Особливості зображення головного героя в політичній трилогії Джойса Кері («З любові до ближнього», «Крім Господа», «Залишившись без честі»)
А. П. Мусієнко
Одним із різновидів сучасної зарубіжної прози є політичний роман. Кращим з подібних романів притаманні всі ознаки масштабного соціально-критичного полотна, яке відтворює панорамну картину буржуазного суспільства в певний період його існування. Постать видатного державного або суспільного діяча, який запекло бореться за владу, проблеми зовнішньої та внутрішньої буржуазної політики займають в романах цього типу чільне місце. Зображення головного персонажа в цих творах наділене не лише критичною, а й сатиричною інтонацією. При визначенні політичного роману, перш за все, звертаємо увагу на його центральну тему й образ. Однак, розглядаючи подібний твір ширше й повніше, слід додати, що це завжди роман соціальний, історичний, якщо не повністю, то частково, в якому дається історична передісторія подій і осіб; часом — роман кар’єри; роман виховання, із специфічним поняттям «виховання», як «виховання» типового буржуазного діяча. Основні теми й проблеми можуть бути пов’язані з зображенням соціальної боротьби трудівників, розвінчанням мілітаристської політики і ганебних способів збагачення, корупції та бюрократизму в державі, тема розпаду буржуазної сім’ї, зображення деградації представників суспільної верхівки і т. д.
Такий політичний роман справджує думку, яка неодноразово дебатувалася в сучасному літературознавстві: чистота жанрових підвидів аж ніяк не зберігається в наш час, детермінація того чи іншого роману за допомогою одного епітета — соціальний, політичний, психологічний, сімейний, навіть детективний або шпигунський, — виявляється недостатньою, не охоплює всього розмаїття тематики та проблематики, структурних особливостей, художніх засобів.
Блискучим зразком такого політичного роману є багатоаспектна трилогія Джойса Kepi. Масштабність відтворених подій піввікового періоду (1860-1920 pp.), глибокий історизм зображення важливого етапу в житті імперіалістичної Англії характеризують цей твір.
Безумовно, тип буржуазного політичного діяча, породжений імперіалістичним суспільством — не новий герой в світовій літературі, про що переконливо свідчать твори Г. Манна, Т. Драйзера, Р. Роллана, М. А. Нексе, Ч. П. Сноу.
Герої цих і багатьох інших авторів є прикладом реалістичної типізації, яка допомагає осягти сутність явищ і характерів не лише кінця XIX — початку XX ст., але й сьогодення. Однак матеріал романів цих письменників в момент їх написання ще не був історією. Кері пише свою трилогію в 50-ті роки XX ст., а розповідає про 1890-1920 pp. У романному циклі існує історична дистанція, яскраво виражена ретроспекція. Спираючись на художній досвід літератури 20-40-х років XX ст., накопичений в творах письменників багатьох країн, Кері намагається створити стереоскопічний, об’ємний, максимально типізований і індивідуально неповторний образ сучасного Тартюфа. З метою глибокого і повного проникнення в психологію героя письменник вдається до поліфонії, що втілюється в оригінальній моделі триптиха, відтворює образ головного персонажу зсередини і ззовні, тобто через сприйняття інших людей. У центрі романного триптиху розповідь головного героя — англійського політичного діяча Ч. Німмо. Доповнюють розповідь Ч. Німмо ще два герої триптиху — Ніна, колишня його дружина і Джім Леттер — офіцер колоніальних військ у відставці, другий чоловік Ніни. При цьому структура розкриття особистих і громадських граней характеру ускладнюється логічно продуманими, але досить складними особистими та психологічними взаємозв’язками.
Таким чином, загальна концепція зображення політичної діяльності і моралі правлячих кіл народжується з перехресних висловлювань трьох головних героїв циклу, що й надає їй особливу глибину і багатогранність. Замість одного оповідача, автора, який все знає про свого героя, тому й вичерпно характеризує його, Кері використовує метод «багатоокості», тобто поліфонічної множини точок зору.
Як у пізнанні образу Німмо, так і в саморозкритті двох інших героїв трилогії, існує цілий ряд обмежень. Скажімо, Ніна може зрозуміти Честера тільки зі своєї, чисто жіночої точки зору — через свою особистість, свій характер, свою суспільну та індивідуальну поведінку, свої емоції. її пізнання Німмо обмежене вже хоча б тим, що жодна людина не може до кінця зрозуміти іншу. Ця суб’єктивність оцінки характерна й іншим особам трикутника.
Таким чином, кожний з персонажів трилогії постає перед нами у профіль, і повернути їх обличчям до читача можна тільки шляхом логічного відтворення з їх оповідей істинної об’єктивної правди. Заслуга автора в тому, що ця правда все ж виникає в свідомості читача, і належить вона без сумніву Кері — реалісту, сатирику, критику буржуазного суспільства.
Кожний з романів трилогії є сповіддю Ніни, Честера, Джіма. Використовуючи прийом сповідальної розповіді, письменник все ж прагне до різноманітності. Сповідь Ніни — це роман, «історія життя», розказаний від першої особи, який має у сюжетному плані досить традиційний характер. Історія життя Честера побудована в дусі мемуарів. У третій книзі (розповідь Джіма Леттера) використовується форма щоденникових записок.
«З любові до ближнього» — роман про політичного діяча. Історія, зображена у романі, значною мірою наближена до реальних історичних, суспільних подій. Справедливі твердження багатьох критиків про те, що прототипами Честера Німмо були такі конкретні особи, як, скажімо, Д. Ллойд Джордж, Макдональд та ін.
У трилогії відтворено діалектичний зв’язок особи та історико-суспільних процесів, тобто показано, як події, явища й процеси капіталістичного світу формують певну особу, і як вона, в свою чергу, впливає на їхній рух, розвиток, напрям, характер. Через образ Німмо Кері розкрив такі погляди і дії, які і зараз залишаються характерними для політиканів в капіталістичних країнах.
