Михайло Осадчий. Більмо
(Уривок)
Довкола нас ліхтарі. Одні ліхтарі. їх хитро порозміщувано обабіч шляху, яким нам велено йти. Той шлях теж вельми хитро вимощений світляним бруком і, як магнет, вбирає в себе людський зір. Ліхтарі і брук дібрано одної барви. Ця барва сильної вдачі. Увійшовши якось в твоє єство, вона обіймає тебе своїм полоном. У ньому ти стаєш непомірно величним і... порожнім, як глечик. Тобі легко і радісно. І тим світляним шляхом можна йти рік, два, десять, усе життя. І ніщо не може засмутити впевненої ходи. Адже на голові того глечика щільна накривка — капелюх. Але якось я на радощах підстрибнув, накривка теж, і в моє єство, в мій порожній глечик проскочили нерозважні гадки. Вони потривожили мою покірну тваринку і нараз мені забаглося побачити, а що ж воно таке там, за отими ліхтарями ?
Я заслонився од разючого світла рукою й на мить скинув позір туди, за ліхтарняні лаштунки. Лише на мить і краєм ока. Однак за це мені довелося гірко поплатитися. Маленькі люди заметушилися й з переляку навели на мене світло усіх ліхтарів. Воно осліпило мене, а, невидючий, я ще кидався в усі усюди, поки геть не онемощів у тому відьмарському вертепі. Тоді я сів на дорогу і побачив, що це зовсім не брук, а звичайний пісок, який вміло відзеркалював світло ліхтарів. На тому піску я почав писати задля розваги усілякі слова. Власне, лише одне слово — людина. Спершу я написав його отак : людина. А потому з великої літери : ЛЮДИНА. І зненацька мене охопив такий сміх, що я плакав у ньому, як мала дитина. Але цим лише оприкрив себе, позаяк той сміх був гіршим за крадіжку, зраду, вбивство. І тоді я стрибав по тому піскові, як навіжений, і шматував його на щонайдрібніші кавальці. Я не залишив на пилинці пилинки. Але від того мені ані трохи не полегшало...
Та оказія сидить в мені й досі. Та лиха примара, яка завдала стільки поневірянь. Я ледве не збожеволів, я мусив рятуватися. І за соломинку в тому розпачі оповістився папірець. Я віддав йому безсонні ночі, свою кривду і людську гідність. Я сказав йому правду. Та правда не повинна поминути твою байдужість. Та пекельна відчайдушна правда...
Автор
Частина І
КОМЕДІЯНТИ
Електричний дзвінок настирливо сповістив про себе. Потому ще раз. Хтось нетерпеливо добивався в помешкання, сквапливо переступаючи з ноги на ногу. «В таку рань?» — подумав я. — «Хто б це?». Якийсь занепокій укрався в мене: певне з кимось щось скоїлося. Я відчинив двері і, легенько відсторонивши мене, в кімнату увійшов високий, з випещеним лицем чолов’яга, він ще загадково осміхався і вивчав мене, і нараз я був вельми уражений його дивовижним поглядом, що пронизував наскрізь, його личиною самовпевнености. Не встиг я притулити двері, як у помешкання увійшло ще двоє. Вони сквапливо прискочили до вікон і позачиняли їх.
Сідайте. — сказали мені. — Ось тут, поруч з дружиною. І не рухайтесь !
Адже ж... — я намагався щось сказати, та він обурено перервав мене на півслові і тицьнув мені перед очі якесь посвідчення. «Предчьявитель отого имеет право носить оружие», — встиг прочитати я і несподівано скинувся од гадки : озброєна банда ? Грабіж посеред Божого дня ? Я ще подумав : мене, пролетаря ? — й одразу істерично розсміявся.
