Наративи Михайла Осадчого
Тарас Салига
Є письменники, що рівнем своєї творчості не належать до перших величин конкретного часу чи літературного процесу, але які в ньому залишаються як особистості. До таких належав Михайло Осадчий. Мабуть, у найтяжчі хвилини слідств чи каторг він дав обітницю не зрадити себе, собі сказавши: «все, все, усе перетерплю». Хто мав щастя його знати і, при тій чи іншій нагоді, слухати його приперчені та пересипані гумором розповіді із пережитого, той ніколи не сумнівався, що його життя і справді було суцільним терпінням. Не випадково він у своєму щоденнику залишив запис: «Для спогаду нема нічого відраднішого за перенесені страждання, тобто страждання за добро та істину». Ці слова належать філософу-екзистенціалісту Сьорену К’єркегору. Їх у свій нотатник Осадчий вписав не для прикраси його к’єркегорівською сентенцією, а як власний висновок пережитого, перебулого, перетерпілого, що потверджує думку данського філософа. Біографія М. Осадчого й справді — суцільна драма, в якій і радість його красивого, типово українського дитинства, гартування характеру у передвоєнних і повоєнних літах, в’язнича неволя та солодка мить державної незалежності, котрою радів лише три роки (помер Михайло Осадчий 5 липня 1994 p.). Шляхетно скромний від природи, він ніколи не виставляв на загальний обзір те, що могло його виділяти з-поміж інших, робити не таким, як всі — великим й непересічним. У його злаконізованій «Автобіографії» не знайдеться жодної метафоричної прикраси на свою адресу.
«Я, — писав він, — народився 22 березня 1936 року в с. Курмани Недригайлівського p-ну Сумської обл. в селянській родині. Моє дитинство і ранню юність густо оточувало етнографічно-побутове українство. Його стихійна любов до України, тягучі спогади умудрених селян про козаччину та українську гетьманську державу назавше вкарбувалися в пам'яті і вплинули на мій подальший життєвий шлях.
У роки застою двічі — 1965 і 1972 pp. — був заарештований органами КДБ і безпідставно відбував у політичних таборах — 2роки суворого режиму, 7років особливо суворого режиму як рецидивіст, З роки заслання, 3 роки домашнього арешту. Від третього організованого КДБ ув’язнення уже під час слідства врятував академік А. Д. Сахаров. Між ув’язненнями і опісля був безробітним, чорноробом — вантажником, двірником, кочегаром. Це про себе.., а про ближніх він говорив іншою, майже бароковою мовою... Правда, він, як дитя, радів, якщо йому у вічі казали приємні речі. Він їх соромився, але щось із глибини душі йому наче промовляло: «Михайле, це так... це правда!..». І його обличчя світліло... Він тішився, що Міжнародний біографічний центр у Кембріджі (Великобританія) присудив йому звання «Людина року 91/92» та удостоїв престижного світового призу — «Нагороди XX віку за значні досягнення».
Сталося це несподівано й неочікувано для Осадчого і для прихильників його творчої праці. Наче й звик і звикли інші, що доля немилосердна до нього навіть у своєму милосерді... Його ж художньо-документальну повість «Більмо» світ читав «на всіх язиках» — англійською, французькою, німецькою, іспанською, російською, китайською, — тільки не могла прочитати Україна. За цю ж таки повість Михайла Осадчого було прийнято почесним членом міжнародної письменницької організації ПЕН-Клуб (Швейцарська секція), нагороджено літературною премією ім. І Франка фундації Антоновичів у Чикаго ( 1978). І все ж, оцінювали не в Україні. У 1974 році серед 102-ох бестселерів у Франції «Більмо» посіло шосте місце. В Україні про це ніхто не знав. Точніше, не так уже й ніхто. Знали відповідні служби, бо вони знали все.
В його кримінальній справі значилось: «у 1967-68 pp. Осадчий з метою наклепу на радянську дійсність написав повість під назвою «Більмо», в якій шляхом перекручування фактів та зображування осіб, які відбували з ним покарання за ворожу Радянській владі діяльність, звів злісний наклеп на органи державної влади, на радянський державний та суспільний лад. Зазначену повість він зберігав у себе, а на початку 1969 р. передав громадянину Світличному в Києві для ознайомлення. Внаслідок передачі цієї повісті Світличному вона була передана за кордон і надрукована антирадянськими націоналістичними видавництвами — журналами «Сучасність» №№ 11 і 12 за 1971 p., «Визвольний шлях» №№ 2 і 3 за 1972p., газетою «Шлях перемоги» за 10 жовтня 1971 р. Написана Осадчим повість також поширювалася в місті Києві і була вилучена у Світличної».
