Аркадій Любченко. Вертеп
(Уривок)
СЛОВО ПЕРЕД ЗАВІСОЮ
Перш за все треба сказати, що сьогоднішнє дійство не має анічогісінько спільного з тим своєрідним розумінням, якого надавали й надають слову "вертеп" не тільки наші північні сусіди, але й чимало наших байдужих земляків.
Це значить: будьте певні, що, потрапивши сюди, ви в жодному разі не потрапили у якесь моторошне місце, у кишло розпутників чи душогубів. Навпаки. Ви прийшли, щоб подивитися на мистецьке дійство, побудоване за давнім місцевим примітивом, подивитися, українською мовою казавши, на вертеп.
Чи ж треба вам далі нагадувати, що цим прекрасним словом у нас називали колись дуже розповсюджене пересувне видовище містерій та інтерлюдій, чи ж треба вас переконувати, що слово це справді прекрасне, повнозвучне, економне слово?
Отже, ви прийшли, ви спокійненько сіли, готуючись, мабуть, трохи розважитись, трохи відпочити в цій залі, де, за зразком колишньої народної творчості, має бути показано низку смішних випадків з чужого чи нашого життя або ж низку жахливих змов та кошмарних убивств з чужого чи теж із нашого життя.
Але якраз у нашому вертепі все буде трохи інакше. Адже протягом останніх віків багато-багато чого змінилося, тому й абсолютна аналогія з колишнім неможлива.
Погодьтесь-бо справді: якщо за тих давніх часів вертеп являв собою видовище, що складалося тільки з містерій та інтерлюдій, то на наш час наспіло вже чимало нових народних різнобарвних і також цікавих видовищ. Сама-бо містерія, пройшовши екстатичний шлях Елевзіній та символічну путь духовної драми, потрапивши, як усім відомо, з тихого вівтаря на шумний майдан, набравши, кінець кінцем, рис комічних та суто побутових, доживає тепер свого віку десь у глухому закутку Баварії. Строката ж інтерлюдія, відбувши службу хорів та пантомім, перетворена, як усім відомо, Джоном Ґейвудом на живу й дотепну веселуху, тепер ще більше перетворилася й розбіглася по всіх усюдах нашого буття.
Якщо за тих давніх часів вертеп являв собою просто триповерхову коробку, що її з чималою морокою переносилося з місця на місце, то тепер, маючи величезні науково-технічні надбання, ми, безперечно, можемо собі дозволити, щоб наш удосконалений вертеп, будь він яких завгодно розмірів, легенько й хутенько пересувався на які завгодно відстані.
Якщо в тому давньому вертепі за лицедіїв правили невеличкі дерев'яні ляльки, то тепер, коли людська істота зазнала великого поступу, ми, безперечно, можемо собі дозволити, щоб за лицедіїв правили почуття, думки, окремі слова, окремі образи або й самі живі істоти (звичайно, це зовсім не заперечує у нас чималої наявності й чималої ролі незграбно-натуралістичних ляльок).
І якщо колись ляльки не вміли розмовляти нашою мовою, що примушувало говорити за них підказників, то тепер, завдяки науковим досягненням, чимало механізованих ляльок навіть уже й цього формально навчилися, а тому дозволимо собі певність, що мова, якою відбувається дійство, дійде геть до всіх, сприйметься д'останнього звуку.
Отже, не ждіть жорстокої драми про Іродову смерть, не ждіть грайливої п'єси про Смерть і Багача. Не ждіть старого стереотипу. Не ждіть акуратненької послідовності. Не ждіть нічого особливо трагічного, бо трагедія — явище досить умовне і не завжди буває бажане. Не ждіть також нічого надміру веселого, бо веселощі теж — явище досить умовне і теж не завсіди бажане.
Знайте лише: тут протиріччя не дозволять вам бути байдужими.
Чуєте? Поки що хвилюється скрипка. Але незабаром почне тріскотіти маленький барабан, потім до нього прилучиться ще кілька, тоді гримне великий бубон, ляснуть пронизливі металеві полумиски, застогне валторна, за дрібцюють цимбали, засвищуть флейти, залунають фанфари, зареве шалений тромбон,— здійметься, як це часто буває, ціла гуртовина невгавучих, оскаженілих звуків, що різко пройматимуть ваші істоти й нарешті розірвуть оцю завісу.
Бачите? Ось вона перед вами на всю просторінь міниться фарбами. Наш славетний український художник недавно створив це райдужне видовище, наш видатний український технік зумів застосувати свої здібності й примусити кожну окрему найдрібнішу плямку жваво рухатись.
