Родина Івана Вагилевича
Яким Горак
Попри справді багату літературу, яка стосується біографії Івана Вагилевича, майже нічого не знаємо про його батьків, братів та сестер, тобто про його родинне оточення в дитячих та юнацьких роках, а водночас і про ту атмосферу, яка витворила з нього діяча «Руської Трійці», а відтак кидала ним з одного кутка в другий, з однієї крайності в другу, примушуючи його зрікатись тих ідеалів, яким служив у дні молодості, і переходити в табір тих, кого в ті ж дні молодості вважав ворогами свого народу.
Факт відомий: Іван Вагилевич народився 2 вересня 1811 року в Ясені Горішнім Калуського деканату та повіту, де батько його, Микола, був священиком. Дякуючи Омеляну Огоновському та його «Історії літератури руської» (т. IV) відомо, що помер о. Микола Вагилевич 1869 року в Гозіїві Долинського повіту на 92 році життя, тобто був він 1777 року народження. На цьому й обмежуються повністю всі наші знання про родину Івана Вагилевича, як це не дивно і як це не сумно.
На жаль, метричні книги села Ясень Горішній, звідки можна було б почерпнути багато інформації з цього питання, втрачені і збереглись лиш копії окремих років, починаючи з 1846 року, а тому неможливо сказати скільки братів та сестер було в Івана Вагилевича, коли вони народилися та яка їх доля, тобто чи хтось з них одружився, а чи помер у дитячому чи юнацькому віці. Нічого не відомо про маму Івана Вагилевича: ні імені, ні прізвища, ні років життя...
Найстаріший шематизм Львівської дієцезії з 1832 року подає, що в цьому році батько Івана Вагилевича Микола Вагилевич був адміністратором церкви Архистратига Михаїла в Ясенові Долішньому Перегінського деканату. До парафії входило декілька маленьких хуторців, порозкидуваних по горах, та село Ясенів Долішній. Ясенів Горішній нараховував 866 парафіян, а Ясенів Долішній — 795. Словом, це була невелика, але розкидана по горах, а тому й важка для обслуговування, парафія. Якщо ж враховувати, що в ті часи добробут священика та його родини повністю залежав від кількості парафіян, а також, що гірські околиці були найбідніші в краю, то й парафію отця Миколи Вагилевича вважали бідною: не дуже поспішали зайняти його місце молоді випускники духовної семінарії, а тому довший час простоювала вона без душпастиря вже на початку нашого століття, коли майнові справи священиків були врегульовані спеціальним цісарським розпорядженням і священикам призначалась платня, так звана конгруя.
Про Миколу Вагилевича цей же ж шематизм подає, що він був 1775 року народження і на даний час студіює латинь. Останній запис особливо цікавий, бо наводить на думку, що латині отець Вагилевич не знав, а професію священика успадкував від свого батька, в семінарії не вчився, як і більшість священиків його покоління. У зв’язку з тим, що австрійська бюрократія вимагала ведення метричних книг народження, одруження та смерті латинською мовою, то священиків, які не знали цієї мови, примушували сідати за книжки і осилювати цю науку Так було і з батьком Івана Вагилевича. Де народився Микола Вагилевич, де до цього виконував душпастирські обов’язки, з шематизмів невідомо. Мажемо лишень здогадуватись, що від 1811 року, тобто від часу, коли народився Іван Вагилевич, до 1832 року, коли вийшов шематизм з даними про нього, він був у Ясені. Мав на той час 57 років. Вік та незнання латині, якої вимагав уряд та консисторія, примусили його триматись хоч і бідної, але все-таки своєї загосподарованої парафії. Однак уже наступний шематизм за 1838 рік подає, що о. Микола Вагилевич працює адміністратором церкви великомученика Дмитрія в селі Глибока Богородчанського деканату. 1839 року о. Вагилевич уже адміністратор церкви Різдва Христового в селі Ляхівці цього ж Богородчанського деканату, а власником того села є граф Стадіон, якого поляки вважали великим другом українського народу, хоч він ніколи ним і не був. Наступного 1840 року о. Микола Вагилевич уже в церкві великомучениці Варвари в селі Фідьків коло Отинії. 1841 року о. Микола Вагилевич — адміністратор церкви Святої Трійці в Тлумачі, але довго там не затримується і вже наступного 1842 року, коли йому виповнилося 67 років, він стає адміністратором церкви Архистратига Михаїла в селі Завій. Це мале село, подібне до інших, розкиданих по горах і для яких був один священик. До парохії Завій входило ще село Грабівка. Попередні епідемії холери та чуми, особливо епідемія 1831 року, забрала з собою багато священиків, тому й навіть тепер їх не вистачало по селах. З часом село Грабівка відійшло від парафії Завій.