До «біографії» повісті «Більмо», як і до біографії автора варто додати й такий факт. Микола Холодний у нарисі-портреті «Голгофа Михайла Осадчого» цитує лист Юрія Мушкетика (від 4. XI. 93 р.) до автора. Читаєш і не хочеться вірити у цю гірку вчорашню правду.
«Дякую вам за книжки («Більмо» та «Ирій»), — пише Ю. Мушкетик М. Осадчому, — вони принесли мені справжню втіху. Знаю про Вас віддавна, одначе, сказати по правді, не підозрював, що Ви такий досконалий письменник.
До щемливості в серці мене хвилює те, що Ви, пройшовши крізь таке терня, зберегли в душі стільки добра, стільки любові до людей. Це так рідко...
Кілька слів про мою першу стрічу з «Більмом». Це цілий сюжет. Не пам'ятаю точно, коли, десь в кінці 60-х років повість прийшла на «Дніпро», який я редагував. Прозою відав Іван Бойчак, критик (не посадили тільки тому, що — інвалід війни); він прочитав і дав мені. Я на роботі прочитав кілька розділів. Вирішили не залишати рукопис (вночі КДБ перетрушувало наші столи, ми вже знали це), отож одіслали назад за адресою. По кількох днях прийшли. Шукали в архівах, шукали в книзі реєстру. Але, мабуть, справді — більмо. Впало на їхні очі. Та й Бойчак у книзі написав дрібними літерами, ще й притулив до верхнього рядка.
Одного з тих, що шукали, навіть понизили в званні. Потім знали в книзі реєстрів уже львівські кадебісти. Допікали за відповідь, за те, що не донесли. (Відповідь, настільки пам’ятаю, була куца, стандартна: «на жаль, не можемо опублікувати». Чи щось подібне).
Мене невдовзі було увільнено з редактора постановою ЦК. Склали докупи всі «гріхи». І ось тепер друга зустріч з «Більмом»... був би радий, якби Ви прилучилися до спілки письменників».
Він цього хотів. Інакше й бути не могло. Ще 1965 р. у Львові виходила його перша збірка «Місячне поле», що мала б йому прокласти дорогу в літературу. Здається, якась малесенька частина її тиражу все ж потрапила до читача, а інша була знищена, бо органи комуністичної безпеки уже на повну силу роздмухали політичну справу над її автором. До речі, вона не додавала до слідчих звинувачень Осадчого такого матеріалу, який би хоч якось свідчив проти нього й узаконював ка-де-бістське бажане за дійсне. Вірші молодого романтичного поета, що входили до цієї книжечки, аж ніяк не допомагали «шити» проти нього справу. Але справу шили, хоч світогляд ліричного героя збірки цілком спокійно влягався в «прокрустове» соцреалізмівське ложе. Побіч цього героя ще вільно, абсолютно вільно могло влягатись хоч кілька соцреалізмівських героїв-побратимів і їм би не було ідеологічно тісно. І все ж «Місячне поле» знищили. Так веліли охоронці режиму. їм краще від інших, навіть найзаслуженіших критиків-ортодоксів, було знати, якою має бути література. Отож, «ка-ге-бе» вказувало — посіпаки із шамотівської комуністичної майстерні наввипередки виконували замовлення на «відмінно». За зразкове виконання вказівок і відмінну поведінку вони одержували медалі, квартири, дачі, посади і довір’я «від імені партії та народу» бути відповідальними за безпеку радянської влади і бути архітекторами «сім’ї єдиної родини», в якій «братерство» досягало «найсолодших», а насправді найлукавіших поцілунків «через два плеча».
Братерська любов була на сторінках «Правди» і на сторінках обласних обкомівських «правд» жилавої імперії, а Михайло Осадчий з іншими інакодумцями-правдолюбами пішов відбувати каторгу, де зродилися чи зроджувалися вірші для збірок, опублікованих у вільному «загниваючому капіталістичному світі»,- «Квосеґо» ( 1979) та «Скитський олтар» ( 1990). У декого голос прорізався лише за гратами. Декого віршування в ув’язненні рятувало від нудьги, нагадувало гру в доміно. Далекий від натуралізації абсурдально-сюрреалістичної концтабірної дійсности, а тим більше, від прагнення потрапити на іконостас національних героїв, проте й не вдовольняючися статусом «маленької» людини солженіцинського Івана Денисовича та людини-мурашки із романів Ганса Фаллади «Маленька людино, що далі?», «Кожен помирає наодинці», поет звертається до вічних — за кваліфікацією радянської лжеестетики, «надкласових» — тем добра і зла, інтимної вірності тощо, на постійну прописку в його ліро-епічних віршах здобуваються космічні, а радше, космогонічні мотиви, що нічого спільного не мають з ура-патріотичними деклараціями та космічно-космополітичними ораторіями всячялавєков:
Вже душа летить у вирій.