Перед вами злива найрозмаїтіших кольорів та відтінків. Перед вами, як бачите, грандіозний калейдоскоп. Перед вами сліпучий екран відблисків, зворушлива симфонія удару і ласки. Перед вами (без перебільшень) — саме життя!
Вас, здається, тішить цей ясно-зелений колір, що пропливає вгорі? О, так! Він нагадує час, коли сповняються життєдайними соками земля, і звір, і людина, коли все набрякає солодкою потужністю, коли раз у раз сміливість запліднює новий талант і виникають нові захвати. І ви мимоволі й захватно думаєте: багато ще в нас соковитої цілини й багато-багато весен попереду!
Не озирайтесь — хай не вражає вас чудний вираз на декотрих обличчях, що зринув у цей момент. Це, мабуть, ті, що їх уже не збудить запах свіжинних уст, це ті, що завжди і скрізь звикло чекають, аби догоріли свічки.
Вас дивує, вас навіть дратує цей розбризк сірих рухливих плямок, що так нагадують сірі осінні дні, сірі почуття, сіру недбайливість, сіру нудьгу присамоварних бесід, сіру активність млявих людей, сіру ніжність безсилих рук, сіру привітність ворожого усміху, сіру тьмяність фальшивих похвал.
Не озирайтесь — хай не вражає вас той приємний спокій, та насолодна покора, що в цей момент лягли на деякі обличчя. Це, мабуть, ті, що їм сірий колір дає гармонійну відраду буденних свят, це ті, що в кожному порушенні штампу готові вбачати ходу на котурнах, це ті, що бояться, коли при них одчиняють кватирку, бояться, щоб їх не прохопило свіженьким протягом, це ті, що стомились, шукаючи спокою.
Ага! Вас уже збуджують чорні правильні фігури на завісі, що ніби нагадують чітку суворість будов, вас уже збуджують і темно-сині лінії на всю завісу, що ніби нагадують чітку розмежовану просторінь праці, вас збуджують безповоротні перехрещування напружених, мов троси, жил, що їм художник надав таких убивчо-правдивих, переконливих форм і кольорів. О, так! Ви бачите неминучість великих устремлінь, ви відчуваєте несхибну упевненість руху, ви розумієте непереможну пісню свідомості й сили. І ви вже мимоволі своєю уявою летите до якихось дальших геніальних ліній та форм, що їх конче винайде прийдешній вчений і колишній степовик.
Не озирайтесь — хай анітрошки вас не турбують сумніви й вагання, що зринули в цей момент на декотрих обличчях. Сумнів — це та ж зневіра, а зневіра — безсилля. Майте завжди терпіння пожаліти слабших. Бо це ж ті, які думають, що знають багато, а знають так мало-мало, це, мабуть, ті, що не бояться нічого, крім сильної віри.
А тепер вас уже причаровує цей яскравий колір, що так владно панує на нашому панно,— колір, коли достигають вишні в садах, колір, коли на вечірній зорі у степах лютують морозні вітри, а на світанках займаються обрії, колір, коли серед глупої ночі, роззявивши пащі й зітхаючи в спразі, родять родючі домни, колір тих незабутніх хвилин, коли ви поранений впали на сніг, колір, що біль перетворює в радість і, раз полонивши, не пустить назад,— бадьорний колір нестримних палахтінь.
Хай він яріє — п'янка справдешня радість!
Хай будуть повні ваші серця, як повні бувають келехи, і... не звертайте уваги на інших!
Годі!
Придивіться краще до цих смарагдових акордів,— хіба не зворушують вас?
До цієї принадної плинності аквамарину,— хіба не поема тихих вечорів на далеких лагунах?
До цих разючих, фіалково-білих, як блискавки, скерцо,— хіба раз по раз не стискається серце й не скрикує ваша кров?
До цих небезпечних звивів сріблястої фуґи,— хіба не вабить борвій у згубну височінь?
До цих важких, чорно-лискучих рулад, що вибухами линуть із темних надрів і все сповивають тривогою,— хіба не бракує вам віддиху й не тягне хутчій до підсоння?
До цієї рапсодії липневих гобеленів, цих зграйних хвиль, що жене їх вітрець,— хіба не вражає величний потік золота й ноту?
До цих голубих, придимлених злегка безмеж,— хіба не кличе у просинь, не мучить жагою пізнань?
Втішайтеся й болійте всі, хто прийшов і хто може! Насичуйтесь цим нескінченним натовпом фарб і відтінків, звуків і півтонів, що мінливо зринають і гаснуть на нашому панно, де над усе панує тільки один найістотніший колір — удару і ласки, болю і радості.
Впивайтеся досхочу, чи то приємно вам, а чи ні, бо ось зараз востаннє зареве музика й розірве завісу.
