Леви

Не знаю вже, хто розповів,
Що в заворушення квітневе
Ревіли стародавні леви,
Жахаючи магнатський Львів.
Чи їх вразила куля ката,
Що цілився в робітників?
Чи душі, сплячі од віків,
Збудив кривавий клич плаката?
Чи, може, криком пролетар
Прогнав спокійність їх задумну,
Коли під Козакову* трумну
Упав на сірий тротуар?
Хто знає це? Та я повірив,
Що леви ожили-таки,
Коли повстали бідаки
На багачів — двоногих звірів.

Сьогодні я прийшов до них.
Стояв на площі неширокій,
Угадував — чи злість, чи спокій
В зіницях левів кам’яних.
Я гладив їхні буйні гриви,
Торкався до могутніх лап...

О Львове мій, ти не ослаб
За всі змагання і пориви!
Було — давали труйних зел,
Було — збивали домовини,
Та рівно серце б’є левине —
Його не виклював орел!

Вкраїнський город вічно молод,
Росте, працює і співа,
Хоч брав його не раз, не два
В міцні обійми смертний холод.
Ми ж не втікали від зими,
Неначе птиці перелітні,
Ми гріли мури сімсотлітні
Своїми юними грудьми.
Хоч десь там трупне гайвороння
Ще кряче,— все те без пуття.
Співаємо лишень життя,
Чужа нам пісня похоронна...
Не згинуть думи вікові,
Ні наша мова кришталева...
Ті велетні під знаком лева
Мовчать, але вони живі!

* К о з а к В. — робітник, убитий поліцією під час квітневих подій у Львові 1936 року. (Приміт. авт.).

1956