«Чи мій Дажбог згадає про мене?» (Про щоденник Аркадія Любченка)

«Чи мій Дажбог згадає про мене?» (Про щоденник Аркадія Любченка)

Анна Харченко

Справжній письменник помимо своєї волі творить автоміф. Не меншу роль в акті творення відіграє епоха, соціопростір, а головне – співвідношення «митець — держава», «митець — суспільство». Нарешті прийшов час збирати каміння, яке безжально кидала в обличчя «смертельних ворогів» радянська система. Чи не головну роль в поверненні втрачених імен відіграє мемуаристика і листи, щоденники, спогади. Універсальним серед жанрів мемуаристики залишається щоденник, бо він може не тільки фіксувати сучасні автору події, але й поєднати спогади та епістолярій, ознаки різних прозаїчних і поетичних стилів, злити воєдино фотографічне спостереження життя, і широту узагальнення дійсності.

Гадаю, що якраз щоденник Аркадія Любченка (1999) допоможе літературознавцям адекватно оцінити всі проекції суперечливої постаті письменника. Його звинувачували в антисемітизмі і нацизмі, таврували як ненависника більшовизму, називали діаспорним літвигнанцем. Скажімо, Юрій Шевельов: «Любченко показав себе там (у щоденнику. — А.Х.) часто в неприглядному світлі, аж до проявів доволі гидкого антисемітизму». Отже, тільки глибокий психолінгвістичний аналіз проллє світло на темні грані таланту митця.

Аркуш паперу у щоденнику стає сповідальником автора, хіба за винятком тих творів мемуаристики, автори яких пишуть з розрахунком на публікацію. Думаю, що Любченко такого розрахунку не мав, і все ж, чи повністю довірив він свою сповідь білому мовчазному аркушу? Відповідь на сторінках щоденника: «От і кінчається цей зошит. Скільки тут написано дрібниць, дурниць. А головне в значній мірі лишилось поза цими рядками, в мені, в моїй душі і моїй пам'яті. Колись, може, про це скажу, відчинивши навстіж двері душі». Отже, в щоденнику Любченка «двері душі» тільки привідчинені, це ще не одкровення, а тільки відверті спогади та роздуми.

Червоною ниткою проходить у щоденнику думка про критичну межу існування, власне, все життя письменника на сторінках — це життя на грані, це вічна боротьба душі і хворого тіла, це важкий хрест — любов до України. «Вічна розшматованість серця, незмінне гноблення, невгавучий біль. Як тяжко, як тяжко любити цю батьківщину, і несеш цю любов, як невтишиме страждання, як досмертний хрест. Господи, поможи!».

Мислення Любченка багатовекторне. В рамки одного дня йому вдається вкласти часто протилежні теми, як-от: політика, здоров'я, критичні нариси, портретні замальовки. Зафіксований день аж ніяк не перетворюється на прокрустове ложе і навіть не набуває вигляду мертвої фотографії. Це постійний рух, пульс думки, динаміка настрою, архітектоніка світогляду. Отже, образ дня у щоденнику відповідає образу дволикого Януса, зрештою, в них одна генеза — символіка часу.

Яким постає перед читачем автор? Як не прикро, але Любченко цілком свідомо, а отже, справедливо ототожнює себе із загнаним звіром, який «тяжко поранений, збочив з головних небезпечних стежок, занурився в хащі, в барліг і нашвидко зализує рани». Ім'я цього звіра — «активний совєтський письменник», а його доля заздалегідь написана в таємних анкетах як постскриптум: «До таких ми застосовуємо метод вичікування аж до закінчення війни».

Текст щоденника багатоплановий. Це і критика (особливо любить автор питання футуризму в українській літературі в іпостасі Семенка), документалістика, художній текст, публіцистика (питання «більшовицької манії», «хвороба більшовизму», протистояння Схід-Захід в українській історії, психологія галичан, шляхи розвитку і перспективи української державності в ситуації Другої світової війни); нотатки про буденне, фізіологічне існування. Така еластичність, мобільність щоденника Любченка дає змогу оцінити талант автора в різних проекціях.

