Деякі аспекти прози Джойса Кері
А. П. Мусієнко, К. О. Шахова
Доля не жаліла художника. Зовсім не міцне здоров’я, дуже слабкий зір, рання смерть близьких родичів, розорення сім’ї, однієї з найстаріших аристократичних родин на півночі Ірландії, відізвались у душі підлітка відчуттям тяжкої несправедливості. Через багато років Кері згадував: «Навіть ще малою дитиною я між тим знав уже дещо про теперішню трагедію: трагедію соціального конфлікту, в якому персональні якості людини не мають ніякого значення, де людина гине не тому, що скоїла щось погане, а тому, що являє собою певний клас чи расу». Все пережите в дитинстві відгукнулося пізніше в його романах «Дорогий мій Чарлі» (1940) та «Дім, повний дітей» (1941), який приніс Кері літературну нагороду за кращий британський роман року. Цю ж автобіографічну паралель ми знаходимо в зображенні дитинства Честера Німмо — головного героя політичної трилогії Джойса Кері.
Роки дитинства і юнацтва Кері проминули далеко від його родини. Пристрасть до живопису, а саме до імпресіоністичного, навчання в мистецьких школах Парижа та Едінбурга залишають свій слід у становленні Кері-письменника. Підтверджує це й тематика його першої трилогії (про художника і проблеми сучасного живопису), і специфіка його образів. Кері писав водночас декілька романів, на різних стадіях розвитку сюжету, саме так, як художник іноді воднораз пише декілька картин. Романи Кері виникають з нарисів та ескізів, зроблених у різні часи і, здається, цілком випадкових, мало на що придатних. Руку живописця відчуваєш і в тому, як зримо, рельєфно, об’ємно змальовує письменник образи героїв, місце дії, окремі сцени тощо. Кері признавався: «Письменницька діяльність забирає в мене весь мій час. Я б хотів мати час на живопис... але для цього мені потрібне було б ще одне життя».
Шлях Кері до літератури був повільним і складним. Критично оцінюючи свої перші літературні спроби, він відчував, що йому бракує життєвого досвіду. Кері вважає, що «людина повинна бути чесною перед собою, інакше вона не зможе нести правду іншим людям», а така правда приходить тільки через «власний досвід». Заради цього він іде на балканську війну 1912-1913 років від британського Червоного Хреста. Побачити і відчути життя в усій його складності, багатогранності — таким було завдання письменника. Мабуть, саме тоді і склалися його пацифістські погляди, під впливом спостережень за трагічним конфліктом людини і суспільства проходило формування світогляду письменника, що спирається на гуманістичні принципи. Це ж зумовило критичну і реалістичну спрямованість його творчості.
Після закінчення балканської війни Джойс Кері працював у колоніальній адміністрації Нігерії. Саме там він зустрів першу світову війну. Кері був приголомшений, бачачи вмираючих від виснаження людей. «Вони були з тих мільйонів, хто вмирав щороку, в мирний час, нескінченні тисячі років, у злиднях, котрі жодна війна не може перевершити, і вони приймали свою долю так покірно, без будь-якого обурення. Вони навіть і не думали винуватити в цьому кого-небудь». І в цих складних життєвих ситуаціях Кері не втратив самовладання, почуття громадянської відповідальності. Глибоке знання соціальних і духовних конфліктів, основу яких становить протиборство аборигенів жорстокій експлуатації й насаджуваній культурі та релігії загарбників, зумовило антиколоніальну тематику першого циклу романів Джойса Кері6, знайшло відображення в багатьох нотатках, щоденниках, політичних трактатах того часу і в пізніших творах. Поранення, підірване здоров’я спричинили його передчасну відставку.
Кері повертається до Англії в 1920 році, в період поширення в Європі модерністського роману. Однак в англійську літературу 20-х років він увійшов зрілим художником реалістичної орієнтації, з твердими життєвими й естетичними принципами.
Завдання художника Кері уявляв собі як втілення у творах особистої філософії життя: «Мене називають метафізичним романістом, і якщо це означає, що в мене абсолютно чітке і всебічне уявлення про світ, який я описую, то... це правильно».
Філософську концепцію, що її Хелен Гарднер характеризує як «індивідуальну творчу концепцію природи існування», Кері виклав пізніше в ряді наукових праць, най- значнішою з яких є трактат «Людина-творець» (1939). Письменник досліджує місце і роль індивіда в житті суспільства, визначає причини й характер панування несправедливості у світі. Його цікавить, чи можлива творча незалежність особистості, коли вона обмежена установленими державою законами й нормами.
Естетична концепція Кері викладена в книзі «Мистецтво і реальність» (1958). Письменник твердо додержується принципів реалістичного мистецтва. Відображення дійсності він розуміє діалектично, не як дзеркальне, а як естетично перетворене генієм і працею художника. Адекватність такого відображення залежить від міри розуміння митцем дійсності, його здатності створити позитивну концепцію світу, виробити позитивний світогляд. Кері вважає, що всі апріорні уявлення про життя, чисте філософствування є лише передбаченням істини. Істина перевіряється реальністю життя, і це також цілком стосується мистецтва. Письменник розуміє, що художник не може лише безсторонньо реєструвати події, адже емоційний світ автора відбивається в його творах. Людина з її власним внутрішнім світом, стверджує Кері, є лише малою часткою великої реальності, від якої вона не може сховатись навіть у, своїй уяві. Такий матеріалістичний, послідовно реалістичний підхід є характерною рисою Кері-художника. Письменник досить негативно ставиться до формалістичного мистецтва. Він упевнений, що не можна бути творчо оригінальним лише за допомогою розумового конструювання нового і незвичного, реалізуючи завдання будь-що-будь створити дещо надзвичайне. Разом з тим Кері вважає за необхідне постійне формальне оновлення мистецтва.