У правічність я іду.
Вже життя криваві зриви
Не кривавлять по сліду».
[…]
Складу всі ноші на рамена,
Які несе мій рідний край.
Розкрилю я його знамена —
Хай тане лід і квітне май.
Спочину у тайзі-привалі,
1 у похід свій піду знов,
Де па свободи п'єдесталі
Чару с найсолодша з мов...
Я з кличем святості Оранти
Стаю бійцем на світлу прю...
Допоможіть мені, таланти
Шевченка і Франка в бою.
У мене ціляться, що ймення
Своє в їх дух велю внести.
Це — так!
Це знак благословення!
Мені лиш поруч них зрости.
По-іншому склалась би поетична доля Михайла Осадчого, якщо б його перша збірка «Місячне поле» не була знищена цензурою, а мала свій щасливий вихід у світ. Опинившись за гратами, в тюремній неволі, його Евтерпа диктувала йому вже що інше, ніж могла диктувати на протилежній стороні колючого дроту.
Коротке мордовське літо,
Та довга мордовська тінь.
Мені б пломінь сонця зустріти,
Материнську хай встелить теплінь.
«Пломінь сонця» у поетовій душі все ж спалахував, і Осадчий писав вірші не тільки за мотивами тюремного буття, а й на всіляку іншу тематику, властиву тогочасному поетичному процесові, бо ж «хто погасить пожарище, як спалахує душа?»
Багато віршів Михайла Осадчого пропало. Може, якісь вдасться віднайти, а деякі ні, бо як розповідав сам автор — йому не завжди вдавалось їх записати, а вони стирались із пам’яті. Та й записані теж губились в тюремно-табірних лабіринтах.
В Україні аж 1993 р. з’являться його перші книги, себто «Ирій» та «Більмо». Зокрема «Більмо» розпросторює та доповнює той величезний тематичний пласт української прози, яка в умовах радянського режиму ходила з рук в руки у вигляді самвидавівських зшитків та переховувалась від надто зацікавленого і зіркого ока. Вона існувала у щоденникових записах в’язнів.
Трагедія страшних, унікальних за своєю жорстокістю тоталітарних сталінсько-брежнєвських режимів все більше й більше відкривається нам у нових фактах, документах, свідченнях, у переказах та спогадах людей, що крізь ці трагедії змушені були йти, змушені були проживати те, що, здається, перебуває за межею людських можливостей.
«Не було на світі людини безправнішої за колимського каторжанина», — таким гірким, невимовно болючим категоричним запевненням розпочинав свою розповідь Іван Іванов у повісті «Колима», що, як більшість подібних речей, писалась крадькома, потай від людського зору, у повісті, де всупереч законам художнього ремесла треба було стримувати емоції правди — від правди аж неправдоподібної, бо інакше серце могло й не витримати.
Не було на світі людини безправнішої — переконуємось, коли знайомимось із табірним побутом Миколи Гаєвського та Павла Голубенка, відтворених у повісті «Ніч і день» В. Гжицького. І якщо б нам довелося читати подібні речі каторжан Григорія Косинки, Дмитра Фальківського, Василя Бобинського, Олекси Близька, Леся Курбаса, Михайла Семенка, Дмитра Загула, Миколи Зерова, Михайла Драй-Хмари, Едварда Стріхи, Валер’яна Підмогильного, Миколи Куліша, то й тоді б ми, на жаль, мали підстави говорити: «не було на світі людини безправнішої» за ... соловецького, мордовського, бурятського і т.д. каторжанина.
