Бернар-Мари Кольтес. Роберто Зукко
(Уривок)
Дійові особи:
Роберто Зукко
Його матір
Дівчисько
Її сестра
Її брат
Її матір
Старший пан
Гожа дама
Парубійко
Нетерплячий молодик
Перелякана повія
Інспектор-меланхолік
Інспектор
Комісар
Перший охоронець
Другий охоронець
Перший поліцай
Другий поліцай
Чоловіки, жінки, повії, молодики, голоси в’язнів та охоронців.
Проказавши другу молитву, ти побачиш, як сонячний диск розтягується і з нього випинається фалос, зароджений вітрами; і якщо повернешся лицем на Схід, він теж зміститься туди, а якщо повернешся лицем на Захід, він піде за тобою.
(Обряд Мітри, частина Великого Паризького Папірусу. Навів Карл Юнг в останньому інтерв'ю Бі-бі-сі).
I. Втеча
Дорога для обходу в'язниці, на рівні даху.
Дах в'язниці, від піддашшя до гребеня.
Пора, коли охоронці, приспані тишею і втомлені видивлянням у пітьму, нерідко стають жертвою галюцинацій.
ПЕРШИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Ти чув якийсь галас?
ДРУГИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Ні, нічого.
ПЕРШИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Завше ти нічого не чуєш.
ДРУГИЙ ОХОРОНЕЦЬ: А хіба ти щось чув?
ПЕРШИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Ні, але таке враження, ніби чути було галас.
ДРУГИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Так ти чув чого чи не чув?
ПЕРШИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Вухами не чув, але за ідеєю галас був.
ДРУГИЙ ОХОРОНЕЦЬ: За ідеєю? Не вухами?
ПЕРШИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Що ти за людина без дієва? Ніколи нічого не чуєш і нічого не бачиш.
ДРУГИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Нічого не чую, бо нічого чути, і нічого не бачу, бо нічого бачити. Ми стовбичимо тут даремно, бач уже й до сварки недалеко. Даремно, зовсім даремно; безглуздя — оці рушниці, німі сирени, наші розплющені очі, тоді як у цю добу очі в усіх людей заплющені. Еге ж, як на мене дурне діло — витріщати очі, коли навколо ані лялечки, нашорошувати вуха, коли довкола ані звуку, бо о цій порі нашим вухам ліпше слухати гомін нашого внутрішнього всесвіту, а нашим очам милуватися нашими внутрішніми ландшафтами. Ти віриш у існування внутрішнього всесвіту?
ПЕРШИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Вірю, що наше перебування тут необхідне, ми тут на те, щоб перешкодити втечі.
ДРУГИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Про яку в біса втечу ти говориш? Це виключено. Тюрма обладнана за останнім словом техніки. Найкрихітнішому в’язневі не втекти. Хоч би був завбільшки й з мишеня. Ну, пробереться крізь великі решітки, а за ними знайде дрібніші, такі, як друшляк, пролізе туди, а далі ще тонші, мов сито. Щоб пройти крізь них, треба розтектися якоюсь рідиною. А в’язень, ладний ножем вдарити, рука, здатна задавити — це тобі не м’яка водиця. Навпаки, вони мають бути важкі та тверді. Звідки, по-твоєму, з'явиться в когось ідея ножем ударити чи задавити голіруч? Спершу ідея, а потім готовність її втілити?
ПЕРШИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Та звідки ж? Із простісіньких хитрощів.
ДРУГИЙ ОХОРОНЕЦЬ: От я вартую вже шість років і все приглядаюся до вбивць, дошукуюся, чим вони різняться від мене, тюремного охоронця, не гідного ножем вдарити чи задавити, не гідного навіть замислити щось таке. Міркую, прикидаю, навіть слідкую за ними в душовій, бо чув, буцімто вбивчий інстинкт таїться у природі. Тих цюцюрин я бачив не менше, як шістсот, і всі вони, їй-богу, різні: великі, маленькі, тоненькі, зовсім дрібненькі, округлі, видовжені, трапляються серед них і дуже здоровецькі, але з цього нічого не випливає.
ПЕРШИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Кажу тобі — з хитрощів. То ти щось бачив.
Показується Зукко, ступаючи гребенем даху.
ДРУГИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Ні, нічого.
ПЕРШИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Я теж, хоча ні, стривай, я нібито щось бачу.
ДРУГИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Ага, на даху нібито якийсь тип маячить — це й мені ввижається. Це все з нашого недосипу.
ПЕРШИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Справді, що йому там, на даху, робити, цьому типові? Що не кажи, а заплющувати очі, спрямовуючи їх у наш внутрішній світ, таки корисно.
ДРУГИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Мені навіть привиджується, нібито це Роберто Зукко, отой, кого сьогодні по обіді за вбивство рідного батька запроторили. Що за звірюка, що за дикун!
ПЕРШИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Роберто Зукко? Вперше чую це ім'я.
ДРУГИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Так тобі видно цього типа чи тільки я його бачу?
Зукко так само спокійно пробирається дахом
ПЕРШИЙ ОХОРОНЕЦЬ: По ідеї, когось видно. Але що то?
Зукко поволі зникає за димарем
ДРУГИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Чорт, це ж в’язень тікає!
ПЕРШИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Твоя правда, чорт, це втеча.
Рушничні постріли, прожектори, сирени.
II. Матеревбивство
Матір Зукко, у нічній сорочці перед замкненими дверима.
МАТІР: Роберто, моя рука на телефоні, я знімаю слухавку і викликаю поліцію.
ЗУККО: Відчиняй!
МАТІР: Дзуськи!
ЗУККО: Ось я у двері садону і вони, сама знаєш, впадуть, тож не дурій!
