Сатира Джона Ардена
Ірина Шмарун
«Якщо ви бажаєте зробити п'єсу придатною для читання... — сказав колись Бернард Шоу, — не пишіть в ній нічого такого, чого б не можна було написати в романі. І пам’ятайте: усе, що покажуть глядачам актор або театральний художник, мусить бути написано жваво, з вигадкою і гумором, — одне слово, художньо».
Коли читаєш останню п’єсу молодого англійського драматурга Джона Ардена, мимоволі згадуєш ці слова його великого співвітчизника.
Ми не бачили комедії «Віслюк з робітного дому» на сцені, але прочитали її і запевняємо, що читання п’єси Ардена — річ вельми приємна. Усе тут — не лише акторський текст, а й ремарки, вказівки режисерам і декораторам — написано саме так, як радив Шоу.
Комедію Ардена «Віслюк з робітного дому» вперше було показано в червні 1963 року під час фестивалю в Чічестері театром Лоуренса Олів’є, а наприкінці минулого року вона була надрукована в журналі «Букс енд букмен».
Готуючи п’єсу до постановка, керівники Чічестерського фестивалю з хвилюванням чекали її прем’єри, очевидно, не лише тому, що це твір, написаний в абсолютно новій для сучасного англійського театру манері, а й через те, що «Віслюк з робітного дому» — нищівна сатира на політичне життя сучасної Англії.
1962 року Арден виголосив своє творче кредо. Він сказав: «Мене глибоко хвилює проблема: як відтворити мовою поезії конкретне життя сьогоднішнього дня, відтворити так, щоб ілюструвати життя і водночас розкривати його в рамках історичних традицій нашої культури». Вище наведене висловлювання драматурга і було покладене в основу написання сатиричної комедії «Віслюк з робітного дому».
Дія п’єси відбувається в невеликому місті на півночі країни. Арден показує боротьбу за владу в місті між лейбористами і консерваторами, причому ні ті, ні ті не гребують в цій боротьбі ніякими методами. Корупція проникла в середовище муніципальних радників і поліцейських чиновників; найбільш поважний з «батьків» міста сер Гарольд Суїтмен, який з величезним пафосом виступає проти «аморальності», виявляється одним з тих, хто отримує прибутки з «нічного клубу», — тобто, по суті, будинку розпусти.
До міста приїздить новий начальник поліції — полковник Фенг. Це старий служака, який протягом усього свого життя звик дотримуватись букви закону. Він намагається поводитись чесно, але виявляється, що це не вигідно і лейбористам, і консерваторам, отже, кінець кінцем вони об’єднуються, щоб вижити з міста нового начальника поліції, обвинувативши його в некомпетентності.
«Наша справа — дурити поліцію, — говорить один з головних героїв п’єси Чарлі Баттерсвейт... — Фенга ми вже обдурили! Корупція поліції — це справа звичайна, а от некомпетентність... Хо-хо!»
Розповісти сюжет комедії детально майже неможливо. Виходячи з традицій старої єлизаветинської драми та комедій Бена Джонсона, Арден вводить в свою п’єсу понад сорок дійових осіб; сюжетні лінії переплітаються, одна дія швидко і динамічно змінює іншу, діалоги і монологи органічно переплітаються з музичними номерами, герої п’єси часто звертаються прямо до глядачів.
Останній прийом потрібний драматургу тому, що він ставить собі на меті створити гостру соціальну сатиру, і в цьому відчувається великий вплив творчості Бертольта Брехта.
В п’єсі «Віслюк з робітного дому» усього дві дії, в першій дії дев’ять яв, в другій — десять, швидка зміна яких дозволяє драматургу оперувати величезною кількістю дійових осіб, утворювати безліч побічних сюжетних ситуацій, на тлі яких ще чіткіше вимальовується основний сюжетний хід комедії.
Одна з кульмінаційних сцен п’єси, в якій член муніципальної ради, той самий Чарлі Баттерсвейт, імітуючи пограбування, викрадає громадські гроші, які йому доручено зберігати, написана в просто-таки блискучому сатиричному ключі.
В інтерв’ю, яке Джон Арден дав незабаром після прем’єри «Віслюка з робітного дому», він сказав, що п’єса малює, можливо, трохи гротескну, але безумовно правдиву картину життя невеликого провінціального англійського міста, відтворюючи тим самим атмосферу політичного життя усієї країни в цілому.
Як було і з попередньою п'єсою Ардена «Танець сержанта Масгрейва», в якій драматург також у сатиричному плані змалював англійську армію (вона йшла на сценах лондонських театрів усього кілька тижнів), вітчизняна театральна критика суворо засудила комедію «Віслюк з робітного дому». Поки що її не поставив жоден з лондонських театрів. Але це свідчить лише про те, що молодий драматург торкнувся одного з найболючіших питань життя країни.