В цілому книга Джойса Кері «Мистецтво і реальність», незважаючи на вторинність багатьох її постулатів, деяку їх суперечливість, становить інтерес як естетичне кредо письменника-реаліста. Кері не був серйозним теоретиком мистецтва, він насамперед художник-практик. Але його реалізм — не інтуїтивний, а теоретично виважений, є продуктом досить стрункої естетичної концепції.
Те, що в літературне життя Англії Кері входить упевненим реалістом, підкреслював і Арнольд Кеттл: «Хоча він (Кері) експериментував дуже багато, він абсолютно відкинув і культ «гострої вразливості» (в дусі Вірджінії Вулф), і культ песимістичної ущербності (що знаходить вираз, як правило, в нав’язливій інтроспекції чи в запереченні цінностей і можливостей гуманізму). Цього романіста відрізняє інтерес до зовнішнього світу, докорінно протилежний всілякому «самокопанню». Кері виявляє особливу зацікавленість стилем Джойса. Знахідки Джойса у сфері дослідження психології людини знайшли відгук у творчості Кері. Кері шукає нові композиційні форми, не відмовляючись від традиційних методів побудови реалістичного роману, а всередині реалістичного літературного методу, лише намагаючись оновити його. Тобто він ще раз хоче довести багатогранність й глибину, життєвість і повноту тих принципів літературної творчості, яким він лишався вірним усе своє життя.
Якщо для творчості письменників-модерністів типовим є саме суб’єктивний підхід до оцінки дійсності, то Кері наполегливо домагається створення всіх художніх передумов для суто об’єктивного, на його погляд, висновку, якого має дійти читач його романів.
У 30-х роках Кері написав романи, які умовно об’єднують у так званий африканський цикл. Це «Врятована Ейса» (1932), «Американська гостя» (1933), «Африканська чаклунка» (1936), «Замок Корнер» (1937) та «Містер Джонсон» (1939). Спостережень за життям нігерійців, які письменник зробив у 1913-1920 роках, коли служив в англійській колоніальній адміністрації, було так багато, що їх вистачило б, мабуть, ще на стільки ж книжок. Після довгих років шукання власної теми і власних героїв прийшов час, коли начебто прорвало греблю і перо ледь встигало фіксувати все нові образи, характери, сюжети. їх у циклі справжня повінь. Дія дробиться, персонажі заступають один одного, не встигаючи закріпитися, стати центральними, провідними. Теми і прийоми популярної белетристики ще мають владу над автором. Ідея підкоряє собі зображувальний матеріал і людську долю. Мав минути певний час, щоб відбулася докорінна зміна й ідея стала похідною від реалістично виписаних, об’ємних і складних характерів, сюжетних колізій. У романах циклу досить багато й інших художніх прорахунків, але вже ці твори засвідчують прихід у літературу Великобританії нового оригінального, творчо обдарованого прозаїка. Особливо це стосується останнього з романів — «Містера Джонсона».
Головна тема циклу, як і всієї творчості письменника,— це людина в плині часу, у вирі історичних змін, взаємодія індивіда та суспільства, що рухається, повільно чи прискорено, до нових берегів. Це драматизм, а часто й трагізм долі окремої людини, котра вступає в конфронтацію зі своїм часом та оточенням. Кері писав про «одвічну ситуацію у світі: розгубленість, конфлікт, крах старих цінностей перед усталенням нових».
Час, коли відбуваються події всіх п’яти романів — перші десятиліття XX століття. Простір — африканський континент, зокрема тодішня англійська колонія Нігерія. Конфлікти — типові для колоній (зіткнення між колоніаліста- ми і тубільним населенням, білими і чорними).
Коли дивишся на карту Африки, вражає дивна геометрично чітка конфігурація окремих державних територій. Справді, кордони встановлювалися не за етнічними, історичними, економічними та іншими принципами, а за лінійкою. Для білих володарів Африки все було просто й однозначно, інтереси темношкірих аборигенів не враховувалися зовсім. Так само елементарним здавалося насадити на континенті свої закони і звичаї, нав’язати свої мови й релігійні доктрини, свою культуру для того, щоб більш успішно і легко визискувати людей і землю континенту.
Глибока обізнаність Кері в складних соціальних і культурних конфліктах, основу яких становить опір аборигенів не лише визиску, а й духовному тиску завойовників, надає особливої переконливості його творам. Взяте силою право вирішувати долю поневолених народів без їхньої згоди, всупереч їхнім бажанням, навіть якщо загарбники виходили, на їхній погляд, з міркувань здорового глузду і гуманності, призводило до десятків і сотень трагедій, особистих і масових. Крім цих типових конфліктів, Кері особливо (може, найбільше) цікавлять також ті суперечності, які виникають між консервативними охоронцями старих форм і норм життя, вірувань, звичаїв і тими, хто прагне оновлення, радикальних змін. Яскраво виражена в циклі саме «боротьба між несумісними ідеалами». Причому не має значення, хто є представником тих чи інших ідеалів: англієць — колоніальний адміністратор чи нігерійський чаклун, чорношкірий випускник європейського університету або ліберально настроєний білий журналіст, учений, лікар.
Кері дуже далекий від спрощень, зведення всієї багатозначності африканської дійсності до конфронтації людей з різним кольором шкіри, представників різних культур. Він створює не чорно-білу, а багатобарвну, кольорову картину, не романтизуючи постаті ані африканців, ані білих, не примітивізуючи тих, кого дуже важко зрозуміти до самого денця представникові зовсім відмінної цивілізації.