Високий, не зводячи насторожених очей, нервово простягнув ордер на обшук. У мене відлягло од серця, хоча я й далі нічого не розумів. « Певно, трапилась якась помилка, — міркував я, — можливо вони перепутали номери помешкань, що теж цілком ймовірно... ». Але вони не звертали на мене жодної уваги, ретельно пораючись у книжках та безладно переставляючи їх з купи на купу. Вони чимраз поспішали і я спостерігав, що з кожною хвилиною росте їх невдоволення. « Чого вони так уперто дошукуються ? » — думав я. Задзвонив телефон, але мені не дозволили підійти. Телефон дзвонив далі, не вгаваючи, а вони все перекидали мої книжки і зшитки. І нараз я відчув себе маленьким загнаним звірятком, якому холод неприємно сковує тіло. Поруч сиділа дружина, налякана й стривожена, і теж маленька. « Лихе передчуття », — міркував я. Час од часу на мене кидали в’їдливі погляди, і тоді я відчував, як дзвенять на морозі мої ноги. Відтак хтось із них радісно зверескнув, і майже не приховуючи своєї зворухи, — наймолодший тримав у руках статтю « 3 приводу процесу над Погружальським». Це начебто омолодило пришельців; здавалося, вони зараз кинуться в танок, і ненароком заштовхнуть і мене, зі скляними ногами, до себе в коло. Був складений протокол, і у валізку покидали «Чорну раду» П. Куліша, «Історію української літератури » М. Грушевського, кілька збірок Б. Лепкого та ще якісь книжечки старих видань. Зверху, з неабияким ритуалом, поклали названу статтю. А за хвилю мене вже мчала блакитна, як чиясь людська доля, « Волга». Вони сиділи поруч, огрядні й пихаті, і кидали раз у раз один на одного багатозначні погляди. Подекуди ті погляди схрещувались на мені, і тоді їх тіла затискували моє, до болю і огиди, як обценьки. Я не витримав і заплющив очі. Потому мене шарпнули за плече і, коли я розтулив їх, то побачив, що ми приїхали до сірого триповерхового наріжного будинку на Миру 1, колишній вулиці Сталіна...
Я був столом, маленьким і неповоротним, якому ніяк не можуть знайти місця. Мене хапали голіруч і спішно кудись пхали поперед себе, потому нагально вертали назад, і знову пересували на нове місце. Коридор, кабінети, коридор... Замерехтіло перед очима і все попливло : і долівка, і стеля. Попереінакшувалися і люди, і лиця: здавалося, мене загорнули у сувій матерії і покатували підлогою. Штовхали ногами і згори злісно бубнів чийсь докірливий голос :
Чого тобі бракувало ? — Молодий, захистив дисертацію, тільки б жити !,.
Брикало курчатко, — добрикалося! Ех, ти ж суко...
Що я? — силувався зачепитися за щось і не міг. Катуль, катуль. Я опирався, я хотів бути впертий, як слон, але геть знесилів і лише безпорадно шепотів : « Що, я !.. Що?.. ».
Нарешті все стихло. Мене гарячково кудись увіпхнули, виштовхнули з сувою, і я побачив перед собою холодне помешкання, молоду, стомлену людину, що нудно позирала на мене, безвільно кліпаючи повіками. Молодий і лисий, лисий і молодий, подумав я і зіщулився під його грайливим посіпуванням нижньої губи.
Сідайте ! — кинув він і, відвернувшись до столу, звільна рушив до мене. « Боже, — впало мені на гадку. -— Певне, я справді вчинив якийсь злочин, ще сам того не відаючи? Новий Герострат? ». Тоді він несподівано обернувся і вп'явся в мене якимись напівбожевільними очима.
А чи знаєш ти, кандидатику, що на твоїй машинці друкувалися тисячі листівок?., що ти лише вигадуєш із себе чесного... скритий. Але ми все давно знаємо... Не признаєшся ? Змусимо ! Ще й як змусимо ! Не такі ще були поважні кралі і ті падали навколішки й слізно благали покаяння. Не те, що ти, паршиве г.. !
Ще нічого не розуміючи, я силкувався запам’ятати бодай кілька слів з тої тиради, але то була нагальна тирада і не менш марна справа. Слова сипалися на мене, наче град, і я лише наслуховував ті болючі місцини, що виповідалися мені. Потому я знемічно, тупо, як утопленик, виглядав людей, які ускакували й притьмом вибігали з кімнати, і щось кричали, кричали, якби зграя голодних пеліканів...
Переді мною спливав звичайний простокутник стола — єдина мовчазна і спокійна річ у кімнаті, що своєю усталеністю ще якось навертала до дійсности, випливала на поверхню з шаленої кафкіянської веремії. Я силкувався віднайти якусь різницю в обличчях і голосах, які чогось уперто домагалися від мене, але вони були схожі один на одного як мідні гроші. П’ять, три, одна... Здавалося, на тлі столу зумисне змінюються декорації якоїсь ґрандіозної вистави, а десь з боку, натомість грізних басів, тенорів, ображено дирчав своє із суфлерської будки зіпсований магнетофон, у якого час од часу рветься стрічка...
