Проблема боротьби за молодь у романі Р. Мерля «За склом» та її світоглядне значення
О. М. Камаєва, О. І. Аксютіна
Роман Р. Мерля «За склом» (1970) втілює характерну для французької літератури 70-х років тенденцію до аналізу проблеми багатосторонньої кризи, що охопила буржуазну цивілізацію. Ця закономірність сучасного літературного процесу досить докладно досліджена в нашому літературознавстві, зокрема в роботах Ф. Наркир’єра, Л. Зоніної, Ю. Уварова та ін.
Намагання з’ясувати причини і наслідки кризи, підвести підсумок перемогам і поразкам бурхливого 1968 року викликало напружену боротьбу ідей, в яку активно включається і художня література. Вона поряд з філософською та соціологічною думкою епохи намагається дати свої відповіді на такі животрепетні питання сучасності, як пошук шляхів подальшого суспільно-історичного розвитку, що не загрожували б людству війною і розпадом гуманістичних цінностей. У зв’язку з цим особливо гострою проблемою стає протест молоді проти соціальної несправедливості, а також боротьба за молодь різних класів та партій. Глибоке осмислення ці проблеми одержали в романі Р. Мерля «За склом», повісті П. Лене «Ірреволюція» та в багатьох інших творах, присвячених підсумкам молодіжного руху 1968 року.
Проблема боротьби за молодь поставлена в центрі роману Р. Мерля в чітко визначеному соціально-політичному плані. За характером відтворення ця проблема багато в чому наближена до сучасного соціологічного дослідження, нерозривно пов’язана з проблемою опанування знань, а також проблемою вчителя та учня, які прагнуть до найбільш плідних контактів.
Слід відзначити, що Мерль продовжує кращі традиції французької класичної літератури, яка розглядає цю проблему як процес безперервного творення гуманістичних цінностей через взаємозв’язок і наступність поколінь.
Однак постановка проблеми Мерлем відбиває конкретну історичну ситуацію, що склалася у Франції в кінці 60-х років XX століття, ситуацію багатосторонньої кризи, в тому числі і в галузі вузівської освіти. Мерль прослідковує глибину цієї кризи через взаємовідносини вчителя та учня, роз’єднаних бар’єром непорозуміння. Незважаючи на те, що вони є представниками однієї епохи і майже завжди знаходяться поруч в аудиторії або на території студентського містечка, вчитель і учень ніби існують в різних просторово-часових вимірах. Мерль піддає аналізу причини розриву природного зв’язку поколінь, а також стереотипи буржуазної свідомості, що розривають цей зв’язок.
Більшість представників старшого покоління, в минулому активних учасників руху Опору, перетворились на відвертих реакціонерів, стражів існуючих порядків (як професор Рансе, директор Граньє) або займають ліберальну позицію стороннього, але об’єктивного спостерігача подій (як, наприклад, Боже). Боже, при всьому своєму консерватизмі, з усіх сил намагається зрозуміти те, що відбувається.
Обмеженість лівого лібералізму, його неспроможність вирішувати кардинальні проблеми епохи показані і в роздумах Фременкура, який з сумом констатує симптоми цієї хвороби і в собі самому; він же дає різку критику правому лібералізмові як оплотові політичної реакції.
Світоглядна обмеженість Фременкура, в цілому серйозного вченого і чесної, мислячої людини, зокрема, проявляється в його прихильності до фрейдистського літературознавства. Не випадково на сторінках роману докладно відтворюються лекції Фременкура про трагедію Шекспіра «Гамлет», якій дається фрейдистське трактування. Байдужість студентів до фрейдизму свідчить про те, що він явно не відповідає вимогам сучасності. А студентка Деніза Фаржо, член ФКП, дівчина з незалежним і критичним розумом, звинувачує Фременкура в академізмі і конформізмі, стереотипності, відсутності справжнього новаторства і формалізмі. В лекціях Фременкура Деніза констатує наявність отрути, якою проникнута вся система вузівського навчання: «Коли говорити про навчання, то в цьому випадку отруєна сама їжа».