В наші дні африканські твори письменника начебто набули більшої глибини й об’ємності. Те, що бачиться з перспективи часу, стало виразнішим у своїх головних лініях і формах. Історичний досвід півстоліття, котре минуло від часу виходу у світ «Містера Джонсона», десятиліть існування незалежних африканських держав розвіяв багато прекраснодушних ілюзій про абсолютну відмінність шляху розвитку народів, що скинули колоніальний гніт, від роз-витку інших народів світу. Цей шлях до політичної, економічної, культурної незалежності виявився не простим і гладким, а надзвичайно болісним, суперечливим для переважної більшості нових держав «чорної» Африки. Він і досі вимагає від народів великих злигоднів і жертв і дуже далекий від щасливого завершення. Вивільнившися від пут колоніалізму, африканці в багатьох країнах страждають від внутрішніх незгод, від політичної нестабільності, економічної відсталості, родоплемінних чвар, визиску з боку власних багатіїв, утиску місцевих тиранів, корумпованого чиновництва тощо. Згадаймо недавню історію Ефіопії, Нігерії, Конго та багатьох інших країн. Спостереження Кері за характерами африканців, реальностями африканського життя, зроблені ним ще в 1910-х роках, не втратили з часом актуальності. Навпаки, життя підтвердило, яким пильним і прозорливим може бути око вдумливого, об’єктивного художника-реаліста, як багато він може угледіти там, де його сучасники бачать святкову екзотику або буденну сірість існування примітивних аборигенів.
Об’єктивність, чесність, талант митця зробили романи Кері про Африку чимось новаторським порівняно з творами колоніальної тематики попереднього періоду, не виключаючи й твори Редьярда Кіплінга. Це викликало в Англії дуже високу оцінку безумовно найдосконалішої серед книжок циклу — «Містера Джонсона», що його називали «найліпшим романом, будь-коли написаним про Африку».
Однак ця оцінка була не загальноприйнятою. Та про це трохи далі.
Надзвичайно важливий для Кері поділ усіх людських (треба підкреслити, чоловічих) характерів у його романах на два основні типи — консерваторів та революціонерів. Щоправда, під останніми він розуміє не учасників революційних боїв, а активних прихильників прогресу. Їх протиборство визначає головні й другорядні конфлікти у більшості творів письменника. Але якщо в перших своїх творах він проводив розподіл між цими типами персонажів доволі жорстко, з часом виникають тонші й складніші градації людських характерів, вони набувають живої суперечливості, маси індивідуальних рис, які важко оцінити однозначно. Герої переживають певне розщеплення почуттів, сперечаються самі із собою, відкидають власні погляди. Хоча їх домінуюча риса — консерватизм чи революційність — лишається незмінною.
В англійській літературі (і це історично й політично легко пояснити) і до Джойса Кері не раз був виведений образ діяча колоніальної адміністрації чи офіцера британської армії. В цьому плані автор «Американської гості» чи «Містера Джонсона» не відкривач нового людського типу. Але білі у нього не такі, як у його попередників. Вони не браві, переможні надлюди, які у кращому разі поблажливо ставляться до африканців, цих «дітей природи», яких не можна вважати повноцінними розумними дорослими, котрі лише можуть виконувати для білого пана чорну роботу і радіти своїй ролі слуги.
Є в Лондонській Національній галереї два портрети колоніальних завойовників — генерала Г. Кітченера і капітана Ф. Барнабі. Генерал зображений у польовій формі кольору хакі зі стеком у руці. Голова гордовито піднесена, сірі очі пронизливо дивляться вдалечінь. Під довгими пісочними вусами міцно стулені енергійні вуста, підборіддя висунуте вперед. За спиною воєначальника африканські пустельні обрії, небо в жовтуватому мареві. Герой, переможець, приборкувач непокірливих бунтівників, свідомий своєї імперської місії, пихато утверджується на підкореній землі.
Капітан зображений у хатньому затишку в недбалій позі. Він також дивиться вам прямо в очі, зухвало й гордовито, витягнувши через все полотно довжелезні ноги • в лискучих чоботах і штанях з широкими червоними лампасами. Гігантського зросту квітучий красень, обличчя кров з молоком, пусті очі, сповнений самовдоволення, більш того, самозакоханості. Цей учасник колоніальних кампаній, хоробрий авантурник, відчуває себе таким собі богом війни, англійським Марсом.
Обидва портрети, офіційний і більш невимушений, зображують конкретні особи та здаються символічним узагальненням, монументальним уособленням імперської колоніальної могутності.
В другій половині XIX століття, коли були написані ці картини, література також — у віршах і прозі — творила подібний британський міф. Кері наприкінці життя став свідком цілковитого краху колоніальної імперії. Та коли створювалися романи африканського циклу, Англія ще лишалася наймогутнішим власником чужих територій в усьому світі. Однак кожний неупереджений англієць міг відчути грізні підземні поштовхи, що коливали ґрунт під ногами колоніалістів і в Африці, і в Азії.
Кері не ставив собі за завдання показати наростання боротьби за незалежність африканських народів. Ця боротьба ще була попереду. Але він зумів об’єктивно й точно відтворити ситуацію, що передувала визволенню «чорного» континенту. Розстановку сил. Народження кадрів нової африканської інтелігенції, її складне проміжне становище між білою адміністрацією та своїми темними, забобонними земляками, що вперто пручаються, опираються всім змінам, не вірять в нове, з підозрою та антипатією ставляться до молодого європеїзованого покоління. Показ представників цього покоління, їхньої важкої моральної ситуації, приниження з боку багатьох білих, що, як торгівець Ханіоуд, називають їх «мавпами в брюках», їхніх болісних спроб вирватися з хибного кола презирства одних і ворожості інших -— цей показ безумовне літературне відкриття Кері, його художня заслуга.