Судячи з кількості мешканців цих парафій, по яких блукав о. Вагилевич, були вони всі бідні і майже нічим одна від другої не відрізнялись. Життя священика в той час мало чим відрізнялось від життя звичайного селянина. Він так само орав, сіяв, кумував і старостував у своїх парафіян, як і вони в нього. Чим пояснити, що отця Вагилевича не допускали до кращих парафій, яких було на той час повно, — не знати. Отець Микола Вагилевич вже мав повне право на кращу парафію з огляду на солідний стаж роботи, а також через те, що вже освоїв ту латинь, якої вимагалось, принаймні настільки, щоб вести грамотно записані метрики. Цілком можливо, що на заваді стала поведінка сина Івана, котрий ще 1830 року вступив у Львівську духовну семінарію і замість того, щоб давно вже висвятитися і отримати своє приходство, досі був невисвяченим, кидав науку, плентався по краю, що врешті-решт поліція і консисторія прислала його до батька, аби сидів каменем при нім і нікуди не рипався для свого добра і добра батька. Перший раз шематизм ім’я Івана Вагилевича фіксує 1839 року як студента IV року навчання в семінарії. З 1840 по 1842 рік шематизми з року в рік подають його серед тих кандидатів, які очікують висвячення. 1843 року ім’я Івана Вагилевича щезає з шематизмів і появляється тільки 1847 року в ранзі адміністратора церкви в Нестаничах, де з 1838 по 1843 рік був адміністратором Маркіян Шашкевич. Як стало відомо вже пізніше, 14 червня 1842 року суфраган митрополита Михайла Левицького Григорій Яхимович виключив Івана Вагилевича зі списків кандидатів за те, що він 1837 року взяв участь у виданні «Русалки Дністрової», а також за зв’язок із російськими письменниками та вченими, які почали атакувати Галичину своїми візитами. 28 вересня 1845 року відбувся канонічний процес над Іваном Вагилевичем і, врахувавши те, що вій 1845 року польською мовою випустив доволі цінну «Граматику малоросійської мови в Галичині», йому було дозволено висвятитись та йти на парафію. Висвячення відбулось 1846 року, а напередодні відбулось весілля Івана Вагилевича з Амалією Пекарською, про яку відомо тільки те, що подав Омелян Огоновський у своїй «Історії літератури руської». Вона була сиротою, котра виховувалась при своєму дідові о. Сологубі, священику в Павлові, що поблизу Кам’янки Струмилової. Після висвячення Іван Вагилевич отримав приходство в Нестаничах, яке з намови «революціонерів» покинув, щоб у Львові видавати газету. 1849 року шематизм подав вість, що його виключено з духовного сану. Для Вагилевича почались чорні дні безробіття та того поневіряння, якого він зазнав аж до смерті. Більше ім’я Івана Вагилевича в шематизмах не з’являлось. Батько продовжував працювати парохом Завій. Про конкретні прибутки батька на той час говорити важко, бо тільки в 1880-х роках, коли була введена конгруя, шематизми починають подавати такі відомості.
1865 року шематизм подав, що отця Миколу Вагилевича відправлено на заслужений відпочинок і від виконання душпастирських обов’язків в селі він відсторонений. Як-не-як було отцю вже 88 або 90 років.
Шематизм за 1870 рік подав, що 1 березня 1869 року парах Завій о. Микола Вагилевич спочив у Бозі. Місця кончини шематизм не подавав. Це зробив у своїй праці Омелян Огоновський: помер Микола Вагилевич у селі Гозієві.