Джон Арден народився 1930 року на півночі Англії в місті Барнслі; закінчивши школу, він служив в армії в Едінбургу, потім вивчав архітектуру в Кембріджському університеті. Цікавитись драматургією Арден почав ще в дитинстві, а його перші кроки на театральній ниві пов’язані з одним з найбільш прогресивних театральних закладів Англії, театром «Ройал Корт», який, поставивши в 1956 році п’єсу Д. Осборна «Озирнись, розгніваний», дав поштовх розвиткові нової англійської драматургії критичного напрямку. В творчому доробку Ардена є вже чимало п’єс. Першу його драматургічну спробу «Води Вавілона» в 1957 році показав глядачам театр «Ройал Корі». Потім Арден пише п’єси: «Щасливий притулок», «Живіть, мов свині», «Танець сержанта Масгрейва», два телевізійні твори: «Солдате, солдате» і «Мокра риба», і нарешті — «Віслюк з робітного дому».
Джон Арден, очевидно, намагається створити епопею життя сучасної Англії, оскільки одні й ті самі персонажі переходять з однієї п’єси в іншу. Так, наприклад, з Чарлі Баттерсвейтом глядач уже зустрічався в п’єсі «Води Вавілона», дія якої відбувається в Лондоні, куди Баттерсвейт приїздить з півночі в якійсь своїй справі.
Про Баттерсвейта також згадують герої телевізійних п’єс «Солдате, солдате» і «Мокра риба», а Гарольд Суїтмен, який «опікає» у «Віслюку з робітного дому» будинок розпусти, є однією з дійових осіб «Мокрої риби».
В одному з недавніх інтерв’ю драматург заявив, що п’єса «Віслюк з робітного дому» — остання, четверта частина вже написаної ним, але ще не опублікованої тетралогії. Говорячи про характер своєї тетралогії, Арден зауважив, що вона не буде нагадувати відому трилогію Арнольда Уескера («Курячий бульйон з ячменем», «Коріння», «Я говорю про Єрусалим»), яка, по суті, є розвитком однієї сюжетної лінії. Арден виводить у своїй тетралогії лише спільних героїв, але кожна з чотирьох п’єс матиме свій, докорінно відмінний од інших, сюжетний хід.
Творчість Джона Ардена йде в одному руслі з роботою інших молодих прогресивних англійських драматургів, які прагнуть однієї мети — говорити правду про довколишній світ, — хоч і досягають цього різними, несхожими один на одний драматургічними методами. Так, Арден застосовує в своїх творах давні традиції англійського мюзік-холла і пантоміми, свідома водночас йдучи за кращими представниками єлизаветинської драми і найвидатнішими драматургами сучасності.
Виступаючи 1960 року в проведеному журналом «Лондон мегезін» симпозіумі, присвяченому шляхам нового англійського театру, Джон Арден заявив: «Я вважаю, що драматургія — мистецтво справді народне, і що воно не повинно орієнтуватись на еліту, якщо дійсно прагне залишатись мистецтвом здоровим...
Я особисто віддаю перевагу такій драматургії, яку можна назва ти «романтичною», або, якщо хочете, «поетичною» чи «епічною», оскільки я вважаю, що саме такий вид драматургії завжди перемагав усяку тимчасову моду; саме така драматургія, і тільки вона, спирається на справжнє життя».
Англійський літературний критик Арнольд Кеттл, оцінюючи представників молодого покоління англійської драматургії, зазначає: «Арнольд Уескер Джон Осборн, Брендан Біен, Шейла Делая, Джон Арден, Бернард Копе... — усе це молоді драматурги, які по-різному обдаровані, по-різному підходять до дійсності, але їх творчість об'єднана однаковим прагненням показати на сцені різноманітні сторони об’єктивної реальності та ставленням до цієї реальності, яке можна назвати гуманістичним. Ось сюди ми й повинні звернути свій погляд, шукаючи драму, здатну продовжити ту боротьбу, що її благородно почав Шон О’Кейсі, драму, яка здатна прийняти найбільш плідний вплив сучасності — вплив театру Брехта».
Раніше ми вже згадували про те, що протягом останніх кількох років драматургічне мистецтво в Англії зазнає певного підйому. Спроб піддати всебічному аналізові причини такого приємного для англійської культури явища ще не робилося. Не претендуємо на такий аналіз, звичайно, й ми, але не можна не вказати на те, що Джон Арден, очевидно, наблизився до розв’язання цієї проблеми, коли заявив, що шляхи розвитку драматургії взагалі й англійської зокрема вирішуються зовсім не визнанням з боку «еліти», а успіхом у широкого глядача. Якщо за кордоном знімають галас навколо деяких п’єс «абстрактного спрямування», то можна з певністю сказати — йдеться про чисто скандальну славу. Успіх п’єс Ардена і його однодумців не має нічого спільного із скандальними сенсаціями на ниві формалізму. Англійська антреприза ставить подібні п’єси вельми неохоче, бо не до смаку їй сатиричний заряд таких творів. Однак п’єси Ардена, які ще тільки пробивають шлях до широкого глядача в Англії, користуються великим успіхом в інших країнах світу.
Л-ра: Всесвіт. – 1964. – № 3. – С. 149-150.
Произведения
Критика