Але мусимо попередити: все, що досі говорилося, не має особливого відношення до самого дійства. Це стосується до певної міри лише завіси, це зроблено тільки тому, що час був починати, а на кону не встигли як слід приготуватись.
Попереджаємо також (хоч це відомо вже з оповіщень), що серед інших номерів сьогоднішньої програми вашу заквітчану героїню екзотичних танків і своєрідних українських розваг, героїню, що їй багато віддавалося вами часу та хвали,— сьогодні показано не буде, як не буде вже її показано ніколи. Сьогодні натомість з'явиться інша, можливо, ще мало відома вам, проте визнана вже за великий талант, з'явиться жінка найменням Жінка.
СОЛО НЕПРИКАЯНОЇ ЛІРИКИ
Шалено-швидко пролітають наші дні, мчать життям, як розлогими степами, наші буйногриві місяці, пропливають, як гордовито задумані кораблі, наші роки...
Все це, як знаєте, дуже непомітно й дуже просто.
Уявіть собі: просто був такий день, коли ви лишились на самоті. Вас до краю наситила злива облич, слів, жестів, невгавучого шуму вулиць, невтомного руху праці, і поїзд, що несе вас крізь запашну хуртечу життя, зупинився нараз на маленькій станції десь у степах, щоб наступної хвилини ще швидше рушити вперед.
Був такий день, коли ви, хоч і мали вільний час (а може, саме тому, що мали його), ви не пішли на цікаву лекцію, і не поїхали на полювання, і не взялися читати нову книжку, і не завелися з ким-будь на довгу суперечку, а просто... з чималою увагою почали чомусь упорядковувати вашого стола, хоч цього сухого порядочку на робочому столі ви одвіку не любили і, мабуть, не любитимете.
Це ви робите тільки тому, що сьогодні вас ніби пойняв бунтівливий напад протиріч, і ваша увага зупинилася саме на тому місці, де найбільше вирують зустрічні сили, де стикаються навали здогадів, де збігаються лезами гострі відчуття, де серед задимлених пагорбів, глибоких шанців та розгардіяшу бойовиськ басують переможці і стогнуть переможені, де наростають нові здобутки й готуються нові облоги.
Ви щойно взялися впорядковувати вашого стола, як знову відчули глибокий органічний протест.
О, ті великі, чистенькі, наївно-усмішкуваті столи, що їх так часто бачиш у нас, столи, що нагадують сумнівну цнотливість, підфарбовану красу, примушене кокетство.
Ті спокійні, акуратно застелені столи, що від них повіває холодненький вітрець, ті акуратно розставлені, ніби прибиті, цяцьки на столах, що в'яжуть думку, ті акуратненько порозкладені книжки й папери, що зовсім не промовляють, не живуть, не збуджують. Та мертва виставка, гордість ситого нувориша, та дбайливо прибрана поверхня, що під нею тяжко сподіватися на цінні поклади, та припомаджена передчасна чи вчасна лисина, що з-під неї найчастіше можна сподіватися на вияви млявості й ортодоксального гонору.
Ні, ви ніколи не любили й не любитимете подібних розцяцькованих мерців, ви ніколи, хоч як старайтесь, не заведете в себе подібного порядочку на робочому столі, бо зрештою, навіть завівши його, ви незабаром почуєте збоку красномовний сміх: те, що здавалося вам за порядок, ще багатьом здається за кумедне безладдя.
Тоді, частково одсунувши речі осторонь, частково якнайзручніше розклавши їх на поверхні, ви одну п'одній починаєте витягати й розкопувати важкі шухляди. І тоді серед іншого глуму натрапляєте ви на кілька блокнотів.
Еге ж, тих пошарпаних блокнотів, що їх завжди, наполовину заповнивши, кидають кудись недбайливо, поступово затирають у найдальші кутки, поступово за них забувають. Бльокнотів, що з них здебільшого ні один рядок не зринає на лискучу гладінь привселюдної цікавості. Бо саме її них, у блокнотах, найбільше збирається той дорогий радісний непотріб, що конче мусить бути занотований і не мусить вигулькнути десь безрадісною зайвиною.
Проте, сповнені цього разу незрозумілого бунтарства (бувають такі неприкаяні дні), ви починаєте перегортати сторінки цих пом'яшкурених свідків допитливості й хвилювань.
Погодьтесь: інколи це справді буває цікаво.
І поступово ви вчитуєтесь. Ви посміхаєтесь, іноді мружитесь, іноді зітхаєте, іноді дивуєтесь і, скінчивши одного, несвідомо починаєте перегортати другого.