Пізніше, коли виросте досить багата африканська література, здебільшого англійсько- чи французькомовна, створена тубільними письменниками, ми не раз зустрінемо цю проблематику. Як прилучитися до світової культури і . не втратити зв’язків з рідною, як зберегти національну самобутність і домогтися визнання серед людей іншого способу життя, мислення, інакших етичних й естетичних принципів та уподобань, посісти достойне та рівноправне місце серед інших народів? Як, нарешті, допомогти людям твоєї землі, племені, роду по-справжньому завоювати свободу, вивільнитися з духовного та економічного рабства, якщо вони не вірять тобі, вважають чужинцем, добре якщо не зрадником? Такі питання ставлять перед собою Алі у «Врятованій Ейсі» й Аладе в «Африканській чаклунці». Особливо виразно змальований характер і доля Луїса Аладе. Цей ще зовсім молодий чоловік учився в Оксфорді. Він не лише дістав в Англії освіту, а й засвоїв певні ліберальні ідеї щодо шляху перебудови життя своїх африканських співвітчизників. Цей шлях він бачить у поширенні освіти й культури. Тобто, подібно до Кері, виступає як такий собі просвітитель XX століття. Аладе — прямодушна і наївна людина. Він вірить, що колоніальна адміністрація, зокрема англійський резидент, зацікавлені в прогресі чорного населення, що вони допоможуть стражденним темним бідарям-язичникам вирватися з лабет злиднів, хвороб, темряви. Він сподівається, що у співробітництві з білою адміністрацією зможе досягти прогресу своїх співвітчизників. Та поступово його ілюзії розвіюються. Він зазнає приниження і зневагу з боку білих. Ці білі урядовці й офіцери в масі своїй мало здібні, пасивні, ліниві, байдужі люди. Перебування в Африці для них тимчасове. Єдине, чого вони прагнуть, це провести своє більш- менш тривале «відрядження» з найменшою витратою сил і найбільшим комфортом і користю. Вони мало або зовсім не думають про майбутнє тубільців. їхні мрії пов’язані з поверненням на батьківщину, де вони постараються якнайшвидше забути чужих і нецікавих для них дикунів. Серед тих, з ким Аладе доводиться стикатися, більшість расисти. Яким би талановитим, розумним, добрим і чесним не був негр — випускник Оксфорду — він для них у кращому разі людина нижчого гатунку, якщо не мавпа в європейському одязі. В Англії Аладе звик до більш гуманних і демократичних стосунків. Та коли він опинився сам на сам з білою дівчиною в човні під час подорожі по річці, расист офіцер Рекхем у приступі люті й ревнощів жорстоко б’є його — ставить чорного на місце. Аладе з біллю і гнівом усвідомлює, що мирним шляхом співробітництва з білими нічого не досягти, що єдиним способом привернути увагу уряду до нестерпного становища співвітчизників є боротьба.
Другий важливий художній тип в африканських романах— це постать білого адміністратора, урядовця, резидента, офіцера. Період воєнного загарбання колоній, характерний для двох попередніх віків, закінчився. Настав новий — нестабільної стабільності, неспокійного спокою, період мирного освоєння і планомірного визиску. Генерали і капітани продовжували свою колоніальну службу, але головною фігурою став резидент — уповноважений уряду, в чиїх руках скупчилася вся адміністративна влада, цар 1 бог місцевого масштабу. Не лише у творах африканського циклу, а й у політичній трилогії персонаж з такою широкою соціально-політичною функцією відіграє важливу роль. І в цьому випадку Кері нічого й нікого не спрощує. Його постаті позбавлені плакатності, хоча авторська заданість, глибоко прихована, ненав’язлива, обов’язково присутня. Уявлення Кері про одвічну боротьбу між старим і новим, яка має майже біологічний характер, втілюється в обов’язкове для його романів зіткнення між носіями консервативних і прогресивних тенденцій. Щоправда, в деяких випадках це зіткнення відбувається в душі одного героя, призводячи до катастрофічних для нього наслідків. І представники колоніальної влади можуть бути прогресистами, можуть страждати від двозначності свого становища, діяти всупереч покладеній на них політичній функції.
Саме такою суперечливою особистістю є Монкі Б’юшер, резидент англійського уряду в місті Карф («Американська гостя»). Ця яскрава і сильна людина, владна, переконана у своїй рації. Він деспот, але деспот, котрий діє в інтересах племені бірі, проте ці інтереси він тлумачить довільно.
Б’юшер мріє врятувати бірі від деградації й загибелі, побудувати для них ідеальне суспільство, де плем’я могло б жити у первісній незайманій простоті, створити для цієї групи нігерійців нову релігію, що зробить їх щасливими. Для нього неприйнятні спроби нав’язати африканцям європейську культуру, підкорити їх законам капіталістичної економіки, прищепити догмати християнства. Для себе він обирає роль проводиря бірі, їх єдиного всемогутнього вождя. Його енергія, хист підкоряти людей, вміння промовляти до натовпу, вести його за собою — все це, здається, мусить забезпечити Б’юшеру здійснення його масштабного задуму. Та Б’юшер програє, він гине під час повстання тубільців від рук того самого нігерійця, на якого покладався як на свого найліпшого помічника і прихильника. Гине не тому, що він новатор, який випередив свій час і не зміг порозумітися зі своїми сучасниками, його поразка — результат того, що уявлення Б’юшера про щастя нігерійського племені — фантазія, утопія, абстрактна розумова спекуляція владолюбної й самовпевненої людини. Він за вдачею діяч, творець, але його плани заходять у суперечність з поступом, з тим, чого насправді потребують бірі. Цей маленький диктатор — трагічна постать, він страждає, бо не може здійснити задумане і гине від «невдячності» тих, кому хотів стати батьком-благодійником.
Коли Кері через півтора десятка років повернеться до подібної ситуації і схожого «захисника» іншого племені — лугу — Джеймса Леттера, в цій постаті не буде нічого ані значного, ані творчого, ані трагічного. Вся діяльність
цього горе-адміністратора в Африці зображуватиметься в сатиричних барвах.