МАТІР: Гати, висаджуй, пришелепуватий недоумку, двері — всіх сусідів сколошкаєш. У буцегарні тобі було б безпечніше, а тут попадешся їм на очі — вони тебе лінчують: батьковбивцям завжди знаходилася кара. Навколишні собаки, і ті на тебе зуби шкірять.
Зукко гупає кулаками у двері.
МАТІР: Як же це ти втік? Що це тюрми стали?
ЗУККО: Я за грати як і попадаю, то лише на кілька годин. Не більше. Нумо, відчиняй: якомусь п’яничці, і тому б терпець урвався. Відчиняй, а то я всю халупу розсаджу!
МАТІР: Чого тобі треба? Якого біса ти повернувся? Бачити тебе не хочу, не хочу — чув? Не син більше ти мені, та й все. Віднині ти не існуєш для мене, для мене ти не більше, як помийна муха.
Зукко висаджує двері.
МАТІР: Роберто, не підходь!
ЗУККО: Я по свій одяг.
МАТІР: Який одяг?
ЗУККО: Мій одяг: сорочка хакі та штані десантника.
МАТІР: А, ця свинська військова форма. Навіщо тобі ці лахи? Ти несповна розуму, Роберто! Чому я не здогадалася, як ти ще смоктав мою цицьку, викинути тебе, як непотріб?
ЗУККО: Нумо, ворушися, неси його зараз же.
МАТІР: Я дам тобі гроші. Ти ж прийшов по них, так? Справиш собі вбрання, яке заманеться.
ЗУККО: Мені не потрібні гроші. Я вимагаю свій одяг.
МАТІР: Не вимагай, ти не маєш права нічого вимагати. Зараз я сусідів покличу.
ЗУККО: Мені потрібний мій одяг.
МАТІР: Не кричи, Роберто, не кричи, не лякай мене! Та й сусідів крик твій сполохає. Не можу я тобі його дати, ріка не підійметься: він такий труднющий і задрипаний. Дай мені час — і я виперу і випрасую його.
ЗУККО: Сам виперу. Понесу до пральні.
МАТІР: Ти з глузду з'їхав, бідолашний синочку! Псих та й годі.
ЗУККО: Для мене пральня — найкраще місце у світі. Тиша, спокій та жінки.
МАТІР: Чхати мені на це! Не дам я тобі його. Не підходь, Роберто. Я ще ношу по твоєму батьку жалобу. Чи ти задумав і мене вбити?
ЗУККО: Не бійся, мамо. Я до тебе завжди з теплотою і ніжністю ставився. Чого ти боїшся мене? Чому не даєш мого одягу? Він мені потрібен, мамо, чуєш, потрібен.
МАТІР: Не підступай, Роберто. Чи ти думаєш, я забуду, як ти рідного батька вбив і викинув, мов цигарку, у вікно? І тепер ти питаєш, в чому справа? Ні, вбивство батька мені не забути, і всі твої, Роберто, слова не змусять мене те забути.
ЗУККО: А ти забудь, мамо. І дай мені мій одяг: сорочку хакі та штани десантника. Те, що вони брудні, пожмакані — байдуже, правда, давай і такі. І я піду, присягаюся.
МАТІР: Невже, Роберто, це я тебе породила? Невже це ти вийшов з мене? Чи ж я не привела тебе у світ, чи ж я не бачила твоєї появи, стежачи очима, як кладуть тебе до люльки; чи ж я не була від самих пелюшок постійним свідком того, як розвивалися і змінювалася твоя плоть, аж поки я перестала будь-які зміни помічати. І ось тепер переді мною хтось схожий на того, кого я народила на цьому от ліжку, і мені не віриться, що це мій син. А проте я впізнаю тебе, Роберто. Впізнаю твою статуру, твою поставу, колір твого волосся і твоїх очей, форму твоїх рук, цих великих дужих рук, що слугували тільки для того, щоб обіймати шию матері, стискати шию батька, якого ти порішив. З якого дива цей хлопець, такий слухняний до двадцяти чотирьох років, раптом втратив розум? Звідки твоє божевілля, Роберто? Хто поклав колоду на рівній дорозі, аби скинути тебе у безодню? Ох, Роберто, Роберто — розбитої чашки не склеїти, як і не поставити на рейки пущеного під укіс потягу. Я забуду тебе, Роберто, я вже забула тебе.
ЗУККО: Але спершу скажи, де мій одяг, а тоді забувай.
МАТІР: Він у кошику, лежить жужмом, брудний. (Зукко дістає одяг.) А зараз йди, як і присягався.
ЗУККО: Так, я присягався.
Він підходить, пестить матір, обіймає, стискає в обіймах; матір зойкає.
Випускає її з рук, і вона, задушена, падає.
Зукко роздягається, одягає свій одяг і виходить.
III. Під столом
У кухні.
Стіл, застелений довгою аж до підлоги скатертиною.
Входить сестра дівчиська. Підходить до вікна, розчиняє його.