Хочете ви а чи ні, та згодом на вас набігає якийсь дивний, трохи ліричний, трохи непокійний настрій. Ви думаєте: шалено-швидко пролітають наші дні, мчать життям, як розлогими степами, наші буйногриві місяці, пропливають, як гордовито задумані кораблі, наші роки, пропливають у безвість, щоб не вернутись...
Навіщо, навіщо так швидко пролітають дні? Чому не можна затримати свою руку в дружній руці і ще раз, ще міцніше стиснути її?
Чому вже не буде тих буремних повстань першої ночі, чому існує ніч друга, чому так невблаганно-хутко настигає третя?
Чому так напосідливо скрадаються тіні і так підступно, ніби з далекої далини, підповзає срібляста павутинка?
Чи не можна справді, як у тій українській пісні, осідлати вороних і чимдуж полетіти навздогін?
— Не вернемось!
Так! Мов гордовито задумані кораблі, вони пропливають у безвість, щоб не вернутись ніколи...
І ви думаєте: це прекрасно. Прекрасно, що не може вернутись те, за чим іноді дуже шкодують. Прекрасно, що є можливість любити колишній біль і сумувати за колишньою радістю. Прекрасно, бо це само собою дає невичерпні скарби, бо це значить день у день непереможно хотіти нового болю й нової радості, це значить безнастанно й глибоко любити життя.
Ви думаєте: минає час, а десь по глухих куточках життя один п'одному застрягають блокноти, такі пом'яті й, либонь, уже непотрібні. Вчорашній зазнав поразок від сьогоднішнього, а сьогоднішній анітрошки не певен, що його не зруйнує дощенту переможець нового дня.
Наївні й суворі друзі!
Ви стискаєте, ви піднесено, кріпко пригортаєте до себе і тих, що вже одбунтували, і тих, що бунтують досі. Вам хочеться любовно погладити цих непідкупних свідків допитливості й хвилювань.
Ні! Не треба! І ви вже знаєте, що ви цього не зробите.
Ви сьогодні сповнені якимось дивним настроєм, і вам уже кортить обернути свою ніжність на щось інше.
Сьогодні в найбільшій мірі тяжить над вами напад виклику, і тому вам кортить ширше розгорнути блокноти, рішучіше шарпнути сторінки.
Ви готові наперекір усталеним канонам шукати рухомої змінності, ви готові наперекір абсолютній змінності шукати чогось єдиного, непорушно-суцільного.
— Хай,— кажете ви,— живуть протиріччя, що рухають все вперед, хай живе повсякчасна змінність!
Хай сьогодні з минулих болісних думок, що перетворились та загусли на кремінь, буде викресано іскри радості, хай сьогодні невичерпну любов і жадобу примушено буде трепетно сміятись!
І ви вже поспіхом гортаєте сторінки.
Ви вибираєте на свій смак які завгодно уривки, ви пристосовуєте їх, скільки можливо, один до одного, ви комбінуєте з них, скільки можливо, різні ситуації,— одне слово, несподівано й захоплено творите якийся многобарвний твір. Ви наче складаєте інкрустований малюнок із того листя, що, злітаючи з дерева, падає десь по куточках або невтомно кружляє й пломеніє в буремному вихорі днів.
Шалено-швидко пролітають ці дні, мчать життям, як розлогими степами, буйногриві місяці, пропливають, як гордовито задумані кораблі, наші роки, щоб не вернутись...
МЕЛОДРАМА
Щойно прийшли з роботи. Ви трохи стомлені — така душна випала днина. Ви лягли в своїй віддаленій від міського центру кімнаті, що міститься на другому поверсі невеличкого будинку. Заплющили очі, і одразу почала вас огортати приємна похолодь затінку, почала заспокоювати рівна тиша, що нею сповнено все довкола.
Там десь, ген-ген, ніби за кілька верстов чи глибоко під землею,— невгавучий гуркіт міста, а тут — незмінна, густа, холоднава тиша.
Та раптом — чи чуєте?
З того міського шумовиння особливо виразно вихопився, влетів крізь розчинене вікно, заборсався, як птах у клітці, затремтів, як той птах, умираючи, і зітхнув востаннє мелодійний звук металу.
Фанфари?
Здається, десь — сріблогорлі фанфари.
Ви підводитесь. Уже ближче загриміла оркестра. Десь у вашому будинкові нетерпляче гуркнули двері. Хтось швидко перебіг коридором. Хтось розсипав несміливий гомін. Хтось розгубився...
І ви підходите до вікна.
Це праве вікно (тут є ще ліве, протилежне) задивилося просто на кладовище, бо стіни вашого міського будинку просто межують із кладовищем.
Ви одгортаєте рукою галузки яблуневих верховіть, що заважають вам,— аж три яблуні потрапили якось у цей закуток і розрослися тут напричуд пишно, три великі яблуні під самісіньким вашим вікном.