Якщо Монкі Б’юшер — фігура суперечлива й трагічна, оточена якоюсь мірою романтичним ореолом, то інший персонаж африканського циклу — офіцер англійської служби капітан Рекхем («Африканська чаклунка») виконує свій обов’язок у колоніях з насолодою, виявляючи до негрів брутальність і жорстокість. Для нього, учасника першої світової війни, Африка благословенний край, де він далеко від батьківщини почуває себе сильним і щасливим. Удома він був ніким, не міг розв’язати вузол проблем свого невдалого життя, а тут його поважають як сміливого, досвідченого офіцера за те, що він уміє приборкати чорних. Рекхем займається коханням і спортом, чарує серця жінок і виграє на перегонах, абсолютно не розуміючи справжнього життя країни, в яку його закинула доля, і не цікавлячись нічим, крім своїх егоїстичних потреб і почуттів. Цей образ більш знайомий читачам за творами інших авторів і, певно, найтиповіший, принаймні найпоширеніший характер колоніального діяча. Весь він, здається, схожий на згаданого капітана на портреті. Легковажність і поверховість Рекхема, його схильність плисти за течією, його консерватизм і віра в силу білої людини, покликаної утримувати чорних у покорі — всі ці риси, звичайно, в модифікованому варіанті, ми зустрінемо в тому ж самому Джеймсі Леттері з політичної трилогії. Не випадково ця постать об’єднує в собі якості Б’юшера і Рекхема, здавалося б, антиподів у ставленні до африканців. Однак головне в цих двох людях — їхнє бажання зберегти status quo, загальмувати прогресивні зміни — виявляється важливішим за індивідуальні відмінності, саме тому вони обидва стають прообразом консерватора і потенціального фашиста Леттера.
Звичайно, романи африканського циклу присвячені не лише названим героям і проблемі їхнього протиставлення. В них, як уже згадувалося, діє багато персонажів, відбувається безліч подій, сцени, епізоди змінюються, начебто в калейдоскопі. Для їх змісту важливі історії про кохання, як, наприклад, докладно і психологічно тонко розроблена оповідь «американської гості» журналістки Мері Хезлак про її почуття до Монкі Б’юшера, чиєю дружиною, а потім удовою їй судилося стати. Або перипетії любовного трикутника чи, краще сказати, многокутника в «Африканській чаклунці», суперництво Джуді Кут, тонкої інтелектуальної жінки, і Драєс Ханіуод, красивої, привабливої, але духовно доволі примітивної, за прихильність капітана Рекхема.
Негарна хвороблива Джуді програє своїй конкурентці. Звичайно, удачливий Рекхем обирає здорову, квітучу Драєс. Самі по собі ці любовні переживання, страждання і радощі виписані психологічно дуже виразно, Кері вже у творах «африканського циклу» показав себе знавцем жіночої душі, і його жіночі постаті чи не найкращі в романах. Крім згаданих, сильне враження справляє Ейса («Врятована Ейса»), найповніше втілення жіночності, як її розуміє письменник. Ця темношкіра жінка живе не розумом, а серцем. У своїх вчинках Ейса керується почуттями, пристрастями, вони часто імпульсивні, алогічні, згубні для самої жінки та її найближчих. По суті, вона стає жертвою релігійної екзальтації. Прийнявши християнську релігію, Ейса вносить у своє поклоніння Христу емоційне начало, що межує з фанатизмом. З язичеських культів вона бере екстатичне напруження, віру в силу кривавої жертви. З християнства — ідею спокути гріхів і спасіння душі. Все це призводить до вбивства власного сина, якого вона офірує богу, і трагічної загибелі самої Ейси. Це і є «спасіння», про яке йдеться в назві роману. Чужа віра, як чужа культура, мова, закони, прищеплені на африканську дичку, не дають бажаних золотих плодів. Часто гинуть і прищепа, і підщепа.
Роман Кері «Містер Джонсон» майже всіма англійськими критиками визначається одним з найкращих у творчості письменника, таким, що відкриває новий період шукань і здобутків. Деякі з дослідників (Г. Ларсен, К. Кук, В. Фішер, Т. Григорянц) вважають, що він належить, хоча дія й відбувається в Африці, не до африканських романів, а до романів про дітей та юнаків. А втім, обидві точки зору не суперечать одна одній: у романі тематично й формально поєдналися два головні напрями творчості Кері перших десятиріч. Це, безсумнівно, роман африканський. Не випадково саме як роман про Африку й африканців його було сприйнято читацьким загалом і в Англії, і на «чорному» континенті. Водночас «Містер Джонсон», при-свячений одному надзвичайно докладно виписаному характеру зовсім молодої людини, посідає гідне місце у світовій літературі XX століття на тему дітей та юнацтва.
Головний герой твору — хлопець у період свого людського і творчого становлення, юнак щедро обдарований, сповнений вітальних сил, у чомусь наївний, щирий і простодушний як дитина. Він працює дрібним клерком, чим дуже пишається, йому здається, що його приналежність до колоніального чиновництва вигідно відрізняє його в позитивному плані з-поміж чорних земляків, робить значущим.