СЕСТРА: Заходь, тільки без шереху, черевики скинь; сідай сюди і мовчи, не дихай. (Дівчисько залазить у вікно.) Отже, цією нічною добою я натикаюсь на тебе де — під муром, та ще й навпочіпки. Брат твій машиною об'їхав усе місто, і повір мені, аби не я, а він тебе знайшов, тобі неабияк натрусилося б, адже він з пекельної тривоги розривається. Мати твоя вже кілька годин чатує біля вікна, чого тільки собі не уявляє, від гуртового зґвалтування, після того, як тебе перестріла банда шпани, і до розчленованого трупа, знайденого у лісі. Не кажучи вже про садиста, який міг би тримати тебе в підвалі — все може бути. А батько твій навіть побачити тебе зневірився, залив з горя очі і затинає тепер розпачливого хропака на канапі. Проте я гасала, як навіжена по всьому району, й диста, який міг би тримати тебе в підвалі — все може бути. А батько твій навіть побачити тебе зневірився, залив з горя очі і затинає тепер розпачливого хропака на канапі. Проте я гасала, як навіжена по всьому району, й арешті знаходжу тебе тут, де ти любесенько присіла собі під муром. А тобі ж, щоб заспокоїти нас, досить було двір перейти. Як і виграла ти щось, то це прочухана від брата і, маю надію, що ти його таки отримаєш. (Пауза.) Але я бачу, що ти вирішила відмовчуватися. Вирішила у великого мовчуна гратися. Мовчок. Мовчок. Усі кругом куйовдяться, а ти ні пари з уст. Рот на замку. Побачимо, як ти триматимеш рота на замку, коли брат дасть тобі прочухана. Ось тоді ти рота розімкнеш, аби пояснити, чому ти, відпущена до опівночі, так пізно повернулася. То ти розтулиш рота, мовчальнице? Чи ти хочеш, аби я теж з розуму зійшла, через оті всі здогадки, що в голові рояться? Ну-бо, горобенятко, обізвися до своєї сестрички, я ладна все вислухати. Я обороню тебе, клянуся, від гніву твого брата (Пауза.) З дівчиськами маленькі пригоди трапляються. Ну ти хлопця зустріла, такого самого дубчака, як усі хлопці. Й він був нечемний, повівся з тобою брутально, еге ж? Мені це, пуцьвірінку, знайоме. Я теж дівувала, ходила на вечірки, а хлопці такі шелихвости. Навіть як ти дала себе обійняти, то й що? Обіймалися і ще тобі доведеться тисячу разів з цими дурно любками обійматися, добровільно чи ні; і вони до тебе, серденько, ще й під спідницю лізтимуть, хочеться тобі чи не хочеться. У тих дурно любків це улюблена розвага — лізти до дівчат під спідницю. Вони жити без цього не можуть. Не знаю, правда, яку втіху вони тут знаходять, а втім, по-моєму, жодної. Просто такий у них звичай. Вони свято цього дотримуються. Що ти хочеш від цих упертих дурнів? Хоч як би склалося, а драми з цього робити нічого. Головне, щоб у тебе не вкрали того. Що давати вкрасти загодя не можна. Але, звичайно, ти дочекаєшся своєї пори, і ми обережно, всі гуртом — твоя матір, твій батько, твій брат, я, а, втім, і ти сама — вирішимо, кому тобі віддатися. Якщо це не так, то виходить, що тебе зґвалтували, тільки хто ж би посмів це зробити з таким дівчам, як ти — таким чистим й невинним? Скажи мені, що тебе не скривдили. Скажи, скажи, що в тебе не вкрали, ні, не вкрали того, чого не можна давати вкрасти. Відповідай. Відповідай, а то я розсерджуся. (Галас.) Мурій під стіл ховайся. Я певна, що це твій брат повернувся.
Дівчисько лізе під стіл.
Входить батько, заспаний, у піжамі.
Переходить кухню, на кілька секунд зникає, знов переходить кухню і вертається до своєї кімнати.
СЕСТРА: Ти тільки дівчисько. Ти маленька незайманиця, ти маленька незайманиця твоєї сестрички, твого брата, твого отця і твоєї неньки. Тільки не зізнавайся в цьому жахові. Мовчи. Я сама не своя. Ти пропаща, і всі ми пропащі з тобою.
Збиваючи бучу, входить брат.
Сестра кидається на нього.
СЕСТРА: Ти тільки не кричи, не нервуйся. Її тут нема, але вона знайшлася. Знайшлася, але вона не тут. Заспокойся, а то я з глузду з'їду. Я цих усіх напастей, та ще й водночас, ніяк не сподівалася. І, як ти кричатимеш, то руки на себе накладу.
БРАТ: Де вона? Кажи, де вона?
СЕСТРА: Вона у подруги. Спить у подруги, у ліжку своєї подруги, у теплі, у затишку, з нею більше нічого не трапиться, нічого. Нас страшне лихо спіткало. Не кричи, благаю, а то потім будеш каятися, будеш плакати.
БРАТ: Плакати мене змусить лише одне: якби мою маленьку сестричку страшне лихо спіткало. Але ж я її завжди пильнував, окрім сьогоднішнього вечора, коли вона втекла від мене. За ці всі роки мого пильнування, вона втекла всього на кілька годин. Невже ж цій дурепі треба так мало часу, щоб упасти на когось?
СЕСТРА: Ця справа багато часу не вимагає. Воно приходить, коли хоче і все перетворює в одну мить. В одну мить нівечить коштовність, яку ти бері роками. (Хапає якусь річ і кидає об підлогу.) От і склеюй тоді уламки. Кричи, волай, а розбитого не стулиш.
Входить батько. Переходить, як і першого разу, кухню, і зникає.
БРАТ: Допоможи мені, сестро, допоможи. Ти від мене сильніша. Я не стерплю цього лиха.
СЕСТРА: Лихо для всіх людей нестерпне.
БРАТ: Поділи його зі мною.
СЕСТРА: Я вже ним і так повна по вінця.
БРАТ: Піду закроплю душу (Виходить.)
Батько повертається.
БАТЬКО: Ти що, дочко, плачеш? Я чув буцімто плач. (Сестра зводиться на ноги.)
СЕСТРА: Ні. Я наспівую. (Виходить.)
БАТЬКО: І добре робиш. Співом лихо відганяють (Виходить.)
За якусь хвильку дівчисько вилазить із-під столу, підходить до вікна, відчиняє його і впускає Зукко.
ДІВЧИСЬКО: Черевики скинь. Як тебе звати?
ЗУККО: Зви як хочеш. А тебе?
