тоді забудуться їхні заслуги перед вітчизною... Але вони вміли проводити межу між королем і королівством. Можна ненавидіти короля... але королівство будь-якою ціною треба захищати проти іноземної тиранії». Тому такою гордістю сповнювалося серце кожного француза при слові «Кале». «Те, що це місто, яке так довго було немовби образом і символом іноземної окупації, знову стало нашим, я вважаю найважливішою подією... історії королівства середини цього століття», – каже П’єр.

Були у Франції другої половини XVI століття і люди, ідеї яких випереджали час. Незвичний, овіяний ореолом жертовності й героїзму образ абата-атеїста Кабасуса, який став ченцем, щоб учитися, бути ближче до знань, а вивчившись, зрозумів, що бога нема. П’єр не поділяв переконань атеїста, але схилявся перед мужністю, самопожертвою людини, яку навіть вогонь інквізиції не примусив зректися його ідей.

Зустрічаючись з несправедливістю, П’єр не шукає виправдання в релігії, як барон де Сіорак. Його обурює будь-чия нетерпимість. Він повстає проти неї, менш за все піклуючись про себе. І тут сам Кальвін, ідеолог реформатів, для нього «ні бог, ні пророк». Він насмілюється його критикувати: «...Як можемо ми вимагати для себе свободи віросповідання, в якій папісти нам відмовляють, якщо ми відмовляємо в ній тим, хто думає не так, як ми?» – гнівно вигукує він. Неспроможний ні допомогти Кабасусу, ні слухати стогін абата, якого спалюють живцем, П’єр пострілом у серце звільняє його від страждай», знаючи, що цим наражається на смертельну небезпеку.

Робер Мерль зробив П’єра (як Меріме Жоржа де Мержі у «Хроніці Карла IX) виразником авторського ставлення до зображуваного. Можливо, тому він і «наділяє героя позачасовою проникливістю, об'єктивністю погляду, не притаманною навіть найбільшим умам XVI століття», як справедливо відзначалося у французькій критиці.

Устами П’єра Мерль засуджує фанатизм, злочинну політику королівського двору, що ставить родинні інтереси вище за національні. Сповнені сарказму рядки, що викривають придворні Інтриги, політичну недалекоглядність, нікчемність останніх королів із династії Валуа, служителів церкви, які – за словами А. Вюрмсера, – «незалежно від того, були вони кальвіністами... чи папістами, збагачувались однаково огидними засобами».

І в другій книзі історичної хроніки соціальна обстановка в країні – не тільки тло для пригод П’єра. Мерль показує, як, залежно від примх Катерини Медічі, Франція «то потопала в крові, то знов усміхалась». Гугеноти, після того, як стільки їхніх єдиновірців було спалено і вбито, не довіряли «флорентійці», постійно почуваючи себе в небезпеці. Країна зубожіла, знесилилася громадянськими війнами. Голодні селяни поблизу Монпельє казали: «Хоча сонце в Лангедоці ласкаве, його не з’їси». Не раз брати здригалися від жахливого видовища – на деревах догнивали четвертовані трупи жінок, страчених згідно Із законом Монпельє за те, що позбавляли життя своїх новонароджених дітей, аби не прирікати їх на повільну смерть від голоду. Мерль показує, що багато проблем і недуг Франції XVI століття живуть ще й досі, бо старою залишається система збагачення одних за рахунок зубожіння інших. А хіба не актуально для суспільства, що хизується своїми «свободами», звучать слова ІІ’єра: «Те, що... можна було говорити про свободу віросповідання... було, звичайно, в цьому віці неабияким прогресом. Але саму цю свободу... ті, хто її проголошував, розуміли тільки як привілей для дворян або... для багатих громадян міста. Вона не поширювалась на простих людей...»

Книжки Мерля, які розповідають про події чотирьохсотрічної давнини, тисячами ниток пов’язані з сучасністю, письменник «занурений у свою епоху», за що і дорікають йому критики з преси, відзначаючи, що в романі Р. Мерля «XVI століття дивно схоже на наше... зі своїм розподілом на два табори» («Експресс»). У «Монді» читаємо: «Добре відчутні відлуння нашого часу, які могли спонукати Р. Мерля звернутися до історії і до цієї перехідної епохи, щоб використати її лише як романічну основу».

Як зазначає сам Мерль. у двох останніх романах головне не «релігійна терпимість, а проблема мирного співіснування, в тому числі країн із різним суспільним ладом. Адже вона ще повністю не вирішена. Мені здавалось своєчасним нагадати про уроки минулого, які не слід забувати».

Андре Вюрмсер, який уже давно і пильно стежить за творчістю Мерля, виступив в «Юманіте» з великими статтями, присвяченими історичним романам письменника.

Порівнюючи «Хроніку Карла IX» Меріме з «Долею Франції» Мерля, Вюрмсер відзначає, що в них є багато спільного – «та сама відраза до нетерпимості, яку перший зневажає, ...другий – препарує», але й багато розбіжностей. Хроніка Меріме відрізняється своєю лаконічністю, хроніка Мерля – своїм розмахом. Вюрмсер вказує на гостру соціальну спрямованість романів Мерля, в чому, безумовно, «Хроніка Карла IX» поступається їм. «Меріме був чужий той фанатизм, який, він вважав, назавжди відмер, у той час, як автор роману. «Смерть – моє ремесло» був свідком і звинувачем цього фанатизму в XX столітті». Мерль дуже чітко показує, які «...інтереси, потреби й вимоги окремих класів приховувались під релігійною оболонкою». За словами Андре Вюрмсера, це «інтереси короля і його клану, інтереси Гізів і Конде, інтереси священиків, сім’ї де Сіораків, мародерів тощо».

Л-ра: Всесвіт. – 1982. – № 8. – С. 136-141.

Биография

Произведения

Критика


Читайте также