На жаль, не кращою за долю сталінських каторжан була доля в’язнів брежнєвсько-сусловського режиму. «Переповісти враження, спостереження за цей період, — згадує Василь Лісовий в авторській передмові до своїх віршів («Україна» 1991р. № 16), — в короткому повідомленні неможливо. Репресивний апарат безжально товк, нищив людей, що посміли мати свою думку й мужність висловлювати її. Поети, літературні критики, науковці, інженери і т.д. повинні були перекваліфікуватись: шити рукавиці, ставати кочегарами, токарями, вантажниками. За невиконання норми, а тим паче, за відмову від роботи — карцер, ПТК. Чинилось усе, аби не дати людині зосередитись, підтримувати свою кваліфікацію, думати, творити. Основна мета перевиховання — аби відмовились від особистої думки і говорили те, що більшість («крокувати в одну ногу зі всім народом»). Отже, і Василь Лісовий каже: «...не було на світі людини безправнішої...» Це могли б сказати Левко Лук’яненко, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Ігор Калинець, Микола Руденко, Ірина Калинець, Іван Гель... могли б ще багато інших. Це сказав своєю каторжанською смертю безсмертний Василь Стус. Сказав він і табірним зошитом: «...страшна іркутська тюрма, куди мене вкинули в камеру з бічами-аліментщиками; вошиві, брудні, отупілі, вони розносили дух периферійної задушливої волі, від чого хотілося вити вовком: виявляється, і так можна жити, і так мучитися тюремною скрутою. П’яні наглядачі Іркутська — ніби вихоплені з когорти жандармів-самодурів часів Миколи І чи Олександра II».
Про це також кажуть записки каторжанина Євгена Іваничука «Крок вліво, крок вправо», що їх опублікував журнал «Дзвін» (1990, №3). Те, що автор розповідає в цих записках, — це окремий сюжет українських «гулагівців». Йдеться про репресованих після перемоги у Другій світовій війні. Головною провиною більшості таких репресованих було хіба те, що вони народились в Галичині (хоча енкавеесівці успішно «виконували план» по арештах не тільки в Галичині). Терористична машина працювала на повну потужність скрізь.
Український журналіст Микола Попель, який провів у таборах шістнадцять літ, буквально перегукується з автором «Кроку вліво, кроку вправо». «У таборах, — зазначає він, — знищували не лише фізично, а й морально. Ти мав перетворитися на дикуна, який за шмат хліба чи дрібну подачку (місце на верхній полиці нар, ціла онуча, цигарка...) ладен горло перегризти сусідові, такому ж бідоласі. Це навіть не рабство, а варварство. Тому залишитися моральною людиною за таких обставин — уже мужність».
У цьому пекельному млині, що мав перемолоти усе людське, найперше людську гідність на ницість і страх, на втрату свого власного «я», гулагівська література зосереджує увагу на фіксації життєво-побутового контрасту, який цей світ являв. З одного боку, це були ті, що знаходили в собі сили, аби вберегти душу від руйнації, та одиниці «властьімущих», що все-таки в чомусь зупинялись, хоч мали право на сваволю дій та плюндрування людських доль, а з другого — ті, що давно згубили людську моральність і перетворилися на сталінських холуїв, натуральних катів та брутальників.
У такому, хоч далеко не повному контексті, бо слід ще брати до уваги багато інших речей, зокрема «Сад Гетсиманський» Івана Багряного, «Спомини» славнозвісного актора театру «Березіль» Йосипа Гірняка, спогади Дмитра Нитченка «Від Зінькова до Мельбурна», «Лихо з розуму» В’ячеслава Чорновола, «На протилежному боці від добра» Василя Рубана та ряду інших, — й належиться розглядати «Більмо» Михайла Осадчого.
З плином часу інтерес читача до цього твору не спадає. А втім, широкий читацький загал його тільки собі відкриває. «Певне, — висловлювався автор, — набуло воно самодостатньої історико-літературної вартості, уже відчуженої від своєї біографічної основи. Я не писав, я реактивно переболів «Більмо». І коли рана вщухає, спробую відповісти, про що найчастіше запитують: чому різні варіанти «Більма»?
Уявіть оруелівську суспільну підозріливість і моє асоціальне буття в ній, коли «Більмо» творилося. З кожної шарудини в помешканні зловісно протягувалися щупальці, назирали очі, просвічували рентгени, пронизували душу багнети зусюдибіч, а вже зі стелі телеекрани вичитували кожну літеру, диктофони записували думки, фотооб’єктиви фіксували мене у всіх можливих і неможливих ракурсах.
І щось бісівськи жахливе сіпало за праву руку (я — правша). Душевне тремтіння гнало мене щовечір до вірних мені приятелів, аби приховати написане протягом дня. І так до останньої сторінки. А вже перейміться моєю закучерявленістю духу, коли перечитував усе купно? А ще ж була друкарська машинка, 3-4 закладки, 3-4 редактори зі своїми заувагами, правка одного примірника при глибоко захованій решті, плюс власна манера творчості — скільки б не передруковував, завше правлю...».
Як твір — «Більмо» існує у двох площинах — у художній і документальній, фактологічній. Надзвичайно цікава, власне, оця його художня площина. Українська критика в діаспорі простежила у ньому, так само як і у «Набережній, 12» Валерія Шевчука, екзистенційні мотиви, впливи на них Кафки та Камю.