ДІВЧИСЬКО: У мене немає більше імені. Мене всі звуть іменами маленьких звірят: пуцьвірінком, ластів'ям, горобчиком, жайворонком, шпаченятком, голубкою, соловейком. Я волію, щоб мене звали щурям, гадюкою гримучою або поросятком. Що ти робиш у житті?
ЗУККО: У житті?
ДІВЧИСЬКО: Так, у житті: твоє ремесло, твій фах, як ти гроші заробляєш, і все те, що всі люди роблять?
ЗУККО: Я того не роблю, що всі люди роблять.
ДІВЧИСЬКО: Гаразд, тоді скажи, що робиш ти.
ЗУККО: Я таємний агент. Знаєш, що це означає, таємний агент?
ДІВЧИСЬКО: Що таке таємниця, я знаю.
ЗУККО: Агент, та ще й таємний, подорожує світом, він озброєний.
ДІВЧИСЬКО: Ти маєш якусь зброю?
ЗУККО: Певно, що маю.
ДІВЧИСЬКО: Покажи.
ЗУККО: Ні.
ДІВЧИСЬКО: Виходить, ти беззбройний.
ЗУККО: Дивись. (Дістає ножа.)
ДІВЧИСЬКО: Яка ж це зброя?
ЗУККО: Цим можна вбити не гірше, ніж будь-якою зброєю.
ДІВЧИСЬКО: Окрім убивства, чим він ще займається, таємний агент?
ЗУККО: Мандрує, до Африки їздить. Знаєш Африку?
ДІВЧИСЬКО: Ще й як!
ЗУККО: Я знаю в Африці такі куточки, такі високі гори, де постійно йде сніг. Ніхто не знає, що в Африці йде сніг. Нічого у світі так не люблю, як африканський сніг, коли він сіється над замерзлими озерами.
ДІВЧИСЬКО: Хотіла б і я побачити той африканський сніг. Хотіла б покататися на ковзанах по замерзлих озерах.
ЗУККО: А ще там є білі носороги, що бігають у снігопад по озеру.
ДІВЧИСЬКО: Як тебе звати? Скажи своє ім'я.
ЗУККО: Свого імені я не кажу ніколи.
ДІВЧИСЬКО: Чому? Я хочу знати твоє ім'я.
ЗУККО: Це таємниця.
ДІВЧИСЬКО: Я вмію берегти таємниці.
ЗУККО: Я забув його.
ДІВЧИСЬКО: Брехло.
ЗУККО: Андреас.
ДІВЧИСЬКО: Ні.
ЗУККО: Анжело.
ДІВЧИСЬКО: Не смійся з мене, а то закричу. Воно не з таких імен, як ти називаєш.
ЗУККО: А звідки це тобі відомо, якщо ти його не знаєш?
ДІВЧИСЬКО: Дарма. Я його вмить розпізнаю.
ЗУККО: Не можу сказати.
ДІВЧИСЬКО: Навіть як не можеш, усе таки скажи його.
ЗУККО: Ні. Боюся біду на тебе накликати.
ДІВЧИСЬКО: Пусте. Скажи його все-таки.
ЗУККО: Як я його скажу, то помру.
ДІВЧИСЬКО: Помирай, але скажи його.
ЗУККО: Роберто.
ДІВЧИСЬКО: Роберто, а далі?
ЗУККО: Досить і цього.
ДІВЧИСЬКО: Роберто, а далі? Як не скажеш, то закричу, і мій брат, а він гнівом кипить, уб'є тебе.
ЗУККО: Ти казала, ніби знаєш, що таке таємниця. Ти й справді знаєш?
ДІВЧИСЬКО: Це єдина річ, яку я знаю досконало. Скажи своє повне ім'я, скажи повне ім'я.
ЗУККО: Зукко.
ДІВЧИСЬКО: Роберто Зукко. Ніколи цього імені не забуду. Ховайся під стіл, сюди йдуть.
Входить матір.
МАТІР: Ти розмовляєш, соловейку, сама з собою?
ДІВЧИСЬКО: Ні. Я наспівую, щоб лихо відганяти.
МАТІР: От і гаразд. (Побачивши, розбитий посуд.) Це дрантя давно мені очі муляло.
Виходить.
Дівчисько лізе до Зукко під стіл.
ГОЛОС ДІВЧИСЬКА: Ось ти, соколику, мій віночок розвив. Що ж, бережи його. Тепер ніхто інший не зможе мені його розвити. Він буде з тобою поки ти житимеш, буде з тобою навіть тоді, як ти забудеш мене або помреш. Я тебе відмітила, як забіяку відмічає рубець після бійки. Забуття мені не загрожує, бо я вже не маю чого іншому віддати; скінчено, кінець, аж до кінця моїх днів. Я віддала його, мій віночок у тебе.
IV. Інспектор нудиться світом
Реєстратура в борделі Маленького Чикаго.
ІНСПЕКТОР: Мені сумно, хазяйко. Серце так щемить, а чого — не знаю. На мене жура часто находить, але цим разом щось я зовсім розклеївся. Звичайно, коли я в поганому гуморі, і мене тягне на плач або на самогубство, я шукаю причини такого стану. Перебираю в голові усе, що сталося протягом дня і ночі, або напередодні. І завжди знаходжу якусь маленьку прикрість. Вона мені дошкулила не зразу, а, немов отой клятий мікроб, угніздилася в серці, аби потім точити його та гризти. А що далі? Досить мені здогадатися, через яку маленьку прикрість я оце страждаю, як я вже сміюся. Мікроба цього, себто, мов ту вошу, під ніготь, і все гаразд. Але сьогодні хоч скільки я дошукувався, вертаючись назад до подій аж трьох останніх днів, прикидаючи туди, прикидаючи сюди — все одно почувався, як рак на кошу, так і не з'ясувавши, звідки цей сум, що стискає груди.