Він пишається тим, що його називають «містер Джонсон», прагне в манерах, одязі наслідувати білих. Проте за цим поверховим, банальним у натурі Джонсона є справжні поклади таланту. У нього жива і багата фантазія, природний розум, спонтанна поетичність і в буквальному і в переносному розумінні слова. Він пише вірші в дусі пісенного фольклору своєї батьківщини. Ці вірші-пісні відтворюються на сторінках роману, з них ми дізнаємося про оригінальне, світле бачення юнаком-поетом природи, людей, усього, що його оточує. Джонсон не лише дрібний урядовець і обдарований поет, а й активно діюча людина, не позбавлена авантюрної жилки і практичної хватки. Він знаходить неочікувані, нетрадиційні рішення у тій справі, якій присвячує максимум зусиль, а саме в будівництві шляху до Фади. Поряд з позитивними з моральної точки зору рисами в характері Джонсона є і суперечливі, й негативні, як у кожної людини. Але своєрідність цього характеру становить та примхливість, з якою вони сполучаються. Часто-густо негативні риси Джонсона —- це доведення до крайнощів, до абсурду того хорошого, що в ньому закладено. Наприклад, його багатюща уява обертається невмінням відрізнити реальний світ від власних фантазій про нього. Джонсон не може об’єктивно оцінити себе, він вигадує свій образ, створює імідж, який не відповідає ані справжньому становищу і можливостям хлопця, ані тому, як його сприймають люди зі сторони. Перебільшення своєї суспільної цінності, своїх можливостей штовхає Джонсона на постійний ризик, прагнення пізнавати нове й невідоме призводить до порушення загальноприйнятих норм поведінки, аж до законів. Щоб прискорити здійснення омріяного, Джонсон іде на злочин, він може вкрасти і навіть убити. Живучи не стільки розумом, скільки фантазією (хоча розуму йому не бракує, бракує досвіду), він увесь час уявляє себе не тим, ким є насправді, хоче бути улюбленцем людей, що його оточують, чути від них слова приязні й захоплення. Буденне, сіре, постійні нудні зусилля — не для нього. Він прагне жити в атмосфері свята, постійних радощів. Джонсон заплющує очі на справжні проблеми життя, він перебуває в радісному збудженні, переконаний, що все для нього можливе, все може здійснитися, слава чекає на нього на кожному кроці. Небуденність персонажа роману «Містер Джонсон» захоплює не лише читача, а, як здається, і самого автора. Або, краще сказати, автор відтворює оригінальну особистість сімнадцятирічного юнака з таким співчуттям, нюансовано, з таким розумінням глибинних психологічних особливостей і мотивів, що це передається читачеві. Ми навіть ладні якщо не вибачити, то принаймні зрозуміти і такі вчинки Джонсона, які за законом вибачити не можна. Ми розуміємо, що Джонсон надто молодий, щоб глибоко осягнути всі складнощі життя. Його емоційність по суті — емоційність дитини, яка гостро переживає горе і нещастя, але швидко забуває їх, щоб так само палко відчувати радість життя.
Автор вдається до відомого й поширеного в літературі XX століття прийому численних точок зору в характеристиці персонажа. Джонсон розкривається перед нами не тільки у вчинках, власному уявленні про себе, а й в оцінках найрізноманітніших людей, з якими він вступає в контакти, іноді дуже близькі й болісні. Тубільці, брати Джонсона по крові, родичі і знайомі вважають його божевільним. Він досить далеко відійшов від життя свого на-роду, служба в білих, одяг, манери, певні уявлення й принципи роблять його для них чужинцем, незважаючи на чорний колір шкіри. На службі до нього ставляться теж дуже складно і чомусь навіть підозріло. Для одних він примітивна й погано вихована дитина, зовсім неосвічена й дурна (Аджалі), для інших Джонсон постає як хлопець надто розумний, але такий, що марно гає свій талант (Бенджамен). Ці темношкірі урядовці виконують свої досить примітивні функції сумлінно і з задоволенням, не виходячи навіть подумки за межі банального існування. Саме через їх звичайність («безпольотність») Джонсон видається їм чимось суперечливо цікавим. А письменник цим протиставленням юнака і його оточення викликає той художній контраст, який допомагає зробити постать Джонсона яскравішою і виразнішою. Якщо чорні в цілому не розуміють і критично сприймають свого дивного співвітчизника, то ставлення білих до нього теж далеке від однозначності, має в собі безліч нюансів. Колишній англійський резидент вважає, що Джонсон — найгірший тип чорного. Він абсолютно тупий, але цілком здатний пограбувати сейф і тому безперечно небезпечний. Англієць Редбек, який бере участь у будівництві шляху до Фади, спостерігає Джонсона протягом досить тривалого часу, і в його ставленні до хлопця відбуваються серйозні зміни. Спочатку воно по-расистському упереджене. Та поступово замість дурного, хвалькуватого та смішного у своїй поведінці чорного Редбек починає бачити в ньому не просто людину, а й особистість, суперечливу, далеку від ідеалу, але незвичну, яскраву. У ставленні Редбека до Джонсона зміщуються іронія, неприйняття й одночасно цілком об’єктивне розуміння того раціонально-значущого, що зробив Джонсон для загальної справи, для будівництва шляху. Саме це породжує певну симпатію до дивного хлопця. В трагічній ситуації Редбек робить єдине, що може зробити для юнака — замінює йому страту через повішення (за вбивство дружини) розстрілом. Він іде на порушення колоніальних законів, бо в глибині душі вважає, що хлопець заслуговує принаймні на чесну шляхетну смерть, якою в його уяві є розстріл.
Кері розкриває в романі трагедію Джонсона як трагедію недосвідченого юнака з усіма притаманними молодій людині типовими рисами психології: максималізмом у найширшому розумінні цього слова, імпульсивністю, невмінням раціонально, виважено діяти, прагненням до швидких результатів, незнанням законів суспільного життя і поведінки тощо. З іншого боку, автор на новому матеріалі, новому людському характері звертається до характерної для нього теми й проблеми: що несе африканцям поверхове, сповнене ілюзій і непорозумінь прилучення до чужої культури. Юний Джонсон прагне вирватись із примітивного первісного, пройнятого забобонами існування своїх співвітчизників. Шлях до нового життя він вбачає в науці у білих. Закінчивши школу для клерків, Джонсон вважає, що він увійшов у новий, культурний, блискучий світ, його наївна віра в те, що одяг білих, імітація їхніх манер і поведінки зроблять його справжнім джентльменом, призводить до численних трагікомічних випадків і ситуацій, котрі викликають сміх і сердечний щем. Кері вдалося зробити свого нещасного героя близьким читачеві настільки, що не раз виникає бажання зупинити хлопця, пояснити йому безглуздість його вчинків, застерегти його. Однак життя, реалістично відтворене в романі, неможливо змінити на казку. Чужий серед своїх, не свій серед чужих, Джонсон приречений і через соціально-політичну ситуацію, і через свою наївну й нетерплячу юність і, як це не парадоксально звучить, через свій творчий талант. Оцінюючи роман у цілому, не можна погодитись із тими африканцями, які негативно поставилися до твору' Кері. Здається, вони зробили ту логічну помилку, якої часто припускаються представники соціальних чи національних груп, котрі дорікають письменникам, що вони знеславили їх співвітчизників чи братів по класу або прошарку, змалювавши їхні негативні, смішні або відразливі риси. Окрема індивідуальна доля, живий людський характер розглядаються при цьому як узагальнення, майже символ того чи іншого народу, соціальної групи тощо. Саме виходячи з таких міркувань Кері дорікають у знеславленні представники «чорної» Африки. Проте інтенції письменника, блискуче втілені в «Містері Джонсоні», були прямо протилежні. Створюючи індивідуально неповторну, суперечливу й загалом привабливу постать африканця, Кері намагався зруйнувати расистський стереотип тупого, примітивного, лінивого, потенційно небезпечного африканського аборигена чи покірливого раба, слуги без власної волі, душі й розуму. Необхідно підкреслити, що навіть з точки зору типовості Кері багато в чому має рацію. Соціально-психологічні конфлікти сучасної Африки, політична нестабільність у країнах континенту свідчать про те, що характери, подібні до характеру героя роману, непоодинокі.