І в цій критиці не було ні перебільшення, ні недооцінки письменницької праці. Зокрема, Багрій М. Романа писала: «Незважаючи на спільні екзистенціальні мотиви, обидва твори дуже різні. Твір Осадчого — це спогади, фактографічна розповідь про його арешт у 1966 p., коли йому було 29 років, закритий суд та ув’язнення за вигадану антирадянську пропаганду. Хоч у «Більмі» описав дійсні, а не фіктивні події, Осадчий послуговується багатьма засобами модернізму, як, наприклад, потоком свідомості та різноманітними сюрреалістичними і експресіоністичними техніками, зв’язаними з творами Джойса та Кафки... Абсурдні та екзистенціальні мотиви представлені набагато інтенсивніше в «Більмі», ніж у «Набережній, 12», і у ньому також сміливіше стилістичне експериментування».
Справді, почуття абсурду, тобто своєрідного метафізичного роздуму, у повісті «Більмо» домінує над усіма іншими. Адже йдеться про, власне, пережиті моменти, яких не треба художньо домислювати, які уже за своєю природою є чимось абсурдним, позалюдським, аморальним. Театром абсурду стало саме життя, в якому треба було жити, чи скоріше — грати роль за чужим приписом, за статутом, де твоя воля може й не існувати. («Я був столом, маленьким і неповоротним, якому ніяк не можуть знайти місця. Мене хапали голіруч і спішно кудись пхали поперед себе, потому нагально вертали назад і знову пересували на нове місце. Коридор, кабінети, коридор»).
Така сюрреалістична стилістика твору дуже ефектна. Автор вдається до неї саме у випадках, коли йому необхідно відтворити безглуздя певних ситуацій, наприклад, поведінку прокурора на суді чи щось подібне. У цьому зв’язку критики справедливо порівнювали «Більмо» Осадчого з «Процесом» Кафки. Герої названих творів дуже між собою подібні. Вони обидва в житті мали поважне становище, добру суспільну опінію й обидва стали нічим. Різниця між ними хіба та, що Кафка творить художній світ, а Осадчий передає живцем об’єктивну радянську дійсність.
Осадчий як прозаїк вміє її фіксувати, як кажуть, у своїх тонах і півтонах. Він, здається, ніколи не згущує фарб, не прагне гіперболічних виразів, він її «фотографує». І його об’єктив дуже об’єктивний. Отож, реалістичне, традиційне письмо у «Більмі» якось майже спонтанно, зовсім невимушено співуживається з цілком виразною сюрреалістичною манерою стилю. У повісті співдіють автор-документаліст і автор-художник. І співдіють вони дуже злагоджено.
Роздумуючи над художньою стилістикою «Більма» не зайвим буде взяти до уваги спогад-роздум тюремного побратима Михайла Осадчого Богдана Ребрика. «У плані світоглядному, — згадує він, — М. Осадчий називав себе екзистенціалістом. Зачитувався Сартром, К’єркегором. Наголошував, що ця модерна філософська течія дає людині в нашому (тюремному) становищі масу моральних втіх і підіймає загальний тонус настрою, бо стає адвокатом багатьох дивних і, на перший погляд, безрозсудних вчинків».
До речі, тлумаченню та популяризації к’єркегорівської філософії присвятив усе своє життя видатний український вчений Григорій Маланчук, українець із-за меж материкової України. Звісно, вивчати К’єркегора можна було або в еміграції, або в тюрмі, як це робив Михайло Осадчий. Для тих, хто перебував на радянській «волі», філософія екзистенціалізму подавалась як вчення радянській системі вороже та шкідливе, що заперечує «об’єктивність буття» і вважає лише реальність існування людини.., протиставляє людині суспільство як чуже, вороже, яке руйнує внутрішній світ індивіда (так подавали усі енциклопедичні словники).
Зараз для нас «Більмо» цінне не тільки відтворенням у ньому судових політичних процесів в умовах «найгуманнішої» у світі держави та змалюванням життя політв’язнів. Сьогодні уже відкрилась шкала й інших вартостей твору. Згадки у ньому про І. Світличного, В. Стуса чи тих інших політв’язнів, що на нині з життя відійшли, це вже щось далеко більше, ніж згадки. Ці прижиттєві їхні характеристики уже йдуть в історію: «Такий Світличний, геть занурений у книжки. Якби він тільки знав, як не вписується в них, як випадає, мов осібне тіло, із своїх літературних клопотів! Щось виганяє його звідси на село, межи квітучі гречки та дерева, межи неспокійні вулики. Якось навіть не віриться, що таку людину не любили б бджоли. Середнього зросту, сухорлявий, зовні спокійний, од нього віє якоюсь нехитрою людською доброзичливістю. В його натурі ніколи не буває демон. Навпаки, тут осіла врівноваженість, мудра зосередженість, переконаність у правоті свого покликання громадянина...
