Б’ють на сполох литаври
Анатолій Камінчук
Пригадується, коли я тільки-но починав друкуватися в журналі «Дніпро», то завідуючий відділом поезії Володимир Коломієць, знайомлячи з Доріченком, сказав:
— Це поет від Бога, вже має книжку. Багато пише й працює. Вчися й бери приклад.
З того часу пам’ятаю його й шаную як поета, людину і громадянина. Маю майже всі його книжки, зокрема «Промені», «Контрасти», «Круговиди», «Осягнення», «Вікно у вересень», «Майдани пам’яті», «Хрещатий яр».
І ось переді мною найсвіжіша збірка віршів Олеся Доріченка «Мандрівна брама», щойно видана «Українським письменником», K., 2001 р. У анотації сказано: «Автор належить до когорти поетів-шістдесятників, які своєю творчістю та високою громадянською позицією наближали час незалежності України. Душевна чистота, випромінена з мистецьких уподобань народу, відчуття життєдайності, оновленості буття — ось та моральна основа, що на неї спирається поет, голос якого звучить так потрібно нині — на захист неформальних людських взаємин і духовних цінностей. Ця книжка привертає увагу чистою джерельністю, пошуками духовних пракоренів та чітко визначеними орієнтирами автора».
Дуже влучно й точно визначено кредо поета Олеся Доріченка, за свої життєві орієнтири та духовні критерії він не раз потерпав і був покараний нашими «доблесними соколами» з тодішніх тоталітарних репресивних органів. На щастя, він не зламався, не піддався на намови, залякування та погрози, залишився вірним своїм життєвим ідеалам, бо така вже доля справжнього митця — скрізь і завжди бути самим собою, бо:
Ми всі од нього — ми усі його — Глаголить істина правдивими устами, Пронизує пітьму думок його вогонь, Руйнуючи облудні п’єдестали.
Тарас Шевченко
Олесь Доріченко говорить тихим, але напрочуд щирим, красивим, я сказав би, артистичним голосом, слово його запашне, соковите, рядок цільний, виважений, емоційно наснажений. Вірш ллється пружно, свіжо, розкуто, як весняний струмок. А тому в ньому немає фальші та каламуті, все чисто й прозоро, як у струмені життєдайного дощу. Такі рядки хочеться смакувати, запам’ятовувати й цитувати:
Б’ють на сполох литаври Із жалів і тривог —
Крізь розкошлані хмари Видибає наш Бог.
правічний Дажбоже,
Із вогню і землі!
Будь за нас на сторожі —
Сяйвом віри в пітьмі.
[…]
Чекаючи віщого знаку
Таємних тих сфер неземних,
Я нишком молився і плакав,
пам’ять про світ цей беріг.
У Олеся Доріченка багато віршів про Київ, і це не випадково, бо поет народився в Києві, тут минуло його дитинство, тут він навчався, закінчив хореографічне училище, став артистом, об’їздив майже весь світ, але де б він не був — скрізь залишався поетом, людиною, патріотом своєї землі.
Вздовж лаврських мурів кручами Дніпра
То підіймемося, то зійдемо по схилах
Туди, де хвиля з променями гра,
Де розправляють чайки білі крила.
Йдемо туди, де зупинився час,
Де все живуще диха давниною,
Де лаврська вежа в небо здійнялась
Дзвіницею своєю золотою.
Поет розмірковує про себе й свій час, про мить і вічність, про людське буття, призначення людини на землі. Ці вірші додають сил, вони цілющі, навертають нас до України, рідного пракоріння:
Тихий затишок мого дитинства,
Світлий смуток юнацьких оман —
Українство моє, українство —
Скалки сонця крізь сивий туман.
Варто зауважити ще одну грань обдаровання О. Доріченка — мистецтво. Він у нього не просто закоханий, він ним живе, бо добре, глибоко й грунтовно опанував цю особливу сферу людської діяльності. Має унікальну бібліотеку творів мистецтва Візантії, Англії, Франції, Латинської Америки, часів Відродження, а тому почувається в цій царині вільно, невимушено, розкуто. І не випадково Доріченко у зрілому віці взявся за пензель і почав малювати дивовижний світ нашого українства, але це вже тема іншої розмови. Тож вернімося до його поезії.
Є ще у О.Доріченка один загадково-прекрасний вірш, вірніше легенда, про зустріч із вдовою Михайла Грушевського у роки голодного повоєнного дитинства в Києві на вулиці Паньківській, дев’ять (дім досі зберігся). Вдова академіка запросила голодних дітей до себе на гостину і почастувала паскою і крашанками. Майбутньому поетові на все життя вкарбувалася та стріча серед розкоші книжок, українських вишивок, картин і краси рідного побуту. А потім вдови академіка не стало, міщани кинулися шукати скарбів, викидали книжки, трощили старожитності. На подвір’ї валялися купи фоліантів із дарчими написами — та які! Франкові, Лесині, Миколи Вороного... Згодом витягли з хати рояль, на якому грав знаменитий Микола Лисенко, співав легендарний Мишуга під його звучання.
Усе понищили, спаплюжили, викинули на сміття й спалили. А тоді дивуємося: де наша духовність, чому ми такі самоїди, нехлюї, Івани, які не пам’ятають свого роду? Поет не робить ніяких висновків, не закликає, не б’є себе в груди, він чинить свою справу, заповідану великим Тарасом, — писати правду і тільки правду, бо тільки вона порятує нас від забуття і безчестя.
Поет весь час повертається до своїх джерел, витоків, коріння, адже в кожного є святе місце під сонцем і місяцем:
У кожного поріг є рідний десь,
У мене — це на Паньківській будинок,
Сюди заходив Олександр Олесь,
Бував тут Курбас, як вертавсь з мандрівок.
Тут жив Кричевський, гостював Бойчук
І Рильський молодий читав їм вірші...
Л-ра: Київ. – 2001. – № 9-10. – С. 136-137.
Твори
Критика