Міф України в щоденнику Любченка

Чи можна вважати Аркадія Любченка творцем міфа України? Таке запитання виникає при прочитанні його діаріуша не випадково. Адже жертовна любов до Батьківщини ще не є творенням міфа. Думаю, що письменника можна тоді вважати творцем міфа України, коли він всією потугою своєї уяви намагається знайти вихід з «бермудського трикутника» історії, аналізує психологічні складники українського менталітету, невтомно шукає причини критичного співжиття «на межі». Любченко одержимий цими пошуками: «Україна! Мій болю незболілий, захват ще з юнацьких років і найпристрасніше кохання на все життя ! Моя омріяна солодка невіста і мати моя найласкавіша! Владарю найвеличніший, кате найжорстокіший і... скарбе найдорожчий! Моя осяйна, химерна, несамовита, незмінна візіє — і земна, чорна, кров'ю і стогоном незмінним, безнастанним перейнята реальність. Моє — все! Що ж ти? Куди ти? За ким? Чи під ким?».

Україна для Любченка — це не просто концептуальний стрижень його візій, це глибоке розуміння специфіки української державності, це осмислення позитивів і негативів українського менталітету. Письменник розуміє специфіку української державності тільки на теоретичному рівні і добре усвідомлює всю складність практичного втілення своїх ідей. «Українська специфіка, коли говорити про державність, вимагає демократичних засад у масі (знизу) і суворої диктатури згори... Як це поєднати практично — треба добре подумати». Таку модель суспільного ладу, яку пропонує Любченко, можна вважати утопічною, але вона яскраво репрезентує яскраву рису українського духу — прагнення коритися, рабська психологія, що в'їлася до кісток, відчуття комфорту під «суворою диктатурою згори». Сучасний йому стан — це існування між молотом і ковадлом. Вихід із цього становища бачився Любченкові досить радикально: «Потрібна спочатку цілковита перемога над Москвою, жидами, більшовиками [...] але без рабського запобігання, без південної ексцентричности». Розуміючи подальшу спрямованість української політики як цілковитий розрив з Москвою, Любченко вдається до крайнощів (зокрема, культурних). Він пропонує змінити українську азбуку на латинську, бо, на його думку, «Україна зразу переступила б чимало меж на шляху до Європи, а головне, ще рішучіше й остаточно розірвала б штучну, проте міцну пуповину з Москвою».

Отже, автор щоденника твердо і логічно стояв на позиції європейської інтеграції, хоча його погляд на латинку не був оригінальним. В Галичині це питання гостро поставив ще Й. Лозинський, зрештою, воно викликало дискусію в інтелігентських колах галичан. Проти злочинного щодо української мови нововведення активно тоді виступив М. Шашкевич у статті «Азбука і Абецадло». Ця ідея пізніше зринула на ґрунті ВАПЛІТЕ (був навіть виготовлений проект за зразком чеської абетки). Як ваплітянин Любченко був своєрідним апологетом правописної революції. Любченко став на роздоріжжі вибору між демократизмом і більшовизмом. Як зазначає Ігор Пізнюк, «очевидно, шо йому більше йшлося проте, щоб вибратися з багна на ймення совєтське рабство.., з двох зол вибирають менше. Меншим для Любченка тоді видався фашизм». Тому безпідставними стають звинувачення письменника в фашистському запроданстві.