Оточений гуртом незнайомих людей, що пильнували за ним, мов за мавзолеєм, він увійшов у кімнату слідчого і сів на стілець. Тримаючи себе невимушено і спокійно, він і тут не вписувався в речі, випадав із сірих зловісних лиць працівників КДБ, не личив до заґратованих вікон, і мені знову подумалося про пасіку і село».
У творі подається життя українських інтелектуалів і поза зоною, за мурами брежнєвських тюрем, за «кордонами» всесильності працівників державної безпеки. Правда, за такими кордонами ніхто не перебував ні в тюрмі, ні на волі. Річ у тім, що охоронці імперії, здається, менше боялися тих, що в тюрмі. «Всевидяще око» шпигувало за новими дисидентами на волі. На волі, отже, також треба було неабияких зусиль, міцних нервів, відчайдушності, спритності, громадянської відваги, аби встояти, не зламатись, не продатись...
На таких людей Осадчий дивиться крізь тюремні грати. Сьогодні це має своє значення не тільки для них. Має значення для тих, хто продавався, але не мусив, хто мусив не продатися і не продався, хто мусив не продатися, та не зумів, має значення для всіх і вся...
Одне слово, повість «Більмо» окреслює багато своїх і художньо-стильових, і сюжетних та ідейних параметрів. Але це не означає, що про всіх них слід говорити лише в тоні найвищих похвал. Михайло Осадчий, окрім усього, передусім — письменник, письменник свого власного рівня. І тут уже не допоможе пазолоть критичних слів, як «віддяка» йому за життєвий подвиг. Власне, це найбільше його й образило б.
Він письменник, який не видумує, а творить світ — світ, у якому йому й самому доводилось жити. Він не проклинає долі, не оздоблюється на тих, що не з ним. Його дорога — це його потреба йти нею, його вміння почуватись на ній гідно та непринижено: «Полюбив я своє теперішнє житло. За його малий простір. За вічну сповитість імлою. Не відаю і не маю в кого дізнатися: чи є одиниця виміру мороку — така, скажімо, як тепла і холоду, — градус. Та я вже навчився в переливах теміні визначати не лише день і ніч, вечір і ранок, але й пору доби з точністю до 10-20 хвилин. Не одразу це давалося легко. Особливо визначення годин уночі — від абсолютного стемніння і до першого благословіння світанку. Одначе досвід і незвичайна спостережливість, які з’являються, мабуть, тільки в цих умовах, навчили мене орієнтуватися в коливаннях пітьми.
Боротися з нею! Почуватися в її тенетах володарем ситуації!» Це уривок із ліричного інтермеццо «Сяйво», в якому поведінка ліричного героя — це послідовна тактика свого самозахисту. Абсурдність такого становища постає як даність, як те, що є, від чого уже нікуди не дінешся. Треба захищатись, рятувати душу не розпачем, не драматизуванням, а своєрідним стоїцизмом, треба того, що навколо тебе — найстрашнішого, найогиднішого, найбрутальнішого, — не помічати, ігнорувати. Ти опинився у становищі, коли твоя принципова відчуженість від цього є не тільки власним порятунком, виживанням, а й боротьбою проти цього становища.
До речі, більшість прозових творів М. Осадчого, врешті, як і поетичних, будується на аналізі людського «я», на самоаналізі себе. Він виробив свій погляд, свою філософію на суспільну поведінку людини-одиниці, тобто на конкретне «я». «Це конкретне я, — висловився Осадчий, — добровільно бере на себе пута, рабом волі стає, свідомо йде в безодню суспільних явищ, встеляє свій шлях «Оводами», «Гайдамаками», «Товаришам із тюрем», «Посланнями в Сибір» — вічно живими квітами в нев’янучому букеті духовності людської. А про себе лиш там десь мимовільно скаже: «Ми лиш каменярі».
