Моїм ровесникам у Канаді

Брати мої, ровесники далекі,
Розвіяні в заморській стороні,
Не тихий шум карпатської смереки
І не потоків неугавний клекіт
Про вас навіяв спомини мені.

Я ж бачив сам, як ви ішли поволі
З мого села, рядком, як журавлі...
В Канаду йшли, ішли шукати долі,
В торбину взявши хліба, крихту солі
І грудку української землі.

Прощавсь мій тато з вашими батьками,
Я вперше бачив, як ридає він,
І плакав сам дитячими сльозами,
І навпростець хотів іти житами,
Хотів за вами бігти навздогін.

Бо я гадав, що є земля казкова...
Як сім морів перепливти туди,
Сім гір пройти, не проронивши слова,—
Там дивна скатерть ждатиме готова,
На ній всілякої розкладено їди.

А мати на руках тримала сина,
Мого братка, найменшого в сім’ї,
І думала: «Якби не ця дитина,
То і для нас прийшла б оце година
Податись назавжди в чужі краї».

А на хресті край шляху кам’яного
Безсилий дерев’яний бог висів,
Дивився боязко собі під ноги,
Мов відчував, що із хреста гнилого
Прийдеться впасти в придорожній рів.

Я ще не знав, що Ленін є на світі,
Що світ поділений: добро і зло.
Та люди, справедливістю зігріті,
Вслухалися здаля в плачі трембіти,
І наше горе душі їм пекло.

Ті руки, що герби царів зламали
І кривду вікову повергли в прах,
Дроти колючі на Збручі порвали,
Мости з бервен алмазних збудували,
Свободі шовком вимостили шлях.

Брати мої, я знов на місці тому,
Де розлучили нас нужденні дні...
Зі школи дітвора іде додому,
Червоний стяг у небі молодому
Летить, неначе Довбуш на коні.

І наша мова, цькована панами,
Жандармами катована, встає,
І материнська пісня йде полями,
І гори відчиняються, як брами
Добра і щастя! Браття, де ж ви є?

Вас прийняла земля казкова радо!
У темінь шахт, в ліси та в болота
Загнала, наче те безмовне стадо...
О українська зболена Канадо,
О земле з-під могильного хреста!

Як піднялася ти й заблискотіла,
Як сяєш ти на всі материки!
Та чує хмаросяг, і чує вілла,
І чує коренем пшениця вогнетіла,
Де ваших родичів лежать кістки!

Що нагадає вам Вітчизну рідну?
Вона ж бо скинула давно із пліч
Стару, полатану сорочку зрібну
І ходить так, як тій красуні гідно,
Що світ не відрива від неї віч.

Нема, нема уже вузької ниви,
Бо трактор пута меж прирослі здер!
А грудочка землі, що віднесли ви
У край омріяний, та нещасливий,
Ще пахне кров’ю бідаків тепер.

...Вас виганяли злидні до Канади,
А ті, що тут служили ворогам,
Втекли туди з тавром страшної зради,
Бо знали, що не буде їм пощади,
На вашу честь несли ганьбу і страм.

Вони клянуться правдою Тараса,
Затиснуті в патріотичний трок,
Та їхня правда ходить обертаса,
Їх надихає каса, а не ряса,
Лиш долар їхній владар і пророк.

Запроданцям не йме Шевченко віри,
Йому чужий їх зрадницький сонет.
І хай не лізуть братовбивці з шкіри —
З фашистського хреста не зробиш ліри,
Не вийде з ката й холуя поет!

Від серця путь завжди лежить до серця.
І хай в моєму — радісні пісні,
А в вашому печаль і горе б’ється,—
Ніколи путь ота не обірветься!
В полках ми різних — в армії одній.

Я слів коваль, і молот мій нелегкий,
Та не зів’януть м’язи від ваги.
О незабутні земляки далекі,
Як глек води у день тяжкої спеки,
На бій подати хочу вам снаги.

1954