ХАЗЯЙКА: Забагато ви порпаєтесь у трупах і в цих усіх історіях із шпаною, інспекторе.
ІНСПЕКТОР: Трупів не так уже й багато. Натомість шпани, це правда, її аж роїться. Ліпше б воно було так: більше трупів, але менше шпани. Та вже пора мені, хазяйко. Прощавайте.
З одного номера виходить Зузко. Замикає двері на ключ.
ХАЗЯЙКА: Ніколи не кажіть прощавайте, інспекторе.
За якусь хвилинку входить перелякана повія.
ПОВІЯ: Пані, пані — у Маленькому Чикаго нечиста сила завелася. У дільниці паніка, повії не працюють, полісмени лише очима лупають, клієнти повтікали — у всіх руки опустилися, усі ошелешені. Пані, ви прихистили у своєму домі демона. Цей хлопець, із недавніх прибульців, рота не розтуляє, не відповідає на запитання дам, аж думаєш, чи не безголосий він і безхвостий; проте, в цього хлопця такий лагідний погляд — він гарнюня, тож, про нього між дамами часто точаться всілякі розмови. Он, якраз він виходить слідом за інспектором. Ми, дами, його пантруємо, відпускаємо про нього жарти, снуємо здогади. Он він іде позаду інспектора, опанованого глибокою задумою; чатує кроком, ніби його власна тінь; тінь зменшується, стаючи, як опівдні, і підступає все ближче і ближче до згорбленої спини інспектора, ой-ой, що це? З кишені мундира він вихоплює довгого ножа і встромляє його у спину бідоласі. Інспектор зупиняється, але не обертається. Тихо похитує головою, ніби глибока задума, в яку він був поринув, підказала йому якесь рішення. Потім усім тілом брязкається об землю. Ні вбивця, ні його жертва ні разу не глянули одне на одного. Очі у хлопця прикуті до револьвера інспектора; ось він нахиляється, бере зброю, кладе до кишені і спокійно йде собі. Такий спокій буває лише в демона, пані. Ніхто не зворухнувся, усі стоять, мов з каменю тесані, тільки проводжають його поглядом. Хлопець уже пропав у юрбі. Ви, пані, впустили під свій дах диявола.
ХАЗЯЙКА: Принаймні, тепер цей хлопець пропащий.
V. Братан
Кухня.
Злякане, приперте до стінки дівчисько.
БРАТ: Не бійся, пуцьвірінку. Я тебе не скривджу. Твоя сестра ідіотка. Звідки вона взяла, що я дам тобі прочухана? Тепер ти жінка, а жінок не гоже лупцювати. Я люблю жінок і віддаю перевагу саме їм. Це куди краще, ніж молодша сестра. Це просто нудота — молодша сестра. Постійно стежити за нею, пасти її поглядом. А що пильнувати? Її незайманість? Скільки можна стерегти сестрину незайманість? Увесь час, що я витратив на стеження за тобою, це марно згаяний час. Мені шкода цього часу. Шкода кожного дня, кожної години, згаяної на це пильнування за тобою. Дівчиська на те й дівчиська, щоб їх справили. Тоді старші брати мають спокій, їм уже не треба за ними глядіти, вони проводять свій час за чимось іншим. Особисто я дуже радий, що ти віддалася якомусь муж лану; тепер я матиму спокій. Ти йдеш своєю дорогою, а я своєю. Не тягтиму я тебе більше за собою, мов якесь ядро. Ходімо, вип'ємо келишок зі мною. Вчися тепер не спускати очей додолу, не червоніти, дивитися сміливо на хлопців. Усьому цьому край. Стань зухвалою. Піднеси голову, дивись на шпану, стромляй очі в очі, це їм до вподоби. Бути скромницею більше ні до чого. Веселись, дівулю, на повну витягу, лови кейф. Зривайся з котушок, зв’яжися з повіями з Маленького Чикаго, стань сама повією: заробляй бабки і більше не сиди на шиї ні в кого. І, може, віднині я здибатиму тебе по барах, де клеять клієнтів, подаватиму тобі знак і ми станемо братаном і сеструхою бару; це не така нудьга і як-не-як уже більша розвага. Годі-бо очі стромляти в землю, годі, пуцьвірінку, стулювати ноги — це більше ні до чого. Принаймні, шлюбові тепер край. Заради шлюбу варто було тебе пильнувати, варто було несміливо хнюпити очі аж до дня весілля, а тепер шлюбові кінець, та й усьому іншому кінець. А заодно, за одним махом і всьому кінець: сім'ї, твоєму батьку, твоїй ненці, твоєму братанові; і мені на це начхати. Отець твій з горя хропе, а ненька твоя плаче; залиш їх плакати і хропти, і йди з дому. Можеш завести собі діток: нам байдуже. Можеш їх не заводити — нам теж байдуже. Можеш робити що хочеш. Я перестаю глядіти тебе і ти перестаєш бути дівчиськом. Ти робишся людиною без віку; можеш мати п’ятнадцять або п’ятдесят років — це все одно. Ти жінка і всім чхати на це.
VI. Метро
Під афішею з написом «Розшукується», з портретом Зукко у центрі, але без імені, сидять на лавці пліч-о-пліч, на одній із станцій метро, після години закриття, літній пан і Зукко.