З отих всіх парафій, на яких працював отець Микола Вагилевич, збереглась тільки одна метрична книга із Завій. Вона в ЦДІА України в м. Львові є 2046-ю справою 201 фонду 4-а по списку. Охоплює вона події з 1836 по 1868 роки. Згідно з нею о. Микола Вагилевич свою першу Службу Божу відправив у селі 18 червня 1841 року. Микола Вагилевич замінив попереднього священика Василя Копитинського, який у віці 31 рік помер 20 жовтня 1840 року (арк. 27). Цілий рік шукала консисторія кандидата на дане приходство, поки не об’явився отець Микола Вагилевич. Замешкав він з сім’єю у будинку, що мав конскрипційний номер шість,
В цьому будинку 20 лютого 1852 року народився син дочки о. Миколи Вагилевича Катерини та Карпа Урбанського (арк. 61). Хресними батьками новонародженому були звичайні селяни, або як латинкою писав о. Вагилевич — «агріколае лоці», тобто селяни місцеві. 20 травня 1854 року в того подружжя народився син Микола (арк. 72), якому не судився довгий вік, бо через рік, 27 травня 1855 року (арк. 77) він помер. Порушував правила запису метрик отець Вагилевич, бо не написав, хто був батько та матір батьків новонароджених. Для нас ця інформація мала би дуже велику вагу...
Цього ж 1855 року, 9 серпня, померла дружина о. Миколи Вагилевича Катерина (арк. 77). Її ховали 11 серпня 1855 року. Гріб опечатав декан Михайло Коблянський. Було Катерині Вагилевич 70 років, тобто була вона 1785 року народження.
Не минуло й року після смерті Катерини Вагилевич, як 3 лютого 1856 року (арк. 75) вийшла заміж дочка отця Миколи Вагилевича Теофіла, якій було 23 роки, тобто була вона 1833 року народження. Теофіла Вагилевич вийшла заміж за Станіслава Урбанського, сина Йосифа Урбанського та Марії з дому Соколовської. Нареченому було, як і нареченій, 23 роки. Старостами на весіллі були Василь Ткач, «агріколае лоці», який замість свого прізвища в метриці поставив традиційний хрест анальфабетів, та церковний кантор, тобто співець чи дяк, Стефан Ільків, який так само підписався хрестиком. З цього можна зробити дуже простий висновок: бідним був отець Вагилевич. Віддавав дочок за звичайних селян, селяни кумили та були старостами на весіллі. Дана метрика вперше називає прізвище Катерини Вагилевич — Загайкевич. Даний метричний запис віднайшовся у конволюті паперів, в якому були зібрані метрики з різних сіл, в яких парохом був отець Вагилевич. Не дивно: 1855 року краєм перейшла пошесть холери, яка забрала з собою життя багатьох священиків. В ЦДІА України цей документ в 201 фонді 4-а опису зазначено справою 1359.
30 січня 1859 року (там же, справа 2046, арк. 83) на плебанії в Завіях було весілля. За пана Едуарда Жураковського, сина світлої пам’яті Йосифа Жураковського та Агафії Костинської, дружини його, виходила заміж вдова по покійному Карпу Урбанському Катерина Урбанська, дочка священика Миколи Вагилевича та Катерини із Загайкевичів. Едуарду Жураковському було 33 роки, тобто був він 1826 року народження, а пані Катерині — 40 літ. Була, отже, 1819 року народження. Пан Жураковський був родом з Бережниці Шляхетської, але мешкав в селі Рип’янці Калуського деканату, де був громадським писарем, отже паном. Старостами на весіллі були Василь Ткач, відомий з попередніх записів, та Яків Масьорчак, співець церковний. Обидва засвідчили шлюб традиційними хрестиками. Пан молодий забрав молоду до себе додому.