Вище згадувалось, що роман «Містер Джонсон» об’єднує дві теми — африканську й молодіжну. Він є не тільки одним з найкращих здобутків письменника в перше десятиріччя його творчості, а й вузловим твором, що концентрує в собі головні ідеї та образи письменника. Тема молоді хвилювала митця протягом усього його життя. І в африканському циклі часто йдеться про молодих людей, що шукають свого місця в житті, переживають бурхливі пристрасті або крах своїх почуттів, мрій, сподівань. У романах про англійську молодь («Дорогий мій Чарлі» та «Дім, повний дітей») тема молоді є провідною. Життя підлітка з бідної родини, котрий рано втратив батьків, живе в дитячому будинку або шкільному пансіоні — ось на чому сконцентрована увага письменника в цих творах. Підліток самотній, не має справжньої людської підтримки, конфліктує з оточенням. Його не розуміють, його вчинки тлумачать фальшиво, що в кінцевому підсумку озлоблює юнака, народжує в ньому бажання помститися за образи, штовхає на злочин. Він опиняється поза суспільством, його життя із самого початку не складається щасливо, і дуже важко уявити собі подальший розвиток цієї долі в позитивному варіанті. В романах «Дорогий мій Чарлі» та «Дім, повний дітей» Кері передусім цікавить аналіз психології напівдитини, напівюнака. Дуже тонко, людяно розкриває письменник своєрідність особистості в тому віці, що його називають перехідним, коли людина вперше усвідомлює себе у співвідношеннях з іншими, з суспільством, пробуджується чуттєвий потяг, кохання викликає надто скомпліковані, часто-густо болісні переживання. В ці роки виявляється вся нестриманість, радикалізм недосвідченої молодої істоти, що прагне справедливості. Підліток, як ми бачимо в романі Кері, за конче несприятливих умов свого існування опиняється в стані алієнації. Це може призвести до спустошення душі, спотворити формування особистості, зробити з молодої людини ізгоя суспільства чи навіть злочинця. А якщо особистість недостатньо самостійна, позбавлена сильної волі — зламати її, перетворити на пристосованця, змусити прагнути до фальшивих ідеалів. Головний герой роману «Дорогий мій Чарлі» — саме такий юнак. У його душі в найпримхливіший спосіб сполучені позитивні й негативні риси та нахили. Події роману відбуваються на початку другої світової війни. Чарлі разом з іншими лондонськими дітьми евакуйований зі столиці, яку постійно бомблять німці, в маленьке затишне містечко Берлсвуд у Західній Англії. Туркменська дослідниця Т. Григорянц пропонує оригінальне прочитання назви роману, пов’язуючи її з поемою Роберта Бернса «Чарлі, мій любий» (1798). У поемі йдеться про молодого шотландського лицаря Чарлі, який, побачивши юну дівчину, забирає її з собою, чим завдає багато прикрощів батькам дівчини і всім мешканцям містечка, де вона жила. Звичайно, пошуки прямих паралелей між баладою про лицаря і романом про лондонського хлопця можуть призвести до трохи штучних, вимушених порівнянь. Однак певний перегук безперечно є. Як пише дослідниця, поява Чарлі Брауна в Берлсвуді так само неочікувана, як і Чарлі-лицаря, і приховує в собі загрозу спокою і звичкам доброчесних громадян. У романі схильний до авантюр, романтично протиправних дій Чарлі стає на чолі банди підлітків, вони займаються крадіжками, плюндрують приміські вілли. Чарлі закохується в зовсім юну дочку фермера Ліззі Геллор. Двоє самотніх напівдітей стають коханцями, шукаючи один в одному тепло, підтримку, яку їм не дають дорослі. В очах Ліззі Чарлі справжній герой, і вона ладна піти за ним на край світу. Коли виявляється, що дівчина вагітна, Чарлі вирішує втекти разом з нею туди, де їх ніхто не знає і де вони зможуть жити як справжнє подружжя. Все це дуже наївно і навіть смішно, якщо побачити цього «чоловіка», котрий має намір взяти на себе відповідальність за дружину і майбутню дитину. Це невисокий кволий хлопчисько, вічно голодний, погано одягнений. В ньому немає нічого ані від героя-коханця, ані від загрозливого, небезпечного бандита, яким його вважають місцеві обивателі. Та серед дітлахів своєї банди він справжній герой- лідер, а в очах Ліззі — мужній лицар. Втеча не вдалася, Чарлі опиняється у в’язниці. На долю Ліззі випадає багато прикрощів, навіть страждань, однак вона мріє про повернення свого Чарлі, мріє дочекатися, коли він вийде на волю.