Любченко у щоденнику — це невтомний психолог — аналітик українського національного духу, українців як нації загалом. Він глибоко усвідомлює специфіку нашого характеру, бо українці (за його концепцією) — «це справді щось відмінне, самобутнє, яке ще покаже всім свою непоступливість і силу». Але за цим «самобутнім» лицем ангела криється злободенна градація. Автору щоденника вдається класифікувати український народ на «кручених паничів», «компатріотів»-«русотяпів» і «вихідців» із «золотої молоді». Письменник виділяє в українському менталітеті такі основні риси:
типове хохлацтво (українці задаються тільки одним питанням «А що воно буде, а як буде?»;
інтуїтивне бачення світу, яке, на погляд Любченка, українці висловлюють у фразі «так віщує моє серце»;
українці — матеріалісти, вони бояться розлучитись зі своїм майном. Ця позиція гостро суперечить тій, що висунув М. Костомаров у статті «Дві народності». Український історик свято вірив, що вищість українців над росіянами якраз в ідеалізмі, в приматі духу, а не матерії. Любченкові вдалося розкрити матеріалізм українців якраз в екстремальних умовах — в період окупації;
провінціалізм, хуторянство. Тут письменник послідовний в думках із П. Кулішем, але це не зашкодило Ю. Шереху назвати і його щоденник найвищою мірою провінційним.

Досить часто текст щоденника будується на порівнянні чи зіставленні. Щоб глибше пізнати лабіринти українців, Любченко порівнює їх із німцями. Але якщо Костомаров у порівнянні українців з росіянами скрізь намагався вивищити нашу психологію і світогляд, то автор щоденника навіть ладен схилити голову перед німецьким національним духом. Але знову, це ні в якому разі не є підставою, щоби вважати його прихильником німців чи применшувачем вартості українців. Автор тільки захоплюється виключною організованістю німців, громадською дисциплінованістю, «великою мужністю й жертвенністю, зразковою свідомістю», водночас він бачить і їхні негативи (німці «знають тільки себе, суто свої інтереси, вони неперевершені егоцентрики»). Таке відверте порівняння двох націй тільки ствердило в постаті Любченка відсутність хворобливого «ура-патріотизму».

Подорожуючи Україною, письменник відчув національний розкол Заходу і Сходу, роздвоєність наддніпрянського і наддністрянського світобачення. Його щоденник сигналізує про цей розкол. Образ галичан малюється в Любченка не досить привабливо. Ці «єдинокровні галичани» залишаються для нього нещирими й зарозумілими, вони позбавлені душевної простоти, позначені обмеженістю, «браком напористости, низькопоклонництвом, улесливістю, боязкістю, дріб'язковістю, скрупульозністю». Письменник настільки категоричний у своїх поглядах, що образ галичан в нього перетворюється в окрему націю, відмінну від українців. Але і в Галичині з'являються нові типи, їх Любченко іменує «новими соборними українцями».

Міф України в щоденнику творять міста-символи. Хоча одіссея Любченка (власне, весь щоденник можна назвати одіссеєю добровільного утікача-письменника) налічує десятки міст України, але її міф творить тріада «Харків-Київ-Львів» — центри української культури і державності. Власне, ці міста-символи в автора завжди персоніфіковані («Львів приймає мене надзвичайно гостинно», і це тоді, коли він говорить про нещирість і холодність галичан). Дуалістичний образ Києва у щоденнику. В період голодного животіння Любченко співає Києву гімн: «Моє величне, моє прегарне, болюче й втихомирливе, трагічне й шляхетне, розтерзане й живуще, вимучене і невмируще.., віковічну істину в собі приховуюче, мужнє і ласкаве моє місто...». Але це перша іпостась нашої столиці, якраз іпостась, образ, а не реальність. Настрій автора мінливий, коли спадає з його очей облуда, він бачить другу іпостась Києва як зросійщеного міста, в якому задихається письменник.

Фаталізм у щоденнику Любченка

Фаталізм в житті Любченка можна помітити, знаючи тільки скупі факти із біографії і навіть не читаючи його щоденника. Цей фаталізм пов'язаний, з одного боку, із жінками, а з іншого — із внутрішнім голосом — Дажбогом письменника. Крізь текст щоденника виразно проходить образ фатальної жінки. Наш письменник пережив два невдалих шлюби (з Ольгою Горською та Ніною Дудник). Але образ фатальної жінки один. Це «рятівна соломинка» його життя — Рута. Інші жінки тільки створюють фон для динаміки його почуттів або ж втамовують біль від надокучливої хвороби. Досить часто ці жінки в автора безіменні і служать хіба що причиною відвертих натуралістичних сцен у щоденнику і причиною висновку Шереха: «багато почуттів і думок примітивні».