ПАН: Я людина вже літня і спізнився з причини, що в голові не вкладається. Я встигав на останній потяг метро, аж це на перехресті цього лабіринту переходів і сходів не впізнав своєї станції, а я ж тут сідаю так регулярно, що гадав, ніби знаю її не гірше, ніж власну кухню. Проте сном-духом не відав, що за цими коридорами, якими я ходжу щодня, ховається темний світ тунелів, невідомих напрямків, які я волів досі нехтувати, але в які з дурної неуважності тепер загнався. Світло гасне раптово і зостаються лише вогні цих блідих ліхтариків, про чиє існування я й гадки не мав. От я й рушив прямо перед собою, куди очі гляділи, якомога швидше, а це для такого літнього чоловіка, як я, аж ніяк не прогулянка. І коли в кінці довжелезного нерухомого ескалатора, здається, угледів вихід — на тобі, там красується величезна решітка, доступ перекритий. І ось я тут, у такому паскудному становищі, яке тільки можна придумати для людини мого віку, покараний за свою неуважність і повільну ходу, в очікуванні не знаю вже там чого та й не дуже хочу знати, бо такі сюрпризи у моєму віці перетравити нелегко. Вочевидь, світанок, атож ось чого я чекаю на цій станції, знайомій мені не гірше, ніж моя кухня, і такій зараз страшній для мене. Безперечно, я мушу дочекатися, коли ввімкнеться звичне освітлення і пустять перший потяг. Але на душі коти шкребуть, бо не знаю, як я після цієї химерної пригоди сприйматиму денне світло, та й ця станція навряд чи виглядатиме так, як раніше. Я не зумію більше нехтувати цими блідими ліхтариками, які досі для мене не існували; до того ж ця безсонна ніч може геть змінити моє життя, я ніколи не страждав безсонням, а тепер усе має піти шкереберть — дні більше не чергуватимуться з ночами, як це було раніше. Мене це все страшенно непокоїть. Але ви, юначе, а ноги у вас прудкіші і свідомість ясніша, атож, я бачу, що погляд у вас ясний, а не мутний і дурний, як погляд у такого літнього чоловіка, як я. Ви навряд чи могли втрапити у пастку цих переходів і закритих решіток; де там, хай навіть буде закрита решітка, молодик із такою ясною головою, як у вас, пройде її, мов та краплина води крізь цідилку. Ви тут працюєте уночі? Тоді поговоріть зі мною, мені буде якось спокійніше.
ЗУККО: Я хлопець, пане, нормальний і розважливий. Я ніколи не муляю очей собою. Хіба б ви мене зауважили, якби я не сидів з вами поруч? Я завжди вважав, що найкращий спосіб жити спокійно — це бути прозорим, мов шибка, мов хамелеон на камені, проходити крізь мури, не мати ні кольору, ні запаху; щоб вас пронизував погляд людей, бачив за вами інших людей, так нібито вас і немає. Бути прозорим — завдання нелегке; це ремесло, це наша давня-прадавня мрія ставати невидимим. Я не герой. Герої — це злочинці. Немає таких героїв, чий одяг не червонів би від крові, і ця кров у світі єдине, чого не можна не помітити. Кров — річ найвидніша у світі. Коли землю вкриє мла кінця світу, залишиться повік закривавлена одежа героїв. Ось я закінчив школу, я був добрим учнем. Коли ти звик бути добрим учнем, відступати назад не годиться. Я записався до університету На лавах Сорбонни моє місце гарантоване, гарантоване серед інших добрих студентів, серед яких я нічим не вирізняюся. Присягаю вам, для навчання в Сорбонні треба бути добрим студентом, скромним і невидимим. Це не те, що з цих периферійних університетів, де вчиться шпана і ті, хто вдає з себе героя. Коридори мого університету мовчазні, і по них снують нечутні тіні. Ось завтра я йду на мовний курс. Завтра — це день мовного курсу. Я буду там невидимий серед невидимих, мовчазний і уважний у густому тумані буденщини. Ніщо не може змінити, пане, перебігу подій. Я схожий на потяг, що любісінько котиться рівниною, і ніщо не змусить його зійти з рейок. Я мов той гіпопотам, що важко вгруз у твань і поволі суне вперед, і ніщо не в змозі звернути його на манівці чи збити з узятого ним курсу.
ПАН: Завжди можна вибитися з колії, юначе. Тепер я знаю, що вибитися з колії здатне все що завгодно, і будь-коли. Я вже старий, я, приміром, вірив, що знаю світ і життя не гірше, ніж мою кухню, і маєш — ось я поза світом, о такій годині, яка позбавлена будь-якої пори, під цим примарним світлом, а головне — ти тривожишся, що ж воно буде потім, коли ввімкнеться звичайне освітлення і пройде перший потяг, і люди, звичайні, як я, люди, заповнять цю станцію; і я, після цієї першої безсонної ночі, спробую вийти, пройти у відкриту нарешті решітку, побачити день потому, як я не бачив ночі. І тепер мені зовсім невтямки, що ж воно буде, якими очима дивитимусь я на світ і яким саме побачить чи не побачить світ мене. Бо я більше не знатиму, що таке день і що таке ніч. Більше не знатиму, куди ступити. Крутитимусь у кухні, виглядаючи, чи пора не перемінилася, і це, юначе, наганяє на мене немало страху.
ЗУККО: Справді, є від чого потерпати.
ПАН: Ви, я бачу, трохи заїка. Люблю заїкуватість. Вона мене заспокоює. Підсобите мені тоді, як ці склепіння наповнить гук. Допоможете мені, проведете такого старого заблудлого чоловіка, як я, до виходу; а може, й далі.
Спалахує освітлення станції.
Зукко допомагає старшому панові підвестися на ноги і веде його.
Надходить перший поїзд.
VII. Двоє сестер
У кухні.
Дівчисько з торбою.
Входить сестра.
СЕСТРА: Я забороняю тобі йти.
ДІВЧИСЬКО: Ти не можеш нічого мені забороняти. Як-не-як — я за тебе досвідченіша.
СЕСТРА: Що ти таке кажеш? Ти горобеня, що сидить на гілочці. А я, я твоя старша сестра.