Якщо шукати паралелі з образом Чарлі, то найповніші ми знаходимо у творчості Генрі Джеймса, таких його романах про підлітків, як «Учень» (1891), «Що знала Мейзі» (1897), «Складний вік» (1899). А якщо шукати схожість у творах, близьких до творів Кері за часом, то найбільше перегуків знайдемо у відомому романі Грема Гріна «Брайтонський льодовик» (1939). Подібні деякі ситуації, певні риси алієнованого героя «Брайтонського льодовика» нагадують Чарлі, або, точніше, Чарлі нагадує цього героя. Однак відразу ж кидається в очі і велика відмінність. Персонаж Кері, хоча всі його вчинки суперечать суспільній моралі й закону, в основі своїй — незіпсована людина. Він здатний на добро й шляхетність, наділений творчою фантазією, вміє бути вірним у дружбі й коханні. Герой же Гріна — вщент зіпсована істота, яка стоїть по той бік добра і зла, ненавидить весь світ, не гребує ніяким аморальним вчинком чи злочином. Обох авторів споріднює те, що вони намагаються знайти причини алієнованості. юнаків з найбідніших верств суспільства, покладають провину за деградацію особистості на байдужість світу обивателів до проблем молоді. Можна твердити, що задовго до кінця 60-х років, коли проблема молоді не лише визріла, а й набула загрозливих форм, обидва англійці у своїх творах били на сполох, привертаючи увагу громадськості до молодіжних питань. Інтерес до психіки підлітка, якою у XX столітті почала особливо цікавитись наука, знайшов у ро-мані Кері яскраве художнє втілення. Кері надзвичайно докладно розглядає особливості фантазії свого героя, те, як, позбавлений позитивних впливів, опіки дорослих, юнак замість позитивного ідеалу створює свій власний, в якому еклектично сполучаються риси героїв — злочинців з детективних романів чи фільмів, злодіїв, гангстерів, «револьверних Джо» з їх дешевою романтикою і брутальною силою. Енергія хлопця, його багатюща уява знаходять хибне спрямування, невміння розрізнити справжнє життя і вигадану гру в життя призводить до драматичного краху Чарлі — проводиря молодіжної банди. Чарлі може бути не лише Робіном Гудом XX століття, а й відразливим варваром, руйнуючи чудові речі, картини, які потрапляють роз-бишакам до рук у будинку художника Ломмакса. В цьому виявляється неусвідомлений протест Чарлі проти закритого для нього світу заможних, світу тих, хто має час і можливість творити, якої він позбавлений. Кері, аналізуючи психологію Чарлі, йде значно далі, ніж реалісти XIX століття, які писали про юнаків. Він знає, що крім логіки у вчинках особистості, яка ще не сформувалась, є й багато підсвідомого, незбагненного. Одним з перших у світовій літературі, хто звернув увагу на суперечливу єдність логіки й алогізму в поведінці людини, був американець Едгар По. В оповіданні-есе «Біс суперечностей» він писав про згубний потяг людей діяти всупереч своїм інтересам, своєму здоров’ю, навіть своєму життю. Е. По вбачав в цьому щось ірраціональне, навіть містичне. Кері — письменник доби, коли людство збагатилося вченням Фрейда та його послідовників про вплив підсвідомих імпульсів на поведінку людини, — не бачить у вчинках Чарлі чогось містичного, а розглядає їх цілком раціонально й реалістично. Письменник вважає, що складна й суперечлива психіка підлітка не може формуватися шляхом проб і помилок у якомусь моральному вакуумі, що за долю дітей відповідає суспільство дорослих. Дуже важливе місце в романі посідає історія кохання Чарлі й Ліззі. На відміну від багатьох дорослих прозаїк серйозно ставиться до цього почуття, показує його позитивний моральний вплив на духовне дозрівання юнака.
Прагнення до максимальної повноти й об’єктивності в зображенні суспільства і людини пояснює звернення письменника в 40-50-х роках до форми трилогії з трьома центральними оповідачами. За зовнішньо традиційним і послідовним зображенням подій, стрункістю і прозорістю, логічністю сюжетної канви проступає неяскрава, але суттєва новизна структурної побудови романів письменника, і насамперед тих, що склали трилогії. Кері вважає, що романіст має проголошувати свої ідеї. Разом з тим він неодноразово висловлював думку, що художник у своєму творі може піти проти власних переконань: життя і творчість диктують свої правила, письменник не уявляє собі приватне життя героя в штучній відокремленості від історичної долі своєї країни і всього людства. Засобів лікування «хворої» цивілізації Кері, ліберал за переконаннями, шукає всередині капіталістичного суспільства, хоча він і безжально критикує його. Найважливішим для письменника є психологія особистості, а не те, що її оточує. Хоча, без сумніву, це не означає, що Кері байдужий до зовнішнього боку життя своїх персонажів. Середовище, в якому живуть герої Кері, — не тло, а необхідна умова, без якої дуже важко уявити собі їх еволюцію, воно робить ці образи цільними, глибокими і, нарешті, реалістично типовими.
Якщо розглядати творчість Дж. Кері в її розвитку і разом з тим як ціле, виникає враження, що дві його останні трилогії (не будемо враховувати незакінчену третю), над якими він працював з початку 40-х і до середини 50-х років, узагальнили більшість з того, що художньо досліджувалося, розроблялося романістом в інших, написаних раніше творах. Якщо в таких романах Кері про підлітків, як «Дорогий мій Чарлі» і «Дім, повний дітей», ми спостерігаємо героїв у період їх формування в боротьбі з суспільством, його законами, мораллю і передсудами, які часто ламають індивідуальність, то в трилогії про Честера Німмо ми спочатку дізнаємось про те, чого досяг герой, незважаючи на несприятливі умови свого життя («З любові до ближнього», 1952), потім про те, як ця особистість формувалась («Ніхто як Бог», 1953), і, нарешті, як закінчила своє життя («Без честі», 1955) 10. У характері, вчинках, думках Честера — дитини і підлітка, як і героїв романів про молодих людей, багато в чому жертвах середовища і виховання, виявляється коріння того, чому Честер став політичним пройдисвітом, лицемірним політиканом. Задум Кері передбачав складний і глибокий зміст характеру головного героя, що досягається за допомогою художнього засобу «багатоокості».
[…]
Л-ра: Література Англії ХХ століття / за ред. К. О. Шахової. – Київ, 1993. – С. 136-174.
Твори
Критика