Характерно, що відокремленість від студентів сам Фременкур сприймає як глибоку життєву драму: «Фременкур говорив, говорив, говорив, він був холодний, далекий, чужий, дрібнобуржуазний ліберал прогресивного напрямку... Фременкур зробив коротку паузу і окинув оком амфітеатр. Стояла тиша, але він марно силкувався домогтися контакту зі студентами... в аудиторії утворились майже непомітні, неприступні для нього зони, від яких віяло байдужістю». І нижче: «Щоразу після закінчення лекції його охоплювало гнітюче почуття. Поступово аудиторія порожніла, студенти йшли до виходу. Фременкур почував себе безнадійно самотнім. Його деморалізували ці порожні лави, ці столи без зошитів, без книжок, без кулькових ручок, які вічно падають на підлогу... Двісті юнаків і дівчат зникли, буцім ціле століття промчало над аудиторією, змітаючи покоління за поколінням, наче карткові будиночки, лише він сидів тут, ніби помилково забутий, єдина уціліла істота».
Цей епізод проникнутий глибоким драматизмом. З великою художньою майстерністю показаний Мерлем момент прозріння Фременкура, коли йому відкривається драма втрати учнів. Мерлю вдається відтворити складне переживання вченого, наближене до стресу.
Глибокого символічного змісту сповнений страхітливий образ безслідно зникаючих людських поколінь. Із цього переживання фактично починається еволюція Фременкура, пошуки шляхів до учнів, намагання вирватися з тюрми всередині себе самого, з в’язкого болота стереотипів буржуазної свідомості.
І Мерль знову застосовує символіку як прийом соціального загострення розвінчуваного явища. В даному випадку — це алегоричні образи ключів і замків, що уособлюють бездушну сутність суспільства споживання. Більшості обивателів вони видаються ключами від раю комфорту і благополуччя, але Фременкур ясно усвідомлює, що це ключі від тюрми. Не випадково за асоціацією з в’язкою ключів, що ведуть у довічне ув’язнення, на яке люди прирікають себе добровільно, в свідомості Фременкура виникає образ домовини: «Фременкур намацав на дні кишені в’язку ключів. Три ключі від квартири, чотири від автомобіля, п’ять від факультету, разом дванадцять. Він сучасна людина, сам собі тюремник. Сумний світ, цивілізація замків. Навіть у труні тебе забивають цвяхами і загвинчують».
Зрозумівши власну драму, професор усвідомлює і драму студентів. Не випадково одного разу, з того місця, куди Фременкур ставив свій автомобіль, він побачив звичну Alma mater у вигляді величезної тюрми, в яку замкнені і студенти і викладачі. І це було усвідомленням спільності вчителя з учнями, спільності страшної, але все ж таки об’єднуючої. Наступний етап еволюції Фременкура — зближення з тими, хто не бажає більше миритися з станом ув’язнених, з рутиною, несправедливістю, з тими, кому він починає надавати посильну моральну підтримку.
Від особи Фременкура, який володіє професійною здатністю до широких наукових і соціально-політичних узагальнень, Мерль проводить на сторінках роману власні соціологічні дослідження. Одним із них є, зокрема, глибокий аналіз стану молоді в суспільстві споживання. Це дослідження розвінчує прийоми маніпулювання свідомістю молодих людей, яке існуюча система застосовує як для підкорення і політичної нейтралізації, так і для одержання максимальних прибутків.
«Раптом з’ясувалось, — аналізує Фременкур причини масового невдоволення молоді, — що молодь становить собою величезний ринок збуту платівок, транзисторів, електрофонів, спортивного спорядження, товарів для туризму, й тоді радіо, телебачення, преса почали відводити їм багато місця, отож у Франції, і взагалі в Європі, виник своєрідний культ молоді па американський взірець і з тих самих комерційних причин». Якщо Фременкур приходить до студентів через процес болісної еволюції, кризу особистості, то молодший від нього Дельмон з самого початку близький до студентів. В нього інша біографія, ніж у Фременкура, інший спосіб життя. Вузькоплечий, блідий, хворобливий Дельмон — невдаха, який постійно терпить нужду і шукає додаткового заробітку.
