22-05-2020 Віктор Кордун 130

Віктор Кордун: поезія епічних першоструктур

Михайло Москаленко

Серцевина незглибимого буття проблискує поетові котроюсь своєю гранню, причому нерідко в речах найбуденніших, тобто найпотаємніших. Піднесений світлотворчий дух поезії Віктора Кордуна прямо чи опосередковано пов’язаний з епічними першоструктурами його творів, з усеохопною епічною домінантою його поем, що зберігає свою тривку реальність у подобі високого спокою, високого духовного устремління та високої, справді епічної рівноваги. Земне життя, — і це відчуває поет, — омите незримими хвилями інобуття, потойбіччя. Поетова епічна, або, якщо завгодно, неоепічна свідомість говорить про «той світ» мовою добре знаних епосові образів та понять, як, наприклад, метаморфоз-взаємоперетворень, що генетично походять із найархаїчніших глибин індоєвропейської міфології, з комплексу ідей про переселення душ у межах природного космосу та про їхнє безсмертне існування. Такими зберіг ці уявлення український фольклор, український епос — такими відкладались вони і в суверенних структурах поезії Віктора Кордуна. Хвала життю, тобто хвала світові, його стихіям та його сокровенному сакральному смислові належить до провідних начал його поезії. Відомо, що пісенна хвала світові з давніх давен мислилась як життєствердна сила, здатна оновлювати і все суще на ній, відроджувати плодющу міць світових стихій. Від часів найдавнішого синкретичного мистецтва, від античних містерій та праслов’янських «слав» до наших днів докочується відлуння хвального співу світові (згадаймо хоча б пов’язані з циклічним приходом померлих предків обряди колядування, приурочені до зимової кульмінації річного сонячного циклу і покликані забезпечити відтворення космічного та людського буття — і симетрично розташований літній комплекс купальських ритуалів). Оце відчуття причетності до вселенського розповиття і становлення світу, велика хвала космічній «праці» світових стихій найвищою мірою характерні для творчих устремлінь Віктора Кордуна. Велич землі і неба поет трактує і в їхній предметній конкретиці, і як визначальний лірико-епічний першоелемент людського існування, підпорядкований грандіозним циклам космічного буття. При цьому тема, як правило, розвивається саме в ключі «уславлення» — лірико-філософського гімну, в якому чутні і «сурми наших мінералів», і космічна музика сонць та галактик, і хор колядників, що в невблаганному плині тисячоліть доховав відлуння первісної хвали підвалинам світового ладу. Вікторові Кордуну властивий саме такий тип поетичного мислення, коли найіндивідуальніші прикмети творчої особистості замикаються на універсальну систему одвічних і досі живих архетипів, першоелементів космічного ладу. Ландшафт його віршів та поем, як правило, розгортається «в долонях вічності», де тисячоліттями лежать руїни колись квітучих багатолюдних міст, і, очевидно, вся надія щось про них довідатись, усвідомити бодай краплину їхнього буття — це відчитати якийсь уривок досі ще не знайденого пергаменту. Саме так, відчитати письмена, що їх, найімовірніше, знайти вже не пощастить — чи не в цьому полягає поетове покликання? Безодня історії, якнайтривкіше вснованої у краєвиди «Землі натхненної» — «Славії», прикликає до себе безодню небесної висі. Справді, їхня рівновеликість у поетичному світі Віктора Кордуна безсумнівна, хоч, може, водночас і позірна. Певна річ, ландшафти історії ближчі до нас своїми вимірами. Що хоч на коротку мить урівноважує їх із незміренністю високостей, так це наша людська присутність тут, всупереч обвалам історії, і ще більшою мірою — всупереч невпинній «діяльності» природних стихій, і найпершої з них — усепоглинаючої землі, яка інколи заховує в собі і зберігає, а набагато частіше перетирає на глину й порох сліди присутності людських поколінь і окремих індивідуальностей, їхні набутки, їхні «труди і дні», з усією їхньою речевою предметністю, і, що найболючіше, з їхніми духовними устремліннями. У творах Віктора Кордуна живе пам’ять про часи, коли світ, відповідно до символічного тлумачення попередніх творчих епох, мислився як священна Книга, як великий сувій Божих письмен, коли природа та історія, виповнені потаємним змістом, відчитувались відповідно до системи смислових співвідношень зі Святим Письмом. Відчуття світу як великого Тексту властиве Вікторові Кордуну не меншою мірою, аніж уявлення про універсальну символічну структуру, покликану за допомогою видимих речей охопити також і просторіні невидимого світу, всю цілокупність світового Буття: «Чи ж не зауваживав я й раніше // нескінченність різнопросторів у відчутному нами просторі, // нескінченну множину дивоміст у нашому місті?» (поема «Відхилення»). У віршах та поемах Віктора Кордуна великим космічним текстом постають і небо («пишеться зоряна книга небесним санскритом» — вірш «Близнята» з циклу «Зодіакальний круг»), і земля, яка, власне, й є найсокровеннішою священною Книгою: « Уз брами нас чекає зоря ранкова, як дитина // із книгою в руках, — із пуп’янком ще небувалих див і днів. // У книзі довгоперій по той бік слів, по той бік текстів // цвіте незглибно музика» (поема «На всі часи»).

Л-ра: Світовид. – 1997. – № 1-2. – С. 74-75.

Біографія

Твори

Критика