Я намагався сказати щось цим людям, мабуть, я все-таки щось говорив, перечив, бо вони чіплялися за мої слова, і затим я осувався кудись із прикованого до підлоги крісла, і його спинка була глухою стіною, яку не можливо поминути.
Що, Маланчук ?.. Ми й секретаря обкому зараз сюди приведемо і ти, його в... работнічок, розповіси, що робив ! Про усі свої підлі дії...
Що, геній ? В університеті викладав, кандидат наук ? Ха-ха !.. Знаємо ми вас, кандидатів ! У тридцятих роках ще не таким голівки крутили, як курочкам !..
Що йому казати — сам знає. Навіть про одного з таких кандидатську писав : про в... гумориста, про Вишню писав... Хе-хе... Націоналістиків увіковічнюєте ?
Я перечив, я справді перечив, але це був якийсь безлад думок і слів.
Але ж... Як ви смієте... видатного українського... виходить семитомник його творів... Висунуто на здобуття Ленінської премії... давно реабілітований...
Реабілітований?.. — вони так і витріщились на мене, мов би я сказав про нову Помпею. Вони ніяк не хотіли йняти віри моїм словам. А відтак розреготалися. Вони аж похапалися за животи, так їм було смішно. Показували на мене пальцями, як на зачумленого, і реготали. То ж реготали.
Я розгублено дивився на них і привидів людей, маленьких і безтурботних, які нагрянули сюди з іншої планети, щоб похизуватися своєю молодістю, жорстокістю, зухвалістю. Вони знали собі ціну, ці владні покровителі, зверхні й екзальтовані. Вони геть не соромилися цього. Навпаки. І зараз мене осяйнула гадка : Боже, та ж вони невимовні жартуни. Вирішили побавитися трохи й регочуться. А я, мов цнотлива дівчина, упираюся на всі лади. Я так перейнявся цим настроєм, що не встиг і схаменутися, як уже реготав. Певно, я тепер скидався на старенького Вишню, який теж ніяк не міг звикнути до цілковитої серйозности слідства, і намагався жартувати.
Але чому ви, добродії, вважаєте, що я терорист? Якщо вже так кортить засудити мене, тож ліпше судіть за зґвалтування Клари Цеткін...
Переді мною далі визначувався простокутник стола, вираз усталености в цьому безладному рухові, який перехоплювався довкола : він єдиний ще трохи приземлював мене, не давав провалитися в якусь глибоку яму, що я її подекуди виразно вчував під ногами; я навіть боявся тоді зворухнутися, щоб не посковзнутися й не полетіти униз. А огрядні чоловіки, що, напевне, приваблюють своїми статурами уяву не однієї жінки, безладно кружляли довкола мене; я чув їхнє настирливе хихикання, ловив загадкові погляди, клапті фраз, які то нагально накочувалися, то відступали назад, і я, мов дурник, настерігав за цим, неспроможний врешті-решт щось збагнути, і мабуть, у цю хвилину був далеко від цього будинку, був на якомусь плацу, закутий у кайдани, і терпеливо дочікувався, коли прийде кат, щоб стяти голову. Гомоніли люди, плювалися, плакали, усе злилося докупи, а я став на помості, голий і змерзло поводив раменами. І тоді прийшов кат і докинув у гурт : « Хто хоче врятувати життя цього злодія і вийти за нього заміж ? » — Захвилювалися, хтось крикнув : « Я », — але усе вмерло і я загадково подумав : « Чому ? Чому та не дійшла і голос її раптово пропав ? » — « Хто хоче вийти за нього заміж?..» Був кат, був поміст і кілька старих утрачених людей, що квапилися очима додолу...
Я здивувався тій тиші, що несподівано заполонила кімнату. Побіля мене уже нікого не було, я навіть не зауважив, коли всі повиходили. Я був самотній, сплюснута, як у старця, голова боліла і я подумав : «Ви пішли і забрали мене з собою». Я подумав, що надворі вже темно, що поволі вщухає вуличний гамір, і що зранку у мене не було ані дрібки в роті. Я мав кілька копійок, принаймні на них можна б купити пиріжків і перекусити десь у під’їзді. Я так захопився цією думкою, що навіть підвівся, щоб рушити. Здається, я навіть зробив крок, один, два, але переді мною несподівано вималювалися заґратовані вікна і хтось єхидно поспитав :
Куди, добродію ?
