Бібліотечне рандеву, або місце зустрічі змінити не можна
Літературний конкурс Книжкова Пара Плюс
Якщо вам сподобався цей твір, ставте лайк та робіть репости у соцмережах. Допоможіть автору посісти призове місце у конкурсі Книжкова пара Плюс.
У тексті збережена авторська граматика та орфографія (ред.)
Ольховська Галина, завідуюча дитячою бібліотекою Костянтинівської ОТГ Мелітопольського р-ну, Запорізької обл.
Привіт!
Давайте знайомитись. Мене звати Галина, я завідувачка дитячою бібліотекою в славному селі Костянтинівка, що на Мелітопольщині. Певний час розташована наша книгозбірня була в самісінькому центрі села. З колегами жартували з цього приводу: куди б костянтинівець не пішов - до крамниці, на пошту, до лікарні, в сільраду чи до школи – бібліотеку не мине.
Здавалось би, що незвичайного може статися в царстві книг. Але в нашій бібліотеці можуть траплятися фантастичні історії, неймовірні зустрічі, і сьогодні я спробую, мій любий читачу, це довести.
Був звичайний робочий день. До бібліотеки зайшов відвідувач: охайно вдягнений молодий чоловік з наплічником, невеликою валізою та величезним букетом квітів. Привітався, й трохи ніяковіючи, озвучив незвичне прохання – попросився переодягнутися.
За 15 років моєї роботи в бібліотеці всяке бувало: хтось просив залишити на пів години свої торби, хтось постерегти велосипеда. Одного разу двоє напідпитку хотіли позичити склянку. Вони, бач, такі інтелігентні пиятики, що не можуть пити з пляшки.
Але це прохання дійсно було незвичне, тим більше, що хлопець і так був нормально вдягнений. Але вирішила піти назустріч - показала, де він може це зробити.
Наплічник і квіти хлопець лишив біля мене і надовго зник серед стелажів.
Я сиділа над своїми паперами, але думала про цього незнайомця: може до дівчини свататись приїхав, а може терорист який? Що він так довго робить?
Раптом, відчинилися двері й зайшла читачка, моя тезка, і подруга дитинства - Галина. Вона попросила підібрати літературу для свого сина-шестикласника Дмитрика. Спитала і про шикарний букет, який займав майже весь стіл. Довелось збрехати, що це, мовляв, для колеги. Сама ж пішла до хлопця – шепочу, ти вже скоро? Дивлюся, стоїть мій незнайомець в куточку, перевдягнений у парадну військову форму й приклавши пальця до рота, шепоче: « Тихіше, це ж моя мама»…
Любий читачу! Хоч багато років я працюю з книгами, але письменницького хисту не маю. Тому мені і зараз важко описати думки, які промайнули в моїй голові в ту мить. Як бібліотекар, можу лише порівняти їх з книгою Стівена Гокінга «Джордж і великий вибух»! В моїй голові дійсно стався вибух й десятки думок, як ті небесні тіла: метеорити, комети чи астероїди, пронеслись в голові.
«Господи! Так це ж Сашко, Гальчин син з армії повернувся! А вона зараз чекає на мене в сусідній кімнаті!».
Я все зрозуміла й ледве могла втриматись, щоб не засміятись, майже на «автопілоті» знайшла потрібні книги, записала до формуляра і попрощалася з тезкою.
- Виходь, Сашку, мама вже пішла. То наздожени її, вона ж дуже чекає на тебе,- звернулась я до хлопця.
- Ні, - каже, - ми зустрінемось вдома, тим більш, що чекають вони на мене через два дні. А я хочу їм сюрприз зробити!
- А ви,- спитав Сашко,- мене одразу не впізнали? Я ж ходив малим до бібліотеки, мені у вас дуже подобалось. Й сьогодні теж зайшов.
Ми ще трохи посміялися, й солдат пішов додому. А через годину я йшла на обідню перерву й зустріла радісну й дуже щасливу Галину, яка бігла до магазину.
- Ну що, зустріла сина з армії?- запитала я .
- Ну ви й партизани,- сміялась Галя.
Багато часу вже минуло. Я ще довго була під впливом цієї неймовірної, фантастичної, й водночас, звичайної життєвої історії, в якій немає ні краплі вигадки, а лише правда.
Сашко одружився. Виховує двох синів, працює пожежним. А я так само зустрічаю в бібліотеці неймовірних людей. І хоч зараз нашу книгозбірню з центра села перевели, впевнена, неймовірні пригоди і зустрічі тут ще відбудуться.
Дякую за увагу!