1865 року, після виходу на пенсію о. Миколи Вагилевича, його забирає до себе на парафію в село Гозіїв син Михайло Вагилевич. Про цього брата Івана Вагилевича шематизми подають, що він вступив у Львівську духовну семінарію 1846 року, 1849 року закінчив її, а 1850 року висвятився. 1851 року він скеровується як приватний сотрудник в місто Болехів, в тамтешню церкву Йосифа і Нікодима. Шематизм за цей рік подає, що був Михайло Вагилевич з 1814 року та що був одруженим. З 1853 року він працює в церкві Миколи Чудотворця в селі Солуків Болехівського деканату, а 1855 року він є адміністратором церкви в селі Фітків Надвірнянського району. 1856 року він у селі Гурне в церкві Покрови Стрийського деканату, а 1857 року переходить працювати в село Гозіїв у церкву Положення Риз Пресвятої Богородиці, що в Болехівському деканаті. Священик з Гозіїва Данило Шевадзуцький пішов працювати у Волю Задеревацьку. В Гозіїві великих гараздів не було. Всього 513 мешканців, 18 моргів орного поля, 11 моргів сіножатей та з 1884 року конгруї в розмірі 144 корони в рік.
1 березня 1869 року в Гозіїві помер батько Микола Вагилевич, а десь 1880 року померла дружина о. Михайла, бо довідники-шематизми з цього року починають подавати про нього дані, як про вдівця. Вдівець Михайло Вагилевич 1881 року перебирається парохом у село Княжолука Болехівського деканату, неподалік від Готова в церкву великомучениці Параскевії. Достатки тут були значно більші, ніж на попередній парохії, бо тільки одного ерекційного поля тут нараховувалось 24 морги, було 16 моргів сіножатей та конгруї в 257 корон річно. Метричні книги Гозіїва збереглись у вигляді двох копій, які охоплюють 1836-1865 роки і в ЦДІА України у Львові це справа 1207 та 1208 201 фонду 4-а опису. Ні однієї події в домі отця Михайла Вагилевича ці книги не зафіксували, за винятком того, що свою першу службу Божу отець Михайло відправив 29 вересня 1857 року.
З шематизмів відомо, що помер отець Михайло Вагилевич в Княжолуці 15 квітня 1900 року. В 1901 році в цьому селі вже був священиком Іван Ілевич, 1870 року народження та 1896 року висвячення.
Завдяки старанням відомого бібліографа О. Ю Левицького, відомо, що Михайло Вагилевич був на похороні свого брата Івана Вагилевича, який помер 10 травня 1866 року. Похорон цей відбувся за рахунок Львівського магістрату. Про нього о. Микола Вагилевич залишив О. Левицькому такі свідчення: «Мой небощик брат Далибор похороненный зостал д. 12/5 1866 г. на Личаковском межи протестантами, г. Платон Костецкий и Людвик Скарбек — мастер столярный несли до гробу домовину. Крест яличний, напис на блясе».
Бляха поржавіла, хрест впав. Для того, щоб зберігалась могила на Личаківському цвинтарі, якщо на ній не було пам’ятника, треба було платити дирекції цвинтаря певну суму. Якщо ніхто не платив, то згідно з законом, така могила не зберігалась, її можна було перекопати і на це місце поховати когось іншого. Після Першої світової війни дирекція Личаківського цвинтаря переписувала наново книги поховань по полях. Могили Івана Вагилевича вже не було і її не занесли в новий реєстр...
Насправді доля могили Івана Вагилевича нікого не цікавила. Громадянство виявило до його особи дивовижну байдужість, яку неможливо пояснити і виправдати.
Таким чином, виявлені метричні книги дали ту інформацію, що в Івана Вагилевича була сестра Катерина 1819 року народження, брат Микола 1823 року народження та сестра Теофілія 1833 року народження. При хрещенні Миколи Урбанського 20 травня 1850 року метрична книга Завій фіксує хресним батьком Йосифа Вагилевича, проте яке він мав відношення до Івана Вагилевича, встановити не вдалось. Невідомо, чи був Іван Вагилевич найстаршим сином Миколи Вагилевича чи ні, бо шематизми подають, що отець Микола Вагилевич висвятився 1807 року. Це означає, що на цей час вій був уже одруженим. Між 1807 роком та 1811, коли народився Іван Вагилевич, могло народитись принаймні двоє дітей... Зараз при відсутності документів про правдивість цього припущення судити годі.