Справді — куди ? — подумав я і сперся на стіл. «Якщо не купувати пиріжків, можна взяти таксі й поїхати додому, там на мене чекає стурбована дружина. Якщо ж витратитися на пиріжки, то, певне, не вистачить і на трамвай». Я поглянув на вікна, назад на двері, я був наївним самітником, що розраджував себе базіканням, як гомінливі баби.
Хтось увійшов. Так. Я навіть не повернув голови.
Следуйте за мной, — почув я чиєсь владне і, не кваплячись, покірно рушив услід.
Після усього гамору, що не вщухав довкола, я нарешті опинився у просторій кімнаті. Зі мною чемно привіталася зовні спокійна людина, що назвалася моїм слідчим. Я одразу ж відчув до нього якусь внутрішню симпатію, принаймні, ця людина стала для мене тією соломинкою, що я мав за неї, як і всякий потопаючий, вхопитися. « Нарешті, — гадкував я, — після стількох годин поневірянь, я зможу взнатися бодай щось за себе. Що б то могло бути, а те ж що ?.. »
Ви, Михайле Григоровичу, — мовив він згодом, ласкаво посадивши побіч себе, — запідозрені у розповсюджуванні у місті Львові антирадянської націоналістичної літератури. Зараз ми це питання вияснюємо і вам нічого хвилюватися. Ще трохи терпіння — і підете додому. Але... усе залежатиме від того, наскільки чистосєрдєчно ви признаєтеся в усьому...
Я не мав у чому признаватися, я так і сказав йому. Він докірливо вислухав мене, подеколи спішно щось занотовував, питав, уставав з крісла і, заклавши руки за спину й пильно дивлячись у вікно, обрамлене ґратами, грався самопискою... Затим поволі повертався до мене, дуже поволі, і пильно дивився в очі. Я відчував у його погляді німу недовіру, якусь безжурну скептичність, подеколи навіть відвертий цинізм. Я особливо відчував це тоді, коли він натомлено скидав очі на ґрати, недвозначно натякаючи на їх призначення : а що ж... є певна змога зазнайомитися з ними ближче...
Згодом наша розмова зайшла так далеко, що ми вже не могли визначити навіть мети нашої бесіди. Мов давні друзі, що довго не бачилися і нарешті зустрілися, ми за якусь мить необережно виказали один одному геть усе, а розлучившись, морочили собі голову : про що ж то ми говорили?.. Ми торкалися питань мистецтва, літератури, але розмова швидко обривалася, оскільки його цікавило щось інше, про що ані я, ані він не мали жодного уявлення. Мені здавалося, що розпочавши цю розмову, він задля делікатносте: мусив надсилу підтримувати її.
Ми говорили про свободу слова, про нове розуміння диктатури пролєтаріяту, яка, за визначенням « Програми КПРС », — « виконала свою історичну місію і з точки зору завдань внутрішнього розвитку перестала бути необхідністю в СРСР», що «держава... на сучасному етапі перетворилася в загальнонародну державу, в орган вираження інтересів і волі всього народу... » Я цитував напам’ять чи не всю програму КПРС, але він перебивав на півслові, знервовано покутуючи губи, й одразу ж підвищував голос. Але я вже цього не приймав, я геть збайдужів до розмови.
Диктатура була, є і буде, — мовив він, хитро змружуючи колючі очі.
Але ж вибачте, — я спромагався заперечити йому, — я молодий комуніст і, мабуть, мені радше вірити партії, аніж вам.
Комуністи, навіть молоді, сюди не потрапляють, — куточком тонких, що ледь тремтіли, губ, усміхався він. — А щодо ваших слів, то ще невідомо, хто їх сказав — партія чи Хрущов...
Признатися, таким розмежуванням я був дуже уражений, я навіть не спромігся заперечити йому. Це було так зухвало ! На той час мені, як працівникові Львівського обкому партії, було відомо, що Хрущов подав у відставку в зв’язку з погіршенням стану здоров’я, я навіть знав з офіційних джерел, що він припускався помилок у деяких питаннях внутрішньої і зовнішньої політики. Але розуміння партії і Хрущова як таких, що знаходилися на протилежних площинах, було для мене парадоксальним.