З другого поверху вам видко внизу старенький паркан, що тягнеться близько повз стіни будинку, такий безсилий, безпорадний паркан. Він ніби ось допіру згинці шкутильгав та раптом згинці зупинився, замислився: чи варто йому далі? Чи варто, коли так напосідливо обступають молоді кущики, так запопадливо чіпляються за кожний вільний клаптик на його дорозі цупкі порості та бур'яни, так заповзято витискають його й силкуються якнайшвидше приглушити д'останку?
Коли ви перехоплюєтесь поглядом далі, одразу ж за парканом унизу ви бачите буйне хащовиння, бачите, як із цього зеленого кипіння подекуди виринають білі або чорні хрести й надмогильники. Ще чимало їх, білих і чорних, тоне в гущавині, чимало вже зовсім струхнявіло, вивітрилось, зникло,— це найглухіша частина великого міського кладовища.
А коли ви кидаєте погляд поверх яблунь, ген-ген у далині, наче під легким серпанком, видко смугу протилежного узгір'я. Там ліве крило міста. Там нові квартали, що гордовитими найновішого штибу будинками, гордовитими корпусами нових заводів, віхами нових димарів, полапками нових учепистих бруківок раз у раз, далі й далі, наступають на одвічну цілину.
Горнуться в далеч сполохані гони. Тікають назад у безвість легенди. І там, де спогад за татарське безумство, де вовки жовту кість жвакували,— тепер владна камінна хода переможця, тепер павутиння металевих сполучень, що силоміць засотують пагорби й долини.
Вклоняйтесь, химери давнизни! Стеліться покірно, простори!
Оркестра скінчила. Це — Шопенів "Marche funebre".
Здається, обіч, здається, там, куди пошкутильгав паркан, знявся останній натхненний звук, поплив над верховіттям і в прозорій високості розтанув...
Натомість зашугали голоси.
Ви ще далі одгортаєте галузки яблунь. Ви зручніше пригинаєтесь і бачите: віддалік, може, кроків за двадцять, під тією веселенькою березою стоїть кілька чоловіка. Погляди їхні скеровано на шум, що наближається. Нараз один похапцем кидає долі недопалену цигарку, притоптує її — затоптує у свіжу землю щойно викопаної могили.
Вам, звичайно, все ясно — хтось назавжди пустився наших берегів.
По хвилині, одгортаючи віти дерев, обходячи звивними низками горбики могил, починають, як бачите, рясніти люди.
Вони поспішають, спотикаються, випереджують одне одного, мимохіть натрапляють одне на одного, звикло нервуються і звикло вибачаються. Кожне з них загодя хоче примоститися якнайкраще. Кожне хоче бачити все до дрібниць.
Злегка хитаючись, випливає над головами труна. Пливе над головами, і голови схилені.
(А чому б справді в цей момент не дивитися д'горі, де сонце і птахи?).
За труною — жінка.
У чорному вбранні, печальна жінка, яку дбайливо підтримують друзі. Молода, але тепер зовсім, зовсім безсила. Мовчазна, але очі їй кричать невимовним благанням. Покірна, але хусточка, що її притискає вона до уст, здригається надто часто, здригається так, що ось-ось випорсне з рук, і руки нестримно метнуться за труною.
Жінко, не треба!
Вам зненацька кортить сказати їй втішне слово. Підійти отак близенько до людини й так сказати — це її, мабуть, трохи отверезить. Підійти й сказати дуже просте, щиросерде слово — це її, мабуть, трохи підсилить. І хоч ви знаєте, що цього не зробите, але через якийсь час, перемігши вагання, ви сходите вниз і, проминувши паркан, наближаєтесь врешті до народу.
Якраз останній промовець скінчив своє слово. Якраз починають забивати труну (оті особливі глухі удари у вічність), і ви чуєте, як жінка безнадійно скрикує, обриваючи фразу:
— Промінчику мій! Пожди! Я ж тебе так!..
У натовпі здіймається раптове замішання, потім настигає раптова коротенька тиша,— вона знепритомніла.
Саме цю мить, коли й ви механічно потяглися вперед, щоб допомогти жінці, комусь з оркестрантів, либонь, наступають на ногу, бо він, болісно сикнувши, тихенько, проте заскалено-міцно кидає лайку.
Та одразу ж завихрюється грім фанфар, поглинаючи все — і несподівану лайку, і гомін юрби, і шум землі, що вже поспішно сиплеться на домовину.
Трохи згодом ви помічаєте: ще не встигли зарівняти землю, а добродушний чолов'яга, полишивши заступа, хутчій підбіг і простягнув руку:
— Дозвольте...