Дельмон, як і всі інші викладачі, типовий представник повсякденності факультету, причому повсякденності неблагополучної. Він чітко усвідомлює це неблагополуччя і не бажає з ним миритися. Від самого початку цей викладач настроєний опозиційно щодо існуючої системи і шукає найбільш вдалого вираження своїй опозиції. Долаючи власну нерішучість, Дельмон вступає у відкритий конфлікт з реакціонером Рансе (штовхає його, щоб виявити свою неповагу). Політичні переконання і демократичні погляди, яких Дельмон не приховує, роблять нестійким його становище в університеті і не гарантують йому переобрання, на наступний строк. Отже, в недалекому майбутньому йому загрожує безробіття...
Слід зазначити, що відвертий, чесний, пристрасний Дельмон зображений у романі людиною почуттів. Якщо і Фременкур, і Арнольд і навіть Боже за глибиною аналізу, за здатністю розуміти справжні причини того, що відбувається, стоять над студентською масою, то Дельмон, який піддається її настроям, показаний однією із часток охопленої загальним стихійним поривом маси. Звідси його нездатність правильно оцінити помилки гошистів, з якими він поділяє ідею захоплення влади в університеті студентами.
Але Мерль симпатизує цьому персонажу і використовує його внутрішні монологи для розвінчання потворних порядків. При цьому характеристики Дельмона завжди безкомпромісні і за своєю соціальною спрямованістю близькі до памфлетних. Наприклад: «Можливості, які нинішня університетська система просування відкриває для лизання п’ят, воістину безмежні, в тім числі і для лизання п’ят через посередника»; або характеристика безглуздого архітектурного планування гуманітарного факультету, яке свідчить про бездушність і повну байдужість до професійних інтересів тих, хто тут навчатиметься: «...то справжній кафкіанський абсурд — спланувати бібліотеку за півкілометра від факультету. Студент мусить долати кілометр туди і назад під дощем і в холод лише задля того, щоб уточнити якесь посилання або зазирнути в якусь книжку. Останнє слово архітектурного божевілля: розмістити книжки якнайдалі від людей, що ними користуються».
Але разом із різкістю критичних оцінок Дельмону властива і справжня доброта та людяність. Тому Мерль наділяє Дельмона здатністю бачити позитивні якості тих персонажів, які симпатичні і авторові (наприклад, Арнольда, Фременкура та ін.).
Так, незважаючи на різницю в способі життя і соціальному стані цих викладачів, їх об’єднує доброта, намагання чесно виконувати свій обов’язок справедливих і мудрих наставників молодого покоління, готовність сприяти повноцінному вихованню громадян майбутнього. Слід відзначити, що проблема вчителя і учня, піднята як гостросоціальне питання боротьби за молодь, показана як один із найбільш напружених аспектів ідеологічної боротьби. Своєрідність соціальності та історизму цього твору виявляється і в різноманітності представлених у ньому форм ідеологічної боротьби, пов’язаної з характером багатосторонньої кризи капіталізму.
Отже, складність і гостра конфліктність історичної ситуації, зображеної в романі Мерля, визначається такими ідеологічними напрямками, які є непримиренними або в кінцевому рахунку змикаються між собою:
Ідеологія імперіалізму (імперіалістичні війни у В’єтнамі та Алжирі, які засуджуються в романі поряд з колоніалістською та расистською політикою в цілому). Це положення характеризується не лише протестами студентів проти нього, але й безпосередніми жертвами неоколоніалізму (Абдельазізом та іншими алжирцями).
Класово протилежний табір, що протистоїть першому і перебуває з ним у непримиренній боротьбі — міжнародний комуністичний і робітничий рух, до якого приєднуються демократичні і революційні сили сучасності.