Але, вибачте, хіба ж можна вдаватися до такого розмежування ? — здивовано поспитав я. — Десять років Хрущов керував радянською країною, десять років був «вірним ленінцем», першим авторитетом у світовому комуністичному русі, таким діяльним вождем...
Фе, перестаньте ! — скривився він. — Не вдавайте із себе наївного карася, що силкується вискочити з гарячої сковорідки. Місце таких вождів знаєте де?...
Він грався самопискою, ледь похитуючись. Я чекав, що він продовжить свою думку, але ні, він так нічого й не сказав. Як мені видалося в останню мить, з властивою йому недвозначністю, позирав на вікно, на тлі якого проступали у вечірньому присмерку ґрати — єдиний витвір митців, що не зазнав жодної зміни протягом тисячоліть.
Десь о дев’ятій мене завели в сусідню кімнату і сказали роздягнутися. Обшукали ретельно, навіть в таких місцях, про які говорити не дуже зручно. Знову ж те оприкрення на пісних лицях, що буває у людей, які вперто чогось шукають і не знаходять. Я був безвільним, напівсонним, і з цього стану час од часу мене розбуджували холодні, аж неприємні, чужі пальці, що повзали по тілу, мов живі вертляві п’явки. Голови мені нічого не трималося. Лише час до часу то зринала, то западала одна і та ж гадка : спа-ти... спа- ти-и... Я падав з ніг і коли мене завели в камеру № 64, маленьку, незатишну, із задушливим повітрям, яке ще більше забивало мені памороки я, не роздягаючись, упав на голий і брудний, але такий рідний в цю хвилину матрац, накинув стару, потріпану часом і людськими долями ковдру і впав у моторошну дрімоту. Мені ввижалися хворі, худі коні, що дихали серед снігів на мене парою, щоб зігріти... міркував я.
Уранці я прокинувся від гуркоту в двері. Чийсь незнайомий голос кричав, мов би на одеському привозі ; «Падйом! Падйом! » Я лежав, ще нічого не розуміючи, і цей голос нагадував мені ще інший : вже то він лунав колись у нашому селі, як ганчірник проїздив вулицею на возі для ганчір’я і горланив, мов навіжений : « Міняй лахи ! » Я схопився і одразу ж засичав з болю — все моє тіло було в червоних плямах, які нестерпно пекли і свербіли. Що б це?.. Але мене знову заполонили незвичні слова, що виринали з коридору :
Аправлятца ! В туалет ! Аправлятца !..
Це була для мене дивна музика слів, які я чув уперше, і які, нарешті привели мене до дійсности. Тепер бо я вже згадав учорашній день і впізнав камеру. Вона була наповнена якимсь човганням, яке просочувалось сюди невідомо звідки, шипляче й поспішне, — видко, люди кудись спішили, працювали, але робота вимагала утаемнення, і тому звідусіль до мене прибивався чийсь вибагливий шепіт :
Ш-ш-ш-ш ! Тіше, тіше, тібе ґаварят !.. Не положено !
Загриміли засуви зверху й знизу, заскреготав, мов радикулітний дід на печі, масивний замок : мене допильновували якби забальзамованих фараонів у гробницях, приваливши важелезною кам’яною плитою; така думка несподівано розсмішила мене і я відчув, як надимаю від погорди щоки, як випинаються груди і пружинять ноги, — фараони були ніщо, що їх склепи під важелезними плитами ? На моїх залізних дверях — безліч громіздких засувів і замків !..
— Аправлятца! — грізно гукнув з дверей маленький, як мальчик-спальчик, чоловічок у погонах з червоними полосками. — Шевелісь...
«Мальчік-спальчік» простягнув мені два папірці, виховано мовив : « пожалуста», а затим терпеливо поплівся позад мене. Фараони справді були ніщо в порівнянні зі мною. Навряд чи їм казали «пожалуста» і так пильно оберігали їх мандрівку до туалету.