Село Гозіїв належало до того самого деканату, що й Лолин, у якому на той час працював молодший брат Маркіяна Шашкевича Микола Шашкевич. Обидва священики, о. Михайло Вагилевич та Микола Шашкевич приятелюють, а 18 жовтня 1858 року о. Михайло Вагилевич був хресним батьком на хрестинах у сина о. Миколи Шашкевича Хоми (ЦДІА України, м. Львів, 201 фонд, опис 4-г додатковий, справа 2299, арк. 63). Разом із своїм рідним братом Теодором Шашкевичем, який народився 19 червня 1854 року (там же, справа 2299, арк. 10) він стане героєм нарису «Звичайний чоловік» із збірки Івана Франка «Рутенці». Героєм іншого нарису з цієї ж збірки — «Знеохочений» — став син о. Михайла Вагилевича Михайло. Він не успадкував ні батьківської, ні дідівської професії священика, а став учителем, успадкувавши неабиякий письменницький талант. Завдяки учительським шематизмам, відомо, що він народився 1851 року в Болехові, де була перша парафія батька. Навчався у Львівському університеті в той самий час, коли в ньому навчався Іван Франко. Вони обидва входили до редакції журналу «Друг». В цьому журналі Михайло Вагилевич надрукував 1874 року свою повість «Домна Розанда, господарівна волоска», яка мала великий успіх у читачів, а також 1876 року надрукував повість «Денис». Михайло Вагилевич був автором переробки драми Івана Франка «Три князі на один престол», яка 1876 року була виставлена на сцені студентськими силами. Деякий час Михайло Вагилевич мешкав разом з Іваном Франком та Ярославом Рошкевичем у так званій «Бойківській» кам’яниці. У1882-1883 роках Михайло Вагилевич був заступником учителя в Золочівській гімназії, 1884-1887 роки працював учителем у вищій реальній гімназії м. Дрогобича, відтак з 1887 по 1894 рік працював у гімназії в Ярославі. 1895 року стає вчителем історії та української мови та літератури в Тернопільській учительській гімназії. З 1901 року працює у Львівській п’ятикласовій жіночій школі «Руського педагогічного товариства», а 1905 року його призначають директором чоловічої учительської гімназії в Сокалі. Помер Михайло Вагилевич у шпиталі у Львові 1911 року. Був неодруженим.
Метричну книгу, де зафіксовано смерть Івана Вагилевича, втрачено. Тільки завдяки Омеляну Огоновському та його «Історії літератури руської» відомо, що всіх дітей у Івана Вагилевича було п’ятеро. Троє вмерло ще за життя батька, а «жінка єго і двоє недолітків-дітей остались у найбільшій біді». Вдалось встановити за метричними даними тільки смерть двох дітей Івана Вагилевича. 11 березня 1863 року (ЦДІА України, м. Львів, фонд 201, опис 4а, справа 2275, арк. 38) помер син Володимир. Він — найстарший син Івана Вагилевича — був студентом класичної гімназії у Львові, мав 16 років, тобто був 1847 року народження. 5 січня 1864 року (там же, справа 2275, арк. 45) помер син Михайло. Йому було три роки, тобто був він 1861 року народження. Очевидно це був наймолодший син Івана Вагилевича. Про долю інших його дітей не відомо нічого.
З лютого 1882 року на 55 році життя від водянки померла Амалія Вагилевич, дружина Івана Вагилевича. Не важко вирахувати, що була 1827 року народження, а вийшла заміж за Івана Вагилевича 1846 року, тобто коли їй було 19 років. Мешкала в будинку номер 5 на вулиці Калічій. Як і діти, вважалась прихожанкою церкви Успенія у Львові.
Така сумна доля родини Івана Вагилевича і його самого — того Івана Вагилевича, «Мадеєм» якого так захоплювався Тарас Шевченко...
Л-ра: Дзвін. – 1997. – № 7. – С. 126-129.
Твори
Критика
- Взаємини І. Вагилевича з П. Й. Шафариком
- Народна легенда і поема Івана Вагилевича «Мадей»
- Родина Івана Вагилевича
Поділитися