Національна ідентичність творчості Михайла Осадчого
Ярослава Василишин
Національна ідентичність кожної людини, в цьому випадку українців, є результатом соціального досвіду. Генетична пам’ять індивіда теж допомагає формувати національну ідентичність особистості. Якщо це особистість творча, то і на творчість теж накладається відбиток національної ідентичності, парадигми якої мають властивість відображати у собі всю мозаїчну палітру національного: філософію мови, звичаєво-обрядове буття, родинно-сімейні стосунки, спілкування між людьми. Якщо національна ідентичність у творчості розвивається несвідомо, то процес народження художньої думки немислимий без усвідомлення своєї причетності до національної культури. Така свідома ідентичність творчості у національному аспекті має здатність до рефлексії, хоча суспільство визначає, а й інколи диктує ж ідентичність самого індивіда, так і ідентичність його творчості, програмуючи норми й закони їх існування.
Проте творча особистість теж має здатність створити власне оточення в розумінні вибору мети, потреби, а отже, формує особистісну національну ідентичність, як, власне, індивідуальну, так і творчу. Але ці два впливи на ідентичність творчості абсолютно не дотичні, точніше — протилежні. У цьому дослідженні спробуємо торкнутися надзвичайно важливої й актуальної проблеми літератури 60-их — 80-х pp.: свобода творчості і її вплив на формування національної ідентичності. Що це таке — індивідуальність митця? Чи роздвоєність душі викликає роздвоєність у творчості? Чи можливі дві ідентичності? Досліджуючи творчість Михайла Осадчого, треба зробити висновок, що в даному випадку соціальне оточення не могло домінували у формуванні національної ідентичності. Ця сентенція легко простежується у художньо-документальній повісті «Більмо».
Природа національної ідентичності у творчості абсолютно тотожна національній ідентичності автора. Якою вона є у Михайла Осадчого? Спробуємо це осягнути через його автобіографію: «Моє дитинство і ранню юність густо оточувало етнографічно-побутове українство. Його стихійна любов до України; тягучі спогади умудрених селян про козаччину та українську гетьманську державу назавше вкарбувалися в пам’яті і вплинули на мій подальший життєвий шлях». У подальшому життєвому шляху «українство», яке через дитячу уяву проникло до глибин розуму й серця, відіграло домінуючу роль ) становленні Осадчого-вченого, Осадчого-письменника, а для державної репресивної машини Осадчого-дисидента, представника молодого покоління романтиків, які володіли високим національним духом непокори.
Історія й людина — поняття нерозривні. Творчість часто робить спробу віддзеркалите події історії, даючи свою, в переважній більшості суб’єктивну авторську оцінку описуваних подій. Відомий етнопсихолог Володимир Ялів називає такий стан людської особистості українця «соціальним інстинктом, що розказав на весь світ правду про злочинну політику заборони творчості вільної від режимних догматів та вульгарного, спримітизовавого в «позитив», соціалістичного реалізму. «Інстинкт виявлення назовні свого внутрішнього стану проявляється на вищому ступені розвитку в бажанні утримати свої вислови. Сукупність таких об’єктивізованих від людей висловів становить культуру з її численними ділянками». Заборонені твори молодих літераторів того періоду є складовою частиною національної культури. Саме вони репрезентували всьому небайдужому світові в умовах репресивного соціалістичного режиму силу українського слова, його художньо-естетичне багатство.
«Лихо з розуму» В. Чорновіл, «Репортаж із заповідника імені Берії» В. Мороза «Серед снігів», «Хроніка опору»; «Більмо» М. Осадчого; «Набої для розстрілу» Г. Снєгірьова та ін. — яскраві взірці української культури, що засвідчили непересічний рівень сили характер українця, його екзистенції й фактичної діяльності у часі. Людина, по-справжньому розкривається в екзистенції, якщо є відповідний підхід до цієї людини не як до предмета, а п до особистості, що прагне відповідної комунікації.