Баланда... Я дивлюся на неї, як заворожений, здається, вона приклеїлася до металевої мисочки, чорної, закіптявленої, деформованої: таку можна зустріти на будь-якому смітнику міста. Я зачерпнув дерев'яною ложкою зеленожовтої рідини і підніс до рота. Але напівдорозі спинився і пильно стежив за нею, — цією одвічною супутницею тюрми. Цю фірмову страву теж колись винайшов митець, який, певне, не одну ніч просиджував над книгою «О вкусной и здоровой пище». Цей винахід пережив усі революції світу, усі війни й досі залишився незмінним. Леонардо да Вінчі винайшов швейну машину, але вона була така недосконала, що її навіть не можна порівняти із сучасними, на яких виконують безліч операцій. Можна строчити, обмотувати петлі, пришивати ґудзики, цирувати, вишивати. Але ім'я винахідника було не забуте, воно шанується нами. І яка несправедливість, люди, що так гірко і невдячно забуто винахідника баланди ! Адже ж його винайдення було чи не найдосконалішим із усіх винаходів людства...
Я підніс ложку ще ближче до рота і зненацька вражено опустив миску : у ніс мені вдарив такий згусток «парфумів», що мені мимоволі перекосилося лице. Я обернувся до баланди спиною і ще раз із вдячністю і з неабиякого шанобою згадав про винахідника; якби я був у давньому віччю, я б обов’язково нагородив його значком «Отличник кулинарного дела»...
Я подумав про те, що наступна моя кандидатська робота буде саме про баланду, ту баланду, якою можна поласувати в будь-якій країні, незалежно від способу її суспільного життя; ім’я винахідника мусить бути відкрито. Мені стало дуже приємно, що цю справу зроблю саме я, і що увіковічнення винахідника буде пов’язане з моїм скромним іменем.
Мої науково-історичні роздуми зовсім недоречно перебило костромське окання :
На о !.. на о !..
З дверей проглядувало чиєсь добродушне обличчя, що мімікою підкликало до себе :
На о !..
Тут лише дійшло до моєї свідомости, що в тюрмі, аби в’язні не дізналися, хто сидить у камері, не називають самих прізвищ, а хіба що їх перші літери. У таких випадках слід підбігати до дверей і називатися пошепки. Я слухняно підбіг і назвався, хоча це було дуже смішно, адже в камері я був один.
Пайдьом ! Рукі назад, тебе говорят !..
Виводний ішов позад мене, час од часу спинявся,
забігав за ріг, пильно видивлявся, чи нема кого, а відтак знову гукав позад і весь час гучно клацав пальцями обидвох рук. Він робив це так вправно, що я йому аж позаздрив, як певне, позаздрив би мені в цю урочисту мить і сам фараон, якого колись ескортували лише якісь нікчемні й штучні звуки барабанів і фанфар.
Учорашній знайомий, з яким ми увечері так чемно розмовляли і який відкрив мені очі на наше суспільне життя, сидів за масивним двотумбовим столом, що був устелений синім картоном, колір цей мені завжди подобався, це був колір неба і простору, і він завжди заспокоював, наводив на роздуми і звеселяв. Слідчий осміхнувся мені, і в мене одразу ж піднявся настрій. Мабуть, як він учора обіцяв, усе вже з’ясувалося і зараз мене випустять додому, адже ж тримати далі не було ніякого глузду. Я сів навпроти нього, подивився довірливо йому в лице, і теж осміхнувся у відповідь : їй-богу мені ця людина подобалася, біля нього у мене світлішало в душі. Я ледве стримався, щоб не розповісти йому про мої спостереження, це, мабуть, і його б неабияк потішило.
Зараз, за-раз-з... — слідчий нахилився над столом і почав заповнювати протокол. — Усе вже вияснюється, ще кілька питань, потім відшмагаємо тебе дубцем по голому місці і... марш додому, але більше не попадайся... То ти не зробив нічого, але ж інші натворили...
Я не знаю, що натворили інші. Мене лише тішило те, що це все так швидко вияснилося, що я невинний і що зараз піду додому. Додому, подалі від камерної пітьми і задухи, подалі від цього похмурого наріжного будинку, подалі від « аправлятца ! »; зараз я вийду на улицю, дихну свіжим повітрям, і мабуть, не візьму ані таксі, не сяду й на трамвай, а піду вулицями Суворова, Дзержинського, Леніна, поверну праворуч на Мечнікова і втраплю на свою довгождану Некрасівську...
Та-ак... — сказав слідчий і підвів на мене сірі очі, в яких я несподівано спіймав відтінок неприхованого відчуження. — Яку літературу антирадянського змісту ви (в розмові він завжди « тикав », а коли вів протокол, то « викав ») отримували від Івана Світличного, з Києва, та від Богдана Гориня зі Львова?
