Іван Вагилевич. Мадей
На високій Чорногорі
Буйні вітри віють,
На зеленій полонині
Сірі вовки виють;
Тисяч коней вороненьких
В байраках ірзає,
Тисяч гарних легіників
Коників сідлає.
А ватажко сивий Мадей
Зморщив густі брови,
Чорні очі заблищали
та жаждою крови.
Поверх коней яснобарві
Прапори сіяли,
Байраками і дебрами
Ратища мелькали.
* * *
Мрачно, скучно по майдані,
Пітьма ся чорніє,
Огні горять по шалашах,
Легкий вітер віє.
Мадей велів чатувати
Густою дебрею;
Гомін далеко клекоче:
«Вертаймо, Мадею!
З верх Бескида глухий дубот
Бором ся шибає,
Тьмою-вихром ідуть угри,
Дебр ся улягає».
«Ніт вертаться сив Мадею
З соромом додому,
Глухов пущев, темнов ночев
Блудити по лому;
З безчесними оченьками
Ясне сонце зріти,
З безчесними губоньками
Богу ся молити.
Кіньми зорю долиноньку,
Засію стрілами,
Переломлю вражі тучі,
Проллю кров ріками!»
Та вже, сива бородонько,
Не тобі ся бити,
Під зеленов муравоньков
В деревищі гнити.
Не тобі вже сиру землю
Тулами стелити,
Не тобі вже вражу кровцю
Ратищем точити.
* * *
Трублять роги зубровії,
Сумно коні рзають,
Шумлять тучі срібних стрілок
Та мечі бряжчають.
А з байрака летить шпарко
Остроє ратище,
Заточився під Мадеєм
Кінь на колодище...
Люто кликне сивий Мадей,
А дебр заклекоче,
Вовком вержесь в вражі тучі,
Зубми заскрегоче.
Куда мелькне ясним мечем —
Кров рікою точить,
Куда ратищем засвище —
Кінь їздця волочить.
І рев лютий, мрак темнійший
По сирім майдані...
Дзвонять коні, бряжчать мечі,
Тьмють стріли калені.
А з Мадея дев’ять стрілок
Ссуть кровцю теплую,
З білих грудей три ратища
Влекуться землею.
Сивий Мадей утомився,
І ноженьки мліють,
З слідів кровця виступає,
Груди ся чорніють.
Вже ж за шию ужевками
К мажі прив’язаний,
За рученьки і ніженьки
Вкований в кайдани.
* * *
Вилетіла зозуленька,
Сіла на тополі,
Закувала жалібненько:
«Мадей у неволі!»
«Ой зозуле сивенькая,
Не кувай сумненько,
Не задавай серцю туги —
Й так мені тяженько!
Ноги залізо зриває
І в руки ся в’їло,
Кровцьов груди обкипіли,
Тіло почорніло.
Мої друга білогруді
В Бескидах дрімають,
А ворони чорні крячуть,
Кровцю попивають!
Моїх вірних легіників
Кості ся біліють,
Сірі вовки стікаються,
Трупи рвуть і виють!
Ой полети, куваючи,
За темненькі звори,
На зеленій левадоньці
Біліються двори.
Не кажи рідному сину,
Що мя уковали,
Лише мене на весілє
На силу призвали;
З студеної керниченьки
Медом упоїли,
А під зимну колодоньку
Спати положили».
Твори
Критика