щоб пом'януть...
Еге ж, хіба він вам не подобається, цей безпосередній чолов'яга в рябенькій сорочці, що просить на могорич? Він має рацію. Адже трапилась звичайна історія. Звичайнісінька собі історія — померла в місті людина. І чолов'яга, мабуть, не сумнівається, що місто за цей час уже встигло народити, принаймні, двох нових. Так чому б не хильнути за такий гарний кінець, що завжди є новим, гарним початком?
Ви пам'ятаєте — в юрбі снувалося:
— Вона його так любила! Вони щойно подружилися. Він узявся будувати якусь нову велику будівлю і впав з тих риштувань, що сам поставив. Упав з риштувань, що вломилися. А вона, сердешна, так...
Ви пам'ятаєте — в юрбі, здається, називали ім'я людини, що впала з власних риштувань. Воно своїм співзвуччям, здається, нагадувало прізвище якогось українського поета-лірика, хоч померлий і не був поетом. А втім, ви забули його.
В юрбі навіть хтось іронічно сказав:
— Цікаво, що б то була за будівля, коли таке лихе риштування.
MYSTERE PROFANE
Ваше місце, де сидите, ваша кімната, що нагадує маленьку гостинну станцію десь у степах, цього разу вже сповнена світанкового трепету, плинної сутіні.
Ви розчиняєте праве вікно й одгортаєте віти яблунь.
Спробуйте цього запашного трунку!
Ви нахиляєтесь і ловите устами незрівнянні струмені, що ними тече голубий світанок, ви п'єте з насолодою голубі струмені й ледве вірите, що ви такий багатющий володар.
Адже повз ваше вікно пливе напій, якому не можуть дорівняти найдосконаліші вироби. За вашим вікном, де чорні хрести й зелене кипіння, грайливо іскриться прохолодне бодрене вино.
І ви жадібно п'єте. Ви почуваєте, як скалки-бризки підстрибують і пестливо обсипають ваше обличчя, ви почуваєте, як поволі насичує ваше тіло відрадна потужність, почуваєте, як згодом легшає вам голова й веселішає серце, як гнучко й лоскотно розгортається в вас якась невідома пружина,— хіба вам не хочеться тепер засміятися або почати веселої пісні?
Хто?.. Хто насмілиться сказати, що ви не молоді?
М'які й холоднаві руки простягаються зовні й непомітно скрадаються вам під сорочку. Холоднаві руки міцніше обіймають вас, і тіло, ойкнувши злегка в тремтінні, на якийсь момент ніби завмирає. Ви ніби неймовірно швидко падаєте в глибінь озер і, ледве торкнувшись дна, ледве збагнувши цю бистру путь, бистро виринаєте на поверхню.
Тоді, освіжений і чуйно збуджений, ви ще повніше охоплюєте позіром навіть дрібниці.
Ви помічаєте, як на ребра старого паркану, мов та мучна порохнява на млинове коло, посіялась вранішня срібна припадь. Зринає думка: якщо доторкнутися тепер до паркану, гам лишаться темні чіткі відбитки пальців. Хіба ось зараз вас не потягло (хтозна-чому) справді покласти туди свою руку й конче лишити ці відбитки?
Далі ви бачите, як у вашому сусідньому густовітому закуткові тіль-тіль коливається передсвітанкова тиша. Як там, оповита ще сивою дрімотою, мов на полотні художника, що подав дрімотну давнину хащів, нерухомо стоїть сизозеленаста задума.
І нараз вам хочеться звуків і руху. Вам хочеться тільки одного: швидше вставали б вітри у степах, швидше виходило б сонце!
Хіба не кортить вам набрати повітря в груди й щосили дмухнути на цю застиглу імлу? Хіба не кортить гукнути на всю силу легенів — збудити пташню і покликати сонце?
Звуків! Численних звуків!
Хай це комизливо, хай пустотливо, хай навіть химерно, але хіба ви можете тихо зітхнути й тихо схилитися перед таємно-докучним мовчанням? Хіба ви такий, що побожно простягнете руки назустріч одноманітно-величному спокоєві?
Руху! Сильного руху!
А ще далі, ще далі за цією причайною задумою бачите ви ніби недавній спогад, ніби шматочок давнього сну. Адже бачите ви, яка там щедра повнота, яка там безкрая далечінь? Почуваєте, яка там принадна ласкавість? Чуєте, які там ніжні гойдаються струни? Помічаєте, яке там скраю, яке ж там справді вибагливе мереживо?