В оцьому ідейно-смисловому світі, в оцьому його контексті, містяться аргументи, які пояснюють життєву долю Осадчого-письменника. Він визначив свої орієнтири, обрав духовні висоти. Вони підносять у людині людське, кличуть її в дорогу. Ось що моделює його пориви, формує морально-етичну поведінку тих, які, потрапивши в імперську клоаку безправності та безвихідності, створюють усе ж антитезу цій клоаці, тобто — антисвіт, у якому можна вижити. Так, зокрема, виживає Борис — герой повісті «Шанхай-2». І не тільки виживає сам, а й засвічує промінець надії для інших. Не без його впливу вчорашня наглядачка прапорщиця Аня «самовдосконалюється», вона має що сказати й іншим, вміє визначити діагноз суспільного та людського лиха:
«Без власного «я», — сперечається вона із Борисом, — без гордості, без самоповаги, словом, люди, а не особистості. Власне, підкручуючи такі гвинтики, суспільство регулює свою машину. Керманичі їздять верхи на їхніх вигнутих хребтах, але ні цим гвинтикам, ані їхнім керманичам невтямки, що двигун уже зношений. І прикрученими гвинтиками двигуну не зарадити, його треба міняти, а хіба гвинтиком заміниш двигун?..
...Ось ми обоє з тюрми, тільки я була по цей бік замкнених дверей, а ти перебував по той бік замка. Ми ненавиділи вас, тих, хто з того боку брами, а ви хижо дивилися на нас, хто з цього боку замка. Ми вашими руками воздвигали мури, поставили свою сторожу, гордували вами та йменували вас в’язнями. Чи то побутовими, чи то в’язнями сумління... І все ж ваша перевага хоча б у тому, що з свого колодязя ви бачили зорі. Удень бачили зорі. Для нас вони, зорі, вдень були неприступні. А ви бачили — і несете їх в серці».
Повість «Шанхай-2» продовжує повість «Більмо», але це — два різних твори. їх єднає тільки тема розмови, а сама розмова будується інакше. У «Шанхаї-2» публіцистизм майже відсутній, точніше він є, тільки автор не виставляє його на передній план життєвої сцени. На цьому передньому плані відбувається своя драма, в якій задіяні герої, їхня поведінка, сказати б, один до одного взята із реального життя. Герої «Шанхаю-2» не тільки «проживають» конкретну ситуацію, щоб у такий спосіб «люструвати» дійсність. Автор ставить перед ними завдання ширші, вони, якщо щось собою «ілюструють», то ілюструють життя уже в узагальненому виразі, у тій формулі, яку могла утворити дійсність «розвиненого соціалістичного суспільства». Ось чому вони люблять роздумувати, люблять «бути філософами».
Повість «Мадонна» — традиційна і водночас новаторська розробка проблеми покликання МАТЕРІ в українському суспільстві. Сюжет — розмова матері з ув’язненим сином у камері побачень. Місце дії — мордовський, політичний табір особливого режиму. Тема розмови розмаїта: і епізоди солоного поту дитинства, і психологія українського родинного побуту, що становить загальнонаціональну психіку української душі, і — звертання до матері на «Ви».
Могутня в своїй саможертовності Мати-Україна і водночас Мати власних дітей: «Чим міцніша і тривкіша психіка кожного члена родини, тим життєздатніша психіка нації» — це цитата з повісті. Класик української літератури, що не з власної волі мешкає в Нью-Йорку, Докія Гуменна пише до автора «Мадонни» в листі від 15 лютого 1990 p.: «І сила Вашої повісти в тому, що Ви багатьма деталями, відтінками вирізьбили саме цей аспект багатогранного КУЛЬТУ МАТЕРІ. Своїм особистим підходом обновили вічну тему, інтимно близьку кожній людині... Твір будить думки, відгомінки, порівняння. Це ж і є успіх твору. Вітаю вас!»
У «Мадонні» — філософський підхід до розкриття образу матері. І за винятком єдиного епізоду — коли мати і син чують стрілянину, а мати поривається врятувати сина і з криком «Не дам, аби й тебе стріляли», стискала його в цупких обіймах, а наглядачі відтягнули її від сина і перервали побачення, — у повісті немає тюремного побуту. Але все ж зауважуєш, як народ в образі матері може сприйматися в одному контексті «волі» і в’язниці.
Ще іншим є оповідання «Мій Маленький Принц». Це річ із царини художньо-феєричного мислення. Маленький Принц Сент-Екзюпері перемандрував у твір Осадчого, аби здійснити фантастичну подорож. Пролітаючи безмежжями Всесвіту, він потрапляє на забуту планету, що формою нагадувала «долоню, яка простяглася над морем, великим пальцем занурюючись у море-хвилі, решта пальців скеровували на схід, а зап’ястя — на захід». Маленький Принц хотів довідатись, як називається ця земля, та не довідався. Мешканці, що вітали його за всіма урочистими ритуалами гостинності і навіть більше — возили Принца на своїх хребтах, могли йому розповідати тільки історію, тільки славу минулого, а ось власного ймення назвати не змогли. Оскільки воно, це ймення, часто мінялось, а подекуди ставало й крамольним, то тепер мешканці цієї планети воліють жити безіменними. Ця планета не має назви.