ДІВЧИСЬКО: А ти, ти перезріла дівка, ти нічого не звідала в житті, ти шануєшся, бо живеш кам'яним муром. А я стара, я зґвалтована, я пропаща, я сама собі голова.
СЕСТРА: Хіба ти не моя маленька сестричка, яка оце сповідається переді мною?
ДІВЧИСЬКО: А ти хіба не стара панна, яка не тямить нічогісінько і мала б мовчати перед моїм досвідом?
СЕСТРА: Про який досвід ти говориш? Перенесе нещастя не слугує нічому. Його треба якнайшвидше забути. Прислужитися чомусь може тільки спізнане щастя. Тобі згадуватимуться тихі чудові зведені у колі твоїх батьків, брата і сестри вечори — ось що тобі аж до сивого волосу згадуватиметься. Проте нещастя, що впало на нас, ти, шпачку, дуже швидко забудеш, забудеш під крильцем твоєї сестри, брата і твоїх батьків.
ДІВЧИСЬКО: Що я забуду, а втім, уже й забула, то це моїх батьків, брата і сестру, але не моє нещастя.
СЕСТРА: Твій брат, моє ластів'ятко, тебе захистить; він любитиме тебе так, як ніхто не любить, бо він завжди любив тебе так, як нікого не любив. Він буде єдиний з усіх чоловіків, яких ти потребуватимеш.
ДІВЧИСЬКО: Я не хочу, аби мене любили.
СЕСТРА: Не кажи так. Тільки це чогось варте у цьому житті.
ДІВЧИСЬКО: Як ти смієш таке говорити? Ти не мала ніколи жодного чоловіка. Ніколи не була коханою. Усе своє життя залишалася сама, як палець і була дуже нещасна.
СЕСТРА: Нещасною я ніколи не була, якщо не зважати на нещастя з тобою.
ДІВЧИСЬКО: Та ну? Я знаю, що ти була дуже нещасна. Я часто чула, як ти плакала за ширмою.
СЕСТРА: Цей плач безпричинний, плач регулярний. Щоб мати перевагу, і тепер ти більше не побачиш, як я плачу; я здобула вже таку перевагу. Чому ти хочеш піти?
ДІВЧИСЬКО: Хочу знову зустрітися з ним.
СЕСТРА: Ти з ним не зустрінешся.
ДІВЧИСЬКО: Ні, зустрінуся.
СЕСТРА: Це неможливо. Ти сама прекрасно знаєш, що твій брат ці всі дні й ночі намагався йому помститися.
ДІВЧИСЬКО: А я мститися не бажаю, ось чому я з ним зустрінуся.
СЕСТРА: І що ж ти робитимеш, коли зустрінешся?
ДІВЧИСЬКО: Скажу йому одну річ.
СЕСТРА: Що саме?
ДІВЧИСЬКО: Одну річ.
СЕСТРА: А де ти гадаєш його зустріти?
ДІВЧИСЬКО: У Маленькому Чикаго.
СЕСТРА: Чому ти, голубонько моя невинна, рвешся занапастити себе? Ні, не покидай мене, не залишай мене зовсім одну. Я не хочу зоставатися сама з твоїм братом і батьками. Не хочу зоставатися сама в цьому домі. Без тебе моє життя нічого не важитиме, стане безглузде. Не покидай мене, благаю, не покидай. Мені ненависний твій брат і твої батьки, і твій дім; тільки тебе, моя голубонько, я люблю; тільки тебе одну я маю у всьому своєму житті.
Входить розлючений батько.
БАТЬКО: Ваша матір пиво сховала. Доведеться знов її натовкти, як це бувало раніше. Чому це одного дня я перестав її лупити? У мене рука була стомилася, і мені довелося зміцнювати м'яз, вправляти його, давати руці якусь іншу роботу. А треба було робити й далі те, що робив колись: щодня в певні години давати їй прочухана. Отож я став поблажливим, і нині вона від мене пиво ховає. Певен,
ви з нею заодно. (Заглядає під стіл.) Зоставалося п'ять пляшок. Ви дістанете від мене по п'ять товчеників кожна, якщо я їх не знайду.
Виходить.
СЕСТРА: Моя горличка в Маленькому Чикаго! Яка ж ти маєш бути нещасна, і скільки лиха тобі доведеться сьорбнути!
Входить матір.
МАТІР: Ваш батечко знову п'яний. Видудлив пляшка за пляшкою все пиво. Чому ви так потураєте цьому старому дурневі? Кинули мене саму на поталу цьому п’яничці. Вам на це чхати, дозволяєте йому все наше добро пропивати. Вам, маленьким дуркам, тільки б цокотіти, все обсмоктуєте свої дрібненькі дурнуваті пригоди, а мене покинули саму з цим алкашем. А якого дідька тут ця торба?
СЕСТРА: Вона збирається до подруги — переночувати.
МАТІР: До подруги. До подруги… До якої в ката подруги? Що це за історії між цими дівками? Якого біса ночувати у подруги? У подруг що, ліжка кращі, ніж тут? Що там, ніч чорніша, ніж тут? Аби ви були віком менші, а я силою дужча, дала б лозини вам обом.
Виходить.
СЕСТРА: Не хочу бачити тебе нещасною.
ДІВЧИСЬКО: Я нещасна і, водночас, щаслива. Я дуже страждаю, але й відчуваю втіху від свого страждання.
СЕСТРА: А я, як ти мене покинеш, помру.
Дівчисько бере свою торбу і виходить.
VIII. Передсмертна пісня
Нічний бар. Телефонна будка.
Зукко вилітає крізь вікно, супроводжуваний страшним брязкотом розбитих шибок.
Крики зсередини. Скупчення людей у дверях.
ЗУККО:
«Я народивсь уже як той казковий князь.