Чому ще й досі це спокійне, це тьмяне, світанкове мереживо? Чи не хочеться вам хутчій взяти олівця і на цьому заслонному тлі сміливо й чітко накреслити лінії, які ви звикли завжди там бачити? Так, так! Щоб хутчій та яскравіше виступило там знайоме протилежне узгір'я, і ліве крило міста, і контури нових будинків, і віхи нових димарів, і стьожки нових вулиць — все, до чого так звикла ваша уява. Але це неможливо: далечінь, далечінь...
І хіба може когось здивувати ваше бунтарське бажання — розігнатися ножем по цій неможливій завісі? Так, так! Щоб раптом упали серпанкові примхи і з'явилась проста неприхована дійсність. Але це неможливо: далечінь, далечінь...
То хіба дивуватись, що вас зненацька охопило нове почуття, наївне, як справжня юність, нестримне, як справжня сміливість,— бажання притьмом югнути в ту зачудовану просторінь? Так, так! Щоб полетіти ген-ген над просторами, щоб покірно й відверто стелились ці смуги, щоб розгорталась і падала тьмяна заслона, щоб у невпинному льоті виникав і вихрився довгий шум, щоб раз у раз повставала нова й нова захватна далечінь.
Дійства! Великого дійства!
Гукнувши, ви поспіхом збігаєте долі. Ви перехоплюєтесь через паркан, лишаючи, звичайно, на його холодній сріблястій поверхні відбитки пальців,— о, як приємно! Ви впірнаєте в найгустішу гущавину, ви силоміць мнете галуззя, прокладаючи собі дорогу, ви байдуже одкидаєте й рвете ці зеленясті скуйовджені косми, щоб вийти до найближчої галявки,— о, як приємно!
На галявці одразу зриваєтесь бігти, але насупроть — нещодавня могила. Невже через могилу?.. Та пізно, бо через неї ви вже перестрибнули. І лише після цього, лише на одну мить ви зупиняєтесь. Саме цю мить, як ви чуєте, верховіттями перебігли перші прибійні хвилі, і звідусіль починають дзвеніти перші радісні дзвоники.
Добридень, жаданий вранішній вітре! Добридень, жваві вістунчики дня!
Мимохіть ви сіпаєте якусь довгу тоненьку стеблинку, що, схлипнувши, вислизає з найближчого свого колінця і має такий привабливий зеленявий кінчик. Ви кладете цей кінчик до рота і почуваєте солодке, прохолодне, надзвичайно смачне надіб'я. Тоді висмикуєте по дорозі ще кілька стеблинок, тоді ще кілька, ще,— і так, смакуючи сік цих солодких рослин, що зросли на могилах, наспівуючи щось безтурботне, ви поспіхом простуєте далі, простуєте через горбки, щоб скоротити дорогу, немов боїтесь спізнитись на якісь важливі сходини, якесь виняткове видовище, хоч добре знаєте, що ось незабаром вигулькне огорожа, а там одразу почнеться степ.
Справді, мов той притінений коридор, лишається позаду кладовище, і ви входите до прекрасної залі, такої високої, такої неймовірно великої, що в першу хвилину самі собі здаєтесь непомітною комашкою.
Як тут багато повітря! — занепокоївся б сам славнозвісний Коро.
Цей незрівнянний, димно-голубий плафон, ці неосяжні, фіалково-голубі стіни! Вони ніби починають злегка струменіти.
А вдалині, де звивною густою смужкою лягла долішня рампа, що з неї силоміць просочується світло, там вдалині більше й більше починають розходитись складки заслони, і на жовтожарому помості... урочисто і владно...
— Слава сонцю! — гукаєте ви майже по-хлопчачому.
Довкола немов займається дивна пожежа — горять простори! Довкола дедалі більше й різноманітніше спалахкують веселі вогники фарб,— сміються простори!
Яка багатюща палітра! — занепокоївся б сам Анатоль Петрицький.
І через свою мимовільну приємну схвильованість, через своє мимовільне піднесення ви ще гостріше й повніше сприймаєте довколишні фарби, довколишні звуки. Ви повертаєте обіч од тієї стежки, що біжить повз жита до далекого хутора, ви обминаєте плантації, що укісним клином, мов той півострів у море, врізаються в яркувату, запущену, зарослу бур'янами персть,— і йдете ви бур'янами, поки час, без мети.
На зелах, бачите ви, цвітуть вранішні роси, і раз у раз, зиркнувши на сонце, краплини скрикують раптовим діамантовим блиском. Зела з легеньким присвистом шмуригають вас по ногах і лишають сліди такого ж бо ніжного смарагдового пилу.