Творчість Михайла Осадчого вільно розвивалася дуже короткий час — всього якихось неповних десять років. Коли ж настав час зрілого усвідомлення своєї екзистенції у творчому бутті, репресивна держава запрагнула зупинити розвиток його «Я», дошукуючись якоїсь вини «...Судовий процес не виявив складу злочину в моїх діях, як не можна при найстрахітливіших морально-психологічних тисках виявити те, чого не було в дійсності», бо не було заборони на свободу творчості: ні в основному законі держави — Конституції, ні в інших нормативних документах, що регламентували творчість як таку. Тим часом суд над митцем відбувся — неправий, цинічний й безсоромно фальшивий. Мета здійснюваного заходу полягала в тому, щоб не дати розвиватись творчим особистостям, орієнтованим на розвиток національного в літературі, журналістиці, літературознавстві.
Але жорстока несправедливість не тільки не вбила творчої натури, а навпаки — виховала в найнесподіваніший спосіб сильне творчо зріле его протестанта. Його творило непереборне бажання бути гідним сином своєї нації: «Володя, я хочу щоб ти збагнув, що пре всіх ударах і перипетіях долі мене буде вести, моєю путеводною зіркою буде бажання стати корисним своєму народові. Так писав колись Іван Франко, так буду повторювали я де кінечних днів своїх». То чи могло оте позахудожнє обмеження зупинити силу незламність духу творця й його високий гін до творчості?
Згідно з К. Ясперсом, за таких умов в душі творця виникають різні рівні людського «Я»: емпіричні, трансцендентальні, духовні. Але ці три рівні не займають найглибшого ядра людської особистості, а саме — екзистенції. Для К. Ясперса — екзистенція не предмет, а дух — свобода. Отже, саме у свободі є коріння буття самості. Але прагнення до свобода у даному випадку не суто егоїстичний інтерес емпіричного індивіда, а дія залежна від природної необхідності. Але ця дія зв’язана із трансцендентальним поняттям екзистенції (свободи): «Я на цім стою і не можу інакше».
Під впливом творчості людська особистість змінюється у цьому процесі. Це перетворення з людини «в собі» (потенційна особистість) в людину «для себе» (актуальна особистість). Тільки суспільство від такої творчої особистості отримує несподіваний результат: не сфальшовану, прикрашену історію буття народу, а правдиву картину співіснування життєвої істини і її творців. Тут необхідно нагадати про таке літературно-філософське поняття як «правда факту». Саме це поняття і лягло в основу творчої манери письменника при написанні у модерно-естетичному стилі повісті «Більмо». Цей твір приніс авторові світову славу, підняв українську літературу на найвищий рівень. Американська преса, відгукуючись на появу цього шедевру, писала, що «Більмо» виникає як нове, як ствердження любові М. Осадчого до України і як опозиція до русифікації, а також як свідчення української національної і культурної тотожності-ідентичності.
О. Бальзак, для якого «письменник є голосом свого часу» і «жерцем», у листі, написаному в 1844 р, запевняє, що його голос його «може часом прогриміти на весь світ, із кінця в кінець», і людство слухатиме його, бо «одне слово, один вірш важать тепер на політичних терезах не менше, як колись важила перемога». І значення впливу його нескінченно вагоме, бо кидаючи виклик безмежній жорстокості у знищенні людини, сам того не відаючи, підносить свободу творчості на недосяжний п’єдестал художньої мислі. Тому, йдучи за Бальзаком, ми поділяємо його оцінку такої ситуації, хоч сказана вона з різницею в століття: «Письменникові належать всі форми творчості: йому — стріли іронії, йому — ніжні, легкі слова, падаючі м’яко, як сніг з вершин гір; йому — театральні персонажі, йому — безмежні лабіринти казок і фантазій, йому — всі квіти, йому — всі колючки; він приходить до глибин всіх сердець, терпить всі випробування, досягає всіх інтересів. Душа письменника тягнеться до світу й відбиває його».