На жаль, важко не впізнати тут своєї рідної долі. Ким ми, справді, не були: і русинами, і малоросами. Нас називали Малопольщею і Юго-Западним краєм. Ми отуречнювались, зросійщувались, полонізувались, мадяризувались, германізувались. З нами відбувались найганебніші метаморфози. Можна беззастережно погодитись із Василем Барладяну, що «Мій Маленький Принц» М. Осадчого — це своєрідна гумористична історія України, з якої віє, «тим сміхом, за допомогою якого колись козаки полегшували свої муки на лядських і турецьких палях...», що це твір, в якому маємо пізнавати себе, які співали осанну зайдам, підносили їх до Великих Українців (Потьомкіних, Нечес, Кагановичів, Постишевих, Косіорів, Раковських і їм «несть числа») тільки за те, що вони, зайди, вправно їздили на наших спинах...».
«Золота Сула» тільки з верхоглядного прочитання видається різнотемною повістю посеред вміщених у цій книзі творів. З ними її пов’язує не тільки місце написання — в’язниця, а передусім казково привабливий світ дитячих героїв Михайла Осадчого. Світ спраглого серця і допитливого розуму, захоплюючих дитячих пригод і розбурханої фантазії. А саме це і є той світ, що й не потрібний був тоталітарній системі. Сама будучи вся в крові, вона воліла бачити підлеглих також у крові і брудові, а не світ синього неба і золотого українського дитинства.
Тому повість «Золота Сула» — ніби передісторія подальшої долі героїв М. Осадчого, котрі зі світу дитячих фантазій потрапляють уже в жорстокий світ життєвих страхіть.
Справді так, в усій прозі Михайла Осадчого (і не тільки в прозі, а й сповідях ліричного героя його віршів) впізнаємо себе в різних ракурсах, пізнаємо світ, у якому ми такі, як у житті. Це світ не видуманий, це наш рідний — гіркий і солодкий. Цей світ також постає із літературно-критичних та літературознавчих праць Михайла Осадчого, зокрема із його дослідження «Морально-етичні засади українського дисиденства». До речі, 1993 р. (серпень) в Українському Вільному Університеті (Мюнхен) цю працю він захистив як докторську дисертацію, здобувши звання доктора філософії. Не соромлюсь похвалитись, що я був одним із опонентів. Опонентами також були Іван Кошелівець, Ігор Качуровський та Ярослав Розумний.
В обгрунтуванні теми він говорив: «Як причетний до дисидентського руху безпосередньо, а в міру творчих сил і до дисидентської літератури, я з почуття обов’язку перед друзями опублікував низку матеріалів про їхній літературний набуток, спогади про тих, кого вже немає серед живих. Моя робоча гіпотеза: покоління, яке ввійшло в літературу в 60-ті роки, вихідці переважно з найбездоленіших верств української людності. Здобувши глибоку професійну освіту, перейнявшись волелюбними ідеями Заходу, що панували на той час, навернувшись до національних традицій, поставивши за мету підняти національно-патріотичну гідність і честь України, — виступило на суспільній і літературній арені як бунтарі. Це покоління збунтувалося проти ідеологічного зусилля комуністичної партії в літературі, проти підпорядкування художньої творчості суто ідеологічній меті, проти обернення письменників у «приводні паси партії», — заперечило соціалістичний реалізм як метод художньої творчості і кинуло сміливий виклик тоталітарному суспільству».
Під його огляд, зрозуміло, потрапила поезія В. Стуса, І. Світличного, Ігоря та Ірини Калинців, І. Сокульського, З. Красівського, Я. Лесіва та всіх інших дисидентів. Але не тільки, М. Осадчий апелював також до сумних наших традицій, до нашої класичної тюремної лірики. А взагалі: він, наче відповідав на докір Івана Світличного, який він висловив старшим літературним колегам в одній із своїх октав:
А тих, кого в Сибір, на Колиму,
Як в прірву гнали, хто поліг костями.
Тих пом'янути не було кому...
Михайло Осадчий пом’янув не тільки тих, «кого в Сибір, на Колиму, як в прірву гнали» в 20-30-тих, але й тих, хто змушений був покинути рідну землю й емігрувати за кордон. Він зокрема звернув літературознавчу увагу на поезію Володимира Янева, Івана Багряного, Богдана Кравціва та інших авторів, ставши одним із перших їх дослідників у пострадянській Україні.
Л-ра: Дзвін. – 2008. – № 2. – С. 124-129.
Твори
Критика