Десь ніби з-під ваших же ніг раз у раз вистрибують потривожені трав'яні коники, вибігають і випурхують якісь шелесливі жучки, дзвінкасті злотаві хрущики, спритні різнобарвні метелики, і навкруги, що більше пригріває сонце, то більше зростає їхнє своєрідне шурхітне сюрчання. Чи не здається вам зрештою, що ця метушлива комашня хоче скласти до сонця якусь свою особливу, нечувано-снажну, радісно-упивну хвалу?
Невловимо тонка, многострунна гармонія! — занепокоївся б сам суворий Моцарт.
Ліворуч майже зникає крило міста, праворуч майже зникають переліски й хутори,— і от перед вами щойно порушена плугом, облита вранішнім рожевим світлом, розлога цілина.
Як у чорному морі ті скиби, що їх струже невтомний вітрюга, так біжать ці свіжо заорані чорно-лискучі хвилі.
А й справді, погляньте уважніше: чи не здається вам, що вони повільно й розмірено дихають?
Чи не здається вам, що ці овали ген-ген заораних вчора ланів, ці тугі в рожевих цілунках перса легітно пашать?
Чи не здається вам зараз, що ця запашіла персть, ця розбурхана вчора коханка лише злегка замріяно-млосно примружила очі і жде, нетерпляче жде, щоб хутчій сюди впало сім'я?
Чи не здається вам, що в цій вранішній млості мріє вона за того дужого з металевими м'язами героя, який не томитиме довго й грубо її жагу, який прийде, десь певне, незабаром, рішучий, уважний, щоб охопити її всю в свої міцні руки і без вагань, без сутужних перерв і надаремного нуду радісно й легко дати їй плід?
Мріє, що буде так: сонячним ранком загудуть двигуни і по всіх усюдах приємно-лоскітно побіжить ціла валка сміливих крицевих легінів.
Комбайни!
Бачить: сонячним райком гейкнуть двигуни й підуть гуляти, взявши кожний з собою по двадцять глибоких збудних плугів. Ще не встигне вона затремтіти від першої сильної ласки, як тут же слідком, мов той хвильний вітрець, набіжать, розсипаючи пестощі, цілі зграйки дискових блискотючих борін. І тут же, щойно зітхне вона втомно й візьметься на сонці масним випаром, як уже наспіють жадані занурливі полапки, і з сіялок поллється злотавий мед.
Не зазнавши зайвої втоми, буде вона бережно викохувати рунь. Не затративши зайвих сил, помірно й достатньо буде насичувати дороге поріддя, аж поки стане час.
Годі знову загуде знайомий рій, і один п'одному, як металева кіннота, прилинуть ті ж самі поспішні і вправні двигуни.
Де пройдуть їхні перші шереги, там бистро й покірно вклониться перший покіс. А де пройде решта, взявшись за руки з конвеєром, там на перший покіс рівно й точно впадуть три наступні покоси.
І не треба буде ждати до осінніх туманів, поки вистоїться золото в наїжених задушливих копах, поки не припадуть дощами й не запріють скарби, поки не затьмиться й не спопеліє добра міра здобутку (...десь там у клуні хтось у в один ціп гупає...). Не треба, бо хвилі покосів, що їх досхочу обійматиме вітер і цілуватиме сонце, досталь достигнуть протягом кількох зоряниць.
А комбайни, спритні комбайни, що виладнаються тут же па все привілля, комбайни услужно постелять рівні полотна й обережно, лагідно, щоб не впала надарма жодна крапля, понесуть дорогу покладь в жадібні руки рушія.
Ці вправні комбайни, ці прекрасні комбайни ту ж мить хутенько приберуть усю зайвину і знову будуть готові на перший же поклик з'явитись і дати гостро-занурливу ласку.
Так вона мріє — хіба вам не ясно?
І щиросердо вклоняєтесь ви цій запашній персті, що замріяно розляглась перед вами та хоч-не-хоч нагадує вам жінку. Жінку, що мусить болям коритися, але радіти, в зойках вагатися, але родити — щасливу! щасливу!
Ви нараз чуєте, як бренять під ногами й хитаються гони.
Ви схиляєтесь долі, щоб краще збагнути. Ви припадаєте до грудей цілини. Ви наслухаєтесь.
Правда, як прискорюють віддих,— ви і вона?
Як гулко б'ється серце,— ваше й її?
Які могутні шуми бродять десь у глибинах,— і в вас і в ній.
Яка дивовижна легкість сповняє обох!
І ви обіймаєте землю.
Згодом, похопившись на думці, що починається день, ви рушаєте в поворотну путь. Ви вертаєте, напоєний збудним вином і ласкою лона, вертаєте легко й потужно, вертаєте сміючись, і сьогоднішній день праці здається вам дорогим подарунком.
Еге ж, сьогодні буде заглиблено-творчий, багатий день!
Твори
Критика