Не такі лаври чекали М. Осадчого за його сміливість бути вільним у свободі творчості, у виборі теми й манери написання художнього твору. Багатоліттям грат віддячила імперія зла за вміння бачити навколишній фарисейський світ у призмі модерного екзистенціалізму. Висока жертовність письменника, сформована філософією персоналізму, піднесла його над ворожістю суспільства, бо для митця особа — первинна реальність і найвища духовна цінність. Але завдання державної репресивної машини 60-х-70-х років було якраз протилежне: знищити оте високе поняття «Людини» в тому світі, який мав вигляд театру абсурду. Національна тотожність творчості Михайла Осадчого засвідчена тим, що для нього, як письменника, особа здатна, через свою самосвідомість, проявляти свою активність в тому, щоб її воля була спрямована тільки на творення життя правдою, святим поняттям честі во ім’я майбутніх поколінь.
Будучи сильною особистістю, попри всі заборони, обмеження, творив, словесно вимальовував фантазії із сфери підсвідомого, інтуїтивного. «Більмо», «Мадонна», «Мій маленький принц», «Над Сулою» — твори, в яких сюрреалістичні картини естетично й художньо-літературно гармонізують із реальними картинами батьківського дому, спогадами про рідних людей. Моральні цінності, прищеплені народною мораллю, домінують у всіх життєвих перехрестях. Найвизначнішою рисою ментальності української людини є вічне почуття незалежності, свободи у найсакраменніших значеннях цього слова. Тому для письменника не існувало поняття «внутрішнього цензора», а лиш дух творчості володів ним всеціло й диктував, а може, вимагав, творити задля розвою нової генерації молоді, демонструючи всьому цивілізованому світові силу феномена національної ідентичности. Вона передана йому генетичною пам’яттю і тому стійкість намірів є незламна, які б тортури не треба було витерпіти задля цього. «Більшовицька руйнація українського етносу і його культури, і енергетики виявилась найстрашнішою, оскільки загарбники намагалися відбирати не лише матеріальні, інтелектуальні й духовні багатства України, але грабували й саму душу народу».
Не кожен митець зміг протистояли силі такого грабунку, а лише індивідуальності, що володіли жагою життя, в якій володарює вічний національний Дух. У «Більмі» це інтелігенти-каторжани, реальні персонажі, які сміливо протиставили розіграному проти них театрові абсурду свої незнищенні чисті молоді душі, яких не встигла роз’їсти тля фарисейства й підлого облуддя. Михайло Осадчий, Іван Світличний, Василь Стус, Опанас Заливаха — всі вони аристократи й естети, представники найкращих якостей в ментальності української нації.
«Шлях до здійснення суспільно-політичних перетворень в Україні молоде покоління ентузіастів вбачало не в насильницьких діях, а в морально-етичному удосконаленні суспільства. Найчіткіше ці ідеї поставили молоді творчі сили в Україні, передусім літератори, які згодом дістали узагальнену назву шістдесятників», — пише Михайло Осадчий, даючи оцінку тим подіям, що передували з’яві літератури спротиву. Ігноруючи будь-які обмеження— художні чи позахудожні, письменники відчували потребу щирої сповіді про пережите ними, про той стан особистості, коли жорстокі сили намагалися вбити у них їх усвідомлення власної самості, їх тотожності з нацією, яка прагне свободи. Саме тому творчість Михайла Осадчого, переборюючи всі заборони, викристалізувала у собі оту чисту і світлу ауру національної ідентичності. Ідучи від особистого переживання до творчості, письменник зумів внутрішньо вивільнитись від зла і злоби й піднестися до радості в творчості.
Митець ніколи не втрачав почуття такої високої етичної категорії, як гідність, що, звичайно, є дуже близькою до категорії честі. Бо саме вони визначають ставлення людини до самої себе, а також ставлення до неї суспільства. Ліричний герой «Більма» не втрачає сили духу навіть тоді, коли провокації сягають апогею: погрози розправою не тільки над ним самим, а й над рідними, близькими, друзями. Цей драматизм, що оточує особистість, народжує таку екзистенцію «Я», що читач усвідомлює: перед ним неповторна індивідуальність. Вона заперечує «предметне буття», а вибирає свою активність во ім’я свободи. Ліричний герой — це сам автор — Михайло Осадчий, багатолітній в’язень совісті, який ні разу не покаявся у так званих гріхах. Сила художнього слова письменника, неповторна у своїй індивідуальності, вимальовувала картини, які у потоці свідомості виникали як неперевершені малюнки засобом голографії: фантастичні об’ємні зображення, переважно чорно-білого відтінку.