Я добре знав цих людей. Світличний подобався мені як розумна, врівноважена людина, талановитий критик, який ніколи (на звагу іншим) не йшов на жоден компроміс із власною совістю. Я відчував у ньому велику ерудицію, заздрив його знанням історії української культури, я захоплювався його смаком у літературному світі, його естетичним уподобанням, дотепністю, мене приваблювали в ньому і чисто людські риси характеру.
Я нічого від нього не брав, — мовив я спокійно і одразу ж пожалкував за цими словами : слідчий, високий, повнотілий, грізний (він мені нагадував у цю мить Петра І) скочив з місця (куди ділись тільки його спокій і зрівноваженість, і посмішка і грайливо лагідний голос) і заступив собою майже цілу кімнату. Його очі вп'ялися в мене, я навіть чув його подих на своєму обличчі, він ледве володів собою (але стримував себе, мав натреновану волю).
Обережно, обережно, ти !.. Твої слова — твоя ж доля. Все залежить від тебе, ти маєш на це зважити !
Він мовчки пройшовся по кімнаті, сів за стіл, узяв самописку і з притиском мовив :
Я ж тебе хотів сьогодні випустити, а ти що робиш? Я ж мушу закрити «дєло », а ти мовчиш, корчиш із себе хтозна якого дурника, під карасика працюєш ! Що брав від Богдана Гориня ?
Якщо вас уже так цікавлять такі речі і від цього так залежить моя доля, то я можу... зрештою сказати...
Вот умница ! Ґаварі...
Пригадую, раз позичив почитати книжку про творчість художника Новаківського, дослідження «Наполеон і Україна» та «Договір Богдана Хмельницького з царем Олексієм Михайловичем від 1654 року»...
— Стоп, стоп... Заспішив, як голий палку ставити, — перебив він мене, — так і запишемо : «... брал от Богдана Горыня антисоветскую литературу — « Договор Богдана Хмельницкого с царем Алексеем Михайловичем от 1654 года»...
Я пригадав собі одного страшного ревнивця, який довів свою цнотливу і чесну жінку мало не до божевілля. Йому ввижалися довкола коханці, які зваблюють його дружину і навіть не платять за це мізерних копійок. Він називав її шлюхою, хоча вона була далека від перелюбства, він збивав її, і вона покірно мовчала, не сміючи ні в чому заперечити, оскільки він навіть не хотів слухати ніяких слів, переконань, доказів. Він мав у собі потребу ревнощів, і він ревнував, як митець, як поет, якого закрутила у собі стихія творчости, і він у полоні цього покидає реальність світу, і мислить лише одними образами, наприклад, образом ревнощів. Це відома манія — манія переслідування, манія ревнощів, манія смерти... Та жінка загуляла, вона завела собі безліч коханців і насолоджується їх красою і силою. Із загнаної, зацькованої непоказної істоти вона стала знову людиною. Я заздрив їй, заздрив фанатично, безтямно, у мене вже почалася манія заздрощів. Я починав ненавидіти оту жінку, що їй усе далося так легко : вона покинула дім на годину-другу і завела коханців. Із цих мурів я не міг вирватися, не міг у комусь збуджувати до себе хить млісними очима й оголеними колінами. І зрештою, в мене не було й такої потреби...
З чесної людини хочуть зробити злочинця, вперто, послідовно, із заздалегідь продуманим спектаклем, у якому випало грати глядачам, а акторові слухати. Глядачі грають бездарно, хоча не признаються в цьому і не хочуть цього знати, вони грають, а актор заплющив очі і в безсиллі рве на собі в порожній залі волосся...
Я ніколи не робив ніяких злочинів, я навіть не знав, як можна підло поступити з людьми, а мене переконували в протилежному, мені доводили, що я це робив і лише хитро приховую, як мала дитина, що розбила склянку і каже всім, що вона розбилася сама. У цьому вперто, нудно переконував мене майор Талиський. Він робив це з таким натхненням, з такою жадобою якогось несподіваного відкриття, яке йому ніяк не давалося в руки, але в яке він не менш вперто вірив, що мені аж подеколи було його жаль. Я щиро хотів допомогти цій людині, хотів із себе зробити злочинця, хотів насолодити його уяву, уяву маніяка, який, мов під наркотиком, марить манією злочинности навіть звичайного телеграфного стовпа. Він, мов скульптор, ліпить Венеру, цю прекрасну жінку світу, і лютує з того, що вона прекрасна, і що в ній немає рис злочинця, хоча він жадає створити саме його, він ладен порубати свої руки, які творять проти нього.