Гошизм як псевдореволюційний різновид буржуазної ідеології бунтарства. Він, на думку Мерля, найнебезпечніший, оскільки маскується під прогресивний демократичний рух, вводить в оману незрілі уми і послаблює своєю діяльністю лівий студентський рух, його організованість і світоглядні основи.
Ліберальний консерватизм як одна з гірших сторін буржуазного способу життя, ідеології і політики імперіалізму. Викладач англійської літератури Фременкур характеризує реакційну сутність цього ідейного напрямку в такий спосіб: «Студенти-ліваки мають чималу силу, але витрачають її зовсім марно, бо їхня політична боротьба будується на імітації, а політичний аналіз зводиться до дитячих порівнянь: де Голль — Франко, загони республіканської безпеки — війська СС, Граппен — наці. А Граппен, між іншим, далеко не наці! Щоправда, він і не лівий, яким вважав себе досі. Він ліберальний консерватор, ліберальний так само, як і наш режим, де нема нічого нацистського... ні! Наш лад прямо протилежний нацистському, бо нацизм знищує опозиційно настроєних людей, а ліберальний капіталізм їх нейтралізує. Сила лібералізму полягає саме в його м’якості, в його каучуковій пружності, в його гнучкій тактиці. Ви протестуєте і режим одразу ж убирає в себе ваш протест... Система вбирає в себе й насильство. Стратегія ліберального капіталізму в цій справі добре знана. Вона полягає саме в тому, щоб перетворити насильство опозиції на свій капітал і залякувати ним середні класи, зміцнюючи за допомогою цього страху свою владу». На думку Фременкура, боротьба з цією найсильнішою в сучасну епоху різновидністю буржуазної ідеології вимагає тривалої роз’яснювальної роботи, скерованої на витравлювання лібералізму із свідомості широких мас і передусім обивателів, які бояться соціальних змін.
З точки зору Мерля, ліваки лише зміцнюють своєю діяльністю цей табір політичної реакції.
Слід сказати й те, що боротьба ідей сучасності визначає і своєрідність психологічної драми, яку переживає більшість персонажів. Адже, як правило, майже всі вищезгадані ідеологічні напрямки ведуть між собою напружену боротьбу і у внутрішньому світі дійових осіб. Характерно, що саме через подолання стереотипів буржуазної свідомості герої Мерля — і студенти, і викладачі — набувають індивідуальності, власного обличчя, стають сучасниками, які включились у процес творення нових форм буття як в собі самих так і в оточуючому світі.
Фактично Мерль відтворює об’єктивну закономірність соціального розвитку, зображуючи її через світ своїх персонажів, через напружене життя багатьох не подібних одна на одну індивідуальних свідомостей.
При цьому важливу роль відіграє вжитий письменником принцип симультанності (одночасності) зображення того, що відбувається. Він, зокрема, допомагає відтворити історичну закономірність, яка стверджує себе, проходячи через велику кількість випадковостей та протиріч. І якщо прогресивним силам епохи все ж не вдається одержати перемогу в соціально-політичному плані, то в духовному світі більшості героїв, їх свідомості вони перемагають, ніби готуючи ґрунт для кардинальних соціально-історичних змін в майбутньому. Мерль вірить у молодь, в громадян майбутнього своєї країни, і в цьому історичний оптимізм його роману.
Проблема соціального прогресу, який болісно торує собі шлях, вирішується в романі у двох взаємозв’язках і взаємодоповнюючих планах — інтелектуальному та ліричному.
Інтелектуальний план пов’язаний з формуванням свідомості, переконань студентської молоді, напруженим пошуком істини, шлях до якої лежить через подолання помилок ідейного порядку. Ліричний план відтворює почуття і переживання головних героїв, їх намагання подолати стереотипи буржуазності в інтимному житті. Це також своєрідний пошук істини, але він відбувається в сфері емоцій та інтуїції.
[…]
Л-ра: Іноземна філологія. – Львів, 1988. – Вип. 92. – С. 125-132.
Твори
Критика