Розповідь, яка ведеться від особи Німмо, менш масштабна за обсягом матеріалу, обмежена більш вузькими хронологічними рамками. Німмо-мемуарист виступає з позицій адвоката самого себе, намагається розчулити читача, розповідаючи про свій життєвий шлях. Ця розповідь нагадує розповідь Баундербі з роману Діккенса «Важкі часи». Так, негідник капіталіст Баундербі, який завжди нахвалявся, що він «сам зробив себе», постійно згадував, що його злочинна мати кинула його немовлям у стічну канаву і з того часу все його життя — підйом угору, зі стічної канави до висот суспільного благополуччя. Баундербі — образ сатиричний. У цьому образі є притаманні сатирі перебільшення, загострення, гіперболізація негативних рис, та й сама історія немовляти в стічній канаві звучить гротексно- метафорично. По-іншому розповідає про своє дитинство Німмо. Тут немає сатиричних гіпербол, карикатурних метафор. Все простіше, буденніше, вірогідніше в побутовому плані, і все-таки зв’язок існує. І в першому і в другому випадку герой робить спробу свою очевидну моральну неповноцінність, власні вади і недоліки пояснити соціальними причинами, перетворити їх в достоїнства: «Ось що я подолав; ось всупереч чому я став тим, чим я є — значною, видатною особою». Ця спроба гіперболізації власного образу, створення свого привабливого імеджа — одна з багатьох варіацій заяложеного в капіталістичному світі міфа про Попелюшку.
Третій роман, написаний в формі щоденника, охоплює зовсім короткий відрізок часу, причому кожна з нікчемних, банальних, навіть огидних деталей з життя героя завдяки щоденниковій формі, виглядає, як під збільшуваним склом.
В кожному з романів автор послідовно і невпинно відступає в тінь, передовіряє функцію оповідача своєму герою так, що читач одержує лише ту інформацію і в тому самому емоційно-моральному контексті, який характерний для таких людей, як Честер, Ніна, Джім. Тому в щоденнику ми зустрічаємо описи незначних подій, нудних, дріб’язкових людських почуттів, які не можуть викликати в нас співпереживань, а відштовхують своєю натуралістичною дріб’язковістю і брудом. Чи означає це, що третій роман є менш вдалим, ніж два попередні? Без сумніву, якщо розглядати цей роман окремо. І — ні, якщо оцінювати трилогію в цілому, якщо визначати наскрізне надзавдання всіх трьох романів. Третя частина є необхідним заключенням розповіді про брутальне і шкідливе для суспільства життя всіх трьох персонажів циклу (мимохідь, наскільки це можливо, уникаємо слова «герой»). Заключним акордом була, якщо в даному випадку гучне слово «акорд» доречне стосовно до такого зневажливого фіналу, смерть патологічного ласолюбця Німмо, що вижив з розуму, в клозеті. Заключна сцена життя Німмо сатирично-гротескно ударна. Вона могла б навіть здатися нарочитою в своїй принизливій ефектності, ніби автор злякався, що в читача можуть виникнути якісь сумніви, різночитання з приводу оцінки Німмо. Якщо зібрати воєдино всі ті моменти, де діяльність і особа Німмо з’явились в трилогії в іронічному і сатиричному осмисленні, то саме такий кінець здається закономірним. В багатьох сатиричних творах різноманітних жанрів, написаних в різні часи і в різному стильовому плані, негативні герої закінчували своє життя так само огидно, як і жили: згадаймо Крихітку Цахеса, героїв Салтикова-Щедріна.
Але прагнення до максимального проникнення в глибину психіки своїх героїв, створення у читачів ілюзії саморозкриття героя — не кінцева мета автора політичної трилогії. Кері прагне, щоб читач сам дійшов правильних висновків стосовно Ніни, Честера і Джіма, людей, які їх оточують.
Що б не казав Кері про свій творчий метод, про свій підхід до зображуваної дійсності, їх можна назвати якими завгодно, тільки не об’єктивістсько-фіксуючими. У автора є своя, політична точка відрахунку, є своя система ідейно-моральних координат, з якою він співвідносить життя і діяльність своїх героїв. Безсумнівно, свідомо або підсвідомо, читач мусить прийняти цю точку відрахунку і ці координати для того, щоб вірно оцінити, по-справжньому зрозуміти зображених в циклі персонажів, їх суспільну роль, місце в житті. В цілому Кері негативно ставиться до всіх своїх героїв, внутрішньо їх не сприймає і намагається передати своє розуміння читачеві. Але в даному випадку зрозуміти — не означає пробачити. При цьому реалізм автора, його художня чесність, як це вже неодноразово траплялося в історії літератури, об’єктивно перемагають його світоглядну обмеженість і дозволяють розглядати-заяву письменника: «Я вірю в те, у що вірив Німмо...», як своєрідні нігілістичні, екстравагантні парадокси, а не вистраждані глибокі переконання.
Отже, істинний образ кожного персонажа виникає із співставлений трьох точок зору героїв трилогії, і четвертої — авторської, яка базується на історичних знаннях Кері.
Достоїнство структурних особливостей романного триптиха Кері полягає не тільки в тому, що письменник досяг глибин розкриття психології політичного лицеміра, а й у тому, що Кері зробив такі широкі узагальнення, які дають змогу говорити про актуальність цього твору сьогодні. Без сумніву, трилогія Кері збагатила жанр політичного роману і ввійшла в низку кращих творів критичного реалізму XX ст.
Л-ра: Іноземна філологія. – Львів, 1982. – Вип. 66. – С. 144-148.
Твори
Критика