О, як я заздрив тій жінці, що звелася і стала нарешті тією, яку вимислив її чоловік !
Я був сповнений таким нестримним бажанням бодай у чомусь допомогти майору Талиському, що заледве стримувався, аби не кинутися до вікна, розірвати ґрати, добігти до львівської стометрівки, де вічно засідають інтелекти нашого суспільства — футбольні уболівальники, — з силою порозкидати їх маніячні сектантські кучки і, зіп'явшись на тумбу, заволати :
— Люди !.. Я ваш ворог ! Я слуга західнонімецьких імперіялістів ! Я шпигун, ви того, можливо, не знаєте, але я, ще не встигши народитися, вже виконував ганебні доручення оберштурмфюрера. Майоре Гальський, скажіть його ймення ! Окрім всього, люди, я ще учасник « малого кола » по підготовці нелеґального з’їзду у Евпаторії: майоре Гальський, прошу ! Ставайте поруч, і розказуйте, що масте на гадці. Кажіть, адже крім нас, ніхто, навіть його учасники, не знають нічого про цей з’їзд...
О, як я заздрив тій жінці!..
І знову я був на помості, і мій кат стояв поруч, піднісши догори червону сокиру. Ось вона поскакала в мене перед очима і я затулив їх. « Хто бажає взяти цього розбійника в чоловіки ? » — дочув я чийсь голос, але він одразу ж вмер і стало тихо. Ба ні. Десь збоку долунював скрадливий єхидний смішок, що переривався, і тоді я розбірливо чув чиєсь деклямування. У мою свідомість закрадувалися знайомі рядки, близькі мені й дорогі. Майор Гальський, набравши пушкінської пози, читав напам’ять мій вірш «А я стояв серед Карпат», видрукуваний у львівський «Вільній Україні ». Ось він спинився на хвилину, щоб перевести подих від сміху і задеклямував далі. Побіч тряслися у смішкові якісь неприємні, злорадні обличчя, в які хотілося кинути щось образливе...
Я не дуже думав про поетичну якість вірша, він міг, зрештою, бути і найпримітивнішим. Але в ньому я висловив свою любов до України, до своєї Батьківщини. І тепер, коли Гальський знущався з нього, я зрозумів, що усі сміються не з вірша, ні! Вони далекі були від цього. Вони сміялися з моєї любови до України...
— Він, всесвіт і Україна ! Ха-ха-ха ! Й... твою в жалюгідного кретина мать !..
Майор Гальський не закінчував літературного інституту імени Горького. Він не знав про таку-сяку амбіцію критика... Він був простий, як півлітри «московської»... Спершись на стіл, він деклямував далі, спиняючись час од часу, щоб усі вволю насміялися.
Він знав напам’ять навіть ті мої вірші, про існування яких я вже призабув. Я геть був паралізований величезною пам’яттю майора Гальського і його літературною ерудицією і щирим захопленням моєю поезією. Я вперше бачив перед собою так близько свого шанувальника...
— Й... твого господа мать ! Подвійна твоя душонка! Політична проститутка ! Посібник західнонімецького імперіялізму ! Хто виконував доручення обер- штурмфюрера ?.. Хто був учасником « малого кола» по підготовці нелеґального з’їзду в Евпаторії? Усе скажеш ! Усе знаємо ! Звідки ? В ж... у тебе, кандидатку наук, були наші підслуховувані!..
Здається, я був маленьким, трохи дикуватим хлопченям. Я побачив недалеко велику діжку, і мені невтримно закортіло побувати в ній. Це було таке нагальне бажання, що я ніяк не міг оволодіти собою. Швидко видершись на дерево, я заплющив очі і стрибнув у діжку. І враз трапилось непередбачене : діжка здригнулася, начебто здрімалий кінь, захиталася... помчала згори, скажено підбиваючись на камінні, на пнях. Вона то перекидалася, то вирівнювалася, спадаючи кудись донизу, щоб потому, аж забивало од того дух, злетіти знову догори. Я геть онімів зі страху, я неспроможний ані крикнути, ані заплакати. Я лише широко відтуливши очі, наслухав, як діжка, наче молодий кінь, міцно затиснула вудила і безголосо помчала туди, звідки немає вороття...
Твори
Критика
