Тонкий лірик і лицар чину – Олена Теліга

Лілія Лавринович

Теліга О. О краю мій..: Твори, документи, біографічний нарис. — 2-ге вид. випр. і допов. — К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2006. — 496с; іл.

Феномен празької поетичної школи, її мис­тецькі пошуки й естетичні набутки з виданням творів Євгена Маланюка, Олега Ольжича та інших митців покоління 20—30-х років ХХ сто­ліття, поволі перетворюється в інтегровану час­тину української культури, вносить у неї сильний ідеолого-естетичний струмінь, що означував цілу європейську культуру того часу. Поза сумнівом, позбавлене популістського характеру видання творів Олени Теліги, з усвідомленням серйозності репрезентованого матеріалу, не лише доповнює спадщину празької школи, але є вагомим внеском у розвій вітчизняного літера­турного процесу.

Видання творчої спадщини Олени Теліги, яке здійснила доктор історичних наук Надія Миронець, можна назвати найповнішим не лише в Ук­раїні, а й за її межами. Книжка “О краю мій...” увібрала в себе всю відому поезію, прозу, публі­цистику, літературознавчі відгуки й рецензії Оле­ни Теліги (окремим томом вийшов її епістолярій). Видання містить об'ємне історико-біографічне дослідження, упорядника й коментатора тому Надії Миронець, у якому не лише розгорнуто хро­нологію життя поетки, а й осмислюється її місце в літературному процесі й духовному житті ук­раїнського народу. Бібліографічний покажчик творів Олени Теліги та досліджень про неї надає виданню наукового статусу і створює можливість прослідкувати історію рецептивного осягання її творчості.

Так уже сталося, що більшість митців (Т.Шевченко, В. Стус) утверджуються в масовій свідомості радше у статусі національних героїв-мучеників, ніж митців, і не можуть уник­нути надмірної політизації. Це стосується й по­статі Олени Теліги. Якщо провести соціологічний аналіз уподобань читача заполітизованих ав­торів, то зрозуміло, що Олена Теліга для нього передусім політична діячка і жертва терору. Направду замкнене коло. Проте не слід забувати, що Олена Теліга — одна з найяскравіших поста­тей в українській поезії 30-х років минулого сто­ліття. В її особі органічно поєднаний тонкий лірик і лицар чину. Це людина потужного екзистенційного напруження, сповнена жертовності й пори­ву цю жертовність зреалізувати. Формуючись під впливом інтегрального націоналізму Дмитра Донцова, чи могла вона в інший спосіб прожити, власне, пережити, те, що не вписувалося в систе­му її моральних імперативів? Згадаймо повість Юрія Косача “Еней та життя інших”, де в образі свого героя Ирина автор показує трагедію ціло­го покоління, вихованого для звитяжства й жер­тви в ім'я розбудови державності й неспроможного вижити в умовах інших ціннісних координат. Таке прагнення зумовлювалося жор­стким способом життя, виповненням ригоризму й незмиримості з рутиною. Лицарство, помноже­не на непрагнення прослави, — це плата цілого покоління українців за рабськість духовної історії їх попередників, заглушності будь-яких державницьких ідей. Письменниця була чільним представником цього покоління, що неодмінно мало вплинути і на її творчість.

Олена Теліга досить цільна у спрямуванні своєї творчості, кожен рядок її поезії — рух до вдоско­налення себе як громадянки, як українки. Пере­виховання читача, витворення з нього звитяжця духу, а ширше — створення передумов до мен­тального перелому української нації — головне завдання авторки. Здається, важко відділити Телігу-поетку від Теліги-політика, і спроби це зро­бити наражаються на голу риторику. Безперечно, сьогоднішні естетичні пріоритети розмежовують естетику й ідеологію, але в 30-х роках ХХ сто­ліття саме це сполучення становить категорію прекрасного, виступає як одне з основних кри­теріїв художності твору. Своєрідна тоталітарна естетика характерна й для творчості Теліги. Її поезія, з одного боку, вливається в загальний струмінь Празької школи, а з другого — поринає в царину глибокої й ніжної жіночої лірики.

Саме наголошення власної жіночості — влас­тиве не лише поезії, а й публіцистиці Олени Теліги. Письменниця постає в ролі вправної полемістки, що дає їй змогу вибудовувати влас­ну конструктивну творчу програму виховання нової українки — жінки-європейки. У статті з дещо екстравагантною назвою “Якими ви нас прагнете?”, полемізуючи з фашистськими й феміністичними поглядами на роль жінки в того­часному суспільстві, авторка вказує на те, що жінка має поєднувати в собі “діяльність, свідомість, чин з правдивою жіночістю”, вона на рівні з чоловіком несе відповідальність за націю. На це звертає увагу й Надія Миронець, розгорта­ючи перед читачем історію стосунків письмен­ниці з Михайлом Телігою, Наталею Левицькою-Холодною, Дмитром Донцовим, Євгеном Маланюком, переплетену із психологі­чними колізіями особистісного плану й умовами перебування в діаспорному середовищі. Це дає змогу уявити духовну атмосферу, в якій форму­валася поетка. Вона пройшла нелегкий шлях від манкуртизму до усвідомленого прийняття украї­нства як протесту проти ксенофобії російської імперської ментальності й виконання власної, сформованої часом й особистісною потребою, жертовної місії.

Попри те, що все-таки бракує розлогого літе­ратурознавчого коментаря і якісного художньо­го аналізу, слід віддати належне упоряднику й авторові дослідження про Олену Телігу за опрацювання значного фактологічного матеріалу. Проте пересічному читачеві важко скласти уяв­лення про місце творчості поетки в контексті ук­раїнської літератури.

Отже, творчість Олени Теліги нарешті пред­ставлена в Україні повноформатно, а те, що це перевидання, значно перероблене й доповнене, свідчить не лише про зростання інтересу до її спадщини, а й про сумлінність й послідовність дослідниці й популяризаторки її творчості. Це дає підставу сподіватися, що творчість письменниці посіла вагоме місце в українській літературі.