Рута Темницька для Любченка не просто жінка, це одухотворене жіноче начало, як Беатріче для Данте, Лаура для Петрарки чи триєдиний образ «Зів'ялого листя» для Франка. Рута піклується про виїзд Любченка із Харкова і Києва, здається, більше, ніж сам письменник. Але їхньої довгожданої зустрічі так і не відбулось (ще один приклад фаталізму!), в автора залишається тільки світла пам'ять, а ще — спогади: «Такої вже ніколи, ніколи не буде. Це — моє останнє справжнє кохання». Зрештою, це справжнє кохання створює над образом Рути німб святості: «Ах, Рутенько, ти єдина — інша».

Віра Любченка в долю — карму — ще один яскравий приклад фаталізму. Одним із центральних в його щоденнику є образ Дажбога. Що це за образ із міфічною назвою? Дажбог у щоденнику багатоликий: це і «alter ego» автора, його «третє око», це і доля — фатум, це і ангел — хоронитель, це, зрештою, «внутрішній демон».

«Ще раз та ще раз переконуюсь: є невидима й непереможна над людиною сила. Хай це зветься доля чи як завгодно... Вона — Дажбог — раптом усе по своєму скрутить, разюче, несподівано все поверне в інший бік», або «є приреченість, є в мене мій Дажбог — і тут нічогісінько не вдієш». В такому контексті Дажбог очевидно і незаперечно одягає маску долі. Місія письменникового Дажбога благородна і подвійна: відповідати на злободенні питання Любченка і виконувати кассандрівську функцію (його Дажбог має дар пророцтва). Але тоді цей образ вдягає маску «alter ego» автора. «Єдине тільки — отой внутрішній голос, отой мій Дажбог, хоч і глухо, віддалено, але подавав надійне відчуття: попри всі терпіння, скруту й немовби безвихіддя Україна все одно в цій загальній світовій колізії здобуде собі нарешті державне ствердження».

Третій прояв фаталізму в щоденнику — сни. Символіка сну в світогляді українців полісемантична і поліфункціональна: сни-видіння, сни-провісники, сни-забуття і сни-втіхи. У Любченка — це сни-видіння і сни-провісники із такими основними компонентами значення, як «мрія», «надія», «передчуття», «примара», «тривога». Хоча символ сну дуалістичний (сон тихий, солодкий і сон холодний, страшний), у щоденнику — це завжди передчуття кращих днів, сподівання на здійснення мрій («сни значливі, що підказують завжди щось, готують»). Сни, як і Дажбог, виконують пророчу місію. Вони є своєрідними «символами у символах», бо наскрізь повторюються у снах образи води, гори, шляху і лісу, які мають виразне національне семіотичне коріння.

Проблематично стає визначити манеру письма Любченка. Віяння європейського модернізму безперечно відчутні. Письменник поєднав експресіонізм (у нього тотальна експресія в сприйнятті життя), сюрреалізм (мотиви снів, «внутрішній демон»), натуралізм і вітаїзм (активний романтизм). Досить часто випливає на поверхню ніцшеанський волюнтаризм Любченка, ствердження людської богоподібності («Підемо разом, Боже! Я створений за твоїм образом і подобою — тому не винен, що прагну волі, не хочу коритись»). Як бачимо, попри синкретизм модерністських течій і стилів, у щоденнику головним залишається одне — вічний пошук світла, втеча із «більшовицького раю», що, власне, стимулювала одіссею письменника, була каталізатором його думки. Любченко не розраховував на публікацію свого щоденника, і все ж він залишив читачеві альтернативу: створити міф Любченка чи, навпаки, — розвіювати міфи навколо його неординарної постаті.

Вибір за читачем, а за плечима Любченка — його Дажбог.

Л-ра: Березіль. – 2004. – № 10. – С. 180-185.

Біографія

Твори

Критика



Ключевые слова: Аркадій Любченко,щоденник,критика на творчість Аркадія Любченка,скачать критику,скачать бесплатно,українська література 20 ст

Читайте также