1939 рік

Були роки, що в пам’яті пропали,
Пройшли, як непомітний сірий дощ,
Були роки, що на камінні площ
Камінними і бронзовими стали.

Були роки, що горе нам несли —
Голодні весни, чорні переднівки.
Були роки, що з хатньої долівки
Вели на трясовиння кабали.

Були роки без літа і політку —
Зростались на сльоті снопи гнилі.
Були роки, що на своїй землі
Лишались ми без хліба й заробітку.

Тоді хотіли взяти в нас кати
І нашу мову: раб — німа скотина.
А доки мову маєш,— ти людина,
Що може пісню волі завести.

О пісне волі, пісне бунтівнича,
Тебе леліяв мужній Гаврилюк,
На поклик твій і серед лютих мук
Всміхалися засмучені обличчя.

Тебе міста співали і лани,
Круті плаї і водоспади пінні.
На Галицькій на славній Україні
Ти піднімалася щодня з труни!

Тебе хотіли в землю закопати,
Розстріляну, задушену в петлі,
Та знов ти оживала від землі
І вихором шугала над Карпати!

Були роки, що нам ламали кість,
Та не були ми ницими ні року.
Не шанували кривду сизооку,
Змінивши горду честь на рабську злість.

Ми в'язнями були, але покори
Не прийняли за гратами тюрми.
Ми світло Сходу бачили з пітьми,
Що віщувало визволення скоре.

Прийшов, прийшов тридцять дев’ятий рік
Отверезіла враз неправда п’яна!
Невинна кров Мельничука Степана *
Зійшла в червоних прапорах навік!

Сховалося гаддя у тихі нори,
Котре шмигнуть не встигло за кордон.
Потрапити панки хотіли в тон:
Вдягли лакейство, скинувши гонори.

А люди вийшли й стали вздовж доріг
У припливі щасливої тривоги,
Встеляючи косицями дороги,
Чекали визволителів своїх.

Минали так і вечори й світанки,
Стояли ми — обличчями на Схід,
Немов скресаючий на ріках лід,
Ішли заквітчані вінками танки.

Обійми. Сльози. Пригощання. Спів.
Розмови тихі. Зорі-подарунки.
Пісні прощальні. Братні поцілунки.
Карпатський легіт. Широчінь степів.

Бійці рушали далі, і поволі
Розходилися люди по хатах.
І кожна деревина, кожен птах
Відчули разом з нами подих волі.

Воля, воля заясніла
В матері святих очах.
До державного став діла
Той, хто у темниці чах.

Став господарем заводу
Той, хто руки продавав,
Хто боровся за свободу,
Людських здобувавши прав.

Вересень зробився квітнем,
Усміхалося село.
Бідним, кволим, безробітним
Щастя руку подало.

Обірвались межі куці,
Що давили, як удав.
Хто тинявся у розпуці
Без землі,— багатим став.

Відкривались ясні школи
Тим, що вийшли із колиб,
Тим, що мріяти ніколи
Про науку не могли б.

Розквітало на свободі
Все, що в’януло колись,
І діди сивобороді,
Наче діти, обнялись.

Стали молоді радіти
На розкованій ріллі.
Стала мати, стали діти,
Стали люди на землі.

Прийшов, прийшов тридцять дев’ятий рік,
Славетний рік славетного народу.
В одній землі під синню небозводу
Славути плескіт, шум карпатських рік.

В одній землі, возз’єднаній, державній,
Шляхи Шевченка і шляхи Франка.
Не ділить рідних берегів ріка
Кривавою водою, наче ржа в ній.

Як сонце, рік над нами той стоїть,
Його могутнє світло не поблідне,
Його проміння, життєдайне, рідне,
Сягатиме далечини століть.

* Степан Мельничук — борець за возз’єднання Західної України з Радянською Україною, розстріляний польськими жандармами в Чорткові у 1922 році. (Приміт. авт.).

1959