А гнів великий твій мені дав розвити міць.
О море, я собі високий трон підняв,
І вся твоя могуть впала до ніг.
Стою роздягнений, чоло в тумані тоне».
ПОВІЯ: Холод собачий. Цей чувак ще кінці віддасть.
ПАРУБІЙКО: Не побивайся за ним. Бачиш, у нього піт ллється і він увесь аж палає.
ЗУККО:
«Навколо бризки, град, буяння ночі,
Зійшлись вітри й вода у січі цій без міри,
Я зводжу двоє рук до млистого ефіру».
ПАРУБІЙКО: Ого, як же він набрався
ДРУГИЙ ПАРУБІЙКО: Де там. Він у рота не брав.
ПОВІЯ: Він схибнутий, та й годі. Не займайте його.
ЗДОРОВИЛО: Не займати? Він доїв нас до живих печінок, а нам його не займати? Ще раз сунеться — і я йому голову об асфальт розтовчу.
ПОВІЯ (підходячи до Зукко, щоб забрати його.): Більше не заводь бійки, хлопче, не заводь. Ти і так уже свій гарненький писок понівечив. Хоче, щоб дівчатка перестали на тебе озиратися? Писочок, соколику, — річ делікатна. Думаєш, його тобі дано на весь вік, аж це неждано-негадано розіб’є якийсь дурний дубак, що йому за своєю пикою дивитися не треба. А тобі, соколику, ще й як треба. Розмалюють портрет, і все життя занапащене — ти вже безхвостий. Зараз про це ти не думаєш, але потім, даю тобі слово, не раз і не два роздумаєш. Ну, не дивись на мене так, а то заплачу; ти з того журливого десятка, на якого тільки глянеш, так одразу на плач і збирається.
Зукко підходить до здоровила і дає йому стусана.
ПОВІЯ: Ну от, вони знов за своє.
ЗДОРОВИЛО: Не сікайся, безштанько, не сікайся.
Зукко дає йому ще одного стусана. Здоровило стусає й собі. Бійка.
ПОВІЯ: Я викликаю фараонів. Він же його вб'є…
ПАРУБІЙКО: Ніяких фараонів.
ДРУГИЙ ПАРУБІЙКО: Все одно він уже з ногами вкрився.
Зукко зводиться на ноги і кидається навздогін за здоровилом, упинається в нього і відважує йому в мордаса.
ПОВІЯ: Не відповідай, облиш його, він уже на ногах не стоїть.
ЗУККО: Що, здрейфив? Страхопуде, легкодуху, ганчірка…
Здоровило кидає його так, що він котиться по асфальту.
ЗДОРОВИЛО: Спробуй ще, і я розчавлю тебе, як комара.
Зукко ще раз підводиться, готовий битися знову.
ПОВІЯ (до здоровила): Не чіпай, не чіпай його.
Здоровило збиває Зукко ударом кулака.
ПАРУБІЙКО: Він його поклав, хлопці
ПОВІЯ: Велике діло. Правду він казав — усі ви страхопуди.
ЗДОРОВИЛО: Двічі кусати тій самій собаці не дають.
Заходять до бару.
Зукко зводиться на ноги, підходить до будки.
Знімає слухавку, накручує номер, чекає.
ЗУККО: Я їду. Негайно. Надто жарко у цьому клятому місті. Їду в Африку, під сніжок. Якщо не поїду, то здохну. Усе одно ніхто нікому не потрібен. Ніхто. Чоловіки потребують жінок, а жінки потребують чоловіків. Але не заради любові, любові між ними нема. Жінок я як і трахаю, то тільки з жалю. Мені б ліпше родитися собакою, не був таким бездольним. Безхатнім собакою, колупай лом смітників; ніхто б мене не помічав. Гарно було б бути жовтим псом, шолудивим по саму ріпицю, тихим, як тінь. Гарно було б цілий вік гребтися на помийниці. Без мови, по-моєму, можна обійтися — вона нічого не передає. Годі вчитися словам. Школі треба закрити, а кладовища розбудовувати. Так чи інакше, мине там рік чи сто років — байдуже; рано чи пізно помруть усі, геть усі. І тоді, і тоді заспіває; защебече врадуване птаство.
Зукко впускає слухавку, сідає під будкою.
Здоровило підходить до Зукко.
ЗДОРОВИЛО: Про що, безштаньку, задумався?
3УККО: Та от міркую про безсмертя краба, слизняка та хруща.
ЗДОРОВИЛО: Бачиш, сам я битися не люблю. Але ж ти, безштаньку, так наривався, що не можна було не поквитатись. Ну чого ти так ліз у бійку? Можна подумати, смерті шукаєш.
ЗУККО: Смерті я не шукаю. Я помру.
ЗДОРОВИЛО: Усі помруть, безштаньку.
3УККО: Це не доказ.
ЗДОРОВИЛО: Можливо.
ЗУККО: Тут заковика з пивом, не з тим, що купують, а з тим, що ставлять. Треба відлити.
ЗДОРОВИЛО: Давай, а то буде пізно.
3УККО: Правда, що навіть собаки дивляться на мене скрива?
ЗДОРОВИЛО: Собаки ніколи ні на кого не дивляться скрива. Собаки — єдині істоти, на яких ти можеш покластися. Вони можуть любити тебе чи не любити, та зроду тебе не осудять. І коли тебе, безштаньку, геть усі відцураються, завжди знайдеться собака, який прийде сюди до тебе лизати підошви ніг.
ЗУККО:
«Смерть підла, люте горе,
Скорботна древня мати,
Суддя такий суворий,
Як їх не проклинати!»
ЗДОРОВИЛО: Сходи, все-таки, відлий.
ЗУККО: Запізно.
На світ благословляється.
Зукко дрімає.
Произведения
Критика