Такі сюрреалістичні малюнки засобами художнього слова були новиною для національної літератури. Але не тому, що мистці слова не могли їх творити. Обмеження художньої мислі «прокрустовим ложем соцреалізму» не давали творцям змоги піднятися до популярного у всьому світі модерну. «Світ сприйме нас лише модерними, лише на тому рівні, на якому він існує сам», — цей погляд на літературу Юрія Шевельова і пояснює те, чому твір М Осадчого був у списку бестселерів 70-х років. І тут доречно сказати, що модернізм «із прагнення і бажання» стає естетичною реальністю.
Досліджуючи феномен національної ідентичності в творчості, можна зробити висновок, що в даній проблемі складаються певні системні традиції. Національна ідентичність у творчості має структурну будову. Основними параметрами її виміру є змістовий та художньо-естетичний, які знаходяться у взаємозв’язку. Творча манера митця і його індивідуальність віддзеркалюються у мистецькій аурі національної ідентичності.
Ідентичність — динамічна структура, що розвивається протягом усього життя людини, причому це розвиток нелінійний і нерівномірний. Тому часто вона проходить через подолання кризи, а отже, як у прогресивному, так і в регресивному напрямах. Соціальна сфера в цьому випадку діє тільки як тло, яке накладається на канву твору і не гальмує бажання автора бути об’єктивним у відображенні реальних подій, зображенню яких передують глибокі символічні картини людського буття. Світ «Більма», в який потрапляє її величність Людина, це — вертеп, не різдвяний, а «відьмарський»; це— театр абсурду: замість сонця ліхтарі, що втягують, нищать зір. Тут у сміхові можна плакати, як мала дитина, а танець на піску не що інше — як танець босими ногами на склі, що родиться саме із піску і рве на криваве шмаття не ноги, а душу.
У творах М. Осадчого символізм насичений великою динамікою образів, де ним може бути слово-натяк, образ-загадка. Саме категорії символізму дають змогу авторові відійти від брудної реальності, трагічної для чистої особистості, і повести за собою в інший світ, де панує вища реальність, що здатна врятувати і персонажа, і читача. В. Янів трактує такий стан української людини як вияв ментальності, в якій: «Пристрасне бажання самовияву українця, яке веде вправді до його духового анархізму, до непідпорядкування волі іншого, не протиставиться аналогічному бажанню іншого, — воно радше у гармонії з ним. Це випливає, незаперечне, бодай почасти з певного раціонального відчуття ситуації, що тим менше мені будуть обмежувати можливість самовияву».
Сповідуючи «правду факту», необхідно підкреслити, що реальні персонажі виписані автором так виразно і чітко, що їх людська екзистенція перебуває в постійному процесі творення. «Вкинуті» в коловорот ірраціонального, чужого їм буття, ці люди шукають своєї сутності. Вони здатні силою своєї психіки відсторонятися від потоку безперервних знущань, страждань і відновитися, щоб... відмовитись від усього «земного», від чуттєвих бажань і життєвих радощів. Бо вони сповідують чотири доброчинства: віру, мужність, увагу, мудру зосередженість во ім’я найвищого сенсу буття — волі для України. Тому саме їм дано осягнути вищого стану блаженства людської душі — нірвани. Тому їм не страшно опинитися в пограничній ситуації — перед обличчям смерті.
У національній історії такі факти були непоодинокими: козаки осліплювали себе, ставали кобзарями, щоб тільки потрапити у ворожий стан і в такий спосіб прислужитися корисній для України справі. Жертовність — одна з найяскравіших рис ментальності української людини. А отже, — є ознакою національної ідентичності в творчості М. Осадчого, яка творилась на теренах рідної землі, але визнання їй дала діаспора, що стала прихистком не одного українського таланту.
Л-ра: Вітчизна. – 1999. – № 9-10. – С. 137-140.
Твори
Критика
